Пам’яті Никандра Молчановського

Михайло Грушевський

Єсть люди, котрих життя, як книга друкована, отворена, всім приступна і ясна. І єсть люди, котрих коли не все життя, то власне те, що становило найцінніший, найблагородніший зміст їх життя, що оживляло його й світило й робило цінним се життя в їх власних очах, зістається закритим листом, приступним тільки тісному кружкові близьких, а незнаним зовсім ширшим кругам суспільності. До сеї другої категорії належав чоловік, котрому хочу я присвятити кілька згадок на вступі нового річника наших «Записок» – їх цінитель і вірний друг Никандр Васильович Молчановський, котрого стратили ми 5 (18) минувшого грудня.

В широких кругах знали його як талановитого, совісного, тямущого урядника, який досить успішно робив свою кар’єру, зайняв визначну службову позицію й мав перед собою вигляди на ще дальші успіхи в службі; одні цінили в нім чоловіка справедливого і тямущого, який в кожну роботу вносив енергію й солідне знання; інші – чоловіка ліберального, гуманного, який своїми впливами усував різні різкі хроповатості старого режиму. В наукових кругах його знали як автора кількох робіт, що зробив їх в молоді літа, «подавав надії» стати визначною науковою силою, але потім «проміняв» наукову дорогу на службову кар’єру.

Мало хто знав, що науковим інтересам своєї молодості зістався він вірним і пізніше, не перериваючи зв’язків з науковими областями, які його інтересували, слідячи за літературою, за науковим рухом і часами відзиваючись на його здобутки. Ще менше знано, що сі наукові інтереси були в покійнику інтегральною частиною його глибокого заінтересування минувшістю й сучасністю своєї вітчини, що він інтересувався й займався історією України як українець, глибоко прив’язаний до української землі, заінтересований її минувшістю й будучністю, її економічними й національними відносинами, її сучасною долею й можливістю будучого розвою.

І в тім лежав глибокий трагізм життя сього талановитого, високоосвіченого, вражливого чоловіка, що сим інтересам міг він віддавати тільки окрушини свого часу, своїх сил, своєї праці, і то як пасивний глядач, або потайний приятель, тимчасом як всю енергію, всю працю його забирала інша робота, зовсім чужа, переважно несимпатична, часто прикра, незгідна з його переконаннями.

При всіх здібностях, багатих засобах інтелігенції й знання, при незвичайній працьовитості, робочій витривалості, він не здужав виломитися з сеї задушливої атмосфери, якою окружила його службова обстанова і яка все гіршала, ставала все небезпечнішою, відразливішою для його духової істоти. Обдарований природою й вихованням всіма дарами, потрібними для того, щоб доступити першої вимоги кождої морально і духово розвиненої одиниці – свобідного самоозначення, він не міг осягнути сього щастя, висловленого в науці поета:

дорогою свободной

иди, куда влечет тебя свободный ум,

і вмер, як бідний невільник, зломлений тяжкими моральними мурами [?!], тою трагедією життя, глибоким контрастом своїх ідеальних змагань з дійсністю, в яку уложилося його життя, – не мавши відваги розбити кайдани, в які його закувало життя, й утечі. Повне глибокого трагізму життя для тих, хто знав його. Страшна характеристика сучасного «безвременья», яке переживає з цілою Росією російська Україна. Характеристичний покажчик тих страшних обставин, в які поставило се «безвременье» культурну й наукову роботу, засудивши їх на безплодність.

Я не буду переказувати біографії Молчановського. Він був подолянин з роду – зі Східного Поділля, пізно колонізованої степової займанщини на границі з Херсонщиною. Тут, в селі Лозоватій Балтського повіту, більше як сто літ парафію займав рід Молчановських, і батько Никандра Василь 45 літ був священиком. Тут в 1858 р. родився й Никандр Молчановський, на все життя заховавши живу любов і прив’язання до своєї тіснішої вітчини, живі інтереси до історії, економіки, суспільно-національних відносин її, й заповівши поховати себе на цвинтарі своєї рідної парафії, поруч батька й матері, яку гаряче любив.

