Над свіжою могилою
Михайло Грушевський
Тихо й непомітно, – як жив останніми часами, – самітний серед бурхливих подій наших днів, одійшов в кращий світ той, хто все життя своє, всю душу віддав Україні в творах своїх. На 86-тім році життя помер у Києві, в благодійному притулку для старих, всіма забутий, далекий від сучасного життя, Іван Семенович Нечуй-Левицький.
Нечуй-Левицький вмер…
Не куля чи гармата, не страхіття останніх часів припинили його життя. Не нагло й несподівано підкралася до нього смерть й перерізала ті тонкі вже нитки, які прив’язували його до життя. Ні! І Покійному, і тим, хто близько до нього стояв, ясно було, що сей неминучий кінець вже насувається, що вже кволе немічне тіло не витримає довго…
Покійний навіть за пару тижнів до смерті, ледве пересуваючи ноги по хаті, докладно й зацікавлено обмірковував в присутності приятелів, який надгробок краще поставити над його могилою…
І помер він від недуги, яка зветься старістю, помер – як свічка, догорівши, вгасає, – помер, пройшовши довгу життєву путь – 85 років.
Ся смерть не може вразити громадянство так гостро й болюче, як нагла й люта смерть юнаків, розстріляних в боротьбі за свободу, як втрата молодого, повного здібностей, енергії та огню життя, яке багато обіцяло громадянству і яке раптом припинене… Не може так тяжко ранити серце громадян, як втрата хоч і немолодих вже товаришів – палких і талановитих працівників, яких передчасна недуга – наслідок лихих обставин життя – в розцвіті духовних сил веде до могили.
Ся смерть, смерть на схилку днів нашого великого письменника – така природна: колись же осипається останнє листя з дерева, вкритого інеєм, і дерево цілком мертве стає.
Та проте, сум і тихий жаль сповивають душу на звістку про сю смерть… Туга підкрадається до серця, стискає його і воно болить.
Не стало на світі людини з душею живою, з ясним чистим серцем, людини з такими духовними скарбами, що ними щиро обдарувала весь нарід свій… Не стало на світі того, хто був учителем і вихователем кількох поколінь, того, чиї твори, поетичні й правдиві, з відтінком сатири та гумору, будили в юних душах любов до свого краю, до його краси, до свого народу… того, хто майстерно, влучно, барвисто малював поруч з безпросвітним, стихійним, робочим життям темного селянства суєту й порожнечу життя дідичів, священиків, дрібної шляхти в селі та в місті, невтомно закликаючи всіх, в кого душа жива, до праці й творчості на користь народу.
Крім туги та болю сердечного, ще спомини навіває ся смерть. Спомини про те, як ще в ранній юності читалися й перечитувалися «», «Старосвітські батюшки та матушки», «», «», «»; як лилися сльози над долею «»; як запалювалися серця обуренням проти «Навіжених», «Нахаб», проти героїв та героїнь «Хмар», «Вільного кохання», «На гастролях», героїв, що провадили порожнє, суєтне життя паразитів серед свого темного, вічно працюючого народу; і як співчувало серце тим ідеалістам, скромним інтелігентним робітникам, чисті, принадні постаті яких автор часто ставив поруч з першими.
Насуваються спомини й про те, як вже в старшому віці перечитувалися вічно нові, вічно свіжі сторінки тих самих, вже відомих творів автора з захопленням і вдячністю за ту насолоду, ту красу, якою вони душу сповняють.
А у тих, хто особисто знав покійного письменника, насувається над його свіжою могилою і спомин про нього самого. Невідступно стоїть перед очима його маленька, зігнута останніми часами постать, його добре лагідне обличчя з чудесними, ясними очима, якими він вже недобре бачив і до яких, як в щось вдивлявся, приставляв з обох боків долоні. Стоїть перед очима ся дорога постать, цілком вся поринута в минуле, і викликає пошану й подяку до себе… І горе і туга, що сеї людини вже нема, сплітається з дякою, що вона була…
«Нечуй-Левицький вмер». Але, хоч стоїмо над свіжою могилою, душа не приймає сих слів. Так, склепилися очі, припинилося серце… Але він, Нечуй-Левицький, не вмер і не вмре. Він живе і житиме далі серед нас, серед свого народу в своїх скарбах – творах, в яких він змалював багату душу народну, з якою навіки сплів і свою душу. З поетичних, натхненних сторінок його безсмертних творів дивитимуться його ясні лагідні очі; його душа промовлятиме до нас і до майбутніх поколінь.
І вічний пам’ятник «нерукотворений і нетлінний» він збудував собі на Вільній Україні.
А ми, стоючи над труною з його тлінними останками, кладемо на неї свій вінок, вінок, сплетений з смутку і туги, з пошани й подяки.
Спи спокійно на віки вічні, вірний, дбайливий і щирий син свого народу! Земля тобі пером!
Примітки
Перша публікація: ЛНВ. – 1918. – Кн. 2-3. – С. 113 – 115. Підпис: Редакція.
Підставою приписувати авторство некролога М.Грушевському є згадка про цю публікацію у виданні: Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського… – Частина III: Матеріали до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905–1928 pp. – К., 1929. – С. 33.
Взаємини М.Грушевського з І.Нечуєм-Левицьким були довготривалими і приязними. Ще навчаючись у Тифліській гімназії, М.Грушевський у 1884 р. зіні-ціював листування з уславленим прозаїком, надсилав йому свої перші літературні проби. «Він став на сей час не тільки моїм найулюбленішим письменником, але й ідеологічним провідником і учителем…» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 124). Перші публікації художніх творів М.Грушевського (газета «Діло», 1885 р., ч. 66–68; альманах «Степ», 1886 р.) з’явилися завдяки протекції І.Нечуя-Левицького. Згодом відбулося особисте знайомство.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 329 – 330.