Загальний огляд. Період Київської держави

Михайло Грушевський

Історія українського питання, у такому баченні, як воно ставиться сьогодні, починається із середини XVII ст., тобто від великої української революції 1648 p., яка витягнула на світло денне проблему поділу України між Московською імперією і Польським королівством. Саме в цей час починається занепад українського національного життя; але одночасно вже тоді можна спостерігати нові прагнення народу до встановлення незалежності, прагнення, які допомагають усунути всі перешкоди, що протидіють інтелектуальному, соціальному і політичному розвиткові країни, і які тривають до сьогоднішніх заворушень в українських провінціях Російської та Австрійської монархій. Причини, які визначили недавні періоди цього руху, походять із минулих століть, і є наслідком не лише політичного життя народу, але також географічних особливостей території, на якій він живе, місцезнаходження, фізичної природи й умов, у яких здійснюється колонізація землі.

Дуже розлога місцевість, родюча, добре зволожена, – такими ми бачимо краї, заселені українцями. Вони були однією з житниць для стародавньої Греції, яка брала звідти найважливіші продукти. Пізніше, на початку сучасної епохи, ці території широко постачали Центральну і Північну Європу хлібом, худобою і лісом. Країна дійсно посідає величезні багатства заліза, вугілля, солі та інших мінералів; стає тепер для всієї Західної Європи постачальницею найважливіших зернових культур, м’яса, цукру, солі, заліза, ртуті та ін.

З давніх-давен різні причини спонукали сусідів до її завоювання. її положення у центрі рівнин, які простягаються, з’єднуючи Центральну Європу з Центральною Азією, на великому шляху, який за людської пам’яті постійно долали народи і який слугував для обміну продуктами цивілізації, – узбережжя Чорного моря справді створює сприятливий шлях для відносин із Заходом, Сходом і Півднем, – відповідно Україна ставала омріяним краєм для кожної сусідньої держави, якщо вона хоч трохи думала про політичну експансію. Тим більше, що природні кордони країни, на їх переважному відтинку не є якоюсь великою перешкодою.

Щоб не дуже заглиблюватись у давнину, обмежимося згадкою про намагання греків, римлян, Візантії, середньовічних республік Італії, пізніше Польщі, Угорщини, Литви, Туреччини і Росії завоювати країну. При цьому ми не полишимо без розгляду спосіб, яким інші нації намагалися узурпувати цю територію або використати у своїх цілях природні багатства України, її торговельні шляхи, зв’язки з іншими регіонами, які простягаються по той бік Кавказу, з Месопотамією, Центральною Азією, Персією, Індією і Китаєм.

Ця ж тенденція виявила себе у свідомості завойовників, які йшли зі сходу на захід, як давня Персія в період війн Дарія, як арабські халіфи або тюрки з Центральної Азії та Туркестану. Кожне з політичних формувань, котрі, як ми бачимо, ішли одне за одним по українській території, діяли однаковими методами: як тільки вони набували певної сили, відразу з’являлося бажання розширити свої володіння чи сфери свого впливу на сусідні території зі сходу на захід.

Слов’янська міграція, яка відбувалася на території України з особливою інтенсивністю між VI і VIII ст., сприяла тому, що країна опинилася в руках південної групи східних слов’ян. Саме звідси, властиво, вийшов український народ [Терміни «Україна», «український» використовувалися тільки для дуже ранньої епохи, щоб визначити сукупність українського народу, враховуючи територію, на якій він проживає. Тепер їх використовують також для різних етапів історичного розвитку цього народу. Із джерел, які ми маємо, ці терміни з’являються вперше у XII ст. і стосуються тогочасних територіальних границь. Події XVII, XVIII і XIX ст., які зробили Східну Україну центром національного, політичного й інтелектуального життя країни, привели до перенесення цього терміна на цілу націю, заміняючи давні назви «Мала Русь», «Південна Русь», остання, до того ж, була замінена терміном «Русь», який окреслював спочатку також південних українців, тоді коли назва «Русь» використовувалась здебільшого до жителів Великої Росії і була невіддільною від окупованої нею північної території. Ці варіанти термінології спричиняли велику плутанину.].

Цей елемент закріпився у районах середнього і нижнього Дніпра, південного Бугу і південного Дністра; він зайняв також значну частину території Дону, звідки упродовж IX і X століть його відтіснили угри й печеніги, змусивши покинути узбережжя Чорного моря. Соціальна і політична еволюція, яка супроводжувала цей період колонізаційної експансії, привела до формування держави з центром у Києві над Дніпром: це була Київська держава.

З того часу, як вона успішно скинула ярмо хозарів, норманських і візантійських завойовників, використовуючи сукупність різних впливів, які прийшли зі Сходу, Півночі і Півдня, починаючи з IX і X століть, вона вступила в період активної експансії; намагалася захопити торговельні шляхи Східної Європи, а також поширити свою могутність на східнослов’янські чи інші народи, які емігрували на території, де проходили важливі артерії. Під час цих намагань Київ мусив боротися з серйозним суперником: це був Новгород, найпівнічніший центр норманських впливів, що мав важливе політичне і торговельне значення.

З перших сторінок літописів Київської держави (XI ст.) відчуваємо відгомін цих битв і суперництва, з яких Київ завжди виходив переможцем. Київські князі Святослав (помер 972), Володимир Великий (1015), Ярослав (1054), завдяки політичній системі цієї держави, яка по-простому називалася «Русь», заклали вагомі підстави для панування Києва і України [Виникнення слова «Русь» до сьогодні залишається невідомим. Однак ця назва походить з XI – XII ст., правдоподібно, раніше вона була прямо пов’язана з Києвом і його територією.]. їхні володіння простягалися від гирла Кубані до Сяну на заході і піднімалися на північ до Великих озер і приток Волги.

Найважливішими центрами для цих регіонів були Київ, Чернігів, Переяслав. Саме ці міста в той час були центрами політичного та інтелектуального життя Східної Європи. Християнство, якому Володимир Великий відкрив шлях у 990 р. під візантійським впливом, заклало основи нової цивілізації Києва, сформованої на церковній ієрархії, літературі та мистецтві Візантії; ця цивілізація, у згоді з законами Київської держави, вторувала собі шлях, який прямував з міст Південної України, простягаючись на північ і на схід, до територій, відомих під назвами Біла Русь і Велика Русь, та фінських земель.

Однак панування українських центрів басейну Дніпра було недовгим. Натиск тюрків, особливо інтенсивний в XI ст., досягнув Києва і Переяслава. Він підірвав економічні основи, на яких грунтувалися розквіт і сила цих міст, мало-помалу знищуючи колонізацію, що просувалася у південні регіони. Північні та північно-східні землі з цього погляду були у сприятливішій ситуації. Слов’янські колонії фінських територій, розташовані на верхній течії Волги, де сформувався і збільшився новий слов’янський східний народ – великороси, які стали в середині XII ст. під керівництвом князів молодшої гілки київської династії (переяславської) могутнім князівством, керівники якого, в другій половині цього ж століття, доклали величезних зусиль, щоб зруйнувати панування Києва і встановити своє панування на руїнах цієї держави.

Саме до такого кінця призвели міжусобиці, про які мовить історія українських князів: підбурювання проти київських князів їх молодшими родичами, ослаблення торгівлі і добробуту нації, втрата поваги, якою користувалася столиця. Такими є обставини, за яких зростало суперництво між новою державою Великоросією – з якої пізніше вийшло Московське князівство – і його українською столицею, що стало потрясінням і руїною політичної системи Києва, занепадом, симптоми якого чітко простежувалися на початку XIII ст.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 312 – 315.