Молоді літа талановитого хлопця припали на часи гарячого Sturm- und Drangperiod-y [буремного періоду] російського життя, й воно скоро вибило його з наукової дороги, яку він собі вибирав. В 1877 р. вступив він до Київського університету, повний енергії, жажди знання, запалу до наукової роботи, відразу звернувши на себе увагу і товаришів, і професорів. А вже кілька місяців пізніше, вмішаний в політичну історію, був висланий на заслання до В’ятської губернії, де мусив пробути півтретя літ, спочатку в маленькім містечку Котельничу, потім ще в гіршій, останній сільській дірі, де не було вже ніякого сліду інтелігентного товариства.

Молчановський не зломився тим, вів і далі свої наукові заняття – оскільки було се можливо, багато писав до петербурзьких видань на теми місцевого життя. Нарешті в 1881 p., під час «диктатури серця» гр[афа] Лоріс-Мелікова його вернено й позволено назад вступити до Київського університету.

З потроєною енергією кидається він наново в вир університетського життя, віддається незвичайно інтенсивно науковій роботі, головно історії – українській і загальній, і економіці – теоретичній (суспільній економії) й економічній історії. Пише велику працю на факультетську тему по історії Поділля, ряд начерків з економічної історії Європи в XVI – XVIII в. для доповнення курсу нової історії Зеворта, видаваного проф. Лучицьким, потім береться за другу більшу роботу на факультетську тему: «Цеховая система Пруссии и реформа цехов при Штейне и Гарденберге». Обидві праці на факультетські теми були нагороджені золотою медаллю й ухвалені до друку. Перед Молчановським, коли він кінчив університет 1884 p., стелилася вже нарешті широка й проста наукова дорога, але нова «історія» – зовсім дурна, оперта на непорозуміннях, – і двері університету замикаються для Молчановського.

Замість готовитися до професури він вступає до суду, секретарем київського з’їзду мирових суддів. З гадкою про кафедру й наукову працю треба було попрощатися. Був то час найгіршої реакції в університетських сферах; час ославленої університетської устави 1884 р., вершка російської реакційності; час розгрому Київського університету за студентську демонстрацію під час його ювілею восени 1884 p. Загальна реакція запанувала по університетах. В Києві університетом правив всевластно, з своєю компанією, славний Рененкампф, використовуючи реакційний терор для зміцнення свого панування. Все ліберальне, поступове поспускало уха, притихло; живе університетське життя замовкло – на довгі літа, до нинішнього дня.

Молчановський попри службові заняття, що забирали масу часу в новій для нього сфері, кілька літ займався виготовленням до друку й друкуванням своїх студентських праць про Подільську землю й німецькі цехи. Історія Поділля була закінчена друком в 1885 р. і вийшла під титулом: «Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., преимущественно по летописям». Вона зістається досі одинокою науковою монографією по старій історії Поділля, хоч і в своїм друкованім виді зісталася з усіма прикметами студентської, ученичої, хоч і талановитої роботи.

Очевидно, зайнятий роботою про цехи, Молчановський не мав досить часу, щоб основніше переробити свою першу працю. Правда, що й тема була трудна – бо незвичайно бідна матеріалом. Але в кождім разі праця ся в тім виді, як її маємо, стоїть значно нижче наукових здібностей і методу автора й мусить завсіди бути трактована як перша, ученича робота його. Пізніше він носився з гадкою її перероблення для книговидання – я чув се від нього в 1894 p.; він збирав для того матеріали, але чи зробив щось для самого перероблення, мені невідомо.

Коли з поч[атку] 1886 р. «Киевская старина», по смерті Лебединцева, перейшла в руки київського кружка українських істориків і літератів, Молчановський також зблизився до сього кружка й став брати діяльну участь в журналі. Статті давав він рідко: службові обов’язки не давали стільки часу, щоб обробити якусь тему спеціально. Зрештою, не був він здатний до того, аби вхопитися руками й зубами за якусь тему і влізти в неї цілком, вирікшися всяких інших інтересів. Для нього було органічною потребою слідити, хоч би в загальніших формах, за духовим і науковим рухом, за політичним життям; він старанно слідив за пресою, за літературою, і се забирало його вільні хвилі.

