Характеристика Святослава

Михайло Грушевський

Святослав у традиції, східні походи, війни з в’ятичами, погром Хозарії, війна на Подонні, „Уривки Газе“, упадок Хозарії, русько-печенізькі відносини

Не вважаючи на недовге своє правління (яких-небудь десять літ фактичного правління, або й менше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фігур між давніми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинності між київськими князями. Роля князя – правителя, голови держави зовсім сходить на другий план перед войовничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім тексті нашої літописи:

„Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і багато воював. Не возив за собою возів, ні казана, не варив м’яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спання конячу опону, а в голові сідло, і такі ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

З сею артистичною в своїй лапідарній короткості характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданні літописи, згоджується вповні й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з греками Лев Диякон: на з’їзді з імператором Святослав імпонує грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в останній біді, в своїй нещасливій війні з Цимісхієм:

„Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусідні народи та тримало в неволі цілі краї, не проливаючи й крові – пропала, коли тепер так соромно поступимось ромеям. Від предків одідичили ми мужність; пригадаймо ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасіння. То не наш звичай – втікачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши діла, як слід сміливим мужам“ [IX, 7].

До сих слів сама напрошується в порівняння славна промова Святослава в літописі, коли його підступом обступили з переважними силами греки:

„вже нам нема де подітись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землі, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втечемо, то тоді сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тоді самі за себе промишляйте“ [Іпат., с. 45-6].

В характеристиці сього князя, як бачимо, народна традиція зісталася вірна фактам. Інша річ, чи за тими зверхніми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серйозніші політичні плани; літописна промова Святослава, де він мотивує своє завзяття до болгарських планів („хощю жити в Переяславці на Дунаї, яко то єсть среда землі моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймні показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утіх. Може б при більшим запасі фактичного матеріалу сі політичні плани виступили перед нами виразніше. Але фактів характеристичних для Святославової політики маємо дуже мало, а літописна традиція стала на становищі київських політиків, які осудили сі широкі ширяння князя, що занедбував за ними ближчі київські інтереси -. „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдишь, а своя ся лишив“, – і з сього становища обробила літопись його історію [Єсть певна глибша ріжниця в загальнім тоні оповідання про воєнні подвиги Святослава, держаного з становища дружинних переказів про удатного князя-героя, і в сім епізоді боярських докорів Святославу, і так само далі – в Свенельдовій раді, котрої Святослав не послухав і загинув через те в Порогах. Тут мабуть літопись комбінувала два ріжні джерела, а може маємо і пізнішу вставку. Шахматов уважає історію болгарської війни, запозиченої з якоїсь болгарської хроніки; але се здається мені мало правдоподібним. Про се гіпотетичне болгарське джерело нашої літописи див. в екскурсі І].

З усеї діяльності Святослава ми знаємо тільки дві групи походів: східні війни і грецько-болгарську кампанію; ними майже вичерпується його політична діяльність.

Останнім ділом Ігоря був похід на схід – на схід же звертає свою увагу й син його. На жаль, про сю сторону його діяльності, дуже важну своїми наслідками в історії Східної Європи, знаємо незвичайно мало.

Повість каже, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу; по дорозі він надибав в’ятичів і довідавшися, що вони дають дань хозарам, пішов на хозарів, побідив їх кагана в битві, взяв Білу Вежу (Саркел), побідив ясів і касогів і після того новим походом підбив (побѣди) в’ятичів та примусив їх давати дань. Оповідання се механічно розбито роками на кілька ніби осібних походів. Приглянувшися ближче, бачимо, що крім того воно скомбіновано принаймні з двох осібних оповідань [Див. мою статтю: „До питання про розселен, даного Шахматовим (Южныя поселения вятичей – Изв. акад., 1907, теж Разыскания, с. 119)].

Перше оповідання, в епічнім стилі, продовжуючи характеристику Святослава, розповідало, як він пішов на хазарів, пославши своїм звичаєм наперед оповістку про сей похід. Почувши Святославову оповістку, хозари вийшли против нього з князем своїм каганом і зіступилися битись; сталася битва і подолав хозарів Святослав, і взяв город Білу Вежу; і ясів побідив і касогів, і вернувся до Києва [Шахматов уважає пізнішою допискою також ясів і касогів (Разыскания, с. 426), але се не дуже мене переконує]. І по сім наступало оповідання про Святославів похід на болгарів.

