Микола Дашкевич

Михайло Грушевський

1852 – † 20. І. 1908

Ще жертва лихоліття, яке переживає українське культурне й суспільне життя. Ще одна сила українська, «обставинами» відірвана від свого природного грунту, на якім вона могла бути так цінна і поза яким вона дала культурному життю свого народу так мало.

Як часто приходилося нам останніми літами записувати на сторінках нашої часописі такі утрати, які викликали в нашій мислі, поруч жалю за утратою визначної наукової чи взагалі культурної сили ще й гіркі гадки – щоб той чоловік міг дати нашому культурно-національному життю, якби був хотів, якби був смів противстати тим вітрам і бурям, що зносять всяке добро з нашого поля до всеросійського моря, яке без того добра так добре могло б обійтися!

Покійний професор Київського університету Микола Дашкевич, що по довгій і тяжкій хоробі попрощався з сим світом сими днями (20 січня с[тарого] ст[илю], в Києві), був українцем з роду, українцем з виховання, українцем своїми науковими інтересами і, безсумнівно, – й своїми симпатіями. Але він не був смілою, боєвою натурою, й ті українські симпатії його зосталися платонічними, а їх властитель, ідучи, як кажуть росіяни, «в сторону наименьшего сопротивления», старанно уникав всього, що могло б на нього стягнути закид «украинофильства». І зістався тільки «українознавцем».

Роджений на Волині в 1852 р. в сім’ї сільського священика, він вчився в житомирській гімназії, а 1868 р. вступив до Київського університету; симпатії тягли його до історії, історії України особливо, чільний репрезентант котрої Володимир Антонович саме тоді (1870 р.) розпочав свої виклади в Київськім університеті яко доцент.

На предложену ним тему про Данила Галицького написав Дашкевич працю, нагороджену золотою медаллю й звернув на себе увагу рідкою ерудицією й визначними здібностями дослідника-аналітика; для публіки се була книжка непридатна – занадто сильно примітки переважали над текстом, а текст перетяжали дрібні фактичні подробиці і цитати; але спеціалісти оцінювали в сих горах, нагромаджених в примітках, багатство відомостей і критицизм автора, а з українського становища було цінне зазначення – хоч і дуже скромне – окремішності політичного і культурного життя України.

На другий рік (1874) на Київськім археологічнім з’їзді виступив молодий, двадцятидволітній дослідник в новою працею з тої ж української історії XIII в. – про Болоховську землю і болоховський рух. Він оцінював його як рух громадський, антикнязівський, і старався зв’язати з сим рухом, і хронологічно, і територіально, пізнішу козаччину. Се було натягання, але така провідна ідея в ті часи, жадні до всякого прояву неофіціозної історичної мислі, була оцінена високо – в кругах наукових, розуміється, та близьких до них: ся праця, як і дальші праці покійника, мали дуже академічний характер і для широкої публіки не призначалися.

По тім на черзі була праця про останні часи існування Галицько-Волинської держави (друга половина XIII і перша половина XIV в.), автор читав реферат з неї в 1877 р. – про суспільний устрій на Україні в другій половині XIII і першій половині XIV віку, і з одної примітки (і з усних оповідань покійника) знаємо, що працю сю він мав написану, але вона лишилася невиданою.

Обставини університетські звернули в інший бік роботу молодого ученого: на катедру історії в Київськім університеті не було виглядів, натомість доцент всесвітньої літератури, Линниченко заохочував Дашкевича зайнятися всесвітньою літературою, котрої катедра була не обсаджена. Дашкевич послухав сеї ради й, лишивши на боці українську історію, забрався до середньовічної романтики – в 1876 р. вийшла його дисертація про Грааль. По ній, здається, вернувся він до роботи над тою темою про Галицько-Волинську державу XIII – XIV в., але, як я сказав, праця ся не була видана.