Через те участь його в «К[иевской] старине» проявлялася головно в рецензіях, рефератах, перекладах. З статей занотуємо одну тільки (з 1889 р.): «Киевское городское управление в 1786 г., по протоколам заседаний городской думы» (невиданим). Але й його рецензії часом варті були статей – стільки знання, свіжої гадки вносив він до них. Такі, напр., його рецензії книжок: dе Gubernatis, Dictionnaire des ecrivains (1889), Рождественский, Южно-русский штундизм (1890), Захарченко, Киев теперь и прежде (1890), Каманин, Переписи еврейского населения в 1765 – 1791 гг. (1891), Филевич, История древней Руси (1896 – взірець з’їдливої, дотепної іронії).

Незалежно від своїх наукових прикмет, рецензії й комунікати Молчановського інтересні в того погляду, що відкривають нам широкий круг наукових і суспільних інтересів покійника. Будучи і в науці істориком-економістом і економістом-істориком, він лучив інтереси до української історії з інтересами до сучасного економічного, суспільного й національного життя України. Подолянин з роду, він особливо інтересувався минувшістю й сучасністю України Західної. Заняття старою історією Поділля відкрили йому очі на попередні стадії тої національної й класової боротьби, ареною котрої була протягом віків Західна Україна, ввели його в розуміння сих контроверсій в старім письменстві і в новішій літературі.

Його пізніша адміністраційна діяльність, вводячи його в найрізніші фази економічних, суспільних і національних відносин Правобічної України, вимагала знайомості з сими питаннями й їх історією. Відси незвичайно широкий круг його інтересів, його лектури, з котрої замітки й справоздання давав він в журналі. Він слідив, як, може, ніхто більше з київських наукових кругів, за видавництвами галицькими, за літературою науковою й публіцистичною польською; заінтересувався мовою угорською, вчився її й задумував написати коротку історію Угорщини для одного з російських видавництв.

Національні й культурні відносини Галичини, органічно зв’язані з аналогічними відносинами Правобічної України, інтересували його дуже живо: він розумів їх, чув свою моральну близькість з тою культурною й національною стихією, з суспільно-політичною й національною боротьбою Галичини і гаряче спочував культурним і політичним змаганням тутешньої, української народності. Се замітно вирізняло його з-поміж київського кружка, де здавна в значній мірі задавали тон «задніпрянці», яким далекі, малозрозумілі й чужі були ті галицькі «прокляті питання».

Своє становище до галицького культурно-національного руху Молчановський зазначив в ряді рецензій, присвячених нашому видавництву. Він розпочав їх в 1895 p., коли взяв я на себе редакторство «Записок», і вів їх протягом кількох літ, поки не ослабла взагалі його участь в бібліографічнім відділі «Киевской старины» (перші огляди були друковані в 1895 р. – кн. XI і XII, потім в 1896 – кн. II, V і X, 1897 – кн. І, V і VII, останній в 1898 – V: огляд томів XVIII – XXI).

Було се незвичайне «поручення» редакції, сповнюване співробітником; Молчановський con amore [з любов’ю] вів свої огляди, й коли перестав їх давати, редакція так і не спромоглася на референта, який би вів сі огляди так старанно і постійно, як давав їх покійник. Крім подавання змісту «Записок» і критичних оцінок уміщених тут праць, покійник все дбав про те, щоб знайомити читачів «К[невской] старины», себто українську суспільність Росії, з розвоєм самого Наукового товариства ім. Шевченка, будити на Україні симпатії до нього й його завдань: до наукової роботи на українській мові і ширше – до розвою національної української культури.

Його не зражала, як багатьох інших українців-старовірів, гаряча атмосфера галицького життя, неустанна партійна боротьба, політичні рахунки, які влазили, перепліталися з інтересами культурними. Він розумів, що то невідмінна прикмета кождого гарячого, переломового часу, який переживала тоді галицька суспільність.

«При современных внутренних отношениях в Галичине, при массе вопросов экономического и политического характера, остающихся неразрешенными в согласии с жизненными интересами большинства местного населения, напрасно было бы тешить себя химерами и ожидать, что изучение прошлой и современной жизни этого народа может идти в духе спокойном, беспристрастном, так сказать, академическом», –

писав він в огляді перших томів і з вдоволенням підчеркував, що Товариство дбає про те, щоб в обговорювання сих гарячих питань внести науковий метод, прийняті в культурних і наукових кругах Європи способи обговорювання таких питань. Навпаки, витикав всяке ухилення від об’єктивного трактування їх. Зазначуючи, що редакція III т. «Записок» (Ол[ександр] Барвінський) додала до поданої там статті В.Будзиновського про аграрні відносини редакційне застереження, він закидає редакції, що вона непотрібно застерігається против виводів автора, коли їх не годні збити фактами економісти й публіцисти шляхетського табору. Його не вражали трудності, які приходилося поборювати в творенні самого органу наукової роботи – наукової української мови, здатної до докладного віддавання наукової мислі. Навпаки, він бачив великі успіхи в сім напрямі.