Потім до оповідання про похід на хозарів прилучено похід на Волгу: „Святослав надибав в’ятичів, і спитав їх:,Кому даєте дань“, вони сказали:,Козарам по шелягу від рала даємо“ (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів радимичам та сіверянам: не давайте хозарам, но мне давайте), і побідив в’ятичів Святослав і наложив на них дань“.

Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що в’ятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері політичного впливу Києва, але при тім зіставались далі в ближчий залежності від хозарів [C. 415-6]. В Повісті Святослав не вибирається спеціальним походом на в’ятичів, „в’ятицьке питання“ виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; підбивши хозарів – зверхників, Святослав приводить і в’ятичів до тіснішої залежності від Києва. Се все зовсім можливе; походи Святослава на середню Волгу натурально потягнули за собою тісніше прилучення до держави тамошніх земель, не тільки самих в’ятичів: зміцнення руської зверхності в фінських землях Оки й середньої Волги, де з’являється кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежалися сим ті походи на Волгу?

Звістки сучасного арабського географа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповнюють нашу літопись. З них довідуємося, що Русь знищила тоді Болгар і спустошила Буртаси – часто згадуваний в звістках про арабську торгівлю край на середній Волзі (Мордва як думають). „Тепер не зісталося й сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хозара“, каже Хаукаль, „бо Русь знищила всіх їх, забрала від їх всі ті краї й загорнула собі; а ті, що спаслися з їх рук, розтеклися по близьких місцях, бажаючи зістатися поблизу своїх країв та сподіваючися прийти до згоди з Руссю та піддатися їй“ [Ібн-Хаукаль в збірнику Гаркаві, с. 218. Недавно Вестберґ (Beiträge, V) висловив згадку, що згаданий у Хаукаля погром болгарів і хозарів вийшов не від Святослава, а від якоїсь ватаги норманської Руси. Він виходить з того, що в 969 р. Святослав не міг сього походу вчинити, та вказує на слова Хаукаля, що ся Русь по погромі пішла „в Рум і Андалузію“ і припускає, що ті норманські напасники з Волги дійсно поплили через Середземне море додому. Ціла обстанова такого норманського походу одначе, як бачимо, дуже фантастична, а з невеликою поправкою оповідання ібн-Хаукаля, як я вказав у тексті, вповні годиться з літописними звістками. Андалузія однаково мусить бути непорозумінням або хибною комбінацією, а „Рум“ вповні відповідає пізнішій війні Святослава з Греками. До того ж ібн-Хаукаль каже, що Русь не тільки пограбила, а й загорнула собі краї болгарів і хозарів; про мандрівних норманів як можна було се сказати ?].

Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як багате торговельне місто існував до XV в., передавши потім своє значення сусідній Казані.

Далеко тяжчим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилилася до упадку вже протягом двох століть. Літопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу – Саркел [Біла Вежа – се переклад на руське назви Саркел: cap – білий, кел – дім по-вогульськи, а Константин Порф[ірородний] толкує Серкел як раз 'άσπρον 'οσπίτιον – De adm. 42. Про її місце див. вище, с. 221], важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тоді ще, видно, була в руках хозарів, хоч залюднювала її також і слов’янська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тоді Ітиль і Семендер, багате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим ціла Хозарська держава від краю до краю була зовсім спустошена. Люди з Ітиля розбіглися по Каспійському побережжі. Чи була ся руїна така безповоротна, можна сумніватися; маємо згадку (в науковій літературі, правда, досі помітувану) про війну з хозарами Володимира. Але в кождім разі існуванню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XI в. вона стратила всяке значення. Автор Повісті, пригадуючи, як хозари колись брали дань з полян і мали напророкувати собі, що поляни їх переможуть, додає, що се й збулося тепер: „володѣють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня“ [Іпат., с. 9]. Останки хозарів на нижній Волзі, під іменем саксинів, не грали вже ніякої важнішої ролі. Якусь значнішу колонію хозарів літопись згадує в XI в. також у Тмуторокані [Іпат., с. 143-4].

