Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] Нова критика неослов’янофільства

Михайло Грушевський

Сучасна оргія московського націоналізму, шовіністичного, нахабного, зажерливого, як відомо, викликала не раз критику й дорікання з більш ліберальних таборів суспільності, особливо з тих часів, як цей напрямок з сфери теорій перейшов до практичного значення, ставши офіціальним прямуванням, перейнявши собою урядову політику й немалі верстви так званої московської інтелігенції. Кілька років тому зробила сенсацію така критика російського націоналізму петербурзького філософа д. Володимира Соловйова (статті, зібрані в книжках «Национальный вопрос в России»), про неї тоді ж дані були, як пам’ятаю, відомості і в «Правді».

В початку цього року звернув на себе увагу аналогічний більш-менш відчит д. Мілюкова, виголошений в Москві в серії публічних лекцій й потім надрукований в московській часописі «Вопросы философии и психологии» (Кн[ига] 3, май, ст. 47 – 94) з таким заголовком: «Разложение славянофильства: Данилевский, Леонтьев, Вл[адимир] Соловьев».

Як видно з самого заголовка, автор має на оці тільки головніших чи характерніших, на його думку, заступників неослов’янофільства, одначе це не перешкоджає тому, що відчит його зостається цікавим як з поданих відомостей, так і як відголос московського лібералізму, подібно як критику д. Вол[одимира] Соловйова в якійсь мірі можна б уважати за вираз лібералізму петербурзького; через те варто подати про нього коротку відомість і українській громаді.

Головні думки автора такі: старе слов’янофільство, себто слов’янофільство Хом’якова, Кириєвських, Аксакових, Самаріних, пізнішими часами розложилося на свої основні елементи, із їх витворилося дві окремі доктрини, щоб так сказати – права й ліва сучасного неослов’янофільства, котрі логічним процесом прийшли до власної негації своїх слов’янофільських основ, а це й показує конечний упадок і смерть слов’янофільства.

Основними елементами слов’янофільства автор уважає ідею національності й ідею всесвітньо-історичного призначення Росії (с. 48), у старих слов’янофілів ці дві ідеї в’яжуться безпосередньо; вони люблять Росію (властиво, московський народ, ця перестановка термінів річ звичайна не в них самих тільки) за її національні ознаки – православ’я, спільноземельну сільську громаду (а также додамо – патріархальну монархію), а ці ознаки люблять за їх всесвітнє значення, яке їм вони надавали, бачачи в них нове слово, знам’я обновлення для західного європейського світу; один з головніших слов’янофілів І[ван] Кириєвський прирівнював загальнолюдський елемент до сім’я, ознаки національні до ґрунту, на котрому воно сіється. З дальшим часом ці два елементи вирізнилися; у одних ідея націоналізму взяла перевагу, виробившись в московський націоналізм, у других в ідею всесвітнього призначення московських національних ознак.

За головних заступників першого напрямку уважає автор Данилевського й Леонтьева, заступником другого – теорію всесвітньої теократії д. Володимира Соловйова. Перший напрямок привів до відрізнення Росії від Європи, до змагання, щоб зірвати всякі зв’язки з західною культурою й соціально-політичним ладом її, до реакційних і обскурантних змагань, що очевидячки стояли в супротилежності з ідеями всесвітнього значення національних ознак російських, зв’язку їх з загальнолюдським культурним поступом. З другого боку, ідея всесвітнього призначення Росії привела у д. Соловйова до критики націоналізму й національних ознак, до реабілітації основ західної культури. В обох напрямках дійшло до негації основних слов’янофільських ідей.

Про доктрину д. Соловйова нема чого широко нам розводитися; як справедливо відповів д. Соловйов в своїй замітці до відчиту д. Мілюкова (ibid, с.149 і далі), його теорія була його особистим ділом, і для того немає для нас великої ваги; нам цікава тут месіаністична ідея, Росія, «Святая Русь», призвана до запровадження всесвітньої теократії, для цього повинна вона відректися своєї національної й релігійної виключності, стати в єдність з церквою латинською й дати свої страшенні політичні сили на послугу церкви.

Більш важна доктрина національна неослов’янофільська, що, як сказано, має багато прихильників в московській суспільності. Головна особа в цій школі, це М[икола] Данилевський; його трактат «Россия и Европа» уважається катехізмом неослов’янофільства, і недавно уряд московський рекомендував його до бібліотек усіх шкіл середніхьочевидячки, як дуже здатний до розвитку в громаді урядові милих ідей. Його мовби натурально наукове, «наукообразие», як дотепно сказав д. Соловйов, заснування придбало йому прихильників й поза табором «воінствующих публіцистів і спасителів московського отечества», часом між поважними людьми, які уважають сей трактат за геніальний утвір (як академ[ік] Бестужев-Рюмін). Але широко висловляти про сей трактат нема чого, бо про нього дана вже була, як кажу, відомість в «Правді».

