Сумний Великдень

Михайло Грушевський

Великдень – свято радісне – навіть обов’язково. Навіть в церкві читають поучения Златоустого, наказуючи радіти і тішитися великим днем у всяких обставинах і при всяких умовах. І, одначе, все-таки трудно тішитися, коли в домі лежить на столі близький і рідний мерлець. А такого мерця під нинішній Великдень має наша широка Україна в особі всім рідного і дорогого Михайла Михайловича Коцюбинського; веселий великодній передзвін звучатиме різким контрастом з сумними настроями українського громадянства. Урвалося віщеє слово, спинилось гарячеє серце. Відлетів геній краси…

А ще з особливим жалем і болем відчувається ся тяжка утрата в кругу ближчих співробітників нашого журналу, серед котрих так довго і незмінно красувалося ім’я небіжчика. Він був одним з найближче і найтісніше зв’язаних з сим журналом товаришів-другів: працювавши в перших роках своєї творчості в «Зорі» і «Житю і слові», містив він свої писання в «Літературно-науковім вістнику», коли його засновано на місце тих часописей, і в особливо тісну духову зв’язь з ним увійшов в останні роки, коли «Літературно-науковий вістник» перейшов до Києва і тут оснувався – тому мені як колишньому основателеві сього журналу і його редакторові в київський період і припадає тепер сумна честь кинути першу грудку землі на труну небіжчика-товариша з почуттям глибокого жалю – і глибокої вдячності за наш журнал.

Так, се на сих сторінках появилися такі перли нашої белетристики, як «На камені», «Невідомий», «Fata morgana», «Intermezzo», «Що записано в книгу життя», «Тіні забутих предків» і багато іншого. Але сими незмірно цінними вкладами не обмежалася зв’язь покійного з нашим журналом. Він дивився на себе як на члена нашої редакційної сім’ї, близько брав до серця потреби журналу, і я не пригадую собі випадку, щоб він ставив якісь вимоги, які б розходилися з інтересами журнальної техніки.

Коли йому траплялося з яких-небудь причин віддати якусь значнішу річ до іншої часописі, він вважав потрібним ніби звинятися за таке відступлення від усвяченого літами свого звичаю виступати в «Л[ітературно]-н[ауковім] вістнику». Звичайно з кінцем року зголошував він по кілька речей – особливо в останні роки, коли мав легші умови для своєї творчості, і се робило йому очевидну приємність – пописатися невпинним рухом своєї творчості.

І коли настав час укладати програму останнього новорічного числа, на р. 1913, він і в своїй шпитальній келії дістав з своїх паперів недокінчене оповідання («На острові»), просячи умістити викінчену ним першу половину, як заокруглену цілість, в першій книжці, й обіцяв незадовго дописати докінчення. Було се в половині грудня с[тарого] ст[илю], коли покійник почув був себе трохи краще і снував надії на одужання, виїзд, нову творчість. Не чув і він, і ми, що смерть уже стоїть над ним, вже наложила свою руку на його немічне тіло.

Здоров’я покійного розбите було вже від давнього часу і викликало сильну тривогу, але його духові сили, його творчі здібності захоплені були сею фізичною агонією серед повного розцвіту. Навіть сі довгі місяці лежання в клініці, що томили його примусовим безділлям, повні були внутрішньої творчої роботи, яка чекала тільки першого фізичного поліпшення, щоб перетворити в ряд художніх образів і закріпити на папері ті думки і враження, що тиснулися йому до голови. В сій нудній і прикрій шпитальній обстановці, пролежуючи безсонні ночі і ловлячи рознервованим, настороженим слухом ті урвані, приглушені згуки, що доносилися до його палати, сам стоячи – хоч і не вповні свідомо для себе – на порозі життя і смерті, він почував, як у його уяві складаються різні риси і образи психології людського умирання, і під час моїх відвідин не раз ділився різними поміченнями, які особливо звертали його увагу на себе.

