Сполучення України з Московщиною в новішій літературі

Михайло Грушевський

Критичні замітки

І

Хоч історія України XVII віку, зверхня, політична, взагалі звертала на себе пильну увагу дослідників і має велику літературу, головно сю увагу притягали до себе, по старій традиції XVII – XVIII в., відносини польсько-українські – велика боротьба за визволення України і тяжкі удари, задані нею Польській державі. Поруч сеї ліквідації старих політичних відносин нові відносини і зв’язки, зав’язані під час сеї боротьби між Україною і Московською державою, менше звертали на себе уваги, хоч тут лежали зав’язки тих обставин, які визначали дальшу дорогу українському життю на пізніші століття.

Різні причини, внутрішні і зовнішні, впливали на таке нерівномірне трактування сих двох сторін українського життя; спинитися на них і постаратися вияснити було б навіть досить інтересно з становища історії українського духового життя за минуле десятиліття. Але тут на них не буду зостановлятися; хочу тільки підчеркнути, як багато ще зістається невиясненого в сих відносинах по нинішній день.

З тим більшою радістю приходиться витати кожну серйозну працю на сім полі. В українській літературі останні роки після розвідки М.Є.Слабченка «Малорусский полк» (1909), де він не раз мусив доторкнутися українсько-московських відносин XVII в., принесли тільки статтю Ол. Попова в «Літературно-науковім вістнику» (1914, кн. І): «Юридична природа злучення України з Москвою в 1654 році». Але дещо прийшло і з російського боку. Свого часу обговорював я («Україна», 1914, II) інтересний екскурс, присвячений історії автономії України в книзі Нольде «Очерки русского государственного права» (1911).

Одного року з ним вийшов III том «Истории России с древнейших времен» М.М.Покровського, де чималий розділ присвячено «боротьбі за Україну» в XVII в. (Борьба за Малороссию, с. 1 – 74: Западная Русь XVI – XVII в.; Казацкая революция; Украина под московским владычеством). Написаний для широкої публіки, як і ціла праця, з певного становища (історичного матеріалізму і «класової боротьби»), він дає чимало інтересного і з користю буде прочитаний кожним, хто ближче інтересуеться сею добою. Потім (1912 р.) почалися недокінчені ще «Очерки социальной истории Малороссии» В. Ол. Мякотина – в «Русском богатстве». Потім в «Русских записках» 1915 року друкувався третій розділ сеї праці: «Свободные войсковые села и владельческие имения в Левобережной Малороссии XVII – XVIII вв.», закінчений в XI книжці. За ним мають піти ще два розділи, присвячені сформуванню селянської верстви і обезземеленню, чи позбавленню прав на землю її.

Праця ся, хоч присвячена соціально-економічним відносинам, раз у раз мусила доторкатися політики московського правительства, бо якраз під покровом і егідою, з невідмінною не тільки санкцією, але й важкою участю його переходили сі соціальні процеси, а соціальна політика московського правительства стояла в тіснім зв’язку з загальною політичною програмою щодо України. Отже, перші розділи праці були спеціально й присвячені політичній стороні сполучення України з Москвою. А тепер маємо книжку Розенфельда про прилучення України до Росії і її становище супроти імперії до повного скасування української автономії при кінці (И.Б.Розенфельд. Присоединение Малороссии к России (1654 – 1793). Историко-юридический очерк. – Труды студентов экономического отделения Петроградского Политехнического института Имп. Петра Великого, № 16, Петроград, 1915, с. 191).

Се студентська праця з семінарія міжнародного і державного права проф. Б.Нольде і В.Гессена в Петербурзькій політехніці. Читана в нім початково в 1909 р. і, очевидно, написана під впливами проф. Нольде, що саме тоді займався історією української автономії, вона стоїть в тіснім внутрішнім зв’язку з згаданою вище працею його. З певними відмінами, більше або менше самостійно розвиває його ідеї, опираючи їх на ширшім історичнім матеріалі (дуже скупо використанім в праці проф. Нольде), та заповнює деякі прогалини. Титул книги не вповні відповідає змістові, бо мова в ній іде не про саме тільки сполучення України з Москвою, як може здаватися на перший погляд, а й про їх відносини до самого кінця XVIII в.

«Поставивши перед собою питання про юридичну природу сполучення Малоросії з Росією, ми змушені були логічною неминучістю переглянути всю історію Малоросії, починаючи від моменту сполучення», – поясняє автор при кінці. «Але даючи певну юридичну кваліфікацію сього сполучення, ми побачили не меншу потребу спинитися також і на аналізі політичного і суспільного устрою малоросійського громадянства за часи його відокремленого державного, або державно-подібного буття («обособленного государственного или государствоподобного бытия») (с. 171).

Рамці роботи таким чином розсунено дуже широко і се не могло відбитися на її вартості, бо через се властивим завданням її уділено менше місця і уваги, ніж би то було потрібно – трактовано їх побіжно, без бажаного поглиблення. З тим усім, одначе, книга ся глибше, ніж яка-небудь досі, входить в важні питання, зв’язані з сполученням України з Московщиною, і на її поглядах хочу головно спинитися в отсих замітках, при нагоді зачіпаючи й інші, висловлені іншими дослідниками.

II

Книга д. Розенфельда поділяється на три частини. Перша глава (Малороссия – государство и присоединение ее к России, с. 3 – 43) присвячена виясненню тез, що Україна перед сполученням з Москвою була державою, і сполучення її з Москвою мов сполучення двох держав на основі умови, договору. Сей договірний характер сполучення підчеркнув уже в своїй праці проф. Нольде (с. 291 – 292); д. Розенфельд розвиває і скріпляє тільки новими доказами сю тезу (с. 31 – 33). Натомість головну увагу звертає на вияснення першої – про державність України в момент сполучення, вказуючи на те, що досі історики, називаючи Україну Хмельницького державою, не старалися ближче довести свій погляд. «Вопрос о том, была ли Малороссия государством или же она оставалась только восставшей частью государства – совершенно в литературе не исследован, несмотря на то, что положение Малороссии в период 1648 – 1654 гг. определило положение ее и в дальнейшем» (с. 3).

Ставлячи своїм завданням вияснення сеї тези, він доводить, що «в Малороссии Хмельницкого налицо все три составных элемента государства, – мы видим единую территорию, единый народ и верховную власть, до 1650 г. неограниченную и независимую, а с этого года фиктивно признающую над собою сюзеренитет турецкого падишаха». Автор посилається при тім на слова Єлінека в рос[ійськім] перекладі (Право соврем[енного] госуд[арства], 1903, с. 179):

«Образование нового государства представляется завершенным, когда несомненно фактически имеются налицо все существенные элементы государства и образовавшееся таким образом общение в состоянии проявить себя как государство. А это должно быть признано в том случае, когда его органы фактически осуществляют власть и этой власти фактически повинуются» (с. 8 – 9).

Як на момент, коли ся нова держава з’явилася «когда же это новое государство возникло и как оно образовалось?», автор вказує на присилання посольств до Хмельницького сусідніми державами:

«Після побід 1648 р. у Хмельницького з’явилися посли від усіх сусідніх держав поздоровити його з побідами і новим становищем. Прибули посли не тільки від Молдови, Валахії, Угорщини, але й від Туреччини, Московії, а з початком 1649 р. приїхали й польські комісари. Всі посли привезли Хмельницькому багаті дарунки, подавали йому союз і протекцію – всі хотіли використати міцну (окрепшую) силу Малоросії». «Это было международным признанием нового государства» (с. 9).

Територію сеї держави автор бере з переяславських переговорів Хмельницького з комісарами – «реки Горынь и Припять, а от Брацлавского и Подольского воеводств по Каменец» (с. 4). Для вияснення того, яка була людність сеї держави, він пускається в міркування про історію сформування української народності, доволі фантастичну, яка кінчиться тим виводом, що «к моменту восстания Хмельницкого» українська людність уже асимілювала всі свої різноплеменні інгредієнти і стала «единым и целостным этнографическим племенем» (с. 6). В кінці характеризує зверхню власть сеї держави – гетьманську власть Хмельницького як «власть неограниченного властителя» (с. 7).

«Хотя рада – народное собрание, – вверяющая власть выборным чиновникам, – является органом власти, стоящим и над гетманом, хотя de jure все власти действуют от имени «Войска Запорожского», но первый гетман, он же и последний во времени глава Малороссии, как самостоятельного государства, раду собирает редко, полковников назначает сам»» (с. 8).

Все се, розуміється, в значній мірі вірно, тільки автор насамперед береться переводити свої тези способами дуже мало науковими, по-друге – він безнадійно мішає відносини фактичні з певними правними формами. Хоч в порівнянні з студією проф. Нольде він і старався, очевидно, поширити свій науковий апарат, але недалеко пішов в сім напрямі. Документальний матеріал грає в його аргументації другорядну ролю, і там навіть, де він має перед собою джерело, він залюбки підмінює його якою-небудь парафразою. Так, напр., з польських матеріалів для Хмельниччини він знає тільки збірку «Памятников» Київ[ської] комісії, але хотячи опертися на надрукованім там дневнику переяславських переговорів, він замість використати можливо докладно бодай се джерело, посилається на статтю проф. Єфименкової, яка «признает приезд послов актом международного признания нового государства», і наводить на потвердження ще цитату з Рігельмана! Величкові оповідання служать авторові дуже важною опорою для його виводів; він і починає свою працю цитатою з нього, і трактує його оповідання, як і різних інших українських літописців, не як культурно-історичні документи свого часу, а як правдиві джерела для історії Хмельниччини, і то ще правно-державних фактів і норм! В юридичній розвідці все се робить дуже дивне вражіння.