«Что касается, в частности, до вопроса о языке, на котором «Общество» публикует свои труды, – писав він, – дело это, как всякое серьезное дело, представляет на первых порах много технических трудностей; но трудности эти отнюдь не непреодолимы, и вышедшие томы «Записок» доказывают это блистательным образом, в чем легко убедиться всякому знакомому с языком, обратившись к самым «Запискам».

Не переставав він, з огляду на свою аудиторію, вказувати на природність і законність ідеї – наукової роботи на своїй рідній мові. З радістю підносив він розвій і успіхи Товариства на науковім полі, поступ «Записок», перші овочі мого історичного семінару у Львівськім університеті (1897, VII). Болів душею над тяжкими хвилями й кризами, які приходилося переживати Товариству й його науковій роботі, але не переставав підтримувати в своїх читачах віру в успіхи національної культури.

«Общество Шевченка во Львове, – пише він в 1898 р., – встречает свой первый юбилейный год в полном разгаре деятельности на пользу родного языка и литературы и с чувством нравственного удовлетворения может оглянуться на пройденный нелегкий путь, не унывая пред трудностями, еще предстоящими. Милостив Бог! В планы природы, очевидно, не входит погибель живых народных организмов, способных к самостоятельному и оригинальному развитию».

З кінцем 1890 р. Молчановський перейшов з судівництва до адміністраційної служби, вступивши до канцелярії київського генерал-губернатора, спочатку начальником отделения, а пізніше, в 1902 р. став управляющим канцелярією. Не знаю мотивів, але був то невірний крок. Навіть в «спокійніших» часах, в 1890-х pp., тутешня атмосфера була не для Молчановського, не кажучи за останні роки. Правда, за генерал-губернаторства Драгомирова йому усміхнулася надія вернутися до наукової роботи: Драгомиров цінив Молчановського як ученого і з свого боку давав йому можність уділяти щось для сеї роботи.

Молчановський в тім часі заінтересувався матеріалами до історії української козаччини в Шведськім державнім архіві, про які з явилися тоді звістки в наукових справозданнях. В 1898 і потім 1899 р. йому дано відпустку і підмогу для архівальних занять в Стокгольмі, і Молчановський з запалом узявся до збирання матеріалів до історії дипломатичних зносин Хмельницького і його наступників з шведським правительством (коротке справоздання його з занять в «К[иевской] старине», 1899, IV).

Не перший раз він вибрав том матеріалів для історії сих зносин в п’ятдесятих і шістдесятих роках XVII в. Збірка ся була видрукувана як том «Архива Юго-Зап[адной] России», треба було тільки вступної розвідки, і вона знайшлася, як я чув, майже вповні викінченою в паперах Молчановського по його смерті, так що ся посмертна робота його має незадовго появитися в світ.

З пізнішого часу папери до часів Орлика Молчановський передав мені в 1905 р. для опублікування в виданнях Наук[ового] товариства ім. Шевченка, разом з іншими матеріалами про Орлика, збиранням котрих займався п. Ф.Голійчук, вони мають увійти до корпусу матеріалів по історії козаччини.

Бурхливі часи, що насувалися на Росію з японською війною, припали якраз на час по виході Драгомирова з генерал-губернаторства, і для Молчановського настали тяжкі часи. Коли перед тим його становище було трудне, воно стало тепер просто неможливе. Я бачив його восени 1905 p., і він зробив на мене враження чоловіка морально розбитого, задавленого роботою, майже непритомного. Серед невимовного нервового напруження, серед тяжких моральних гризот стала розвиватися серцева хороба, придбана ще в часах студентських «історій». Молчановський розумів сам убійчі обставини свого життя, носився з гадкою пошукати іншого заняття, але перше ніж сей план встиг сповнити, надійшла катастрофа. Він вмер від розриву серця в своїй канцелярії, приймаючи мати одного ув’язненого, що прийшла просити за сина.