Образ людини, що серед сонного шпиталю в тиші ночі бореться з своєю агонією, не маючи коло себе ніякої спочутливої душі, нікого взагалі, крім смертельно втомленої, роздражненої доглядачки, і допитується у неї що хвиля про годину – інстинктивно стараючися протягнути своє життя до перших проблисків пізнього зимового дня – робив в його передачі сильне враження. І відчувалося, що в сім ледве живім уже організмі, в котрім життя затримувалося тільки гарячою жадобою діяльності, творчості, праці, – живе ще вся повнота творчої сили, вся могутність артистичної потенції, яку смерть безжалісно переривала в повнім розвої сили…

Справді, творчість останніх двох років у покійного підіймалася до таких імпозантних верхів, що не лишала місця дЛя гадок про якесь вичерпання, і в сім також особлива жалість і гострота сеї утрати, що великий артист одійшов від нас, далеко не завершивши всього того, що міг він сотворити і лишити по собі свому громадянству.

Не вважаючи на такий передчасний кінець в досить молодім віку, за покійним зісталася все-таки досить довга, звиш двадцятилітня літературна робота, яка саме в останнім десятилітті дійшла своєї висоти і внесла значну вкладку в скарбницю не тільки літератури, а взагалі культурної української еволюції. В момент самої творчості се значення звичайно не оцінюється відповідно, і тільки з певної перспективи, з віддалі часу стане ясним, яку блискучу сторінку в історії нашого артистичного життя (в широкім значенні слова) і культурного поступу записав покійний. Але основна нота, головна прикмета його творчості виступає настільки виразно, що може бути вказана без вагання і в сій хвилі: се сильно виражений естетизм, з дуже інтенсивною етнічною закраскою.

Коріння письменської роботи покійного сидить в старих народницьких течіях українського письменства 1860–1870-х pp., від них він виходить і з ними не розриває до кінця, заховуючи сей загальний гуманний, народницький напрям в усій своїй творчості, яка завдяки тому набирає незвичайно високої виховуючої вартості. Але сі суспільні, гуманні вартості перепускає він незмінно через естетичну призму – в глибокій згоді із вдачею нашого народу, у котрого поняття етичної й естетичної краси так тісно і нероздільно зливаються в однім понятті «гарного», що означає однаково і прикмети естетичні, і вартості етичні. Естетичний момент доходить у покійного такої сили і значення, як ні у кого досі з українських письменників: те, що у попередніх письменників бувало тільки рамкою, аксесорією – гарний краєвид, гарне лице, мальовничі подробиці побуту, у покійного вперше виступило на перший план, стало метою в собі, центром його творчості, його образів.

Життя, взагалі не надто ласкаве до покійного, на сім пункті було досить щедре: воно ставило його в різні умови і обставини, де він міг задоволяти свою жадобу гарного, мальовничого, естетичного, і він з захватом використовував сю естетичну скарбницю життя, вишукуючи гарні риси, мальовничі положення з різних сфер людського життя і природи.

Але як людські вартості він перепускає крізь призму естетики, так і вартості естетичні одухотворює своїм гуманним етизмом; любування в самих бездушно гарних формах таке ж чуже йому, як трактування людського життя як збірки етнографічних курйозів або життєвих анекдотів. Він наповняє сю естетичну, мальовничу форму драмою людського життя, трагедією вічно-людських поривань, патосом людського страждання. Серед барвистого образу природи чи екзотичного життя він кладе, часом кількома штрихами тільки, контури сеї людської трагедії і в них знаходить свій центр – вузол настрою, весь сей барвистий образ.

Але ся людська трагедія для нього не просто деталь, цінна як спосіб оживлення, надання настрою його естетичним вартостям, – вона не перестає ніколи бути властивим центром всеї творчості.

Великий естет не гребує положеннями і умовами зовсім не естетичними, щоб видобути естетичні вартості з людської душі, з її конфліктів з об’єктивними обставинами життя. Ту ж манеру ювеліра-мініатюриста, стиль великих ар-тистів-різчиків італійського відродження він переносить в сферу темного, убогого селянського життя, людських злиднів, політичних злочинств і вибухів людського звірства, і в своїх майстерно вирізьблених, артистично витончених образках, в високоестетичних формах він дає відчути читачеві всю глибину людського страждання і весь жах сучасних аномалій життя.