Так само і мішання фактичних відносин і правних форм. Як я вже сказав, автор визначає українську територію на основі переяславських переговорів. «Хмельницкий так определяет границы самостоятельной Малороссии – река Горынь и Припять, а от Брацлавского и Подольского воеводств по Каменец» (слідує дуже загальна цитата з «Памятников», і за нею – Величко, Грабянка, Костомаров), і по тім категоричне: «Такова была территория нового государства». А в дійсності ми маемо тут тільки означення демаркаціонної лінії, котрої не мають на час перемир’я (до Зелених свят 1649 р.) переступати польські війська. Се треба було й зазначити.

Ідеальна територія «самостоятельной Малороссии» за Хмельницького і потім – за Виговського і Дорошенка обіймала всю етнографічну українську і навіть – в більш сміливих планах – простиралася і на білоруські землі (се знаходить своє психологічне, ідеологічне об’яснення в традиційній ролі козацького війська як оборонця і патрона грецької віри у всій Польсько-Литовській державі, а практичний підклад давали тісні зв’язки білоруських земель з українськими і спільність інтересів тих же суспільних елементів, які тягнули до козаччини на Україні – через те від початків Хмельниччини різні проводирі повстання старалися поширити його на білоруську територію, і пізніше, під час московської анексії Білорусі військові українські круги хотіли затримати під козацьким регіментом сусіднє білоруське Подніпров’я). Фактичні ж межі гетьманського регіменту в різних моментах були змінні, в залежності від воєнних успіхів, і се треба було авторові зазначити, щоб не ставити під небезпеку критики всю конструкцію української державності.

Ще менше угрунтоване його противставлення «самостоятельной Малороссии» перед роком 1654 пізнішому її політичному буттю. Формально взявши, Хмельницький і в попередніх роках не був незалежним володарем. Д[обродій] Розенфельд тут завважае тільки піддання Хмельницького під протекторат султана в 1650 році і як ми бачили – до 1650 р. власть гетьмана вважає необмежною і незалежною, а по 1650 р. – фіктивно васальною. Але в дійсності 1650 рік не грав тут ніякої ролі. Україна була фактично самостійною державою за все гетьманство Хмельницького, до 1650 р. і після нього. Але формально, так само до 1654 р. і після нього, Запорозьке військо титулувало себе «військом короля його милості» – поки не стало «військом його царського величества».

Я не буду спинятися тут на подіях 1648 року, коли військо і сам Хмельницький особливо підчеркували свій легітимізм, свою лояльність супроти короля, а ні на часах по Зборівськім трактаті, коли вони дуже старанно – як не щиро, то про око пильнували заховати modus vivendi [уклад життя], уставлений сим трактатом. Але дуже характеристично, що навіть тоді, коли військо зводило рішучо боротьбу з Польщею – що несподівано урвалася на сім трактаті, воно все-таки формально не переставало себе титулувати «військом його корол[івської] милості» (див., напр.: Акты ЮЗР, III, дод. 52, 54). Воно зводило боротьбу з польським режимом, з магнатами, які зробили короля своїм невільником, не давали йому стати тим, чого хотілося війську – щоб він був «королем руським», – але не розривало з ним. Се не перешкоджало війську шукати помочі сусідніх держав, віддаватися під їх опіку і протекцію. Вони в сім і в тім зіставалися вірними своїй традиції.

Вже від давніх часів, від Дмитра Вишневецького і потім, у козаків закорінилося поняття, що військо козацьке може продавати свою службу кому хоче з сусідніх держав, може вести свою заграничну політику, не оглядаючися на правительство польське (див.: Історія України-Руси, VII, с. 140).

І правительство польське настільки признавало за ним се право, що при переговорах з Москвою 1634 р. воно в інтересах козацького війська навіть хотіло включити в трактат, що від московського правительства має «по давньому» іти річна плата козацькому війську (Ibid., VIII, с. 207). Захована умова козацького війська з Шагін-Гіреєм з 1624 р. – се справжній союзний трактат між двома рівнорядними контрагентами, Кримом і Запорозьким військом, з повним ігноруванням якої-небудь залежності війська від Польщі чи польської політики (т. VII, с. 517), а переказана сучасником відповідь, дана козаками кілька місяців пізніше польському правительству на його пригадки про згоду Польщі з Туреччиною, що се згода короля, а не козаків («знають, що король зволив узяти перемир’я з цісарем турецьким, але не вони» – Ibid., с. 533), виразно підчеркує його незалежність.

Таким чином та «самостійність», котру д. Розенфельд веде доперва від подій Хмельницького, мала свою досить довгу і давню історію. Вона була тільки урвана козацькою неволею 1638 – 1647 pp., але воскресла наново з повстанням Хмельницького, і в перших початках повстання він і його старшина стояли на тім же грунті, що і в 1620 – 1630-х pp. В 1648 – 1650-х pp. се було «військо його корол[івської] милості», яке шукало собі союзників і протекторів, де могло, для піднятої боротьби з режимом Корони, і тільки поволі усвідомляло собі, що великі, ніколи не бувалі воєнні і народні сили і всякі інші ресурси дають йому змогу і обов’язок ставити собі і реалізувати завдання ширші, принципіальніші.

Дійсно весь час правління Хмельницького (трохи навіть довше) ідея української державності іде вгору, хоч і зигзагувато – опадаючи під тиском неприхильних обставин і знову підіймаючись. Від привілегій козацьких: козацького імунітету, козацької території, власті військової вона йшла до всенародної національної української держави. Трактати підданства, які Хмельницький укладав за сей час, не перебивали сього ходу, бо фактично козацька Україна весь час не переставала бути самостійною державою. І тоді, коли Хмельницький нібито наново піддавав Україну Польщі, польські достойники і пани могли реалізувати свою власть на козацькій території лише доти і настільки, наскільки допускало і позволяло се військо (гетьман). Трактат 1650 p., що оформив протекцію Порти над Україною (яка свої початки вела ще з першого року повстання), не нарушив фактичної самостійності України; се справедливо признає Розенфельд. Але не ясно і не умотивовано у нього, в чім кладе він кардинальну різницю між умовами Хмельницького з Польщею і Портою і умовою з Москвою. Та й у самого його нема одностайності в погляді.

На с. 23 він починає: «В 1654 г. самостоятельная Малороссия прекратила свое существование» (с. 23) і починає виясняти причини розриву України з Польщею. Але «Малороссия, отделившись вследствие указанных социальных, религиозных и политических причин от Польши, не могла долго просуществовать самостоятельно» – географічне положення України не давало їй можливості самостійності, – повторяє він давно висловлену гадку (с. 24). «Не порывая фиктивной вассальной зависимости от Турции, Хмельницкий начал хлопотать о «протекции Москвы»» (с. 35). Під протекцію турецьку він піддався в 1650 р., не добившися помочі від Москви, а в 1653 р. змушує Москву до бажаного рішення погрозою піддатися Туреччині (с. 26 – 27). «Малороссия, отделившись от Польши, прожила самостоятельной государственной жизнью шесть лет; за это время Хмельницкий уже привык к своему «царственному» положению (Соловьев, История, т. X, стр. 1619); он держится совершенно независимо, но ему более, чем кому-либо была ясна невозможность долго устоять одному, и волей-неволей в 1654 г. ему пришлось ликвидировать свои отношения с Москвой» (с. 29).

Але закінчуючи свій огляд політики Хмельницького, при кінці І розділу (с. 43) автор завважує:

«Рассматривая те итоги, которые оставила эпоха Хмельницкого, эпоха, когда Малороссия жила самостоятельной государственной жизнью, юридически до присоединения, а фактически и после, мы должны отметить, что основные тенденции всей последующей истории Малороссии наметились уже в это время. Невозможность самостоятельной, независимой жизни стала ясной после 6-летней жизни «без государя» (речь Б.Хмельницкого на раде 8 января); необходимость жить под защитой другого, сильного государства, была сознаваема всеми. Впервые сошлись на мысли о Москве, но это мнение не было единодушным, и в протесте киевского митрополита и некоторых полковников, отказывавшихся присягать, таился залог будущих шатостей и измен».

Таким чином автор признає тут, що фактична самостійність України проіснувала до самої смерті Хмельницького, акт 1654 р. не змінив тут багато, не відібрав сеї фактичної самостійності. Автор противставляє сій фактичній самостійності самостійність «юридичну» – але й тут акт 1654 р. не зміняв, властиво, нічого. Ведучи рішучий розрив України з Польщею від повстання 1648 p., автор незрозумілим способом ігнорує всі пізніші угоди і трактати і не добачає в них, як і в трактатах з Туреччиною, обмеження юридичної самостійності України, такого ж, як і в акті 1654 р. Тим часом все се явища одного порядку, і як ті раніші трактати в поняттях козацького війська не мали в’язати його свобідного розпорядження собою, і постороннім державам (в тім і Москві) не перешкоджали трактувати військо як самостійну політичну силу й зноситися з Хмельницьким, як самостійним володарем, – так і трактат 1654 р. не мав тут ніякого особливого значіння.

Він фактично став вихідним моментом повільного обмеження української самостійності, і з ретроспективного становища набирає справді іншого, важнішого значіння, ніж інші трактати. Але для сучасників мав рішуче значіння фактичний стан речей і власне самопочуття, потяг до самостійності українського громадянства, чи війська, а в них акт 1654 р., очевидно, не мав зовсім такого переломового характеру, якого надають йому ретроспективно дослідники, в тім числі і автор «Отпадения Малороссии».

IІІ

Друга глава праці д. Розенфельда – «Юридическое положение Малороссии после присоединения к России в 1654 г.» (с. 44 – 75) головно присвячена актові 1654 р.: різним поглядам дослідників на правну природу сього акту і власній кваліфікації його автором (так що титул не вповні відповідає змістові, бо тільки на кінцевих сторінках автор кидає погляд на пізніші відносини).

З огляду, що в літературі, по словам автора, були перебрані всі типи сполучень держав (государственных соединений), відомі в науці державного і міжнародного права, і під них підводжувано сполучення України з Московською державою на основі акту 1654 р. (с. 97), він насамперед переходить самі сі типи і їх прикмети, як вони уставляються сучасною науковою літературою: унію персональну, унію реальну, васальство, прилучення або інкорпорацію, повну і неповну, або «інкорпорацію на особливих умовах» (с. 45 – 57), і потім перебирає ті характеристики правно-державного характеру сполучення України з Московською державою, які були досі подані в літературі.