Натомість поява праці Антоновича про Литовську державу XIII – XIV в. звернула увагу Дашкевича на сю тему; він друкує ряд критичних заміток до сеї праці, продовжує потім деякими спостереженнями над культурним і національним життям В[еликого] кн[язівства] Литовського в XV – XVI в. (між іншим тут стаття про Люблінську унію, що довго була найліпшою, яка була для сеї події), і з них зложилася книжка «Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка» (1885).

Потім вийшов ряд менших статей з української історії й літератури: «Былины об Алеше-Поповиче и о том, как перевелись багатыри на Руси» (1883), де висунено гадку про зв’язь билин з козацьким епосом, «Первая уния Юго-Западной Руси с католичеством» (1884) – гарна робота про Данилову унію, «Приднепровье и Киев по некоторым памятникам древне-северной литературы» (1886) – про «Дніпровий город» готів.

Разом із сим працював Дашкевич над дисертацією про цикл «круглого стола», що зачалася друкуватись 1886 р. Але на зовсім нові дороги звернуло його інтереси поручения Петербурзької академії – дати оцінку праці Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», предложену на академічну премію. Забравшися до сеї роботи з своєю звичайною сумлінністю й замилуванням до ерудитизму, Дашкевич дав в результаті під скромним титулом «Отзыва» (1889) цілу книгу по історії української літератури XIX в., ціннішу від самої книги Петрова.

Справедливо завваживши, що книга Петрова трактує історію української літератури занадто механічно, «мало звертаючи уваги на органічний розвій» (с. 16) і односторонньо висліджує чужі, особливо великоросійські впливи, занедбуючи слідити внутрішній розвій української літератури, – Дашкевич у своїй праці поставив своїм завданням прослідити внутрішню еволюцію української літератури, і дав дуже цінний огляд провідних мотивів української літератури до половини XIX віку. Се була найбільша вкладка, вложена покійником в науку українознавства, і вона була прийнята українськими кругами незвичайно втішно, навіть ентузіастично.

В тодішніх обставинах, коли українське слово упадало під тягарем репресій і йому відмовлювано всякого права на існування, українська суспільність вдячно приймала від чоловіка компетентного, а притім стороннього, українофільством не опороченого, отже, авторитетного і в очах ворогів українства, оборону raison d’etre [права на існування] української літератури, якою була книга Дашкевича.

Правда, не обійшлося в ній і без усяких застережень і уступок офіціальним поглядам на українство. Були й признання, що «в желании поднять малорусский язык к уровню образованных литературных языков было много искуственного» (с. 229, за Костомаровим), що «переводная украинская литература не имеет надлежащей жизненности – если не иметь в виду Галичини, для которой литература эта не лишена значения» (с. 225, за Петровим).

Були й натяки «на ненависть, какую питают к общерусскому литературному языку и общерусскому государству поборники полной исключительности местной литературы» в Галичині (с. 226, для взірця показано на Огоновського), і спеціальні похвали «деяким ліпшим репрезентантам» української літератури, що «не ограничивались узким кругом провинциальной поэзии, не погрязали в тине узкого провинциализма и не замыкались китайскою стеной» (с. 232). Але цінилося те, що давала книга в оборону прав горожанства українського слова, поезії, літератури, її внутрішньої вартості, цінності, оправданості – хоч би з якими-небудь обмеженнями – тодішня ж українська суспільність так призвичаєна була вдоволятися малим!

«Украинской литературе не быть литературою общенародною и даже в землях, заселенных исключительно или преимущественно малорусскою народностью, не занять первенствующего места, подобающего литературе на том языке, который стал в силу векового течения истории общерусским. Потому даже местное значение украинской литературы должно признать весьма ограниченным», –

заявляв автор в своїх кінцевих виводах, але зараз додавав:

«Но, при всем том, найдется место для малорусской литературы даже в случае все большего и большего роспространения общерусской грамотности. Справедливо ли было бы заграждать уста поэту, который, вдохновляясь природою родного юга и жизнью и поэзиею южнорусского народа, тем языком, на котором «…мати співала, як малого сповивала, з малим розмовляла», заговорит речью Шевченка, будеть «думать, читать и чужому научаться и свого не цураться»?