Глибина проникання в темні сховки людського життя, в скриті ходи людської мислі у покійного була незвичайна. Ті несвідомі глибини людського існування, на котрих непомітно для самого чоловіка опираються свідоміші акти і прояви того життя взагалі, притягали особливу увагу покійного, і в їх аналізі він показував себе незвичайно сильним психологом.

З другого боку, мені як історикові хочеться одмітити ту високу вартість, яку мають твори покійного як історичні документи українського життя. При тій серйозності, з якою покійний письменник ставився до свого писательства і своїх тем, обробляючи їх на підставі матеріалу старанно зібраного, переважно ним самим особисто, на власні очі простудійованого, – вони мають нерідко просто-таки науковий інтерес, а те глибоке проникання письменника в психологію людської душі, про яке я тільки отсе говорив, надає його малюнкам спеціальну вартість і зміст, якого не знайдемо в чисто документальнім матеріалі: своєю артистичною інтуїцією, кількома рисами він дає часом стільки для зрозуміння подій, настроїв, їх змін, скільки не дадуть ніякі збірки актового, офіціального матеріалу, і хоч, розуміється, як всякий документ, і його помічення вимагатимуть від дослідника критичної перевірки, але для пізнання українського життя його часів вони дадуть дуже багато.

Що, наприклад, може зрівнятися з його «Fata morgan’oю», коли йде мова про пізнання селянських настроїв, уповань, трагічних непорозумінь і розчарувань за останніх бурхливих часів? Се такий же незрівнянний історичний документ, як його «Сміх», «Невідомий», «Persona grata» для зрозуміння революційних настроїв міста, як «Тіні забутих предків», «Що було записане в книгу життя» для зрозуміння темних, далеких переживань в глибинах глухого, непорушеного життя села.

І ще одна сторона в житті і діяльності покійного, котрої я не можу поминути тут, не згадавши бодай кількома словами. Сей естет, улюбленець і гарячий приклонник всього тонкого, гарного, немов призначений прикметами своєї вдачі на те, щоб шукати і брати від життя саме гарне, красиве і ступати по верхам, не заглубляючися в прикрі і сумні його глибини, – він, одначе, менше всього був епікурейцем-гедоністом, який би цінив над усе приємні сторони життя.

Перейнятий етичним світоглядом, він і в своїм житті зіставався рицарем обов’язку, і ні в чім, може, не дав такого сильного виразу сій своїй моральній індивідуальності, як у своїх відносинах до свого краю і народу. Так, се був патріот в кращім значенні сього слова, для котрого національний інтерес, потреби національного українського розвою і зросту культурного були провідною ниткою його діяльності, справжнім центром його життя. Се вимагало певних жертв з його сторони, певного самовідречення – часом досить тяжкого, але він на сім пункті не був чоловіком компромісів і зносив терпеливо всі ті прикрі сторони, якими лягала на нього його роля українського письменника.

Письменництво для нього було не просто задоволенням індивідуальних потреб, або питанням особистої амбіції чи слави, а національною місією. Він служив ним національним інтересам свого народу – не тільки сим зрештою: служив як редактор земських видань, котрому приходилося мати діло з тисячами земських кореспондентів-селян, як голова одної з «Просвіт», як інформатор в українських справах і гарячий пропагандист української ідеї в усяких обставинах, в яких ставило його життя; але, розуміється, його літературне, белетристичне діло було головною формою сього служения, перед якою блідніли всі інші форми його національної роботи.

Приклонник культурних вартостей, перейнятий глибоким пієтизмом до дійсно культурного змісту людського життя, він свідомо служив своїм літературним ділом інтересам культурного подвигнення, культурного зросту України і українського народу, і в сім напрямі його діло мало великий вплив і вагу. Він був дійсно одним з визначних будівничих нової України і з сього погляду являється справжньою історичною постаттю, котрій належиться признання і оцінка в історії нашого національного життя.

Великдень 1913 р.

Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1913. – Т. 62. – Кн. 4. – С. 194 – 198. Подається за першодруком.

Великдень – свято радісне – у 1913 р. православний Великдень відзначався 27 квітня. М.Коцюбинський помер 25 квітня.

коли «Літературно-науковий вістник» перейшов до Києва – тобто з 1907 Р.

