Сучасний український рух

Михайло Грушевський

Переміщення української національної активності до австрійської України, до Львова, який став центром національного життя, мало величезне значення не лише для українського руху в Росії, але також для розвитку самої австрійської України. Вже близько 1860 p., після перших заборон української мови в Росії, такий крок дав поштовх до збереження національного українського життя в Австрії, в дуже критичний час розвитку цієї частини поневоленого народу.

Після сповільненого розвитку протягом другої чверті XIX ст., під тиском загальної реакції в Австрії і польського режиму гноблення в Галичині, неспокійний 1848 рік приніс українцям в Австрії свіжий подих. Австрійський уряд шукав в українському населенні опору проти польського революційного руху. Повне звільнення кріпаків, визнання моральних і політичних вимог українського народу (або русинів), створення перших важливих закладів у галузі культури і політичних питаннях, націоналізація школи, формальний дозвіл на український університет у Львові, адміністративний поділ на дві Галичини – українську і польську, які штучно були об’єднані 1772 p., – ці мотиви започаткували нову еру в житті австрійської України.

Але роки, сповнені надії, швидко минули, за ними прийшла реакція 1850 p., яка принесла українцям Галичини найгіркіші розчарування. Обіцянки, у їх більшості, відійшли в забуття, а українці Галичини, цього «східного Тиролю», які вірно підтримали австрійський уряд у боротьбі проти заворушень польської знаті, без вагань були віддані під панування тієї ж знаті, у руки якої близько 1850 р. знову перейшла вся адміністрація Галичини.

Польська аристократія і бюрократія використали свій зростаючий вплив, щоб переконати австрійських правителів у тому, що українське населення Галичини є непевним елементом, прихильним до Росії і православної віри. Такі інтриги перешкодили будь-яким намаганням українців відкрити очі урядові на фатальні наслідки польської переваги в Галичині, від якої українське населення жахливо страждало.

Це була важка криза національного життя для українців Галичини, ще напруженішого, ніж раніше. Поширювались безнадія і сумніви, атмосфера була готовою до народження справжньої хвилі русофільства, до якого польська знать старанно штовхала український елемент. Деякі вільнодумці, розчарувавшись у можливості відродження українства, щоб уникнути повної полонізації, повернулись до російської культури.

За таких обставин приплив свіжих українських сил, які прийшли з 1863 роком і розгорнули активність на галицькому грунті, що відбувся внаслідок пригноблення українського руху в Росії, не був високо оціненим. Цей приплив приніс у критичний момент необхідну допомогу українським елементам, які (йдеться здебільшого про молоде покоління) залишилися вірними програмі 1848 p., і допоміг їм знову морально відродитися і відновити свою роль у галицькому житті.

Починаючи близько 1880 p., цей, як його називали, «народницький» український рух все більше посилювався в Галичині, зберігаючи прямий контакт з українським рухом у Росії. Він набув вагомого впливу на великі маси, особливо на праве крило руху, засноване Радикальною українською партією, утвореною 1890 р. З іншого боку, близькі стосунки, які існували з російською Україною, дали змогу останній використати галицькі ресурси для свого власного розвитку. Письменники російської України активно зайнялися пропагандою освіти в галицькій Україні.

У 1880 – 1905 pp., тобто протягом чверті століття, Галичина була свого роду інтелектуальним П’ємонтом для українського руху. Галицькі газети були спільною політичною трибуною, де порушувалися й обговорювалися питання, що стосувалися життя російської Великої України і Малої австрійської України. Галицькі освітні установи розуміли, що в них збирається еліта двох територій, які зійшлися для того, щоб об’єднати свої інтелектуальні можливості для збереження спільного національного надбання.

Легко зрозуміти, що цей рух, майже повністю витіснений за межі Росії, набув характеру, несумісного з централізаторсьою політикою російського уряду. Однак він з не меншою непримиренністю чинив опір польському гнітові в Галичині. Немає потреби нагадувати, що вороже ставлення Росії до всього, що могло нагадати про український «сепаратизм» у найширшому розумінні, згідно з терміном, який вживали у Росії, раптово зупинило всякий опортунізм в українському русі. В Австрії польське панування створило непереборні перешкоди між українцями та урядом. Будь-які компроміси з останнім вимагали узгодження з володарями Галичини, що означало водночас зречення українських потреб. А з того часу, як один із політичних керівників Галичини продемонстрував намагання зробити в цьому плані надто великі поступки, галицькі народні маси й українці Росії негайно висловили різке незадоволення. Таким був випадок у 1890 p., коли декілька керівників намагалися піти на компроміс з урядом. Однією спільною угодою австрійські і російські українці продемонстрували енергійний спротив, через який цей проект провалився.

Кінець століття був відзначений прямим контактом двох Україн, і завдяки взаємному контролю у всіх політичних питаннях це дало найкращий результат для національного життя.

