Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 1. Вступні замітки / Термінологія

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

1. Вступні замітки

Термінологія

Михайло Грушевський

Українське ім’я, затемнення поняття української національності, звичайна історична схема, спори про самостійність

Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південно-руським», просто «руським» або «русинcьким». Ріжнорідність сих назв не має особливого значення, бо покриває поняття само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові. Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації – як Вел[ике] кн[язівство] Володимирське і потім Вел[ике] кн[язівство] Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім – наслідком династичних зв’язків своїх з київською династією.

Уже в XIV в., коли вага політичного життя пересунулася в сторону великоросійську, а українське політичне життя концентрувалося в Західній Україні, в державі Галицько-Волинській, – до сеї держави прикладається ім’я «Малої Русі». Так Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris [Видана в факсиміле в збірці Петерб[урзької] академії [наук]: «», II (1907), табл. IX]. Частіше уживається се ім’я в грамотах Царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (ή Μικρά ‘Ρωσία) галицько-волинські єпархії північним, московським землям [Так в грамоті ціс[аря] Іоана Кантакузена 1347 р. – «Русская истор[ическая] библиотека», VI, дод. 3, і в пізніших]; може бути, що під впливом сеї церковної термінології ужив сю назву і Юрій-Болеслав.

Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: «малороссійскій», «Малороссія» стає офіціально прийнятим надовго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінології і в літературнім уживанні в Росії і в Західній Європі се означення починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. ін.). Але серед української суспільності ім’я се не приймалося і натомість все в ширше уживання входила назва «Україна», «український».

Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінні пограниччя [Іпат[іївська] літ[опись], с. 439, 447, 490, 586], а в XVI в. спеціалізована в приложенні до середнього Подніпров’я, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограниччям, – набирає особливого значення з XVII в., коли та Cхідна Україна стає центром і представницею нового українського життя і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладові Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Ім’я «України» зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою.

Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглості і безпреривності етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути зв’язки нового українського життя з його старими традиціями, се українське ім’я уживано також (в останній чверті минулого [19] століття) в зложеній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я зв’язано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживання і в українській, і в інших літературах входить просте ім’я «Україна», «український», витісняючи інші назви.

В дальшім викладі буде уживатися як сей новий термін, так і старий «Русь», «руський», «староруський», і зложений – «українсько-руський», відповідно до часу і поняття, про який йде мова, хоч властиве значення їх одне – вони означають те, що ми мислимо тепер як український народ: його територію і життя в сучаснім і минулім, і ті етнографічно-політичні групи, організації, форми, з яких організувалося сучасне українське життя. Для означення ж усеї суми східнослов’янських груп, яку сучасні філологи звуть звичайно «руською» (russich, russ), буду таки уживати назви «східнослов’янський», щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замішанини з історичним значенням терміну «Русь», «руський», що й досі в повній силі задержалося в Західній Україні: в Галичині, Буковині, Угорській Україні, в значінні полудневої, української групи східнослов’янської галузі. Групу північно-західну буду називати білоруською, групу північно-східну називатиму великоросійською.

В сій неясності і поплутанні самої термінології відбилася неприхильна історична доля, яка випала українському народові. Некорисні історичні обставини позбавили його всякого значення в сучаснім культурнім і політичнім житті, хоч по числу належить він до більших народів Європи, займає в компактній масі велику й гарну територію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя. Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, сі неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії й на довгі віки кинули його на роздоріжжі політичного життя, як безборонну, беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені.

Правда, тепер сей упадок українського життя в значній мірі являється вже пережитою стадією. З року на рік слідно в тім значний поступ. Відживає свідомість і активність суспільності, оживають традиції. Розуміння української історії як одної тяглої і неперерваної цілості, що йде від початків, або й з поза початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глибше в свідомість і перестає й чужим здаватися чимсь дивним і єретичним, як здавалося воно десять літ тому, коли починала виходити ся праця.