Поглядові пок[ійного] проф. Сергеєвича, що се сполучення було персональною унією, він противставляє насамперед аргумент ак[адеміка] Дьяконова, що се сполучення має характер вічний; далі вказує на те, що самостійність України підпала певним обмеженням при сполученні, нарешті – що в фізичній особі монарха не сполучалось дві юридичні особи царя московського і гетьмана українського (с. 60 – 62).

Против погляду ак[адеміка] Дьяконова на се сполучення як унію реальну автор вказує на те, що право самостійних міжнародних зносин для гетьмана противиться принципам реальної унії, що обидві держави не мають спільних органів і інституцій, що – нарешті – між ними нема рівності: в деяких питаннях Україна займає супроти Москви становище підвладне (с. 62-63).

Стаття Ол. Попова, написана з того самого становища, зісталася д. Розенфельдові незвісною, бо в літературі він не йде далі 1911 р. (ба, українською і взагалі не користується). Незалежно від ак[адеміка] Дьяконова д. Попов также підводив зв’язок України з Москвою під поняття реальної унії, але він ставив тільки дилему: унія персональна чи реальна, не рахуючися з іншими формами сполучення, – як васальство, або автономія в понятті проф. Нольде, і также, як і ак[адемік] Дьяконов більше важив на критику погляду Сергеєвича, ніж на аргументацію своєї гадки про реальну унію, і оскільки аргументація д. Розенфельда могла б уважатися влучною супроти погляду ак[адеміка] Дьяконова, може вважатися такою ж і супроти аргументів д. Попова.

Більше промовляє до розуму д. Розенфельдові погляд на становище України як васальне, розвинений особливо Коркуновим і в меншій мірі Сокольським, а новішими, часами підтриманий Слабченком і Мякотиним. Д[обродій] Розенфельд завважує:

«Мы должны признать, что действительно, почти все элементы, характеризующие собою понятие зависимого вассального государства, имеются в наличности в актах присоединения 1654 г. И положение Малороссии по жалованной грамоте 1654 г. весьма сходно с положением Болгарии, которая до образования в 1908 г. самостоятельного царства была типичным примером и образцом вассального государства. Проследим это сходство.

Как там, так и здесь нет непосредственного господства сюзерена над территорией и населением этих государств, а господство осуществляется чрез подчинение правителя (в Болгарии – князя, в Малороссии – гетмана) сюзерену; сюзерен, высшее государство, господствует над вассалом правителем, а этот последний только осуществляет непосредственную власть над территорией и населением зависимого государства; затем, и то, и другое государство в пределах, определяемых государством-сюзереном, совершенно самостоятельны и независимы и пользуются даже правом международного представительства; самая же зависимость сказывается в уплате ежегодной дани (ст. I и ст. IX Берлинского трактата 1878 г.), в обязанности верности и послушания, в ограничении международно-правового характера (так Болгария не имеет права заключать договоров против интересов Порты, но договоры, заключаемые Турциею, обязательны – ст. VIII Берлинского трактата – для Болгарии); во всем этом несомненное сходство Болгарии, которая считалась классическим образцом вассального государства, с Малороссией; сходство доходит до того, что избираемый правитель-вассал утверждается, признается высшим государством, как в Болгарии, так и в Малороссии, где в случае смерти гетмана должно отписывать в Москву, для приведения нового гетмана к присяге на «верность подданства»» (с. 69 – 70).

Одначе і під васальство автор не вважає можливим підвести Україну 1654 р. Один аргумент він повторяє за ак[адеміком] Дьяконовим: що при васальстві людність присягає своєму правителеві-васалові, а сей – сюзеренові, тим часом українська людність присягала цереві, а не гетьманові. Другий дає від себе, що, мовляв, васальна залежність має спиратися не на умові, а односторонній волі сюзеренної держави, тим часом Україна прилучилася на основі договору. Нарешті ще один аргумент против васальної теорії бачить він у тім, що – як він каже – «исторический путь вассальных государств, их, так сказать, историческая традиция – разрыв вассальной связи и образование независимого государства», а Україна якраз пішла навпаки – до повної утрати самостійності (с. 67 – 68).

Без довгої аргументації відкидає він також гадку проф. Єфименкової, що Україна була під протекторатом Москви – вказує тільки, що акт 1654 р. уставляв для України «не отношения политической зависимости, а отношения и политической и финансовой подчиненности» (с. 58).

Характеристику відносин України до Москви, дану його професором д. Нольде, як «самоуправление, покоящееся на собственном, а не дарованном государственном праве», д. Розенфельд готов признати в основі своїй вірною, але не пристає на термін автономії, а кращою вважає стару категорію, закинену новішими дослідниками державного права – неповної інкорпорації, або інкорпорації на певних умовах. Він пише:

«Действительно, чем является «самоуправление на собственном праве при признании, что Малороссия была до 1654 г. государством. (А это, по-видимому, признает и проф. Нольде, когда говорит, Ibid., с. 289, прим. 89: «Раз Малороссия не была завоевана, единственным средством присоединения был именно договор», но договор предполагает двух субъектов, одним из которых и была Малороссия государство; если бы она не была таковым, то Москва юридически должна была договориться с Польшей, а не с Малороссией). Конкретно вопрос рисуется следующим образом. Малороссия отделилась от Польши, получила международное признание и стала государством; в силу исторических условий она присоединилась к московскому государству, которое сохранило Малороссии широкие права, исторически ей присущие; Московское государство до поры до времени «допускало» эти права, но когда Малороссия в силу внутренних междуусобиц ослабела, а на русский престол вступил человек железной воли, всюду осуществляющий свою несокрушимую энергию, самостоятельность Малороссии была уничтожена» (с. 71).

Се становище України, від акту 1654 до 1780-х pp., автор і підводить під поняття неповної інкорпорації. При тім, одначе, суперечить сам тому означенню, яке дає він сьому термінові раніше, в теоретичній частині своєї книги (с. 53): тут як прикмету інкорпорації він вказує се, що інкорпорована держава тратить міжнародну самостійність і незалежність, – вона може заховати тільки свою державно-правну самостійність, і се автор називає неповною інкорпорацією. Але Україна актом 1654 р. була тільки обмежена в своїх міжнародних правах, а не позбавлена зовсім їх – прав зносин з іншими державами. Фактично ж, як признає автор, в 1654 – 1657 pp. Україна зіставалася вповні самостійною державою і дуже дивно виглядає се, коли (на с. 72) автор заявляє: «В присоединении 1654 года мы имеем дело с переходной ступенью от неограниченной самостоятельности к полной зависимости».

До «полной зависимости» було ще далеко. Тільки в 1670 – 1680-х pp., як одмічає сам автор, «у Малороссии отнимается ее важное право международных сношений» (с. 73), себто одпадає та прикмета, з котрою, по його власній гадці, не можна говорити про ніяку інкорпорацію, повну чи неповну.

Автор завважає, що сей момент Сергеєвич називав «вторым соединением Малороссии с Россией», – «но здесь уместнее говорить о процессе инкорпорации и об одном из ее этапов, чем о втором соединении (унии), когда и первого то не было», – зазначає він (с. 73). В дійсності, з його становища переяславські статті 1654 р., на котрі він вказує, можна б приймати хіба за початок, а не за етап інкорпорації. Але й се ледве чи було б оправдане, і в дійсності початки інкорпорації, дуже ще «неповної», мабуть, ніяк не можна починати раніше 1708 р. – коли односторонньою волею імп[ератора] Петра порушено договірний характер українсько-російського сполучення, який витримувався доти весь час.

Так саме, як і проф. Нольде в своїй книжці (д. Розенфельд, властиво, стоїть на тім же становищі в оцінці значіння акту 1654 р. і витворених ним відносин – тільки дає їм інше державно-правне значіння), так і д. Розенфельд – тільки ще більш рішучо і виразно, центр ваги кладе на той ужиток, який зробило з тих актів і відносин правительство російське: ретроспективно ним освітлює він і оцінює значіння акту 1654 р. Виступаючи проти поглядів тих істориків права (як Владимирський-Буданов і Дьяконов), які в акті 1654 р. бачили певне відхилення від традиційної централістичної московської політики, він завважає:

«Это отступление было только временным и было вызвано силою международного положения Малороссии. Хотя в жалованной грамоте 1654 г. и в переговорах за январь-апрель 1654 г. постоянно говорится: «и им бы, т. е. гетману и всему войску запорожскому на нашу государскую милость быть надежным», но надежда не оправдалась; все казацкие вольности и привилегии были уничтожены, и некогда вольная свободная Украйна превратилась в инкорпорованную провинцию русского государства. Присоединение 1654 г. было только начальным актом того процесса инкорпорации, полного поглощения самостоятельности Малороссии, который растянулся слишком на 125 л. и закончился в 1781 – 1786 гг.» (с. 75).

Ми бачили вже вище сю дальшу історію українсько-російського зв’язку як аргумент против теорії васальства, тепер вона виступає як аргумент за теорію інкорпорації. Але ужиток, який робить з певного акту, договору одна сторона, зовсім не рішає про його юридичне значіння, яке він мав і повинен був мати в своїм принципіальнім характері. Д[обродій] Розенфельд як вище мішав фактичний стан речей, який існував в 1648 – 1657 pp. з формальним чи юридичним станом, який творився різними дипломатичними актами, так тут мішає історію політики Московської держави, себто одного з двох учасників акту 1654 p., з тим, що давав сей акт сам по собі – які він обов’язки ставив для обох учасників і як їх відносини укладав. Тому те об’яснення, яке д. Розенфельд дає актові 1654 р., не може нас вдоволити. Ціннішою зістається негативна сторона його аналізу – критична оцінка різних поглядів, ніж власна юридична оцінка сього акту, чи утворених ним фактичних відносин.