Прогрес національної культури у російській Україні, не дивлячись на всі намагання зупинити її розвиток, є на цей момент досить швидким. Період, до якого ми підійшли, зображає, наприклад, швидкий розвиток українського театру, який, користуючись аплодисментами всіх класів населення, удосконалив свій стиль і техніку до високого рівня, роблячи таким чином велику послугу розвитку національного руху. Українська література відкрила цілу когорту талановитих письменників. Їй нарешті вдалося відмінити образливу заборону, яка тиснула на науково-популярні твори. Однак зауважимо, що періодична преса була позбавлена свободи аж до початку нового періоду, який розпочався після російсько-японської війни.

Жахливі 1904 – 1906 pp. вивели на авансцену всі питання російської реакції. Найбільше зацікавлення селянських класів, основи української народності, стосувалося аграрної реформи. Що ж до інтелектуалів, то їх більше турбує вирішення конституційних питань. Вони приєднують свої національні скарги до скарг тих, хто говорить від імені інших незадоволених націй, вимагаючи передусім відміни заборони української мови. Російський уряд вивчив це питання і переконався, що обмеження, які були прийняті щодо українського руху, жодним чином себе не виправдали. У відповідь на запитання, поставлене урядом, університети півдня Росії відреагували однозначно.

Санкт-Петербурзька академія у довгому зверненні, адресованому російському урядові, намагалася спростувати як глибоко фальшиву концепцію, за якою літературна російська мова (великоросійська) має бути єдиною для всієї Росії, зрозумілою в рівній мірі як для великоросів, так і для малоросів (українців). У дуже позитивному стилі ця доповідна записка стверджує право на існування української мови й літератури. Не дивлячись на це, перешкода розвиткові нашої мови не була усунена негайно, потрібно було чекати аж до ратифікації закону про пресу у 1906 р. Цей акт скасовує усі видані обмеження на місцеві говори, враховуючи й українську мову.

Відтоді Україна позбулася своїх кайданів, у країні відкрилась можливість для створення газет, асоціацій та організацій різного характеру. Конституція 1906 p., залишаючи в силі численні обмеження, дала змогу українському народові вибрати своїх представників, внаслідок чого перша і навіть друга Думи мали досить велику фракцію депутатів з України, і, попри коротке життя цих законодавчих асамблей, уможливила цим представникам здійснити справу великого значення.

Отже, здавалося, що перед українським рухом у Росії відкриваються найширші обрії. Під впливом прагнень до політичної свободи, які проявилися в їхніх братів, австрійські українці також почали вимагати загального виборчого права. У Галичині піднялася національна хвиля, сильніша, ніж будь-коли, з’явилася навіть надія, що колись Україна «екуменічна» увійде в Росію, і, як результат, отримає достатні інтелектуальні й політичні сили для того, щоб навіть вести інші братні регіони до гегемонії над чужими націями. Ці надії ніколи не здійснилися.

Нова реакція вбила всі мрії й обіцянки, дані російському народові протягом 1905 і 1906 років. Особливо важким виявився удар для українців. Вони сильно терпіли від змін, які були впроваджені щодо виборчого закону, змін, які реально позбавляли селян права голосу. Ще одним ударом для населення України стала втрата своїх представників у Думі. Обіцяні свободи – свобода преси, свобода об єднань – ніколи вже не були повністю повернутими, і ще з більшою жорстокістю переслідувалися друковані твори, газети і товариства країни.

Російський сенат, а за ним Столипін, у своєму циркулярі, добре відомому під назвою «Союзи між підданими народами, які говорять іноземною мовою», знову стверджували давній принцип єдності і неподільності російського народу і назвали «небезпечним сепаратизмом» всяку українську національну активність, навіть тільки у галузі культури. Існує досить дивна заборона, що українці як члени неподільної Росії мали б бути позбавлені права плекати свою мову і тим самим поставлені в ряд «народів з іноземною мовою» імперії, обмеження прав яких іде на користь лише «російському народові».

Українські товариства, створені в попередні роки, майже всі були розпущені, а дозволів на створення на їх основі нових так ніхто й не отримав. Щоденна і періодична преса була підпорядкована надзвичайним обмеженням таким чином, що втратила всяку можливість охопити коло сільських читачів. Все, що виявляло найменші симпатії до української ідеї, кваліфікувалося як злочин, а найжорстокіші репресії чинилися проти схильних до подібних симпатій чиновників, службовців, студентів і т. ін. Український рух у Росії повинен був повернутися до свого попереднього стану.

Водночас жорстоке розчарування завдало удару й по австрійських українцях, які побачили, що втрачають можливість докорінно покращити свою ситуацію в міру того, як зменшувалася надія на вирішення української проблеми в Росії. Виборча реформа відбулася незадовільно і новий Volks-parlament [народний парламент], на який покладали такі великі надії, виявився цілком непридатним для того, щоб, вирішивши такі складні проблеми національностей, навести порядок у загальному хаосі.