Основні тези його, що загальнолюдська культурна еволюція складається з окремих культурно-історичних типів, з котрих кожний окремо розвиває заложені в ньому культурно-національні ознаки своїм оригінальним способом; кожний з них єсть якби щось замкнене індивідуальне, в собі має свою мету і кінець, так що якісь переходи, займування культурні неможливі й шкодять. Практичні виводи з цих теоретичних тез (часом не завсігди консеквентні) такі: європейські народи й Росія суть два окремі, один одному ворожі культурні типи; Росія, забравши Константинополь, має злучитись з слов’янами і витворити таким чином рівноважну силу проти Європи; національний егоїзм і ворогування з являється головною ідеєю політики.

Щодо внутрішнього змісту культурно-історичного типу слов’янського (себто московського), то, як справедливо зауважив д. Мілюков, ідеї Данилевського доволі невиразні і бідні, так що заступник ідей його, д. Страхов зрезюмував програму внутрішньої культурної політики його словами «бути самими собою». Звідтіль був тільки один ступінь до апофеозу ознак московського урядового й громадського устрою, які найбільше характерно виявлялись у д. Леонтьева (сей добродій вже не залічував себе до слов’янофілів, але зв’язок його ідей з неослов’янофільськими, очевидячки, безпосередній).

Д[обродій] Мілюков справедливо спиняється коло доктрини цього по правді маловідомого поза реакційним табором публіциста; з надзвичайною щирістю і цинізмом висловлює д. Леонтьев в своїх статтях (зібраних в книжці «Восток, Россия и славянство») основні, часто замовчані, закутані в інших письменників, ідеї московського реакційного консерватизму й шовіністичного націоналізму. Він виходить, подібно як і інші слов’янофіли, з думки, що західна культура доживає свій вік і не має жадної вартості для слов’янських народів; сучасний європейський «ліберально-егалітарний поступ» його лякає, як ознака руїни.

Але, навпаки, слов’янофілам він не вірить і в самостійний культурний зміст слов’янського типу; він не вірить в «молодість» Росії, котрою слов’янофіли оборонялись від дорікань про малі культурні придбання Росії; будучина її культурного розвитку здається йому непевною, тим часом вплив Європи загрожує запровадженням того ж страшного ліберально-егалітарного устрою.

Зостається одна стежка – реакція; «треба підморозити Росію, щоб вона не жила», щоб задубіла в сучасних формах; всі приводи для цього добрі, бо «політика не етика» (подібне виключення етики з сфери політики траплялось і в Данилевського); урядова власть має орудувати «спасительным страхом», релігія єсть привід до здержування народних мас залізною рукавицею, реформи Олександра II, очевидячки, не подобаються д. Леонтьеву; треба просити царя, щоб надальше був грізніший; в земстві видно опозиційний дух; нові суди деморалізують народ; треба піддержувати старі громадські елементи для боротьби зі «злом надто великого руху».

Найгірший ворог – єсть лібералізм, навіть соціалізм не так шкодить, бо в ньому єсть елементи дисципліни й організації, але з лібералізмом, як з доктриною самим своїм принципом негативною і руйнаційною, треба боротись всяким способом: несталих треба підкупляти, на переконаних, але поміркованих, що обминають урядові заборони, треба доносити, «час покинути давати слову донос характер негідності». «Треба вчитись робити реакцію; без всильств не можна». Коли ще Росія спротивляється духу часу, то се в якійсь мірі через неосвіту простого народу; треба почекати з освітою, поки інтелігенція не порозумнішає (Мілюков, с. 71 – 72).

Ми спинимось на сих виписках з відчиту д. Мілюкова, бо вони дуже характерні для якоїсь часті московської публіцистики і московської суспільності; справді сі всі страшні виводи чи не єсть тільки більш щире висловлення тих думок, які проводяться сучасним московським урядом і урядовими сферами, органами московського консерватизму як «Московские ведомости», «Гражданин», «Свет» і і нескінченною фалангою заступників «трезвенних слів» і т. ін.? Правда, вони не завсіди ставлять les points sur les і тоді ховають кінці своїх виводів під фіговим листком, але сила не в словах, а в ділі. Всі сі останні реформи земства і міського устрою, напади на суд присяжних і мировий суд, заходи коло народних шкіл, хіба це не певні відголоски цинічних в своїй щирості доктрин д. Леонтьєва?