Буква статей 1654 р. далеко розходилася з фактичними відносинами, утвореними актом 1654 р., се перше, на що треба вважати. Для гетьмана і старшини рішуче значіння мали, очевидно, ті розмови, які вони вели з московськими відпоручниками перед переяславською умовою, і котрі вони вважали умовою з самим царем. Статті 1654 р. не були проголошені на Україні і не введені в життя; тільки в останніх місяцях перед смертю Хмельницького, коли недуга великого гетьмана і прояви упадку його авторитету в війську, в зв’язку з сею недугою, захитали лад і карність, утримуваний гетьманською рукою, – московське правительство зважилось піднести різні питання, що містилися в статтях і не сповнялися з дійсності. Все се речі, не висвітлені в ранішій літературі, не висвітлені і працею д. Розенфельда, а без них не можна й уставляти правнодержавні категорії, під котрі можна б підвести відносини України до Москви так як вони утворилися актом 1654 року.

IV

Третя і остання глава – «Инкорпорация Малороссии» найбільша в праці д. Розенфельда, – вона займає більшу половину книжки (с. 76 – 173), але має найменше інтересу: занадто вже велику силу фактів схотів захопити в ній автор і занадто велику масу матеріалу прийшлося б йому використати, щоб дати їм відповідне освітлення.

Глава поділена на чотири розділи-періоди: від р. 1657 до 1708, потім роки 1708 – 1727, роки 1727 – 1764, і, нарешті, повна ліквідація гетьманської автономії – роки 1764 – 1786 (чому натомість на титуловій сторінці стоїть рік 1793, се нічим не умотивовано, і в тексті 1793 рік зовсім не виступає – на с. 78 автор називає се роком, «когда состоялось уничтожение самостоятельности всей Малороссии», але в чім воно полягало, зістається непоясненим).

Д[обродій] Розенфельд противставляє сей поділ на періоди звичайному поділові – до катастрофи 1708 р. і після неї, вважаючи сей поділ «едва ли достаточным». Та думаємо, що старий поділ далеко краще відповідав дійсному розвоєві відносин: між смертю Хмельницького і повною ліквідацією української автономії один тільки 1708 р. має значіння різкої межі, поворотного моменту – розриву з договірним принципом, котрого пильнувало московське правительство, і заміна його односторонньою волею імперського уряду. Всі пізніші межі – відновлення гетьманства за Петра II і нове скасування за цариці Анни, відновлення його за Єлисавети і нове скасування за цариці Катерини – мають супроти сього перелому другорядне значіння, бо були тільки хвилюванням політики, проголошеної Петром І. Вповні Петрова політика не була ліквідована ні разу: адже і за Розумовського гетьманство було відновлене на основах гетьманського правління Скоропадського – назад, поза межу 1708 р. російське правительство вже не верталося.

Виклад подій сеї доби – се, властиво, історія політики московського правительства, повільної ліквідації української самостійності, сотвореної епохою Хмельницького, при тім історія з сильно апологетичним характером. Автор пише (с. 82):

«Период 1657 – 1707 гг. мы определили как период лойального отношения центрального правительства к привилегиям «благоприсоединенной» Малороссии. Наблюдая и анализируя это время, мы в первую голову замечаем, что правительство строго придерживается буквы договора 1654 г. В своих мероприятиях оно старается, – и почти всегда это ему удается, отправляться от основного закона Малороссии, упрекая местное правительство Малороссии в отступлении от него. Даже те объединительные мероприятия, которые с формальной стороны, с точки зрения Москвы, имеют корни в этом основном законе (вопрос о воеводах), оно старается обставить так, будто инициатива этих реформ исходит из самой Малороссии. Правительство старается не нажимать на Малороссию, представляя течение жизни в значительной мере свободной игре случая. Боясь потерять то, что только недавно было приобретено, оно, по крайней мере первое время, готово даже терпеть прямое неисполнение Украиной договорных статей, само оставаясь им верным».

І далі:

«Мы напрасно думали бы, что эта уступчивость имела место только в первое время после присоединения и будто она объясняется неустойчивостью, непрочностью московской власти в автономной Украине. В 1704 г., т. е. когда уже Малороссия имела за собою 50 лет совместной жизни с Великой Россией, а московское правительство имело уже многолетний опыт, все же не праздным остается совет Мазепы боярин) Головину: «Такой народ (малороссийский) вольный и простой вскоре озлиблят и суровостию к верности привесть трудно, но все б чинить с ним в поступках и усмирять через людскость (человечность) и ласку». И этим принципом, может быть неоформленным, но великолепно осознанным, и руководилось правительство в Малороссии.

Бывали и отступления от него, бывали и попытки сойти с этой почвы, но это наметилось только к концу гетманства Мазепы в царствование Петра. Общий же характер эпохи остается незыблемым. Мягкость отношений, стремление не давить, а только сдерживать, готовность отказаться от многих своих планов, раз они вызывают возмущение в Малороссии, – таков, мы бы сказали, внутренний смысл этих отношений; с внешней же, формальной стороны – строгая верность правительства постановленным статьям и признание договорного характера этих статей, – таковы общие черты этого периода» (с. 84).

В дійсності, розуміється, слова Мазепи не мають завдання характеризувати московську політику на Україні, а ставлять їй певні дезидерати, і очевидно, коли вже такий «лукавий царедворець», як Мазепа, осмілювався звертати увагу московським правителям на потребу більшої людяності і здержливості в сій політиці, се показує, що її лінія занадто далеко відбігала від сих бажань, і взагалі характеристику д. Розенфельда з більшим правом можна було б вивернути навиворіт і сказати, що московське правительство вело свою централістичну лінію в українській політиці, не рахуючися зовсім з настроєм українського громадянства і широких мас, – навіть коли його довірені люди – в тім роді, як арх[ієпископ] Лазар Баранович, вказували на те, що ся політика іде врозріз з настроями і бажаннями народу. Тільки перед лицем фізичної сили – вмішання чужих держав (як Польщі за Виговського або Туреччини за Дорошенка), або народного повстання (як за Брюховецького), московське правительство хвилями захитувалося в ній. Воно неустанно зміняло початкові умови, букву трактатів, використовуючи кожду нагоду, котра давала йому можність накинути старшині чи війську таку зміну. Не спинялося навіть перед простою пресією, страхом збройної розправи (як на Переяславській раді 1659 р.) і пильнувало тільки одного – щоб одержати тим чи іншим способом формальну згоду, присягу на сповнювання накиненої постанови.

Вірно в характеристиці д. Розенфельда тільки одно – що зверхня сторона договірного порядку додержувалася весь сей час, до 1708 р. Але се була чисто формальна, юридична законність, оформленість, а не лояльність. В згаданім екскурсі Покровського сей характер московської політики другої половини XVII в. освітлений краще, ніж в книзі Розенфельда. Хоч виклад його не визначається прозорістю, він все-таки досить виразисто намічає, як безоглядний централізм московського правительства підіймав против нього всі ті елементи, які, властиво, нічого й не ждали, як тільки сильної власті і опіки, і як рішучо розправлялося воно з усіма, хто підіймався на дорозі сього централізму, – приборкувало маси руками старшини, ломило автономію церкви, коли підіймається протест серед духовенства, і громило старшину за поміччю «черні».

«Простого повторения истории Выговского теперь было мало», – характеризує Покровський московську політику 1660 р. «Нужно было нанести старшине такой удар, после которого ей осталось бы только сдаться на милость победителя. Предлог же не утвердить Сомка гетманом был превосходный: гетмана должно выбирать все казачество, «как старшие, так и меньшие»: а где эти последние? Повести на этой почве демагогическую агитацию было крайне легко – и весьма скоро мы находим депутатов от запорожской «черни» в очень дружественных разговорах с московским воеводою князем Ромодановским – тут же, при них третировавшим Сомка и его сторонников. Под видом демократической «черной» рады подготовляли, таким образом, просто погром старшины козацкими низами: и программа эта была выполнена как не надо лучше» (с. 66).

Коли можна споритися з освітленням того чи іншого факту в сім викладі, в кожнім разі він зазначує характер московської політики далеко влучніше, ніж сентиментальна характеристика «людськості і ласки» у д. Розенфельда.

Та і в фактичнім викладі у нього самого стрічаються епізоди, які рішучо суперечать його характеристиці – взяти хоч би історію зламання автономії української церкви, оповіджену на с. 97 – 99, де московське правительство йшло і против умов, і против виразного бажання українського духовенства, і против протесту царгородського патріархату. Д[обродій] Розенфельд сам зазначає, що правительство, потвердивши 1685 року вольності української церкви, зараз же зламало своє потвердження, «шаг за шагом, чуть ли не год за годом, разрушалось здание независимой малороссийской церкви», каже він, але ігнорує такі, ним самим зазначені, факти в наведеній вище характеристиці.

Переломове значіння Петрової доби в історії українських відносин, признане самим д. Розенфельдом, не освітлене відповідно. На с. 78 він характеризує його як «период начала ликвидации автономного строя», на с. 107 противставляє «чисто политические соображения и стремления применяться к событиям» як мотиви правительственої тактики до 1709 р. «соображениям фискальным, заботам об извлечении из Малороссии хотя бы какого-нибудь дохода, употреблению ее средств и сил на общегосударственные потребности». З формального боку –

«параллельно этому отношения с Малороссией начинают терять свой прежний чисто договорный характер. Самые статьи Скоропадского заключают уже в себе наряду с элементами договорными элемент «милости», «пожалования» и, в то время как за предшествующие годы мы не могли бы привести ни одного правительственного указа, оказавшего какое-нибудь влияние на ее политический строй, в петровскую эпоху именно главная роль в административно законодательном управлении Малороссии принадлежит указам центрального правительства».

І нарешті:

«Руководствуясь именно фискальными соображениями и построяя свое право в Малороссии не на договорах, а на односторонних волеизлияниях, Петр приходит к концу своего царствования к мысли о необходимости совсем уничтожить в Малороссии гетманскую власть» (с. 118).