Такого рода поэзия не будет вступать в конкуренцию с общерусскою и не будет вытесняема последнею, потому что у нея есть своя частная сфера вдохновения и влияния. Вместе с тем пределы се те же, что и у всякой другой поэзии. В этом смысле тезис об отсутствии «широты действия» украинской литературы подлежит ограничению и вряд ли можно согласиться с мнением, усвояющим украинской литературе роль литературы преимущественно простонародной. Против этого мнения говорит не только украинская литература последних лет, но и весь ход развития новой украинской литературы» (с. 226).

І далі:

«В общем эта литература должна быть признана не искуственным, а естественным продуктом местного развития. Содержание украинской литературы было изначала при высшей художественности творчества народное… Изучение народности и преимущественно народная поэзия была живым источником украинского литературного творчества. Вследствие того украинская литература отличалась нередко оригинальным содержанием и оригинальным стилем и была запечатлена оригинальным колоритом, уже начиная с произведений Котляревского. Она начала развиваться сравнительно быстро с 1816 г. под влиянием углубления самопознания и самосознания в Украине.

С [18]30-х годов русло ее течения значительно расширилось и количество составных елементов ея увеличилось. Подражания и заимствования не могли не иметь места в украинской литературе, как и во всякой другой, но в общем эта литература подражательна настолько, насколько подражательна всякая новейшая истинно-народная литература: заимствования не устраняли народности. Последняя была главным двигательным началом; различные влияния претворялись самостоятельно» (с. 227).

В сім напрямі переведений дослід над українським письменством здобув велику вдячність покійнику від української суспільності Росії.

Ввійшовши при писанні сеї книжки в історію початків нової української літератури, Дашкевич потім вертався ще до них, спеціально до Котляревського. В 1893 р. з’явилася його стаття: «Вопрос о литературном источнике украинской оперы И.П.Котляревского «Москаль-Чаривнык», в 1898 – «Малорусские и другие бурлескные (шутливые) Энеиды», в 1901 – «Старейший список «Малороссийской Энеиды И.П.Котляревского»; обіцяв він статтю про Котляревського на ювілей «Енеїди» й до наших видань, але обіцянка ся зісталася несповненою.

Поруч того кілька статей по старій історії і письменству України – «Описание Черноморья, составленное Эмидием д’Асколи в 1634 г.», «Экскурсы в область русского народного эпоса Всев[олода] Миллера», «Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах», «Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г.», «Рыцарство на Руси – в жизни и поэзии». Ся остання праця входила в круг занять небіжчика українською рицарською поезією, що займала його в молоді часи («Былины об Алеше Поповиче») й зайняла його в останні літа.

В 1904 р. в ювілейнім збірнику Флоринського вийшла стаття його «Несколько следов общения Южной Руси с юго-славянами в литовско-польский период ея истории, между прочим – в думах», і трохи згодом «Олексий Попович думы «про бурю на Чорному морі», видрукувана для ювілейного збірника В.Антоновича (ще не випущеного) – остання праця покійника з українознавства.

Останніми роками покійник дуже живо займався ювілейними збірниками на честь різних київських учених. Він був ініціатором збірників на честь Флорінського, Кулаковського, Антоновича. І в честь його так же був випущений збірник в 1906 р. п[ід] т[итулом] «Eranos», зложений з праць переважно професорів і слухачів Київського університету, – того кружка, до якого належав покійник, – від України і українства далекого, або й неприхильного йому.

З усних розмов з покійником знаю, що його останніми літами займали гадки про видання його університетських курсів історії західноєвропейських літератур. План сей прийме на себе, мабуть, Петербурзька академія, що рік перед смертю вибрала покійного своїм членом і тепер заявила готовість видати невидані праці покійного. Між ними, може, побачать світ і деякі праці його з українознавства, написані вже давно (як та монографія про Галицько-Володимирські землі в другій половині XIII і першій половині XIV в.), і доповнять собою чималий ряд праць і статей покійного на ниві українознавства.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Микола Дашкевич. 1852 – † 20.1.1908 // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. LXXXI. – Кн. І. – С. 145-150.