Польське панування залишалося, як і раніше, сильним. А втім, уряд, не бажаючи сваритися з ними, проголосив, що прямий компроміс між українськими і польськими пануючими класами – це єдина умова покращання української ситуації. Під урядовим тиском і не дивлячись на опозицію української думки, на початку 1914 р. була підписана угода на базі реформи закону, який стосувався виборів у Галицький сейм. Ця угода відразу виявилася незадовільною.

Під тиском пережитих давніх надій і під впливом минулих розчарувань частина українського суспільства знову мріяла про незалежність країни. Ці бажання, які панували в молодіжних націоналістичних товариствах наприкінці XIX ст., відродилися з новою силою, не дивлячись на страшні удари долі. Але більшість українських інтелектуалів вбачає у цьому тільки утопію, позаяк реалізація цих бажань призвела б до справжнього політичного катаклізму.

Було відомо, що становище українців у Росії не мало жодної привабливості для їхніх братів з Австрії, а з іншого боку, політичні умови австрійських українців, відданих під польське панування, не видавались принадними для українців у Росії. Інтелектуали однієї і другої України думали, що, можливо, було б добре отримати широку адміністративну автономію у рамках двох монархій, не вдаючись до крайніх заходів [До того ж багато з них були такими, які вважали економічний розрив з метрополією справою ризикованою і сповненою небезпек.].

Але навіть така концепція наштовхнулася в Австрії на великі труднощі, яких завдали їй пануючі польські кола. Подібно, як і в Росії, де, не беручи до уваги уряд, ліберальні інтелектуали, традиційно входячи в прямі контакти з українською елітою, згодом виявляли ворожість до ідеї автономії. Лише близько 1913 і 1914 pp. стає помітною перебудова в прогресивних російських партіях: саме тоді вперше оголошують важливі і гідні уваги вимоги України. Такий погляд характеризує добре відомі зусилля, здійснені на сесії Думи 1913 – 1914 pp. конституціоналістами, робітничою і соціалістичною партіями.

Такою була ситуація, коли раніше, ніж сподівалися, над Європою спалахнуло потрясіння, від якого стільки знедолених народів чекають радикальних змін умов існування і вирішення численних проблем. Важко передбачити, чи воно вирішить також проблеми України. Як би там не було, ті, хто стежать за розвитком цього питання, знають, що, коли сучасні події не приносять бажаного вирішення, або принаймні не відкривають йому дороги, це стає джерелом нових вибухів, ще страшніших, ніж нинішні. Нехай усі державні діячі скажуть собі: вирішити питання України – це не означає її ігнорувати або робити об’єктом гноблення, а напаки, проводити щодо двох Україн політику активної реалізації.

Примітки

Російський сенат, а за ним Столипін, у своєму циркулярі, добре відомому під назвою «Союзи між підданими народами, які говорять іноземною мовою»… – йдеться про циркуляр прем’єр-міністра Росії П.Столипіна від 20 січня 1910 р., за яким українцям та іншим народам, що жили в імперії, забороняли створювати спілки й товариства. М.Грушевський написав на цю тему публіцистичну статтю, див.: Грушевський М. Гімн вдячності // ЛНВ. – Львів, 1910. – Т. L. – Кн. IV. – С. 46 – 51 (передрук з коментарями: Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т.2. – С. 131-135).

…на початку 1914 р. була підписана угода на базі реформи закону, який стосувався виборів у Галицький сейм. Ця угода відразу виявилася незадовільною – йдеться про проект виборчої реформи від 14 лютого 1914 р., за якою в складі нового Галицького сейму українці мали отримати тільки 62 місця з 228 (тобто 27 %). Переговори про нові засади виборчої реформи між українськими та польськими політиками велися ще за часів намісника Галичини Міхала Бобжинського (1908 – 1913), детальніше див.: Аркуша О. Міхал Бобжинський та українське питання в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35 – 36. – С. 168-207.

Лише близько 1913 і 1914 pp. стає помітною перебудова в прогресивних російських партіях: саме тоді вперше оголошують важливі і гідні уваги вимоги України – на жаль, М.Грушевський помилявся, як і багато українських політиків того часу, сподіваючись на допомогу та підтримку російських демократичних партій в українському національному питанні. Детальніше про це писали: Дашкевич Я.Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Воля і Батьківщина. – Львів 1998. – ч. 1. – С. 48 – 63; Гирич І. «Федераліст» очима «самостійника» (до історії написання статті Ф.Жука «М.Грушевський та СВУ» // Молода нація. – К., 2002. – № 3. – С. 81-106).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 332 – 337.