Розуміється, фіскальним мотивам дано в сім освітленні занадто багато місця: вони входили як складова частина в зміст того нового курсу, котрий починає цар Петро в відносинах до України, але не в них лежить, очевидно, центр ваги. Вона в тім, що д. Розенфельд зазначає, як заміну договірного принципу односторонним волеизъявлением», але він зовсім не застановився над сею кардинальною зміною і не постарався – так само, як і проф. Нольде, – вияснити, як же розуміти сей новий курс супроти договірного принципу, який лежав в основі відносин України до Москви? Як оцінити сю заміну його «волеизъявлением»?

Що при тім катастрофа 1708 р. мала другорядне значіння – послужила тільки за привід до мотивувань, а не було дійсним вихідним моментом, новий курс дав себе почувати вже перед тим – се д. Розенфельд зазначив, хоч побіжно, пославшися на слова Мазепи татарському посольству, що давніші козацькі звичаї минулися, і тепер гетьмани без царського приказу нічого не роблять. Він влучно навів також сенатське пояснення з 1750-х pp., що всі Петрові обіцянки додержування старих прав і вольностей і недотикальності українських доходів в 1708 – 1709 pp. належить вважати за простий політичний маневр – «во увещание от шатостей малороссийскому народу, на одно тогдашнее время» отже, мовляв, не брались вони серйозно самим царем. Все се, одначе, не знаходить глибшої і об’єктивнішої оцінки і освітлення у д. Розенфельда.

В примітці (на с. 129) схована замітка про те, як «політичні завдання правительства розминалися з політичними ідеалами Малоросії того часу» – автор вказує на конституцію 1710 р. (списану при виборі Орлика), на те, що в ній виступають все ті принципи, «которыми жили в Малороссии в эпоху ее самостоятельности (1648 – 1654 – 1657)» – виборність урядів, обмеження власті гетьмана старшиною і радою, оборона поспільства, і се характеристично для книги, що сеї найбільш інтересної сторони конфлікту політики московського правительства з політичними змаганнями українського громадянства автор побіжно торкається от так від не хочу, десь в примітці.

Часи 1727 – 1764 д. Розенфельд характеризує негативною прикметою: «Правительство не имеет своей политики в Малороссии» (с. 129). Сим, очевидно, сказано забагато і, мабуть, правильніше було визначити амплітуду вагань політики центрального правительства, поза котрими зіставалося дуже багато незмінного і консеквентного. Автор справедливо підносить, що в епоху найбільшого «довір’я» центрального правительства, за часів Розумовського, гетьманське правління все-таки окружалось підозріливою увагою, компетенції гетьмана підпали важним обмеженням і централізація робила важні поступи (с. 154 ід.).

Але коли політика центрального правительства уявляється авторові такою хаотичною, то політика старшини, подиктована її класовими інтересами, мусила мати одноцільність і консеквентність? Автор в сім розділі дає нібито позір на класові і політичні змагання старшини і признає їх великі впливи – вони надають, мовляв, одноцільність усій сій добі.

«Народившийся, если не формально, то материально, новый класс влиял на всю структуру эпохи. Значительная часть реформ этого времени диктуется потребностями слагающегося и развивающегося нового социального строя» (с. 130).

В кінцевім резюме старшина навіть виступає немов єдиний і рішучий фактор соціальної і політичної еволюції Гетьманщини сеї доби:

«Готовая погибнуть Малороссия возрождается, чтобы под воздействием всесильной и своекорыстной старшины-шляхты сложить свои вольности у ног того, кто даст им удовлетворение интересов, но отнимет пользование правами» (с. 173).

Отже, виходило б, що центральне правительство відродило «Малороссию», а старшина запродала її політичні права за інтереси (соціально-класові?). Одначе з авторового викладу виходить, що свою соціальну політику старшина могла переводити доволі свобідно, не продаючи за се прав політичних, а по-друге – що не тільки обмеження політичного життя, але й розклад старого соціального ладу залежав не від старшини, а від центрального правительства. «Воздействие центра, влияние центрального правительства и дало силу и внешнее формальное выражение социальному и политическому разложению сословия (козацького)», – каже автор (с. 147). Таким чином, зістається неясним, що ж належить у сім процесі розкладу і упадку Гетьманщини, центральному правительству, а що старшині і де сі два фактори стиралися і боролися між собою, а де вони співробітничали в соціальній перебудові України – як от у заведенні кріпацького устрою.

Взагалі виклад автора в сім розділі досить хаотичний. Се поясняється як тим, що він схотів коротко доторкнутися найрізніших сторін політичного і соціального життя України сеї доби, так і тим ще, що він поділив свій виклад не дуже зручно по різним сферам життя (соціальний устрій, судівництво, упадок виборчості, фінансове об’єднання з імперією, гетьманський уряд і вищі органи адміністрації). Таким чином не виступають виразно зміни в політиці центрального правительства і їх впливи на українське життя, а се найбільш інтересно було б прослідити в сій добі. Та й поодинокі сторони українського життя теж не вирисовуються виразно через те, що перебиваються отсими ваганнями в політиці. В такім короткім викладі, правда, взагалі неможливо було б їх представити скільки-небудь виразно.

Що міг автор дати на трьох сторінках (с. 136 – 138), присвячених еволюції селянства? Кілька відокремлених фактів, які зовсім не вводять читача в сей складний процес, який взагалі занадто упрощено представляється в літературі. Значіння, яке мало право, приняте старшиною сеї доби безсумнівно bona fide [в добрій вірі] від попередніх часів, на розвиток соціального устрою Гетьманщини, досі не вияснене. Через те становище старшини в сій справі освітлюється односторонньо, тому що не береться на увагу сих моментів, де вона була у власті минулого і поступала в щирій вірі й переконанні, що вона тільки добивається реалізації своїх занедбаних прав і привілегій.

Остання епоха, обнята працею – pp. 1764 – 1802, знов пройдена дуже односторонньо – дано побіжний перегляд правительствених розпоряджень, котрими ліквідувався автономний устрій Гетьманщини. Весь сей період характеризується як «расцвет сильной и твердой, а вместе с тем умной и осторожной власти государства в Малороссии». Як ся політика відбивалася в місцевім житті, в яких відносинах вона стояла до змагань суспільності – про се так мало і недбало сказано, що дає хіба зовсім фальшиве представлення. Зруйнування Січі проходить «без всякого протеста» (в нотці фальшована піснь з Рігельмана). «Вся потенциальная сила общественного протеста уже была шляхетством затрачена в 1767 г. – и уже в 1781 г. в докладе Екатерине Румянцев с удовлетворением мог констатировать, что «древность не оставила здесь никаких следов»». По гадці д. Розенфельда, «общий дух был действительно таков, что даже «следов древности» в нем не было» (с. 166). От що значить студіювати життя по «Полному собранию законов»!

В «екскурсах» д. Розенфельд знайомить між іншим з знайденим ним в бібліотеці Державної Ради оригіналом «Экстракта из Малороссийских прав» за підписом А.Безбородька, – д. Розенфельд виводить його дату, 1767 p., і призначення – бути додатком до «наставления» депутатові малоросійської колегії Наталіну. Пізніший «Екстракт» 1786 p., поданий М[иколою] Пр[окоповичем] Василенком, він уважає доповненою новими матеріалами редакцією сього колезького екстракту 1767 р. Документ дійсно дуже важний, який повинен бути використаний дослідниками Гетьманщини.

1915, грудень

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі. Критичні замітки // Україна. – К., 1917. – Кн. 3 – 4. – С. 91 – 108.

Після революційних подій 1905 – 1906 pp. український культурний та науковий рух у Росії пожвавішав, з’явилася легальна можливість поширювати українську літературу, засновувати наукові часописи, навіть були обрані свої представники до Державної Думи. Логічно, що за таких умов серед нових гасел українських діячів з’явилися заклики до «автономії» та «федералізму». Проте невдовзі після наступу реакції вони були зняті з денного порядку. З початком Першої світової війни та думками про нові післявоєнні уклади такі гадки відновилися з новими силами. М.Грушевський, як історик та політик в одній особі, добре зорієнтувався в актуальності дослідження україно-російських відносин в історико-правовому контексті, зупинившись на проблемі контраверсійної в оцінках істориків та правників Переяславської угоди 1654 р.

М.Грушевський у ретроспективному ключі про автономістичні тенденції в часи Богдана Хмельницького писав у багатьох публіцистичних та популярних працях (див.: Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок XIX – кінець 80-х років XX століття) // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 555). Однак тільки в 1914 р. він конкретніше зупинився на історико-правовому аспекті Переяславської умови 1654 p., написав рецензію на кілька робіт російської історико-правової школи, в тому числі й на роботу Бориса Нольде (див.: Грушевський М. [Рец. на:] Нольде Б.Э., бар. Очерки русского государственного права. – СПб, 1911; Нольде Б., бар. Автономія України з історичного погляду / Пер. і передм. М.Залізняка. – Львів, 1912; Ященко А. Теория федерализма. Опыт синтетической теории права и государства. – Юрьев, 1912 // Україна. – К., 1914. – Кн. 2. – С. 100-104).

Очевидно, що саме за ініціативи М.Грушевського Наукове товариство ім. Шевченка у Львові замовило Миколі Залізняку переклад розділу про автономію України з книги Б.Нольде, а під час Першої світової війни у 1915 р. вийшов переклад французькою мовою цього розділу про Україну (див.: Nolde Boris Е., bar. L’Ukraine sous le protectorat russe. – Paris, 1915). М.Грушевському імпонували погляди, висловлені Б.Нольде про договірний характер українсько-російських взаємин і подані на тлі конкретно-історичного матеріалу (детальнішу оцінку його поглядів М.Грушевським див.: Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок XIX – кінець 80-х років XX століття) // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 556 – 557; ФедорукЯ. Українсько-московська угода 1654 р. в історико-правових дослідженнях кінця XIX – початку 50-х pp. XX ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. – К., 2004. – № 4. – С. 409-410).