мені як колишньому основателеві сього журналу – про те, що М.Грушевський справді був ініціатором створення «Літературно-наукового вістника», свідчить його листування з О.Маковеєм кінця 1897 року. Див.: Бурлака Г. Співпраця М.Ірушевського і О.Маковея у перші роки видання «ЛНВ» (з додатком вибраних листів О.Маковея до М.Грушевського) // Слово і час. – 2004. – № 5. – С. 58-75.

його редакторові в київський період – як свідчить В.Дорошенко, після перенесення головної редакції ЛНВ до Києва його керівником і натхненником продовжує бути М.Грушевський, а членами редакції стають В.Леонтович, О.Олесь і Ю.Тищенко (Сірий). Див.: Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник» / Ясінський Б. «Літературно-науковий вістник»: Покажчик змісту. Т. 1-109 (1898-1932). – К.; Нью-Йорк, 2000. – С. 527-542.

в останні роки, коли мав легші умови для своєї творчості – у 1911 р. Товариство прихильників української літератури, науки та штуки призначило М.Коцюбинському пенсію. Завдяки цьому він зміг звільнитись від роботи у Чернігівському губернському земстві, де працював з 1898 p., і цілком віддатись літературній творчості.

в своїй шпитальній келії – через погіршення стану здоров’я 4 листопада за н. ст. 1912 р. М.Коцюбинський змушений був лягти в університетську клініку Києва, де його лікували професор В.Образцов та асистент М.Стражеско. Останній залишив спогади про цей період життя письменника (див.: Стражеско М. Великий життєлюб / Спогади про Михайла Коцюбинського. – К., 1962. – С. 337-341).

звиш двадцятилітня літературна робота – перший літературний твір М.Коцюбинського – оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ а невченіє тьма» написане 1884 р. За життя автора воно не друкувалось. Перша прижиттєва публікація – вірш «Наша хатка» у львівському журналі «Дзвінок», 1890, № 8.

за останніх бурхливих часів – тобто за часів революційного руху 1905–1907 pp., події яких лягли в основу повісті М.Коцюбинського «Fata morgana».

«Сміх», «Невідомий», «Persona grata» – названі окремі соціально-психологічні новели М.Коцюбинського, написані у 1906–1907 pp., в яких автор відобразив революційні настрої інтелігенції.

«Тіні забутих предків», «Що було записане в книгу життя» – перший з названих творів – знаменита повість з гуцульського життя, створена в 1911 p., вперше опублікована в 1912 р. Це один з кращих творів української літератури, збудованих на народних легендах, казках, повір’ях. Другий твір у автора називається «Що записано в книгу життя» (1910) – психологічне оповідання з сільського життя.

як редактор земських видань – працюючи з 1898 р. у Чернігівському земстві, М.Коцюбинський кілька років укладав і редагував відомчий бюлетень «Сельскохозяйственные обзоры по черниговской губернии».

як голова одної з «Просвіт» – у листопаді 1906 р. був офіційно затверджений статут товариства «Просвіта» в Чернігові. 27 грудня відбулись організаційні збори товариства, на яких М.Коцюбинський був обраний головою. Надалі письменник багато зусиль докладав для розбудови культурно-просвітницької роботи в краї, хоч умови були дуже складні:

«Хочемо скликати збори – заборона; хочемо зробити театральну виставу – забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь «Просвіти» заборонили. Їздиш, гризешся, пояснюєш – нічого не помагає. Кажуть: існуйте собі на папері, а жити не дамо…» [Лист до А.Чайковського від 18. II. (3. III) 1907 р. Цит. за кн.: Куп’янський Й.Я. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. – К., 1965. – С. 272].

інформатор в українських справах – М.Коцюбинський був автором багатьох публіцистичних статей, нарисів, дописів про етнографію, побут, фольклор та сучасне життя українців. Ці праці друкувалися в часописах «Правда», «Діло», «Дзвінок», «Буковина», «Рада». У житомирській газеті «Волынь» в кінці 1897 – на поч. 1898 pp. він опублікував серію нарисів під загальною назвою «Свет и тени русской жизни».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 323 – 327.