В зв’язку з сим погромом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами – ясами (себто осетинами, останками аланів) й касогами (черкесами – по-осетинськи черкеси і тепер звуться Кäсäг). Дуже правдоподібно, що тут йде мова про касогів нижньої Кубані, а про яські оселі здогадуються, що вони в степах тоді далеко висувались на північ, аж у Подоння [Міллер, Осетинские этюды, III, с. 67-8 (він вказує на звістку Іпат. л., с. 204, де війна з ясами зв’язується з походом на Дін, і пробує з осетинського витолкувати назву Сугрова як сурх гаý – червоне село). Кулаковський, Христианство у Алан, і його ж Аланы, гл. VII-VIII. Спицын, Истор. археол. разыскания. Пор. вище, с. 127]. Таким способом ся війна стояла б в тіснім зв’язку з хозарською війною на Подонні і з інтересами Тмутороканської волості; пізніше таку боротьбу з кавказькими сусідами вів далі тмутороканський князь Мстислав.

По хронології літописи сі походи відбуваються в 964-6 р. Зовсім правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронологія літописи тут спізнюється, як і в інших фактах. Хаукаль каже, що спустошення Булгара, Буртаса і Хазара сталося 358 р. геджри, себто 968-9 р., перед походом Руси на Візантію. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що стався 968 р., як я рахую, – бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустився б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізніше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сі війни десь в р. 965-7, а може займали вони і початок 968 р.

[До походів Святослава на подонські краї часто прив'язують т. звані уривки Газе. 1819 р. славний свого часу візантіст Газе видав в додатку до хроніки Льва Диякона два чи властиво три фрагменти, знайдені ним в однім кодексі, що після того невідомо де подівся. По письму він зачисляв їх до X в. і уважав автографом, судячи по поправкам (текст передруковано в бонськім корпусі, при хроніці Льва Диякона, т. XI). В них оповідається про переправу якогось грецького відділу через Дніпро і дальшу подорож в варварських краях, про якусь спустошену варварами країну, що тут зветься τά Κλήματα, та про будову кріпості для її оборони.

Ніяких хронологічних вказівок оповідання не має, окрім астрономічних і то не дуже докладних: звичайно бачили в них вказівку на Сатурна в зодіаку Водолія, констеляцію, що повторюється по близько тридцятьох літах і триває по півтретя року (в астрономічних рахунках, які бували подавані у розвідках, є ріжниця щось на два-три роки, і тим часом, як по одному рахунку се будуть 874-6, 903-5, 933-5, 964-6, 993-5 роки, по другому – 961-8 і 991-2, а розвідка Вестберга і його викладки обертають сю справу ще інакше: така констеляція від кінця IX. і до кінця XI в. мала б місце лише в р. 963 і 1080-2. Крім того, в датуванні оповіджених в фрагментах подій виходили з палеографічного означення часу рукописи, даного Газе, але його не можна брати за дуже докладне.

Географічні вказівки – згадка про Дніпро та про якогось κατά τά βόρεια του̃ 'Ίστρου βασιλεύων, міста Μαυρόκαστρυν та Βοριών і ті κλήματα можуть теж давати місце ріжним толкуванням. Κλήματα звалася візантійська провінція на кримськім згір'ї і тому переважно прикладалось се оповідання до Криму.

Через усі ті непевності толковано се оповідання найріжнішими способами. Сам Газе прикладав його до походу Володимира на Корсунь, Гедеонов і Кунік до походів Святослава на Азовське побережжя, Василевський – до болгарського походу Святослава, Ламбін до походу на Крим Олега, Успенський – до візантійсько-хозарьских відносин на початку X в., Вестберґ і Шестаков – до тих же відносин в 960-х рр., Мілюков до болгарсько-руських відносин при кінці IX в., Піч противно переносив се на пізніший час – на 991-2 р. і бачив тут згадку про болгарську державу на північ від Дунаю, і т. д.

Так, як справа стоїть тепер, оповідання фрагментів може давати матеріал до ріжних гіпотез, може гіпотетично приточуватись до ілюстрації того чи іншого епізоду, але ніяких певних вказівок при тій повній неясності витягнути з них не можна, і більше спинятися коло них не буду.