Тому навіть у важких умовах під час заслання у Росії М.Грушевський відгукнувся на книгу І.Розенфельда – учня Б.Нольде, яка вийшла в 1915 р. і безпосередньо стосувалася історико-правових аспектів стосунків України та Росії у XVII – XVIII ст., базованих на правовій спадщині Переяславської угоди 1654 р. Написання рецензії на цю книгу автор датує груднем 1915 p., проте друком вона змогла вийти лише в 1917 р.

З листа М. Грушевського з Казані до Петра Стебницького від 25 жовтня 1915 р. можна встановити, що він дуже оперативно написав текст рецензії на книжку І.Розенфельда, що викликала в нього великий інтерес (див.: Заруба В. Лист,и Михайла Грушевського до Петра Стебницького // Український історик. – Нью-Йорк; Київ; Торонто; Мюнхен; Львів, 1991. – Ч. 1 – 2. – С. 108). М.Грушевський прагнув також видати рецензію у російському ліберальному часописі «Вестник Европы», навіть просив П.Стебницького про це поклопотатися, але з публікацією нічого не вийшло, втім вийшла російськомовна рецензія в іншому виданні, див.: ГрушевскийМ. [Рец. на:] И.Б.Розенфельд. Присоединение Малороссии к России (1654 – 1783). Историко-юридический очерк. Петроград, 1915 // Голос минувшего. Журнал истории и истории литературы / Под ред. С.П.Мельгунова и В.И.Семевского. – М., 1916. – № 7 – 8 (июль-август). – С. 427-433.

Про автора рецензованої книжки І.Розенфельда біографічних даних фактично немає, окрім того, що він навчався у Петербурзькому політехнічному інституті та відвідував семінар проф. Бориса Нольде й Володимира Гессена. Ілько Борщак у некролозі про Бориса Нольде, наукового керівника І.Розенфельда, передав його слова, нібито сказані перед смертю у 1948 p., що «цю працю [Присоединение Малороссии к России. – М.К.] майже цілу написав він сам [Борис Нольде. – М.К.]» (Борщак I. Борис Нольде (1876 – 1948) // Україна. – Париж, 1949. – Ч. 2. – С. 129). Його слова можуть видаватися правдоподібними, оскільки після виходу друком цієї праці у 1915 р. про наукову кар’єру І.Розенфельда нічого не відомо. Втім, ймовірно, в роки Першої світової війни та наступні важкі революційні роки його сліди могли трагічно загубитися…

У книзі І.Розенфельда була висунута теорія неповної інкорпорації України на особливих умовах, яка конкретизувала автономістичні тези Б.Нольде. За міркуваннями І.Розенфельда, Україна мала реальну незалежність у 1648 – 1654 pp., а внаслідок Переяславської угоди вона була втрачена. «До здійснення акту інкорпорації ми бачимо дві держави і, як правило, в політичному плані одна сильніша, інша слабша. При інкорпорації однієї іншою – інкорпорована держава цілком втрачає свою державно-правову сутність… […] Але якщо інкорпорована держава приєднується до іншої зі збереженням особливостей свого державного устрою і якщо, втрачаючи свою міжнародну самостійність і незалежність, ця держава зберігає свою державно-правову самостійність, то ми маємо справу з неповною інкорпорацією» (цит. за: Федорук Я. Українсько-московська угода 1654 р. – С. 411). Упродовж наступних двох століть Росія проводить нівеляцію «особливостей» українського державного устрою, що закінчується ліквідацією інституту гетьмана, полкового устрою тощо.

У рецензії М.Грушевський зосереджується на критиці вразливої історичної аргументації автора, який змішував правові форми та реальні відносини, що часто важко однозначно трактувати. І.Розенфельд слабко володів джерельним матеріалом, часто покликаючись на праці з другої руки, не відчував особливостей історичного розвитку України ні під час Хмельниччини, коли вона володіла фактичною незалежністю, ні в період поступової втрати свого статусу. Погляди М. Грушевського на працю І.Розенфельда детальніше обговорили: Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок XIX – кінець 80-х років XX століття) // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – С. 558 – 559; Федорук Я. Українсько-московська угода 1654 р. в історико-правових дослідженнях кінця XIX – початку 50-х pp. XX ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. – К., 2004. – № 4. – С. 410-411.

…статтю Ол. Попова в «Літературно-науковім вістнику» (1914, кн. І): «Юридична природа злучений України з Москвою в 1654 році» – автор цієї статті дотримувався у багатьох аспектах поглядів та аргументації В.Сергеєвича, М.Грушевського на юридичну природу Переяславської угоди, втім обрав за підставу теорію реальної унії України та Росії, запропоновану російським ученим М.Дьяконовим, див.: Попов О. Юридична природа злучення України з Московщиною в 1654 p.: З нагоди 260-х роковин Переяславської ради // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1914. – Т. LXV. – Кн. 1. – С. 58-73.

Свого часу обговорював я («Україна «, 1914, II) інтересний екскурс, присвячений історії автономії України в книзі Нольде «Очерки русского государственного права « (1911) – див.: Грушевський М. [Рец. на:] Нольде Б.Э., бар. Очерки русского государственного права. – СПб, 1911; Нольде Б., бар. Автономія України з історичного погляду / Пер. і передм. М.Залізняка. – Львів, 1912; ЯщенкоА. Теория федерализма. Опыт синтетической теории права и государства. – Юрьев, 1912 // Україна. – К., 1914. – Кн. 2. – С. 100-104.

Нольде Борис (1876 – 1948) – правник, історик, суспільний діяч, професор міжнародного права Петербурзького політехнічного інституту; у 1917 р. став директором юридичного департаменту Міністерства закордонних справ Тимчасового уряду. М.Грушевському, очевидно, імпонували його погляди на «автономний статус» Гетьманщини в складі Російської держави, викладені у монографії «Очерки русского государственного права» (1911). Цікава його позиція з національного питання в період революції. Так, на дев’ятому з’їзді партії кадетів (Москва, кінець липня 1917 р.) він виступив з доповіддю з національного питання, де від імені ЦК партії запропонував відкинути принцип національного самовизначення й підтримати ідею т.зв. національних «союзів , які мали б вирішувати тільки питання культури відповідних «етнографічних груп». З’їзд підтримав ці пропозиції й вніс відповідні уточнення в партійну програму. Влітку 1919 р. В.Нольде виїхав на еміграцію, а з середини 20-х років відійшов від політики. Проживав у Парижі, помер у Лозанні (Швейцарія). Багатолітній член Міжнародного інституту права, з 1947 р. – його керівник.

Потім (1912 р.) почалися недокінчені ще «Очерки социальной истории Малороссии» В. Ол. Мякотина – в «Русском богатстве» – Мякотин Венедикт(1867 – 1937) – історик, публіцист, політичний діяч, співробітник «Киевской старины», працював над соціально-економічною історією України XVII – XVIII ст. Один із лідерів Трудової народно-соціалістичної партії (1917 p.), під час революційних подій стояв на антибільшовицьких позиціях. У 1922 р. був висланий з радянської Росії, жив у Берліні, Празі, з 1928 р. – проф. Софіївського університету в Болгарії (Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні – Львів, 1996. – Т. 5. – С. 1671). В оцінці Переяславської угоди 1654 р. В.Мякотин спочатку дотримувався концепції васальної залежності, а в пізніших працях схилився до гіпотези про повну інкорпорацію України в склад Росії ( Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Ред. кол. П.Сохань, Я.Дашкевич та ін. – К., 2003. – С. 202-203).

Праця російського історика «Очерки социальной истории Малороссии» виходила досить довго, очевидно, в зв’язку з Першою світовою війною, протягом 1912 – 1916 pp. Мякотин В.А. Очерки социальной истории Малороссии // Русское богатство. – М., 1912. – № 9-12; 1913. – № 9-12; 1914. – № 9; 1915. – № 1,3,5,7,8, 11; 1916. – № 6 – 12. У міжвоєнний період автор видав ще раз цю працю на еміграції, у Празі, але в титулі замість «Малоросії» фігурувала вже «Україна», див.: Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII – XVIII вв. – Прага, 1924. – Т. 1. – Вып. 1; 1926. – Т. 1. – Вып. 2-3.

Потім в «Русских записках» 1915 року друкувався третій розділ сеї праці: «Свободные войсковые села и владельческие имения в Левобережной Малороссии XVII – XVIII вв. «, закінчений в XI книжці – В.Мякотин потім передрукував цю працю як другий випуск своєї монографії, див: Мякотин В. А. Очерки социальной истории Украины в XVII – XVIII вв. – Прага, 1926. – Т. 1. – Вып. 2: Свободные войсковые села и владельческие имения.

Се студентська праця з семінарія міжнародного і державного права проф. Б. Нольде і В.Гессена в Петербурзькій політехніці – Гессен Володимир Матвійович (1868 – 1920) – російський юрист, професор Петербурзького політехнічного інституту, член 2-ї Державної Думи від партії кадетів. За своїми поглядами ліберал, розробив ряд законопроектів, спрямованих на захист громадянських свобод (НарскийИ.В. Гессен Владимир Матвеевич // Отечественная история: энциклопедия. – М., 1994. – Т. 1. – С. 551). Помер в Іваново, куди виїхав після російської революції, рятуючись від переслідувань та в пошуках заробітку. Основні його роботи: «Вопросы местного самоуправления» (СПб, 1904); «На рубеже» (СПб, 1906); «Исключительное положение» (СПб, 1908); «Подданство, его установление и прекращение», т. 1 (СПб, 1909).

Автор посилається при тім на слова Єлінека в рос[ійськім] перекладі (Право соврем[енного]госуд[арства], 1903, с. 179)… – йдеться про видання: ЕллинекГ. Право современного государства / Пер. под. ред. В.М.Гессена, Л.В.Шалланда. – СПб, 1903. – Т. 1: Общее учение о государстве.