Смерть Молчановського викликала жаль і сум в найрізніших кругах, де знали його як наукову силу, страчену для науки завдяки університетському режиму Росії, як відданого свому народові чоловіка, котрого обставини засудили на ролю потайного його приятеля і помічника, і як чесну, гуманну, поступову людину, що на своїй впливовій позиції багато робила для всіх, кого зачіпали своїми зубами колеса «старого прижиму».

«Завтра поховають його, – писав один з київських публіцистів. – Відповідно до прийнятої етикети, він має лежати в труні в мундирі дійсного статського совітника, на віку труни має виднітися шпада і трикутний капелюх з золотим шиттям, за труною мають нестися ордени на оксамитній подушці, і в сій обстанові, може й, нікому не прийде в голову, що покійник був найменше чиновником і що в потайних сховках своєї душі заховав, як святощі, всі найліпші ідеали своєї понурої молодості».

Він заховав їх. І трагедія його життя була в тім, що він свято ховав сі ідеали, не маючи спромоги, не чуючи відваги їх реалізувати всіма силами своєї багато обдарованої душі. Гіршу долю трудно виміркувати!

Не ховайте в сховках своїх душ їх – своїх ідеалів – ви, молоді сини нашої суспільності, молоді адепти нашої науки, виносячи їх в життя з грізних і понурих часів своєї теперішньої молодості! Здійсняйте їх, реалізуйте їх – скільки стане ваших сил! Досить уже й тих задавлених, замучених життям і його безмисльностями наших людей, число котрих поповнив отеє собою наш товариш, приятель і друг Никандр Молчановський.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Никандра Молчановського // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. LXXV. – Кн. І. – С. 5-13.

Автограф зберігається в: ЦДІА України у Києві. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 244, арк. 24 – 33 зв.

Молчановський Никандр Васильович (народився 1858 р. в с. Лозоватій Балтського повіту Подільської губ. – помер 4(17).12.1906 р. у Києві) – український історик, громадський діяч, чиновник. Дослідник історії Поділля до початку XV ст., козацько-шведських відносин середини XVII і початку XVIII ст. Бібліографія праць Н.Молчановського: Никандр Васильєвич Молчановський (Некролог) // Україна. – К., 1907. – Т. І. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 99-105.

Література: Молчановський Нікандр // Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т. 5. – С. 1644 – 1645; Никандр Васильевич Молчановський (Некролог) // Україна. – К., 1907. – Т. І. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 97 – 105. Молчановский Никандр Васильевич // Энциклопедический словарь / Издатели: Ф.А.Брокгауз и И.А.Ефрон. – СПб., 1896. – Т. XIX. – С. 680; Сарбей В.Г. Молчановський Никандр Васильович // Радянська енциклопедія історії України. – К., 1971. – Т. 3. – С. 166 – 167.

Молоді літа талановитого хлопця припали на часи гарячого Sturm- und Drangperiod-у… – в прямому розумінні період «штурму і натиску». В переносному значенні час реформ у різних сферах державного управління Російської імперії у 1860-х – 1870-х pp. (міста, військо, судова система, освіта тощо). Ці десятиліття відзначалися активізацією громадсько-політичного життя в країні.

…вмішаний в політичну історію, був висланий на заслання до В’ятської губернії… – із с.Котельниця [так сучасні українознавці називають місто Кіровської області РФ. – М. Ж.] В’ятської губернії до Києва Н.Молчановський повернувся 1881 р. і відновив навчання, яке закінчив у 1884 р. (Никандр Васильевич Молчановський (Некролог). – С. 97).

…багато писав до петербурзьких видань на теми місцевого життя… – перебуваючи на засланні, Н.Молчановський дописував до петербурзького журналу «Слово» (Никандр Васильевич Молчановський (Некролог). – С. 98).

