Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературні студії / 1912 р. / Один з ніжинців

Один з ніжинців

Михайло Грушевський

Столітній ювілей Є.Гребінки, відсвяткований недавно українським громадянством, мусив пригадати йому ту ніжинську школу, в котрій почалася творчість Гребінки, його молодшого товариша Афанасьева-Чужбинського і багатьох інших, яким традиція літературної творчості Гоголя, Кукольника, Гребінки і інших стелила потім дорогу до літературних занять, до поетичних проб. Народна українська нота бриніла досить виразно в сій традиції і заохочувала молодих вихованців ніжинської школи братися не тільки за оброблення українських сюжетів прикладом Гоголя і інших, але й українською мовою, прикладом Гребінки і Чужбинського. Власне, в отсій замітці хочу звернути увагу на одного з молодших і менших представників сеї ніжинської школи Івана Олександровича Затиркевича.

Спеціалістам від української бібліографії він звісний як автор української байки «Калюжа», надрукованої в «Основі» 1861 р. за місяць цвітень; зрештою, байка ся досить популярна, бо покійний М.Л.Кропивницький, котрому братова Ів. О. Затиркевича, звісна українська артистка А.П.Затиркевич-Карпинська звернула увагу на сю байку, часто декламував її на українських концертах і зробив її досить звісною. Більш нічого з українських писань Ів. Ол. Затиркевича, здається, не було друковане, ні за життя, ні по смерті.

Син покійного Дмитро Іванович Затиркевич, в серпні минулого року надіславши мені до поміщення в «Літературно-науковім вістнику» чотири недруковані поезії свого покійного батька, звернув мою увагу на його літературну спадщину. На мою просьбу прислав він мені потім все, що лишилося з писань його батька на українській мові, а також біографічні відомості і спомини про нього, які мав. Подаю тут отсі біографічні відомості і всю надіслану мені літературну спадщину покійного, як причинок до історії українського життя середини XIX в.

Іван Олександрович Затиркевич, з потомственних дворян Полтавської губ[ернії], родився 23 марта 1829 р. в селі Блотниці Прилуцького повіту. В науку віддано його до Ніжинської гімназії, а по скінченню її, маючи 20 літ, в 1849 році перейшов він на юридичний відділ Ніжинського ліцею. Писати почав ще бувши в гімназії. Д.І.Затиркевич зазначує, що маленький віршик «Злодій» (поданий нижче) написав його батько в гімназії на 15 році життя; віршик сей носить виразні сліди впливу приказок Гребінки, друкованих в 1830 pp.

Писательством займався потім Іван Затиркевич і в ліцеї, але на другім році перервав він свої літературні і наукові заняття, бажаючи взяти участь в севастопольській війні. «В службу поступил по случаю потери аттестата и неимения времени для назначения экзамена перед выступлением в военный поход – рядовым», – як значиться в його атестаті. «За отличие» в битві з 27 серпня 1855 р. під Севастополем іменований був прапорщиком. По скінченню севастопольської війни стояв з своїм полком в Орлі і в інших містах. Бувши в Орлі, в 1861 році з іншими офіцерами свого полку зорганізував почесну стрічу тіла Т. Гр. Шевченка, котрого тоді перевозили на Україну. Про се оповідає він сам в своїй замітці, відшуканій між його паперами Д.І.Затиркевичем:

«Гроб Т.Г.Шевченка провожали из Орла следующие офицеры Камчатского пехотного полка» (між ними значиться «подпоручик Ив. Ал. Затыркевич»). «Украинский поэт Т.Г.Шевченко род. 25 февраля 1814 г.; умер в Петербурге 26 февраля в 6 часу утра (47 лет). Гроб с телом его прибыл в Орел в ночь на 2 мая, – с этого числа его сопровождали через город священник полковой Евгений Петрович Федюшин, полковая музыка (игравшая вместо похоронного марша – «Грыця»), перечисленные в списке офицеры, гимназия и много народа. Священника (моего кума) упросил и музыку доставил я. За священником обратились было к архиерею (Павел), но он отказал в виду того, что Шевченко был штрафован, – и даже выслал иеромонаха посмотреть, не провожает ли гроб епархиальный священник. Иеромонах на дрожках проследил процессию до заставы… Евгений Петрович получил от Лазаревских (Иван Матвеевич служил тогда в Орле), за проводы Шевченка, его портрет. – Приложенные здесь роза, мох и листики розмарина – с гроба Шевченка».

В 1863 році З[атиркевич] перейшов на Кавказ, де й зістався до самого кінця своєї служби, до 1882 року. Останніми часами сповняв обов’язки помічника правителя канцелярії штабу кавказького воєнного округу і члена воєнної цензурної комісії того ж округу. В1882 році вийшов в одставку з чином полковника, оселився в своїм малім маєточку в селі Блотниці і проживав тут до смерті. Господарством сам не займався, видержавивши землю селянам, а віддавав свій час читанню і різним сільським заняттям; жив в добрих відносинах з селянами і старався їм бути, чим міг, помічним.