Єллінек (Jellinek) Георг (1851 – 1911) – відомий німецький юрист, представник школи юридичного позитивізму. Пдофесор університетів у Відні (з 1883 p.), Базелі (з 1889 р.) і Гайдельберзі (з 1891 p.). Його основні праці: System der subjektiven öffentlichen Rechte (Berlin, 1892); Allgemeine Staatslehre (Berlin, 1900: рос. пер. – Общее учение о государстве, СПб, 1903); Ausgewählte Schriften und Reden, Bd. 1 – 2 (Berlin, 1911).

…з польських матеріалів для Хмельниччини він знає тільки збірку «Памятников « Київ[ської] комісії… – матеріали про Хмельниччину видавалися підбірками в трьох томах цього видання, див.: Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов при Киевском, Волынском и Подольском генерал-губернаторе. – К., 1845-1847 (2-е вид.: 1897-1898). – Т. 1-3.

…хотячи опертися на надрукованім там дневнику переяславських переговорів… – найкраще хід переговорів у Переяславі висвітлений у московських статейних списках у виданні документів, підготовлених до друку російським істориком Г.Карповим, див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб, 1878. – Т. X: Переговоры об условиях соединения Малороссии с Великою Россиею (1653 – 1654). – С. 215-233.

…він замість використати можливо докладно бодай се джерело, посилається на статтю проф. Єфименкової, яка «признает приезд послов актом международного признания нового государства «… – український історик Олександра Єфименко у виданому друком у 1906 р. популярному виданні «История украинского народа» дещо інше трактує Переяславську раду, пишучи про приєднання України до Росії, що відбулося у формі надання царської милості, див.: Ефименко А. История украинского народа. – СПб, 1906. – Вып. 2. – С. 241; див. також: Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Ред. кол. П.Сохань, Я.Дашкевич та ін. – К., 2003. – С. 492.

Величкові оповідання служать авторові дуже важною опорою для його виводів; він і починає свою працю цитатою з нього, і трактує його оповідання, як і різних інших українських літописців, не як культурно-історичні документи свого часу, а як правдиві джерела для історії Хмельниччини, і то ще правно- державних фактів і норм – подібні закиди в довірі до «Історії русів» та «Величкових оповідань» робив М.Грушевський іншому історику Миколі Костомарову, який писав на тему Переяслава у другій половині XIX ст. Очевидно, І.Розенфельд запозичив саме в М.Костомарова ці ідеї та концепції, слабо орієнтуючись в історичних джерелах з цієї тематики, див.: ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. 9. – Кн. 1. – С. 753-754.

А в дійсності ми маємо тут тільки означення демаркаціонної лінії, котрої не мають на час перемир’я (до Зелених свят 1649р.) переступати польські війська – за підписаними 14 (24) лютого 1649 р. Богданом Хмельницьким пунктами перемир’я з поляками граничними межами визначалися річки Горинь – з боку Волині, Прип’ять – з боку Великого князівства Литовського та місто Кам’янець – на Поділлі, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 8. – Ч. 3. – С. 151, 154. Після Зборівської кампанії та підписання угоди в серпні 1649 р. козацька територія значно зменшилася: «відтято північно-західну частину Київського воєводства (повіт Овруцький і частину Житомирського – сливе ціле київське Полісся), Північну Сіверщину і ту частину Поділля й Волині, що захоплювала козацькі пункти» (Там само. – С. 214 – 215).

В 1648 – 1650-х pp. се було «військо його корол[івської] милості», яке шукало собі союзників і протекторів, де могло, для піднятої боротьби з режимом Корони, і тільки поволі усвідомляло собі, що великі, ніколи не бувалі воєнні і народні сили і всякі інші ресурси дають йому змогу і обов’язок ставити собі і реалізувати завдання ширші, принципіальніші – у сучасній історіографії загалом приймається така оцінка Хмельниччини М.Грушевським, розбіжності виникають, коли гетьман та його оточення поставили на кін питання державності українських земель. Сучасні дослідники по-новому розставляють акценти, вважаючи, що вже на початку повстання (січень – березень 1648 р.) була сформульована ідея політичної автономії для козацького регіону. Після перемоги українського війська під Пилявцями восени 1648 р. Хмельницький прагнув встановити автономію під протекторатом польського короля для всієї козацької України (Степанков В. Формування української державницької ідеї 1648 – 1649 років // Марра mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів, 1996. – С. 465, 471). А на початку 1649 р. у переговорах з польськими комісарами гетьман досить чітко сформулював програму створення власної держави в українських етнічних землях («по Львів, Холм і Галич»), див. також: Степанков B.C. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. – К., 1991. – № 9. – С. 115-126; № 11. – С. 127-139; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми: 1648 – серпень 1649 pp. – Львів, 1993; Його ж. Національна ідея Богдана Хмельницького в українській історіографії XIX – 30-х pp. XX ст. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1994. – Т. 228. – С. 160 – 182; Мицик Ю. Політичні концепції Б.Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. – К., 1995. – С. 25 – 39.

…для сучасників мав рішуче значіння фактичний стан речей і власне самопочуття, потяг до самостійності українського громадянства, чи війська, а в них акт 1654 p., очевидно, не мав зовсім такого переломового характеру, якого надають йому ретроспективно дослідники… – сучасні дослідники вказують на парадоксальну ситуацію: з одного боку, Переяславська угода 1654 р. «належить до знакових подій, які істотно вплинули на хід суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного розвитку українського народу», а з іншого – це була «рядова подія в історії української дипломатії», хоча її наслідки викликали «цивілізаційні соціо- та етнокультурні зміни» (Від редакційної колегії // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Ред. кол. П.Сохань, Я.Дашкевич та ін. – К., 2003. – С. VI).

Поглядові пок[ійного]проф. Сергеєвича, що се сполучення було персональною унією, він противставляє насамперед аргумент ак[адеміка] Дьяконова, що се сполучення має характер вічний… – Сергеєвич Василь (1832 – 1910) – російський історик, професор Київського, Харківського, Московського (у 1871 – 1872 pp.) та Санкт-Петербурзького (у 1872 – 1910 pp.) університетів, член Державної Думи. Вчений започаткував у російській історіографії вивчення юридичного змісту Переяславської угоди 1654 р. Приймаючи гіпотезу про персональну унію України та Росії відповідно в особах гетьмана Богдана Хмельницького та царя Олексія Михайловича, він вважав дійсним союз, поки триватиме «сімейна лінія Олексія Михайловича». Це положення отримало особливий відгук в українській історіографії, див.: Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Переяславська рада 1654 року. – С. 630 – 632). М.Грушевський постійно слідкував за творчістю Василя Сергеєвича, рецензуючи його праці, і врешті присвятив постаті цього історика некролог, див. останню публікацію з коментарями А.Фелонюка: ГрушевськийМ. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906 – 1916)». – С. 568 – 569, 701 – 702.

Дьяконов Михайло (1855 – 1919) – історик права, професор історії російського права Дерптського університету, з 1905 р. – професор Петербурзького політехнічного інституту, з 1912 р. – академік Російської академії наук. Автор кількох фундаментальних праць: «Власть московских государей» (СПб, 1889); «Очерки из истории сельского населения в Московском государстве» (СПб, 1898). Учений з точки зору історика права підтримав пануючий у російській історіографії погляд на «вічне підданство» України Москві на основі «статей Богдана Хмельницького». За його правничою аргументацією, найкращий юридичний термін для такого союзу був «реальна унія», див.: ГрушевськийМ. Переяславська умова України з Москвою 1654 року (передрук у нашому виданні на с. 35 – 85).

У міжвоєнний період український правник Ростислав Лащенко аргументовано вказав на недоліки схеми Дьяконова: «реальна унія одпадає тим скорше, що не можна, при означенні змісту і розуму юридичних зв’язків між Україною і Росією, що виникли в 1654 році, центр ваги переносити з самого договору у повному його обсягу на «жалувану грамоту», як це робить Дьяконов (і як це люблять робити взагалі російські вчені, принаймні більшість)», див.: Лащенко Р. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем московським // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Ред. кол. П.Сохань, Я.Дашкевич та ін. – К., 2003. – С. 76.

Основні погляди обох учених з приводу Переяславської угоди 1654 р. викладені в працях: Сергеевич В. Лекции и исследования по истории русского права. – СПб, 1894 (наст, вид.: 1899,1903,1910); Дьяконов М. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси. – Юрьев, 1907 (наст, вид.: СПб, 1908, 1910,1912).

Стаття Ол. Попова, написана з того самого становища, зісталася д. Розенфельдові незвісною… – див. коментар на с. 424.

Більше промовляє до розуму д. Розенфельдові погляд на становище України як васальне, розвинений особливо Коркуновим і в меншій мірі Сокольським, а новішими, часами підтриманий Слабченком і Мякотиним – Коркунов Микола (1853 – 1904) – російський правознавець, соціолог, проф. Санкт-Петербурзького університету. Основні його роботи: «История философии права» (СПб, 1908); «Общественное значение права» (СПб, 1890); «Сравнительный очерк государственного права иностранных держав» (СПб, 1890); «Русское государственное право» (СПб, 1893); «Указ и закон» (СПб, 1894).

Сокольський Володимир (1848 – ?) – російський історик права, приват-доцент у Київському університеті (1869 – 1871), проф. Демидовського юридичного ліцею (з 1874 p.), проф. Новоросійського університету (з 1892 p.). Основні його праці: «Beitrag zur Lehre von den Eigentmnsverbrechen nach der Uloschenie des Zsaren Alexei Michailowitsch» (Dorpat, 1868); «Главнейшие моменты в истории повального обыска», диссертация на степень магистра по истории русского права (К., 1871); «О нарушениях уставов монетных», диссертация на степень доктора (К., 1874); «Пособие при изучении внешней истории римского права» (Ярославль, 1876); «Краткий учебник русского государственного права» (Одесса, 1890); «Очерк истории русского права» (СПб, 1906).