…під час «диктатури серця» гр[афа] Лоріс-Мелікова… – Лоріс-Меліков Михайло Таріелович (1825 – 1888) – граф, російський державний діяч. У 1880 р. очолював Верховну розпорядчу комісію, яка була створена з метою ліквідації громадської опозиції, запобігання терористичних актів на імператора і вищих чиновників держави. У 1880 – 1881 pp. – міністр МВС Росії та начальник жандармського управління. Намагався лібералізувати поліцейський режим у країні, щоб таким чином заспокоїти громадськість і заодно позбавити підтримки революціонерів. Він провів ряд реформ, що стосувалися освіти, цензури, селянського питання. Розробив законопроект конституційної реформи. Після вбивства 1 березня 1881 р. імператора Олександра II відійшов від політичної діяльності.

ряд начерків з економічної історії Європи в ХVI – ХVIII в. – йдеться про працю: Промышленная деятельность и цехи в Германии XVII и XVIII вв. (дополнение к книге Эдварда Зеворта «История нового времени»). – К., 1883.

…»Цеховая система в Пруссии и реформа цехов при Штейне и Гарденберге « – йдеться про працю: Цеховая система в Пруссии и реформа цехов при Штейне и Гарденберге. – К., 1877.

Був то час найгіршої реакції в університетських сферах; час ославленої університетської устави 1884 p. – новий університетський устав, що замінював попередній 1863 p., відзначався відчутним обмеженням автономії університетів. Вони підпорядковувалися попечителям навчальних округів. Ректорів, деканів призначав міністр, повноваження Ради університетів у адміністративній сфері фактично втрачалися. 23 серпня 1884 р. імператор Олександр III затвердив цей статут, що засвідчив перемогу адміністративного диктату у вищій школі Російської імперії.

…час розгрому Київського університету за студентську демонстрацію під час його ювілею восени 1884 р. – студентські протести проти нового уставу збіглися в часі із святкуванням 50-річчя заснування університету. Наслідками студентських протестів стало закриття університету на півроку, звільнення всіх студентів. Значну їх кількість вислано з Києва, 34 – зазнали поліцейського переслідування. В 1885 р. адміністрація університету розробила «Правила для студентів», які забороняли корпоративні організації, будь-які зібрання, відновлювалася студентська форма одягу тощо. Детальніше див.: Історія Київського університету / Під ред. проф. О.З.Жмудського. – К., 1959. – С. 47.

…славний Рененкампф… – Ренненкампф Микола Карлович (1832 – 1899 pp.) – український [?!] правознавець, у 1862 – 1868 pp. – екстраординарний професор кафедри енциклопедії законодавства Київського університету, у 1883 – 1890 pp. – його ректор. Основні праці: «Курс юридичної енциклопедії» (1888), «Листи про єврейське і польське питання» (1898) та інші.

Історія Поділля була закінчена друком в 1885 р. – йдеться про працю: Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., преимущественно по летописям. – К., 1885. Ця праця була написана під керівництвом В.Антоновича і представляє собою зразок «обласної» історії.

…по смерті Лебединцева… – Лебединцев Феофан Гаврилович (1828 – 1888 pp.) – український історик церкви, педагог. У 1861 – 1864 pp. – доцент і професор Київської духовної академії, у 1864 – 1880 pp. – начальник Холмської шкільної дирекції. Редактор другого і третього томів першої частини «Архива Юго-Западной России», у 1882 p. – засновник і редактор журналу «Киевская старина». Автор праць «Архімандрит Мелхіседек Значко-Яворський» (1864), «Брацтва, їхня колишня і нинішня доля та значення» (1862) та ін.

Через те участь його в «К[иевской] старине» проявлялася головно в рецензіях, рефератах, перекладах – Н.Молчановський у цьому журналі опублікував близько 70 рецензій, понад 25 статей і заміток (Никандр Васильевич Молчановський (Некролог). – С. 99 – 105).

…»Киевское городское управление в 1786 г. по протоколам заседаний городской думы» (невиданим) – йдеться про статтю: Киевское городское управление в 1786 г. по протоколам заседаний городской думы // Киевская старина. – К., 1889. – № 5. – С. 380-399; №7. – С. 47-63. Див. рецензію: Целевич О. Рец. на: Молчановский Н. Киевское городское управление в 1786 г. по протоколам заседаний городской думы // Киевская старина. – К., 1889. – №5. – С. 380 – 399; № 7. – С. 47-63 // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXVI. – Бібліографія. – С. 35 – 36.

