Друга вистава образів Ів[ана] Труша
Михайло Грушевський
Півтора року тому читачі «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» читали замітки мого в[исоко] пов[ажаного] товариша д-ра Франка з поводу першої вистави образів, урядженої д. Трушем в залі Львівської постійної вистави штуки в падолисті 1899 р. В половині минувшого червня урядив д. Труш в тім же салоні другу виставу своїх образів, котрої вражіннями хочу я тепер з ш[ановними] читачами поділитися. Досі маємо так іще мало малярів з талантом і серйозним змаганням до самостійної, оригінальної артистичної творчості, які б маніфестували себе українцями, так що їх ім’я входило б, що там скажу, до національного нашого інвентаря, – що така вистава, як д. Труша, має для нас загальніший культурний інтерес.
Насамперед треба сконстатувати, що ся друга вистава образів не роз’єднувала фахових і нефахових глядачів. По тих гучних похвалах, якими була стрічена перша, се багато значить. Д[обродій] Труш підтримав вповні свою репутацію незвичайно пильного робітника й серйозного артиста, що, не позволяючи собі скрутити на дорогу «хлібного» заробітку та зробити з себе ремісника-продуцента в тій сфері своєї творчості, яка здобула вже признання й критики, й публіки, працює неустанно над розширенням круга своєї творчості та ставить собі нові проблеми штуки. І порівнюючи сю нову виставу з попередньою, кождий мусить признати, що артист зробив в сім напрямі великий крок наперед.
На виставу дав він тридцять і кілька образів. Є тут три великі, двометрові полотна – краєвиди, три менші, чотири портрети і двадцять вісім студій і шкіців ріжної великості. Все се – роботи сих останніх півтора року. Коли додати ще друге – стільки образів і шкіців, артистом не виставлених, хоч не один з них мав значний інтерес і артистичну вартість, то будемо мати проречисте свідоцтво інтенсивної енергії й плідності майстра. Зміст, вибір, мета виставлених образів значно відмінні від попередньої вистави. Не кажу вже, що в них бачимо зовсім інший терен, – на попередній виставі мали ми Галичину, на сій – Україну, переважно Київ і Київщину, – се річ більше припадкова.
Важніше, що артист вибирає інші теми, шукає зовсім відмінних ефектів в порівнянні до попереднього. На попередній виставі панували огородні цвіти, що звернули загальну увагу свою пишною колоратурою й виразністю красок. На сій виставі пригадує сей улюблений мотив артиста тільки шість шкіців з цвітучих дерев, гарних, хоч попсованих невідповідною оправою, – вони на сій виставі, одначе, займають зовсім другорядне місце. На сій виставі першу ролю грають далековиди – образи з далекою перспективою – види Дніпра. По попередніх роботах д. Труша, де далека перспектива не грала ніякої майже ролі, так що йому робили закиди з сього, таке форсування далекої перспективи на сій виставі явилося повною несподіванкою. І дійсно, ся перспектива на цілім ряді образів артисту удалася дуже добре.
Три найбільші образи теперішньої вистави всі мають темою далеку перспективу Дніпра – се могила Шевченка, пам’ятник хрещення Русі в Києві й Дніпро під Києвом при заході сонця. На мій погляд, артистові найбільше удався перший образ: краєвид взято при пізнім заході, в темно-фіолетових (може, дещо пересинених) тонах; на першім плані рівне поле, ледве оживлене кількома кущами, в центрі образа могила і за нею перспектива Дніпра; дуже невдячна з артистичного боку тема, якою є могила Шевченка від поля, тут тоне в краєвиді і прегарно гармоніює з далековидами Дніпра. На другім краєвиді, на мій погляд, композиція вже менше щаслива, корчі переднього плану якось не вирізняються від дальшого плану – групи дерев, що окружають пам’ятник хрещення, а сі дерева дещо занадто закривають перспективу Дніпра й група їх здається дещо важкою. На третім головний інтерес лежить у світляних ефектах заходу сонця на водній поверхні Дніпра, але сі ефекти якось не дають ілюзії, і за ними слабне вражіння від далекого Подолу й гарно скомпонованого переднього плану.
З тих трьох образів тільки сей остатній пригадує сильні колористичні ефекти – спеціальність майстра. В повній силі виступає вона на двох менших образах: київська церков св.Андрія в сильнім сонячнім освітленні (plein aire) і калабанька, окружена кущами й деревами, з околиць Гадяча. На першій головний інтерес має сильно освітлена срібна бляха церкви, що мов горить і пускає проміння від себе; сей ефект рішучо псує кілька неестетичних домів коло церкви: артист, не позволяючи собі зміняти краєвиду, задержав їх, і вони, на мій погляд, попсували сей, зрештою, дуже інтересний, образ. На другім дуже гарно віддано контраст жовто-зеленої ростинності й темно-синьої води і рефлекси на її тлі; образ дає певний, дуже приємний настрій. Дає його також і третій з сих побільших краєвидів: могила Шевченка зблизька, серед голого гречаного поля, в полудневім сонці – тема в високій мірі невдячна, але, як я вже сказав, оживлена дуже гарними кольорами хмар, дає вражіння самотності, спокою.