Дашкевич Микола Павлович (народився у с. Бежів Житомирського повіту Волинської губ. 4 (16).08.1853 р. – помер 20.01 (2.02).1908 р. в Києві, похований у с.Бежів) – відомий український історик, літературознавець, у 1884 – 1890 pp. – екстраординарний, у 1890 – 1902 pp. – ординарний, у 1902 – 1908 pp. – заслужений професор кафедри історії західноєвропейських літератур Київського університету, дійсний член Петербурзької АН (1907 p.), голова Історичного товариства Нестора Літописця (1899 – 1904, 1905 – 1907). Дослідник української історії XIV – XV ст., української і російської (кінець XVIII – перша половина XIX ст.), західноєвропейської (період середньовіччя) літератур.

Бібліографія праць М.Дашкевича: Список ученых трудов Н.П.Дашкевича // Eranos. Сборник статей по литературе и истории в честь заслуженного профессора Императорского университета Св. Владимира Николая Павловича Дашкевича. – К., 1906. – С. I – V; Записка об ученых трудах профессора Николая Павловича Дашкевича // Известия академии наук. – VI серия. – СПб., 1907. – Т. 1. – № 13. – С. 477 – 480; Дашкевич Николай Павлович // Материалы для биографического словаря действительных членов Императорской академии наук. – Петроград, 1915. – Т. III. – Часть первая: А-Л. – С. 263-267.

Література: Александрова Г.А. Наукова спадщина Миколи Дашкевича і розвиток порівняльного літературознавства в Україні кінця XIX – початку XX століття. Автореферат на здобуття наукового ступеня к. ф. н. – К., 2001; Каманин И.М. Важнейшие труды Н.П.Дашкевича по южно-русской истории // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1908. – Т. 20. – Вып. 3. – Отд. II: Памяти почесного члена Императорского общества Нестора Летописца заслуженного ординарного профессора и академика Николая Павловича Дашкевича. – С. 69 – 76; Лобода A.M. Н.П.Дашкевич, как историк литературы русской и малорусской // Там само. – С. 56 – 68; Речь Ю.А.Кулаковского // Там само. – С. 42 – 45; Шаравольский И.В. Н.П.Дашкевич, как ученый и преподаватель // Там само. – С. 69 – 76; Лабунька М. Микола Павлович Дашкевич та Іван Андрійович Линниченко // 125 років київській українській академічній традиції / Ред. М.Антонович. – Нью-Йорк, 1993. – С. 219 – 264; Сперанский М.Н. Николай Павлович Дашкевич // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб., 1908. – Т. 13. – Кн. 2. – С. 265-289; Флоринский Т.Н. Н.Дашкевич (Некролог) // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1908. – № 9. – С. 12 – 23; Чуткий А. Проблема «національного» у житті й творчості Миколи Дашкевича // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – К., 2000. – Т. 4. – С. 219 – 245; Його ж. Релігійний контексту науковій діяльності та приватному житті М.П.Дашкевича // Київська старовина. – К., 2001. – № 2. – С. 127 – 137; Шахматов А.А. Николай Павлович Дашкевич // Известия Императорской академии наук. – СПб., 1908. – № 11. – С. 939-941.

…старанно уникав всього, що могло б на нього стягнути закид «украинофильства» – цією тезою М.Грушевський влучно підмітив риси характеру М.Дашкевича. Для останнього, на думку київського історика А.Чуткого, було властиве «роздвоєння» суспільно-громадської позиції. Вона полягала у приховуванні української самоідентичності під оболонкою офіційної «російськості», що приносило історику душевні, внутрішні переживання, змушуючи його замикатися в собі, відгороджуватися від соціального середовища, часто конфліктуючи із ним.