Оригінальність концепції В.Сокольського полягала в тому, що за його висновками «васальна» Україна після 1654 р. жила за своїм власним правом, а не дарованим російським монархом, як це було у випадку з інкорпорованими внаслідок воєн Польщею та Фінляндією (детальніше див.: Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року (передрук у нашому виданні на с. 35 – 85).

Слабченко Михайло (1882 – 1952) – український історик та правник, доцент Одеського університету (1919 р.), проф. Інституту Народної Освіти (1920 – 1929), академік Всеукраїнської академії наук (з 1929 p.). Репресований у кінці 1929 р. Основні праці: «Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк» (1909), «Опыты по истории права Малороссии» (1911); «Протокол отпускных писем за гетмана Д.Апостола 1728 г. (1913); «Центральные учреждения Украины XVII – XVIII ст.» (1918); «Про судівництво в Україні» (1920); зокрема, капітальна праця «Господарство Гетьманщини XVII – XVIII ст.», т. І – IV (1922 – 1928), а також «Соціально-правова організація Січі Запорозької» (1927) й «Паланкова організація Запорозьких Вольностів» (1929).

Основні роботи цих учених, які висунули чи підтримали теорію васальства, див.: Сокольский В.В. Краткий учебник русского государственного права. – Одесса, 1890; Коркунов Н.М. Русское государственное право. – СПб, 1893. – Т. 1; Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк. – Одесса, 1909; Його ж. Ще до історії устрою Гетьманщини XVII – XVIII ст. З приводу заміток М.П.Василенка // Записки НТШ. – Львів, 1913. – Т. CXVI. – Кн. IV. – С. 69-79. Про погляди російського історика Венедикта Мякотина див. коментар на с. 424.

…ст. I и ст. IX Берлинского трактата 1878г…. – цей договір був підписаний 1 (13) липня 1878 p. за результатами російсько-турецької війни 1877 – 1878 pp. За першою статтею Берлінського договору, Болгарія оголошувалася автономним князівством, виборного голову якого затверджував турецький султан зі згоди великих держав. За дев’ятою статтею договору, Болгарія мала виплачувати Туреччині щорічну данину, відповідно до середньої дохідності князівства. У 1908 р. Болгарія оголосила себе незалежною державою, а загалом Берлінський трактат зберігав свою силу до Балканських воєн 1912 – 1913 рр.

Без довгої аргументації відкидає він також гадку проф. Єфименкової, що Україна була під протекторатом Москви… – український історик Олександра Єфименко висловлювала різні погляди на Переяславську угоду 1654 p., див. коментар на с. 425.

…навіть коли його довірені люди – в тім роді, як арх[ієпископ] Лазар Баранович, вказували на те, що ся політика іде врозріз з настроями і бажаннями народу – Баранович Лазар(бл. 1620 – 1693) – український церковний, політичний і літературний діяч другої половини XVII ст. Ректор Києво-Могилянської колегії (1650), у 1657 р. висвячений на чернігівського і новгород-сіверського єпископа, з 1668 р. – на архієпископа; у 1657, 1659 – 1661, 1670 – 1685 pp. – місцеблюститель Київської митрополичої кафедри. В церковних справах проводив політику орієнтації на Москву, проте не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського патріарха і висвятитися на митрополита у Москві.

У1671 р. надрукував збірку поезій польською мовою «Lutnia Appollinowa». Опублікував збірки проповідей «Меч духовний» (1666,1668), «Труби словес проповідних» (1674, 1679). У 1676 р. видав релігійно-полемічний трактат «Nowa Miara Stary wiary».

Не спинялося навіть перед простою пресією, страхом збройної розправи (як на Переяславській раді 1659 p.)… – підтиском 40-тисячного московського війська на чолі з князем О.Трубецьким, що окупувало Лівобережжя, 17 (27) жовтня 1659 р. гетьман Юрій Хмельницький підписав нові «Переяславські статті», що помітно звужували повноваження гетьмана, якого не можна було вже обирати без дозволу царя, а також були заборонені зовнішні дипломатичні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

…що зверхня сторона договірного порядку додержувалася весь сей час, до 1708 р. Але се була чисто формальна, юридична законність, оформленість, а не лояльність, В згаданім екскурсі Покровського сей характер московської політики другої половини XVІІ в. освітлений краще… – цитовані фрагменти взяті з його першої великої серійної праці дореволюційного періоду: Покровский М.Н., при участии Н.М.Никольского, В.Н.Сторожева. Русская история с древнейших времен. – М., 1911. – Т. III. Див. також російськомовну рецензію: Грушевський М. [Рец. на:] Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654 – 1793). Петроград, 1915. стр. 4+191 // Голос минувшего. Журнал истории и истории литературы / Под ред. С.П.Мельгунова и В.И.Семевского. – М., 1916. – № 7-8. – Июль-Август. – С. 427.

«Простого повторения истории Выговского теперь было мало», – характеризує Покровський московську політику 1660p. – Покровський Михайло (1868 – 1932) – російський історик, діяч більшовицької партії. Випускник Московського університету, учень проф. П.Виноградова, В.Ключевського. Після революції став засновником марксистської школи в російській історіографії. У різні роки керував Комуністичною академією, Інститутом історії АН СРСР, Інститутом червоної професури, з 1929 р. – академік АН СРСР. Після смерті його погляди зазнали нищівної критики з боку сталіністів за «вульгарний соціологізм та антимарксизм». Основні праці вченого: «Русская история с древнейших времен» в 5-ти томах (1910 – 1912); «Очерк истории русской культуры (ч. I, 1914); «Русская история в самом сжатом очерке» (1920); «Борьба классов и русская историческая литература» (1923); «Очерки русского революционного движения» (1924); «Царская Россия и война» (1924); «Внешняя политика России в XX в.» (1926). Кілька монографій написано про нього та його школу: Соколов О.Д. М.Н.Покровский и советская историческая наука. – М., 1970; Чернобаев А.А. «Профессор с пикой», или Три жизни историка М.Н.Покровского. – М., 1992.

Зруйнування Січі проходить «безъ всякого протеста « (в нотці фальшована піснь з Рігельмана) – йдеться про пісню з назвою «Нещасливий козаченько без долі вродився», яку помістив у своїй праці О.Рігельман без жодних коментарів (Ригельман О. Летописное повествование о Малой России. – М., 1847. – Кн. 6. – Глава XXXV: О сложении и упразнении чина хетманского [sic] и о учреждении вместо оного правления Малороссийской колегии, и о прочем. – С. 35; див. також перевидання: Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор, та примітки П.М.Саса, В.О.Щербака. – К., 1994. – С. 686.

…уже в 1781 г. в докладе Екатерине Румянцев с удовлетворением мог констатировать, что «древность не оставила здесь никаких следов» – документ опублікований, див.: Кистяковский А.Ф. Доклад графа П.А.Румянцева Императрице Екатерине II 1781 года // Киевская старина. – К., 1884. – № 12. – С. 693 – 703. Цитата в контексті повністю звучить таким чином: «Древность не оставила здѣсь никакихъ слѣдовъ, кроме, что за польскаго владенія присвоенъ ей законъ, называемый Статутомъ, и что по соединенію ея с Россіею, оной ей былъ подтвержденъ» (Там само. – С. 693).

…д. Розенфельд знайомить між іншим з знайденим ним в бібліотеці Державної Ради оригіналом «Экстракта из Малороссийских прав» за підписом А.Безбородька, – д. Розенфельд виводить його дату, 1767 p., і призначення – бути додатком до «наставления» депутатові малоросійської колегії Наталіну – у 1766 р. починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Була створена комісія для розробки нового Уложення, оскільки діючим було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви та розширення їхніх станових прав і переваг. Найповніше ці прагнення викладені в збірнику «Екстракт малоросійських прав», який склав член Генерального суду, в майбутньому канцлер уряду Катерини II, Олександр Безбородько (1747 – 1799) у 1767 р. Збірник призначався для Д.Натальїна, обраного депутатом комісії від Малоросійської колегії.

«Екстракт малоросійських прав» сформований з норм державного, адміністративного та процесуального права. До збірника входять вступ, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Як джерело це видання заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот та указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо відстоює позицію збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов’язках перед державою – такий зміст розділів про становище панівної верстви.

«Екстракт малоросійських прав» 1767 р. цінний тим, що дає змогу простежувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права упродовж майже двох століть. Збірник допомагає глибше зрозуміти суть права України з моменту договору 1654 р. до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності. Після розпуску комісії «Екстракт малоросійських прав» О.Безбородька був переданий до архіву Сенату, де з ним ознайомився І. Розенфельд.

Пізніший «Екстракт» 1786 p., поданий М[иколою] Пр[окоповичем] Василенком, він уважає доповненою новими матеріалами редакцією сього колезького екстракту 1767 р. Документ дійсно дуже важний, який повинен бути використаний дослідниками Гетьманщини – 1786 p., після введення в Україні загальноімперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії Малоросійської експедиції Сенату був розроблений новий збірник, основою якого були – «Екстракт малоросійських прав», «Учреждение об управлении губерниями» 1775 р. та інші загальноросійські акти, прийняті в 1767 – 1786 pp. Новий збірник отримав назву «Экстракт из указов, инструкций и учреждений». До нього входили як норми українського, так і норми загаль-норосійського законодавства з перевагою останнього. Видання було затверджене Сенатом і розіслане в міста України для практичного застосування.

Публікацію цього та інших правових документів Гетьманщини, здійснених Миколою Василенком, див.: Василенко Н.П. Экстракт из указов, инструкций и учреждений с разделением по материям на 19 частей. Собрано в правительствующем сенате по малороссийской экспедиции 1786 года. – Чернигов, 1902 ( = Материалы для истории экономического, общественного и юридического быта старой Малороссии, издаваемые Н.П.Василенко. – Т. 2).

Мирон Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 17 – 34.