Література: Гедеонов, Отрывки из изследований о варяжском вопросе – Записки петерб. академии, І, с. 66 і далі; Ламбин, О Тмутараканской Руси, Ж. М. Н. П., 1874, І, с. 79 і далі; Куник, О записке готскаго топарха (так називав він сі фрагменти) – Записки Пет. акад., т. XXV; Василевський, Русско-византійские изследования, II: Записка греческаго топарха, Ж. М. Н. П., 1876, VI; Бурачков, О записке готскаго топарха – Ж. М. Н. П, 1877, VII; Pić, Der nationale Kampf gegen das ungarische Staatsrecht, 1882, с. 83-5, теж Die Dacieschen Slaven (Sitzungsberichte der bömischen Gesellschaft, 1888, с. 278-9); Успенський, Византийские вдадения на северном берегу Чернаго моря, К. Ст., 1889, V, і полеміка Василевського і Успенського в Ж. М. Н. П., 1889 і К. Ст., 1889; Милюков, Время и место действия записки греческаго топарха – Труды VIII з’їзда, т. III; Westberg, Die Fragmente des Toparcha Goticus, 1901 (Memoires de l'acad. de St. Petersbourg, Vin série, V). Шестаков, Памятники христианскаго Херсонеса, III,1908]

Щодо мотивів сих походів, то на один показує сама літопись – зміцнення Руської держави на сході, скріплення залежності від Києва земель на Оці і Волзі й Азовськім побережжі. Далі можна вказати на другий мотив: хозари стояли на перешкоді походам на Каспійське побережжя; в 913 р. хозари і „буртаси“ знищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи хозарів по їх підступі. Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влізла нагло болгарська справа в плани Святослава, ми слідом почули б про руський похід на полудневе Каспійське побережжя.

Але головним і безпосереднім мотивом зіставалась мабуть все-таки багата здобич в торговельних містах болгарських, буртаських, хозарських.

Розуміється, зруйнування сих міст, як і походи на Каспійське побережжя, своїми дальшими наслідками були дуже шкідні для руської торгівлі. Вони не зісталися без впливу на упадок торгівлі Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем X і в XI в. (між іншим – і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й інші причини – упадок торгівлі в закаспійськім Ховаресмі, непорядки в каліфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.

З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Європи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Щоправда, се забороло останніми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало печенігів і ледве чи довго могло б задержати дальші орди – торків і половців. Торки слідом присуваються до українських земель (бачимо їх в поході Володимира на болгарів).

Супроти сього турецького руху в чорноморські степи зовсім малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сі руські волості з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцнявся рік за роком, забираючи все більші території у осілої слов’янської людності та придавлюючи головні артерії руської торгівлі з полуднем і сходом. З оповідання Константина Порфірородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунікація під печенізькою грозою вже в 1-ій пол. X в.: нижнім Дніпром і чорноморським берегом приходилося йти не інакше, як під воєнною охороною, „оборонною рукою“. Очевидно, те саме було і з східними дорогами.

На сю сторону чи київські князі, чи літопись, чи обоє разом, вдається замало уважали. Літопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію печеніги ледве не взяли Києва і обложили його „в силѣ тяжцѣ“ (великим військом), так що в місті „изнемогаху людье гладомъ и водою“, а війську з Задніпрянщини хоч і удалося пройти в місто, але печеніги тримали Київ і далі в тісній блокаді (й не бѣяше лзѣ коня напоити: на Лыбеди Печенѣга), так що прийшлося викликати Святослава з Болгарії. І що ж? По словам літописи Святослав обмежився тільки тим, що „събра воя и прогна Печенѣги в поле“ – себто в чорноморські степи, від київських границь.

Се характеристично; очевидно, в XI в. нічого не пам’ятали про якусь енергічну боротьбу з печенігами Святослава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки лаконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.) [Зауважу, що в деяких пізніших літописних переробках Ольга також ходить походом на печенігів – Гіляров, с. 250]. Се може до певної міри свідчити, що дійсно київські князі не вели в сім напрямі енергічної боротьби, хоч певно мали часті конфлікти з печенігами, призабуті народом. Київське правительство може й справді держалося більш пасивно супроти печенізького потопу (хоч не так пасивно як виходило б з мовчання літописи), а енергічніше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як печеніги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивності київських князів можна вказати, по-перше, на те, що від печенігів поки ще терпіли чорноморські племена, зв’язані тільки слабшим політичним зв’язком з Руссю й може не дуже охочі до київської зверхності (як судити по уличах), – тому київські князі могли не дуже ними журитися й пильнували тільки торговельних доріг. По-друге, на сих торговельних дорогах торгівля провадилась далі під військовою охороною, і сі обставини, що передавали монополь заграничної торгівлі в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружині, тож вони може й тому не дуже старались усунути сі обставини, хоч розуміється – така політика була б дуже близькоока.

Досить того факту, що особливої енергії в боротьбі з печенігами не помічаємо – скільки можемо судити по мовчанню літописи і взагалі по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 458 – 465.