Окрім цього, М.Дашкевич відчував релігійний дискомфорт, будучи віруючим в євангельському розумінні, хоча «релігійні потреби задовольняв у рамках офіційної РПЦ, котра тоді мало відповідала євангельському трактуванні Церкви». Потім А.Чуткий резюмує: «подібна роздвоєність свідчила про слабкість цієї особистості» (Чуткий A.M. П.Дашкевич: особистість, наукова і педагогічна спадщина вченого. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к. і. н. – К., 2003. – С. 6 – 7, 10).

Очевидно, М.Грушевський не зауважував «роздвоєності» М.Дашкевича, характеризуючи його громадську позицію, а саме риси його української самоідентифікації, і брав до уваги лише «офіційну російськість». А можливо, словосполучення «українська самоідентифікація» М.Грушевський розумів інакше, ніж А.Чуткий? М.Лабунька вважав М.Дашкевича пасивним малоросом, «лояльним до російської імперської держави». Зрештою, така позиція історика була зрозумілою, адже він походив із верств, які у XIX ст. були «зрусифіковані не тільки культурно, а й політично» (Лабунька М. Микола Павлович Дашкевич. – С. 221 – 222). «Він був далеким від того, щоб вірити в право українського народу на свою національну окремішність і державну незалежність» (Там само. – С. 240).

Близький до М.Дашкевича Т.Флоринський переконаний, що історик не поділяв «тих новітніх вузьконаціоналістичних доктрин, які намагаються утворити глибоку прірву поміж двома «русскими народностями»« і через цю позицію «не був сином століття» (Флоринский Т. Н.П.Дашкевич (Некролог). – С. 22 – 23).

…він вчився в Житомирській гімназії, а 1868 р. вступив до Київського університету… – Житомирську гімназію М.Дашкевич закінчив у 1868 р., у 1868 – 1873 pp. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету.

На предложену ним тему про Данила Галицького написав Дашкевич працю, нагороджену золотою медаллю… – йдеться про працю: Княжение Даниила Галицкого, по русским и иностранным известиям // Университетские известия. – К., 18737 – № 6. – С. 1-24; № 9. – С. 25-80; № 10. – С. 81-156, а також окремою книгою. Характеристику праці і порушеної в ній проблематики див.: Лабунька М. Микола Павлович Дашкевич. – С. 230 – 233. М.Лабунька вважає її найкращою працею М.Дашкевича (Там само. – С. 230).

…про Болоховську землю і болоховський рух – йдеться про статтю: Болоховская земля и ее значение в русской истории. Эпизод из истории Южной Руси в XIII и XIV столетиях // Труды Ш-го археологического сьезда. – К., 1876. – Т. 2. – С. 69 – 139.

Пізніше М.Дашкевич повертався до цієї теми, див.: Новейшые домыслы о Болохове и болоховцах // Университетские известия. – К., 1884. – № 6. – С. 155 – 186; Последние мнения о происхождении населения «князей Болоховской земли» // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1899. – Т. 13. – Отд. ІІ. – С. 146 – 149; Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах // Университетские известия. – К., 1899. – № 1. – С. 1 – 63. У цих статтях М.Дашкевич висловив думку про слов’янське походження болохівців, а також виникнення на їх основі українського козацтва. Критичні зауваження до болохівського питання в інтерпретації М.Дашкевича див.: Грушевський М. Рец. на: Дашкевич Н. Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах // Университетские известия. – К., 1899. – № 1. – С. 1-63 // ЗНТШ. – Т. XXX. – Бібліографія. – С. 5-7.

По тім на черзі була праця про останні часи існування Галицько -Волинської держави (друга половина XIII і перша половина XIV в.)… – йдеться про доповідь, виголошену М.Дашкевичем 11 грудня 1877 р. на засіданні Історичного товариства Нестора Літописця, анотацію якої було опубліковано: Общественный строй Южной Руси во второй половине XIII-го и первой XIV-го века // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1877. – Кн. 1: 1873 – 1877 гг. . – С. 306-307.