Такі, напр., його рецензії книжок – йдеться про рецензії на: Gubernatis de A. Dictionnaire international des ecrivains du jaur. Liuraisons I – X. A-Gui. Florense, Paris, Leipzig, 1888 – 1889 / Edit. L.Nikolai Florena // Киевская старина. – К., 1889. – № 12. – С. 655-661; Liuraisons XI et XII // Там само. – 1890. – №4. – С. 185 – 189; Рождественский Арсений. Южноруссий штундизм. Исследование. – СПб., 1889 // Там само. – № 3. – С. 559-567; Каманин И. Переписи еврейского населения в Юго-Западном крае в 1765 – 1791 гг. (Архив Юго-Западной России, часть пятая, том II. Два выпуска – К., 1890) // Там само. – 1891. – № 3. – С. 514-524.

Своє становище до галицького культурно-національного руху Молчановський зазначив в ряді рецензій, присвячених нашому видавництву – окрім рецензій на видання НТШ, Н.Молчановський здійснював огляд інших видань, що стосувалися україніки.

Див.: Рец. на: Мончаловский О.А. Литературное и политическое украинофильство. – Львов, 1898 // Киевская старина. – К., 1899. – № 4. – С. 44 – 48. У ній рецензент гостро критикує О.Мончаловського за антиукраїнство, пишучи, що «твердження цієї книги, або, точніше, памфлету позбавлені здорового людського глузду» (Там само. – С. 45). Інший відгук на: Дрогомирецкий B.C. Галицкая Русь и русско-польские отношения. – СПб., 1897 // Там само. – 1897. – № 3. – С. 87 – 88. Особливо показова рецензія: Филевич И.П. По поводу теории двух русских народностей. – Львов, 1902 // Там само. – 1902. – № 4. – С. 35 – 40.

Рецензент критикує І.Філевича за українофобську позицію, говорячи, що «нічого нового в це складне питання автор не вніс, але

«схильний стояти на п’єдесталі верховного судді і пророка, але його судження і пророцтва не вирізняються проникливістю […] він любить надавати непрохані поради, […] він дуже суворий до інших, але не до себе». Оцінюючи безпосередньо працю, Н.Молчановський зазначає, що вона «являє собою замах висвітлити питання у відомому руслі (українофобському – А.Ф.), але це в повному значенні слова замах з «негодными средствами». Не лише висвітлити, але навіть підійти до нього нашому автору ніяк не вдалося» (Там само. – С. 40). Див. відповідь І.Філевича: Вопрос о двух русских народностях и «Киевская старина» // Варшавские университетские известия. – Варшава, 1902. – № 5. – С. 1 – 45.

…(перші огляди були друковані в 1895 р. – кн. XI і XII, потім в 1896 – кн. II, V і X, 1897 – кн. I, V і VII, останній в 1898 – V: огляд томів XVIII – XXI) – див. рецензії під криптонімом «Н.М.» на І – XXI томи «Записок Наукового товариства імені Шевченка»: Киевская старина. – К., 1895. – № 11. – С. 70-80; № 12. – С. 119-121; 1896. – № 2. – С. 63-66; № 10. – С. 33-36; 1897. – № 1. – С. 27-28; № 5. – С. 74-77; № 7-8. – С. 37-40; 1898. – № 5. – С. 19-23.

…беспристрастном, так сказать, академическом»… – див.: Киевская старина. – К., 1895. – № 11. – С. 72.

Зазначуючи, що редакція III т. «Записок» (Ол[ександр] Барвінський) додала до поданої там статті В.Будзиновського про аграрні відносини редакційне застереження… – йдеться про те, що редакція поставила під сумнів висновки, які виклав у своїй статті В.Будзиновський (Аграрні відносини Галичини // ЗHTШ. – Львів, 1894. – Т. IV. – С. 29 – 123). Вона стосувалася проблеми обезземелення і збідніння галицького селянства. На думку Н.Молчановського, ця праця «слугує найкращою прикрасою «Записок»« (Киевская старина. – К., 1895. – № 11. – С. 78).

…в чем легко убедиться всякому знакомому с языком, обратившись к самым «Запискам»… – див.: Киевская старина. – К., 1895. – № 11. – С. 72-73.