По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новішою російською, – події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно – «русскої історії». Вона починалася з передісторії Східної Європи (звичайно – з неслов’янської колонізації її), по огляді слов’янського розселення оповідала історію Київської держави, доводила її до другої половини XII в., потім переходила до Вел[икого] кн[язівства] Володимирського, від нього до Вел[икого] кн[язівства] Московського і слідила історію Московської держави, потім Російської імперії. Епізодично, для пояснення деяких моментів в політичній еволюції Московсько-Російської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилучення білоруських і українських земель до в Вел[икого] кн[язівства] Литовського і унія його з Польщею, церковна унія, козацькі повстання і війни Хмельницького.

Таким чином, початкові стадії історичного життя українського народу тонули в сій «русскій історії», середні віки (XIV – XVI) пропадали в історії Вел[икого] кн[язівства] Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислилася, зіставалися тільки часи «отпадения от Польши» й «присоединения к России», себто історія української козаччини, яка уривалася з кінцем Гетьманщини, безповоротно або продовжувалася ad libitum історією українського відродження. І перші проби зв’язати в органічну цілість з сими загальнопризнаними «українськими часами» попередні віки історичного розвою українського народу приймалися з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеювання українських епізодів в традиціонну схему «государства Российскаго» [Див. про се мою статтю: «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східної Європи», в збірнику Петерб[урзької] академії [наук]: «Статьи по славяноведению», І].

В парі з розвоєм і поступом українського життя, все менше мають гостроти, все менше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давніше. Питання окремішності української історії входило як складова частина в сі спори, але вони розвивалися головно на ґрунті філологічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все – чи українська мова осібний язик, чи тільки наріччя того «русского» язика, до котрого належить яко друге «наріччя» великоросійське з білоруським «піднаріччям». Ряд дуже визначних і безсторонніх філологів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер філологів, що признають її тільки наріччям.

Лінгвістична близькість до сусідніх народів – великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати існування й права на самостійний культурний і політичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досі дають себе чути з польської й великоросійської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалізмом народності польської чи великоросійської й хотіли бачити в ній тільки просту етнографічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської.

Розуміється, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто політичної натури – вони були випливом національного егоїзму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотіли б задержати українську народність в служебній ролі на завсіди. Але сі змагання укриваються дуже часто науковим плащиком – а власне лінгвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістається дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова – се тільки наріччя «русского языка» і не повинна розвиватися як літературний і культурний язик: українці повинні триматися «общерусского», себто великоруського літературного язика. Та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не «общерусский» язик, а таке саме тільки, як і український, «наріччя» того ідеального «русского» язика, чи східнослов’янського, що в дійсності конкретно не існує й не існував ніколи [Дуже гарно виясняє се записка Петербурзької академії [наук], виготовлена з приводу дебат про скасування заборон української мови: Императорская академия наук. «Об отмене стеснений малорусскаго печатнаго слова», 1905, і нове видання 1910 р. (українське видання під титулом: «Петербурзька академія наук у справі знесення заборон українського слова», Львів, 1906)].

Далі, поняття язика й наріччя вповні конвенціональні – вони уставляють лише повне степенування в язиковій диференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледве чи можна поставити певні критерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, інші наріччям [В сю філологічну контроверсію може ввести спір про українську мову з приводу заборони читати на ній реферати на Київськім археологічнім з’їзді 1899 р. – напр. стаття К. Михальчука «Что такое малорусская (южнорусская) речь», Київ, 1899, (відб[иток]з часоп[ису] “Киевская старина») – там вказана й інша література, так же недавно видане його ж «Открытое письмо к Пыпину о споре между южанами й северянами» (1909)]. Культурне ж значення певної мови залежить не від лінгвістичних дефініцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народу. Без сумніву, успіхи українського життя за останнє десятиліття перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народності більше, ніж всі наукові аргументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.

Чи будемо називати українську мову язиком чи «наріччям», однаково треба признати, що українські говори складаються в певну язикову цілість, яка в граничних говорах вправді зближається до сусідніх слов’янських мов – словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну й характеристичну її масу, відріжняється від сих сусідніх і найбільш зближених слов’янських мов дуже замітно цілим рядом фонетичних, морфологічних і синтаксичних прикмет.

Так само відріжняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними – в будові тіла, і психофізичними – в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовій. Сі психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність – довгий процес розвою, зовсім виразно зв’язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей, і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 1 – 6.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2216

Модифіковано : 10.01.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.