Такі більші образи – взагалі новина у д. Труша – все робота остатньої весни. Артист, очевидно, щойно вправляється в техніці таких більших композицій, і переважно вони випали дуже добре, хоч роблені за поміччю дуже малих шкіців.
Кілька прекрасних далековидів знаходимо серед маленьких, можна сказати, мініатюрних шкіців (яких 15 цм довжини); такі маленькі шкіци також явилися уперше на сій виставі п. Труша, й між ними багато прекрасних, вповні артистичних речей; про образки цвітучих дерев я вже згадав; ще ліпше випало кілька видів Дніпра й інших київських краєвидів, з прекрасною перспективою, повною повітря.
Новиною також були два шкіци жанрові – гагілки під церквою й великодня процесія з Гуцульщини. Спеціальне уподобання до мертвої природи, неохота до фігур були досі прикметами автора; було б дуже мило, коли б сі два шкіци віщували розширення сфери творчості артиста і в сім напрямі. Розуміється, й поза чоловіком штука має свої великі, безмежні простори, невичерпані скарби красоти, але все-таки вінець артистичної творчості – се чоловік і його життя; в додатку у нас русинів для жанру зроблено так мало, що було б дуже пожадано, якби здобув він собі таку визначну силу, як д. Труш. Два шкіци, виставлені ним тепер, се, властиво, ще тільки натяк на жанр: людська юрба трактована з чисто колористичного становища – се тільки група кольорових плям, але вона віддає людську юрбу, її рух і пестрі убрання дуже живо й гарно. В творчості д. Труша у всякім разі се новина дуже мила.
Портретів д. Труш виставив тільки чотири – проф. Антоновича і (власність Наук[ового] товариства ім. Шевченка), п. А.Драгоманівни й мій. Недокінченим і невиставленим лишився прегарний портрет Лисенка, що заповідався (оскільки міг я судити з невикінченої роботи, бачивши її в робітні д. Т[руша]) ще далеко ліпше, ніж зроблений для Товариства ім. Ш[евченка]; а також не виставив д. Т[руш] і декотрих інших, дуже гарних своїх портретів з музею Тов[ариства] ім. Ш[евченка] – вибір його з-поміж них був рішучо загострий.
З виставлених звертав на себе особливу увагу дуже ефектовний портрет п. Драгоманівни; незвичайно живим виразом визначається портрет проф. Антоновича. Щодо сеї живості – треба запримітити нову подробицю в манері д. Труша – в остатніх часах він віддає фізіономії в руху – з усміхом або навіть під час розмови (як портрет проф. Антоновича); се, розуміється, незвичайно збільшає ілюзію життя, живості, але може трохи задешевий ефект для такого серйозного майстра, як д. Труш, тим більше, що й без сього ефекту він уміє надати життя й душу портретові. Шкода, що на виставі не було портрета Нечуя-Левицького, що просто, без усяких ефектів, але прекрасно віддає індивідуальність особи.
В сумі нова вистава п. Труша, як бачимо, дала не тільки цілий ряд гарних образів, не тільки показала в артисті крок наперед в розв’язуванні технічних і артистичних проблем, але й представила зовсім нові сторони, нові напрями в його творчості. Се дуже втішно, бо не тільки підтримує, а й збільшає ті надії, які обудила перша вистава. Побажати тільки, щоб автор в дальшім можливо розширив круг своєї обсервації: при його змаганні до нових сфер, нових доріг у своїй творчості се, на міг погляд, було б в високій мірі корисно для нього.
В кінці маленька замітка pro domo nostra. Образи, виставлені д. Трушем, писані на українські теми; деякі представляють місця особливо дорогі кождому руському серцю. Але сі образи, очевидно, підуть в чужі руки, як пішла переважна маса образів з попередньої вистави. Між покупцями образів усього 2 – 3 руські імена, переважна маса його робіт іде в чужі руки. В нашій суспільності ще нема попиту на штуку, і в тім один з неприємних проявів малокультурності, міщанського філістерства, з котрого, треба признатися, наша суспільність не встигла ще вповні визволитися. Скільки маємо у нас руських заможних, навіть багатих домів, де на стінах не стрінете й штиха артистичного пензля, хіба друки або якість богомази. Виправдування нашою бідністю – що нам не до розкоші – тут не поможуть: штука належить до перших потреб чоловіка, і коли в домах, де не жалують соток і тисяч на ріжні quasi [потреби] культурного життя, жалується на штуку, – се не свідчить добре про нашу культурність.
Примітки
Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1901. – Т. XV. – С. 108 – 111. Підпис: М.Грушевський.
А.Драгоманівни – Аріадни Михайлівни Драгоманової, дочки М.П.Драгоманова, майбутньої дружини І.Труша.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 223 – 226.