Вмер 26 липня 1902 року в тяжких муках від гангрени, що розвилася від відмороження пальців на нозі ще в Севастопольську війну. Українські писання Ів. Затиркевича відшукав Д.І.Затиркевич такі: [далі публікувалися віршовані твори «Злодій. (Колись Михайло стрів Романа.,.)», «Соба чадоля», «Дід і онук», «Чуже лихо», «Злодій. (Був Хведір-злодій, – хто не знає?..)», «Калюжа»; прозові – «Зозуля», «Хтодонт»; а також вірші російською мовою «Просьба», «Дума», «Заветный сад», «Весенняя ночь», «Бастионный романс»].


Примітки

Перша публікація: ЗНТШ. – 1912. – Т. 109. – С. 123 – 125.

Текст, поданий тут, – передмова М.Грушевського до публікації добірки творів І.Затиркевича, яка дотепер залишається єдиною. Зберігся автограф М.Грушевського: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 65 – 69.

Подається за першодруком.

Столітній ювілей Є.Гребінки – ювілей припадав на 21 січня (за н. ст. 2 лютого) 1912 р.

надіславши мені до поміщення… чотири недруковані поезії свого покійного батька – Д.І.Затиркевич проявив ініціативу та наполегливість у популяризації письменницької спадщини свого батька, і саме завдяки йому з’явилася коментована публікація в ЗНТШ. Перший лист, про який тут йдеться, зберігається у ІЛ. – Ф. 78. – Од. зб. 910. Окрім нього, у цьому ж фонді є ще п’ять кореспонденцій Д.Затиркевича (од. зб. 216, 217, 909, 911, 912) з біографічними відомостями про І.О.Затиркевича, його творами російською та українською мовами, а також двома прозовими творами Д.Затиркевича. Ще частина цього листування (5 листів Д.Затиркевича до М.Грушевського) зберігається у ЦДІАК України: Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 487.

віршик сей носить виразні сліди впливу приказок Гребінки, друкованих в 1830 pp. – М.Грушевський має на увазі байки Є.Гребінки, які склали збірку «Малороссийские приказки» (СПб., 1834).

бажаючи взяти участь в Севастопольській війні – йдеться про війну 1853–1856 pp., яка почалася як суперництво між Російською й Османською імперіями за панування на Близькому Сході та Балканах.

почесну стрічу тіла Т. Гр. Шевченка, котрого тоді перевозили на Україну – Т.Шевченко помер у Петербурзі 10 березня (26 лютого за ст. ст.) 1861 р. і був похований 12 березня (28 лютого) 1861 р. на Смоленському кладовищі. Друзі поета відразу ж почали клопотати, щоб виконати його заповіт і поховати в Україні. 26 квітня домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. Супроводжувати прах Шевченка на батьківщину громада доручила одному з шести братів Лазаревських – Олександрові, майбутньому видатному історикові України, та художнику Г.Честахівському.

Оскільки від Москви до Києва залізниці ще не було, тіло поета везли кіньми поштовим трактом. Маршрут проліг через Серпухов – Тулу – Орел – Вологуєво – Кроми – Кошельовку – Дмитровськ – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзну – Комарівку – Ніжин – Носівку – Козелець – Омитівку – Бровари – Ланцюговий міст у Києві. 20 травня увечері прах поета прибув до Києва. Власті дозволили поставити труну в церкві Різдва Христового на Подолі, але з умовою, щоб там не влаштовували промов, а тільки відбулася церковна панахида. Тисячі людей прийшли попрощатися з Т.Шевченком. На другий день труну повантажили на пароплав «Кременчук», який вирушив по Дніпру до Канева. 22 травня 1861 р. (за н. ст.) на Чернечій горі його перепоховали. Ця акція перетворилася в одну з перших масових національних маніфестацій.

игравшая вместо похоронного марша – «Грыця» – тобто мелодію української ліричної пісні-балади «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», автором якої традиція вважає легендарну народну поетесу Марусю Чурай.

проследил процессию до заставы – заставою в Росії XVII–XVIII ст. називали загорожу і варту на межі міста на основних шляхах. При в’їзді в місто стягували належні податки, перевіряли вантажі й пасажирів.

Иван Матвеевич служил тогда в Орле – І.М.Лазаревський, наймолодший з братів Лазаревських, близький знайомий Т.Шевченка у 1858–1861 pp. У ці роки, навчаючись у Петербурзі, І.Лазаревський майже щодня зустрічався з поетом у свого брата Михайла; він виготовив рукописну збірку «Стихотворения Т.Шевченко», до якої поет вніс власноручно низку виправлень і доповнень. Тепер ця збірка є авторитетним джерелом багатьох Шевченкових текстів. Після служби в Орлі І.Лазаревський служив чиновником у Польщі.

роза, мох и листики розмарина – с гроба Шевченка – під час перепоховання з вінків, які супроводжували процесію, люди брали по листочку і потім берегли їх як найбільшу святиню, родинну реліквію. Три таких листки дійшли до наших днів: два миртові, а один з папороті (зберігаються в Канівському музеї Т.Шевченка).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 173 – 174.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 903

Модифіковано : 17.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.