Дивним здається, що гуманітарна, містична доктрина старих слов’янофілів прийшла до таких виводів у деяких їх спадкоємців. Д[обродій] Мілюков справедливо каже, що д. Данилевський з його системою культурно-історичних типів, що тхнула старослов’янофільським геґеліанством, в теорії й політикою національного егоїзму й реакції на практиці, був тим містком, яким можна було переходити від слов’янофільських мрій до національного обскурантизму. Але таке виродження слов’янофільських ідей він справедливо уважає консеквентним наслідком їх, що в основі їх лежала внутрішня супротилежність, ідея націоналізму не давала доброго розвитку ідеї месіанізму, а месіаністична ідея перешкоджала розвитку ідеї національності; головним же чином шкодив слов’янофільству абсолютний характер його доктрини.

Справедлива ідея своєнародності, оригінальності всякого національного життя, на котрій стояло слов’янофільство, була попсована думкою, що оригінальність національності виникає з її народного духу; без цього духу нарід стає тільки «етнографічним матеріалом», народ авторитетний тільки має історичне значення. Звідсіль страх за знищення народного духу впливом чужої культури, а далі й взагалі культурної еволюції, нерухомість і реакція.

Так більш-менш виводить се автор (с. 93 – 94). Але чи не лежала головна причина виродження, деморалізації слов’янофільства вже в самому месіанізмі? Месіанізм єсть ненормальна ознака, виродок націоналізму, і коли ще він може як ріа fraus [свята брехня] бути здатним на якийсь час народностям недужим, задавленим, то незмірно шкодить народам дужчим, впливаючи шкідливо і неморально. Заводячи якийсь аристократизм між націями, розрізнюючи нації вибрані і нації, призначені тільки для етнографічного матеріалу до послуг цим вибраним націям, він конечне псує і деморалізує національні відносини.

Справжній націоналізм повинен бути щиро демократичний; подібно до того, як ми поважаємо права особисті і гидуємо рабством, незалежно від різниць між людьми щодо вдачі, освіти і т. ін., подібно до того й націоналізм признає рівні права розвитку й існування всякому народові й, обороняючи свої права від чужої зажерливості, цурається всяких замахів на чужі права. З другого боку, месіанізм веде й до виключності, треба безпремінно показати, що свій народ має зовсім окремі, незвичайні ознаки, котрі далеко ліпші, важніші, ніж ознаки інших народів; звідтіль занедбання чужої культури, національне самопоклоніння, а звідтіль один ступінь вже до того, щоб признавати за ідеал status quo і посилати анахтеми на всіх неправомислених.

На цьому ми закінчимо свою замітку про цікавий відчит д. Мілюкова. Зробимо тільки ще одну маленьку увагу. Як його критика неослов’янофільства щодо щиро культурних питань і відносин єсть поступова і взагалі справедлива, так дивно нам здається, що непорушеною зосталася друга важна сторона сучасного слов’янофільства, погляд на централістичну й обрусительну політику Росії. З цього погляду также важно було б вислідити переходи від гуманних, хоч і невиразних поглядів колишнього слов’янофільства до сучасного московського народожерства. Правда, що цих питань в Росії зачіпати не дуже безпечно, але все-таки треба жадати, щоб московські ліберальні верстви частіше й глибше звертали увагу на це важне питання, від справедливих відносин до котрого багато залежить і самому московському лібералізму.


Примітки

Публікується за виданням: Правда. – 1893. – Т. XIX. – Вип. LVI. – С. 564 – 568. Підпис: М.Хлопець.

Соловйов Володимир Сергійович (1853 – 1900) – найвідоміший російський філософ XIX ст. У своїх висновках прагнув поєднати досягнення західної філософської думки з особливим російським шляхом. До речі, стаття П.Мілюкова викликала бурхливу реакцію у В.Соловйова. (Див.: Милюков П. По поводу замечаний Вл. С. Соловьева // Милюков П. Из истории русской интеллигенции. – СПб., 1903. – С. 307-308).

…(статті, зібрані в книжках «Национальный вопрос в России»), про неї тоді ж дані були, як пам’ятаю, відомості і в «Правді» – йдеться про публікацію: L’Idee Russe par Vladimir Soloviev // Правда. – 1889. – Т. 1. – Вип. 1. – Жовтень. – С. 37 – 43; Вип. 2. – Падолист – грудень. – С. 110 – 126.

Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – один із найвідоміших російських інтелектуалів. Від 1905 р. – голова партії конституційних демократів (кадетів). Прагнучи залучити до своєї політичної сили українську інтелігенцію, досить поблажливо ставився до українського питання й тривалий час співпрацював з М.Грушевським.