…перші овочі мого історичного семінару у Львівськім університеті (1897, VII) – огляд наукових здобутків НТШ Н.Молчановський здійснює в: Киевская старина. – К., 1897. – № 7. – С. 37 – 38. Він наголошує на значній кількості видань, які видало Товариство, його фінансових труднощах і робить висновок, що «найбільшою метою діяльності цього Товариства є організація галицької українсько-руської академії наук, за зразком чехів, сербів і хорватів» (Там само. – С. 38).

Н.Молчановського вразили наукові реферати учнів М.Грушевського, молодих галицьких істориків С.Рудницького і О.Терлецького, опубліковані в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (т. XVII). У зв’язку з цим він пише, що опубліковані роботи цих істориків, «читані на семінаріумі п. Грушевського у Львові […] свідчать про хорошу історичну школу, котра поступово формується в цьому університетському місті завдяки умілому керівництву молодого київського вченого» (Там само. – С. 39).

…способных к самостоятельному и оригинальному развитию» – див. таку оцінку діяльності НТШ в: Киевская старина. – К., 1898. – № 5. – С. 21. Історик кваліфікує становище української науки та її адептів у Галичині таким чином: «Матеріальні умови галицько-руської інтелігенції такі, що наукова робота на рідній мові є актом патріотичного самопожертвування» (Там само. – С. 19).

Правда, за генерал-губернаторства Драгомирова… – Драгомиров Михайло Іванович (1830 – 1905) – російський теоретик військової справи, військовий діяч, генерал від інфантерії (1891). У 1863 – 1869 pp. – професор кафедри тактики Миколаївської академії Генерального штабу Росії, учасник австро-італо-французької (1859), російсько-турецької (1878 – 1879) війн. З 1889 р. – командуючий Київським військовим округом, а з 1898 р. – Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор. Автор праць «Записки тактики» (1866), «Нарис австро-пруської війни 1866 р.» (1867) та інших, здебільшого з теорії військової справи.

…з запалом узявся до збирання матеріалів до історії дипломатичних зносин Хмельницького і його наступників з шведським правительством (коротке справоздання його з занять в «К[иевской] старине», 1899, ІV) – Н.Молчановський двічі – в 1898 і 1899 pp. – перебував у Стокгольмі з метою опрацювання архівних матеріалів, що стосувалися відносин гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи із шведськими королями, листування П.Орлика і мазепинців на еміграції тощо. Огляд документів поданий ним у статті: Письмо к редактору из Стокгольма (о бумагах шведского государственного архива по истории Малороссии) // Киевская старина. – К., 1899. – № 4. – С. 75-89.

Збірка ся була видрукувана як том «Архива Юго-Зап[адной]России»… – йдеться про публікацію: Архив Юго-Западной России. – Ч. 3. – Т. 6: Акты шведского государственного архива, относящиеся к истории Малороссии 1649 – 1660 гг. – К., 1908.

Іншу частину документів, які були зібрані Н.Молчановським у Стокгольмському архіві, опублікували лише в 1930 р. Див.: Кордт В. Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII – початку XVIII ст. // Український археографічний збірник. – К., 1930. – Т. III. – С. 17 – 55.

Документи, які опубліковані в цьому збірнику, походять із матеріалів, переданих вдовою історика Археографічній комісії Української академії наук. Вони майже всі стосуються періоду гетьманування І.Мазепи і його відносин із шведським королем, турецькими і татарськими зверхниками тощо. Комісія прийняла рішення опублікувати з них десять найцікавіших документів (Там само. – С. 17).

Окрім цих двох публікацій, у Н.Молчановського є ще дві праці, написані на підставі стокгольмських матеріалів. Див.: Три письма кошевых атаманов к шведским королям // Киевская старина. – К., 1899. – № 1. – С. 1 – 5; Несколько данных о смерти и наследстве Мазепы // Там само. – 1903. – № 1. – С. 91-101.

З пізнішого часу папери до часів Орлика Молчановський передав мені в 1905 р. для опублікування в виданнях Наук[ового] товариства ім. Шевченка, разом з іншими матеріалами про Орлика, збиранням котрих займався п. Ф.Голійчук, вони мають увійти до корпусу матеріалів до історії козаччини – ті матеріали, які зібрав Ф.Голійчук про П.Орлика, було вирішено опублікувати на засіданні археографічної комісії НТШ від 13 жовтня 1906 р. (Хроніка НТШ. – Львів, 1906. – Ч. 28. – С. 12).

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 543 – 549.