З промови на полтавськім святі

Михайло Грушевський

[На бажання шан[овної] редакції «Л[ітературно]-н[аукового] в[існика]» записую головні гадки з своєї кінцевої промови на полтавських святах 10-го падолиста. Промова сказана експромтом, не була записана зараз, тому й головні гадки її можу переказати тільки приблизно.]

Два дні сходилися ми тут і лунали горді, повні енергії і надії мови, і літали високі, гарні, благородні слова. Свято скінчилося, зачинаються будні. Час перетворити сі слова в діло – аби вони не стали докором против нас, як гримуча, порожня мідь кімвалів.

Ми з утіхою згадували наші успіхи в сфері літератури, науки, економіки, політики останніх літ. Але не треба давати уносити себе оптимізмові, треба тверезо дивитися в очі дійсності. Національна і горожанська свідомість в народі, безперечно, росте, проте до величезних мас його нема приступу нашому національному життю в нинішних обставинах; наші громадські організації ледве живуть в умовах сучасного ладу; наше прекрасне письменство все ще не має широких підстав в попиті книгарського ринку, в потребах широких мас інтелігенції; наша окраса – наш театр – все ще веде півкочове життя, не маючи власних осідків; наша наука не має матеріальних підстав для організації ширшої, систематичної праці, для згромадження наукових робітників і забезпечення їм можності планової наукової роботи. Всі гарні і цінні здобутки все так тільки задатки властивого – се підвалини, на котрих мусить станути наша національна будова.

Її ще нема. Почати таки з нас! Наші збори ширшають, гарнішають, але все-таки – ще так мало нас. Ми, представники свідомої української інтелігенції, все ще творимо тільки невеличкі оази серед величезної несвідомої більшості і гірко звучить в наших ухах сей докір – що ми тільки колоністи на нашій, не своїй землі. Поки сі оази, сі острови не будуть зв’язані живою посередньою тканиною в одне національне тіло, ми не житимемо національним життям…

Ми чули, як представники свідомішого селянства простягають до нас руки, жадаючи помочі інтелігенції в своїй просвітній роботі, докоряючи їй, що вона не спішить з поміччю на поклики села. Так, інтелігенція ще занадто слабка, щоб з своїх центрів могла повести роботу в широкій периферії по провінції, по селах, на місцях. Се факт, його вистане на оправдання, але сумний се факт, сумне оправдання, воно допустиме лише на коротку хвилю – інакше задасть брехню всім нашим обіцянкам і завданням.

Очевидно, перед нами лежить довга, тяжка праця, для котрої ми мусимо напружити всі сили, коли хочем вивести українське життя з нинішнього становища роздробленості і припадковості. Розширити кадри інтелігенції в одностайну, нерозірвану масу і зв’язати її тісним, нерозривним узлом з масами народними. Усвідомити собі наші політичні завдання і провести їх в свідомість широких верств інтелігенції і народу. Наші більш-менш відокремлені успіхи на полі письменства, мистецтва, науки, популяризації, нашу пресу, нашу економіку, нашу політичну діяльність [мусимо] об’єднати в одну живу, органічну цілість національного життя. Се завдання нинішнього моменту, се заповіт нам попередніх поколінь. Сповнення його вимагає великої, організованої роботи, глибокої свідомості наших національних потреб, широкої солідарності всіх свідомих національних елементів. Наші організації повинні підтримувати і розвивати се почуття моменту; кожда свідома одиниця повинна перейнятися свідомістю сього завдання. Кожде свято – як от теперішнє – мусить бути перевіркою наших поступів в осягненні нашої національної мети, констатуванням певного успіху в розвої наших національних сил, в координуванні і об’єднуванні наших здобутків в сфері національного життя.

Нехай і найближче зібрання наше – коли і де, і як воно не станеться – сконстатує дальший, сильний і тривкий поступ наш на сім полі. Глибока віра в силу і енергію нашого національного руху, яка звучала в стількох промовах, нехай з’єднається з сильною, загартованою енергією і проведе нову борозну на ниві нашого життя. Без того нам соромно буде глянути в очі собі і сим славним попередникам, учителям і вождям, які дивляться на нас з сих стін.

Не осоромім ні себе, ні їх браком енергії, відваги і сили і з новими здобутками зберімося знов, коли покличе нас святочна хвиля!

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 64. – Кн. 12. – С. 423 – 424.

Подається за першодруком.

Промову, головні думки якої записані на прохання редакції «Літературно-наукового вісника» і видрукувані, виголосив М.Грушевський експромтом 10 листопада 1913 р. у Полтаві на зібранні з нагоди 75-річчя від дня смерті Івана Котляревського. Свято розпочалося 10 листопада o 11 год. біля пам’ятника письменнику на бульварі його імені з панахиди та покладання вінків від численних делегацій з різних куточків України. М.Грушевський представляв українські наукові інституції. Пам’ять Івана Котляревського вшанували посланці «Просвіт», вищих шкіл Москви, міський голова Полтави і Харкова. Від імені київського українського громадянства вінок поклав Л.Жебуньов, від м.Харкова – гласні міської думи М.Міхновський і Пономаренко, від української преси – А.Ніковський, від українського музичного драматичного товариства в Полтаві «Боян» – П.Чижевський. Збереглася світлина М.Грушевського в колі київської студентської молоді на полтавському святкуванні 9 – 10 листопада 1913 р. (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 114). Фотографію вилучили під час обшуку помешкання М.Грушевського в Києві у зв’язку з його арештом 1914 р. і додали до слідчої справи разом з іншими світлинами, рукописами та друкованими матеріалами як речовий доказ.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 466 – 467.