…виголошений в Москві в серії публічних лекцій й потім надрукований в московській часописі «Вопросы философии и психологии» (Кн[ига] 3, май, ст. 47 – 94)… – йдеться про працю П.Мілюкова «Разложение славянофильства (Данилевский, Леонтьев, Вл. Соловьев)». Вона також вийшла окремим відбитком, а потім була надрукована П. Мілюковим у збірнику «Из истории русской интеллигенции» (СПб., 1903; с. 266-306).

…слов’янофільство Хом’якова, Кириєвських, Аксакових, Самаріних… – усі перелічені постаті були найвідомішими ідеологами слов’янофільства. Олексій Степанович Хом’яков (1804 – 1860), Іван Васильович Кириєвський (1800 – 1856), Костянтин Сергійович (1817 – 1860) та Іван Сергійович (1823 – 1886) Аксакови, Юрій Федорович Самарін (1819 – 1876) наголошували на особливій ролі й природній суті російського самодержавства та православної церкви, на християнсько-моральному устрої й внутрішній правді російської селянської громади, противазі слов’янського духовного світу західноєвропейському (зовнішній правді), самовизначенні російської культури тощо. (Див.: Каплин А.Д. Славянофильская идея исторического развития России: Дис…. доктора исторических наук. – Харьков, 2005.).

Данилевський Микола Якович (1822 – 1885) – російський філософ, прихильник культурно-історичних типів цивілізацій: світ як сукупність культурно-історичних типів, які проходить життя людини (народження, молодість, старість, смерть). У своїй головній праці «Россия и Европа» (1870) наголошував на противазі слов’янського типу романо-германському.

Леонтьєв Костянтин Михайлович (1831 – 1891) – російський мислитель, адепт історичної ролі Росії (у боротьбі із західним раціоналізмом) та деспотії як висхідної форми людського співжиття.

…теорію всесвітньої теократії… – утопічна теорія В.Соловйова про ненасильницьке об єднання християнських церков, об єднання світу на основі християнської моралі. (Кантор В. Владимир Соловьев: имперские проблемы всемирной теократии // Вопр. философии. – 2004. – № 4; Його ж. Владимир Соловьев: имперские проблемы всемирной теократии // Слово/Word: Литература. Искусство. Общественные проблемы: Демократическое издание на русском и английском языках/ Центр культуры эмигрантов из бывшего СССР. – 2007. – № 54).

…як академ[ік] Бестужев-Рюмін… – йдеться про погляди відомого російського історика й основоположника російської наукової історичної критики Костянтина Бестужева-Рюміна (1829 – 1897), який у другій половині XIX ст. був одним із адептів слов’янофільства. Див.: Киреева Р.А. Бестужев-Рюмин и историческая наука второй половины XIX века. – М., 1990.

Страхов Микола Миколайович (1828 – 1896) – російський філософ, один із найпомітніших критиків західноєвропейського раціоналізму (матеріалізму та утилітаризму).

«Московские ведомости» (1756 – 1917) – щоденна російська газета монархічного спрямування. Від 1863 р. стала органом слов’янофільства (за ред. М.Каткова).

«Гражданин» (1872 – 1914) – щоденна від 1887 p. російська газета реакційного спрямування, з якою співпрацювали М.Страхов та К.Леонтьєв.

«Свет» (1882 – 1907) – «народна газета», яку видавав відомий російський публіцист консервативно-монархічного спрямування Віссаріон Комаров.

Всі сі останні реформи земства і міського устрою, напади на суд присяжних і мировий суд, заходи коло народних шкіл… – йдеться про низку консервативних реформ (1889 – 1894), здійснених за Олександра III: запровадження посад земських начальників, нове міське положення 1892 p., що позбавляло виборчих прав окремі категорії населення, вилучення з земств євреїв, видалення із суду присяжних низки справ та зміна майнового цензу присяжних засідателів, заборона приймати дітей із малозабезпечених родин до гімназій та народних училищ.

…що д. Данилевський з його системою культурно-історичних типів, що тхнула старослов’янофільським геґеліанством… – М.Данилевський розподіляє десять культурно-історичних типів. Росія утворює новий, абсолютно відмінний від Європи тип, найповніший і найдосконаліший. Йдеться про вплив філософії Г.Геґеля на слов’янофілів, особливо на О.Хом’якова та І.Кириєвського; поєднання мислення й життя, твердження про цілісну природу церковно-релігійного начала, визначення історичності, що ріднить слов’янофілів і М.Данилевського.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 57 – 61.