…доцент всесвітньої літератури, Линниченко… – у 1877 р. магістр російської словесності А.I.Линниченко передав посаду доцента на кафедрі всесвітньої літератури своему вихованцеві М.Дашкевичу, який у тому ж році з історії всесвітньої літератури захистив магістерську дисертацію. Ця кафедра була відкрита у 1863 р. і тоді А.Линниченко отримав право викладати історію літератури, хоча і не мав відповідного наукового ступеня (Сперанский М.Н. Николай Павлович Дашкевич. – С. 267; Дашкевич Н.П. Линниченко Андрей Иванович // Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834 – 1884) / Составлен и издан под редакцией В.С.Иконникова. – К., 1884. – С. 372 – 373.).

…в 1876 р. вийшла його дисертація про Грааль – йдеться про працю: Из истории средневекового романтизма. Сказание о св. Грале // Университетские известия. – К., 1876. – № 3. – С. 168-182; № 4. – С. 284-308; № 5. – С. 426-459; № 6. – С. 577-608; № 7. – С. 713-740; № 9. – С. 943-976; № 10. – С. 977 – 1025. Характеристику сюжетів, які розглядає М.Дашкевич у праці, див.: Чуткий А. Релігійний контекст у науковій діяльності та приватному житті М.П.Дашкевича // Київська старовина. – К., 2001. – № 2. – С. 128 – 129.

Натомість поява праці Антоновича про Литовську державу XIII – XIV в. – йдеться про працю: Антонович В. Очерки истории Великого княжества Литовского до половины XV в. – К., 1878. – Вып. 1. Статті М.Дашкевича на цю тему з’явилися в 1882 – 1885 pp.: Заметки по истории Литовско-Русского государства // Университетские известия. – К., 1882. – № 3. – С. 45 – 70; № 5. – С. 189-202; № 8. – С. 325-344; № 9. – С. 261-276; № 19. – С. 419-440; 1883. – № 4. – С. 115 – 122. Окремою книгою: Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка. – К., 1885.

…стаття про Люблінську унію… зложилася книжка «Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка « (1885) – йдеться про книгу: Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка. – К., 1885.

…ряд менших статей з української історії й літератури… – йдеться про праці: Былины об Алеше-Поповиче и о том, как перевелись богатыри на Руси // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1889. – Кн. 3. – Отд. И. – С. 1 – 62; Первая уния Юго-Западной Руси с католичеством. 1246 – 1254 г. – К., 1884; Приднепровье и Киев по некоторым памятникам древне-северной литературы // Университетские известия. – К., 1886. – № 11. – С. 220 – 241.

…цикл «круглого стола», що зачалася друкуватись 1886 p. – див.: Романтика круглого стола в литературе и жизни Запада. Историко-литературные очерки. Т. 1: Перелом в западно-европейской эпике в XII – XIII вв. Средневековая романтика в Италии. – К., 1890. За цю працю М.Дашкевич отримав почесний диплом honoris causa на ступінь доктора історії всесвітньої літератури (Флоринский Т. Н.П.Дашкевич (Некролог) // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., – 1908. – № 9. – С. 14).

…Дашкевич дав в результаті під скромним титулом «Отзыва» (1889) цілу книгу по історії української літератури – йдеться про працю: Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» / Отчет о XXIX присуждении наград гр. Уварова // Приложение к LXI-му тому Записок Императорской академии наук. – СПб., 1888. – 4.1. – С. 37 – 301. За цей відгук М.Дашкевич отримав золоту медаль (1886 р.) (Там само. – С. 22).

…вона була прийнята українськими кругами незвичайно втішно, навіть ентузіастично – позитивну рецензію на працю М.Дашкевича написав, зокрема, І.Франко, див.: Franko I. : «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», составленный профессором Н.П.Дашкевичем // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1889. – R. III. – S. 551 – 554. У ній І.Франко наголосив на недоліках, критикуючи М.Дашкевича за те, що той не вважає українську мову самостійною, а лише наріччям російської (Ibidem. – S. 551). Друге зауваження стосувалося тези історика про те, що із зближенням малоросів із великоросами українська література занепаде (Ibidem. – S. 554).

В 1893 p. з’явилася його стаття: «Вопрос о литературном источнике украинской оперы И.П.Котляревского «Москаль-Чаривнык»… – йдеться про праці: Вопрос о литературном источнике украинской оперы И.П.Котляревского «Москаль-Чаривнык» // Киевская старина. – К., 1893. – Т. XLIII. – С. 451 – 482; Малорусские и другие бурлескные (шутливые) Энеиды // Там само. – К., 1898. – Т. LXII. – С. 145 – 188; Старейший список «Малороссийской Энеиды» И.П.Котляревского // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1901. – Кн. 15. – Вып. 1. – Отд. 2. – С. 33 – 42. Літературознавчу характеристику цих праць див.: Александрова Г.А. До становлення української компаративістики: порівняльні дослідження п’єси «Москаль-чарівник» у кінці XIX – на початку XX ст. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Українознавство. – К, 2000. – Вип. 4. – С. 40 – 44; її ж. Микола Дашкевич – дослідник «Енеїди» І.Котляревського // Українська мова і література. – К., 1996. – № 13. – С. 3-4.

…»Описание Черноморья, составленное Эмидием д’Асколи в 1634 г.» – йдеться про праці: Описание Черноморья, составленное Эмидием д’Асколи в 1634 г. // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1890. – Кн. 5. – Отд. II. – С. 172 – 182; Отд. III. – С. 3 – 46; Экскурсы в область русского народного эпоса Всеволода Миллера / Отчет о XXXVI присуждении наград гр. Уварова, 1894 // Приложение к 1 тому Записок Императорской академии наук. – СПб., 1895. – Т. 1. – № 2. – С. 71 – 112; Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах // Университетские известия. – К., 1899. – № 1. – С. 1 – 63; Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сборник статей по истории права, посвященный М.Ф.Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями / Издан под ред. М.Н.Ясинского. – К., 1904. – С. 366 – 381; Рыцарство на Руси – в жизни и поэзии // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1901. – Т. XV. – Вып. 4. – Отд. II. – С. 129-150; 1902. – Т. XVI. – Вып. 4. – Отд. II. – С. 14-23.

…»Несколько следов Южной Руси с юго-славянами в литовско-польский период ея истории, между прочим – в думах»… – йдеться про статті: Несколько следов Южной Руси с юго-славянами в литовско-польский период её истории, между прочим – в думах // Изборник Киевский. – К., 1904. – С. 119 – 137; Олексий Попович думы «про бурю на Чорному морі» // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1906. – Т. 19. – № 2. – Отд. II. – С. 28 – 30 (коротке повідомлення); «Синові України». – К., 1993. – С. 1 – 18 (повний текст).

І в честь його так же був випущений збірник в 1906 р. п[ід] т[итулом] «Eranos»– серед авторів збірника поміж поміркованих щодо українського питання в Російській імперії дослідників знаходимо Т.Флоринського – професора Київського університету, відомого українофоба, який у своїй публіцистиці заперечував існування української мови, негативно висловлювався про українську літературу, відкидав наукові здобутки НТШ, наголошував на «літературному сепаратизмі» українців, упереджено ставився до М.Грушевського тощо. Див. його публіцистику: Флоринский Т. Малорусский язык и «Украінско-руський» литературный сепаратизм. – СПб., 1900; Його ж. Нужны ли «украинские кафедры». – 1907. Критику М.Грушевським поглядів Т.Флоринського див.: Грушевський М. Нова «пря» про українсько-руську книжну мову // Грушевський М. Твори: У 50-т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 123 – 128, а також анонімного автора: Spectator. З російської України // ЛНВ. – Львів, 1899. – Т. 8. – Кн. XI. – С. 66-83.

Між ними, може, побачать світ і деякі праці його з українознавства… – серед неопублікованих робіт М.Дашкевича згадують і про тритомну «Історію Південної Русі». (Дашкевич Николай Павлович // Материалы для биографического словаря. – С. 264).

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 553 – 557.