Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Пам’яті Миколи Лисенка

Михайло Грушевський

Промова Мих[айла] Грушевського [Сказана на засіданні Українського наукового товариства, присвяченім пам’яті Лисенка, 3 (16) грудня 1912 р.]

Сорок день тому Київ був свідком незвичайних, небувалих похорон. Десятки тисяч народу йшли за процесією; весь Київ вирушив, щоб провести на місце спочинку царя української пісні. І, розуміється, треба було бути хіба дуже поверховним глядачем, щоб в сім акті пієтизму бачити тільки прояв замилування до української пісні, сеї чарівниці, що підбиває своєю красою людей чужих, зовсім далеких і індиферентних, або й рішучо ворожих українству, панує над нерозвиненою юрбою, так само, як і над естетично виробленими людьми, може бути приступною чоловікові некультурному і грубому, як і високо інтелігентному. Само скомбінування імені Лисенка з ідеєю української пісні в уяві сих тисяч, що провожали його, показувало, що сей пієтизм був актом більш усвідомленим.

Глибока, нестерта національна печать – українства свідомого, глибокого, консеквентного, котру наложив небіжчик на свою творчість, на свою діяльність, на цілу свою постать, нерозривно зв’язувала ім’я Лисенка з ідеєю українського національного відродження, національної свідомості, і ті, що шанували пам’ять Лисенка, віддавали честь йому як представникові національного українського життя, як одному з творців нового українства, що продовжив в сфері свідомої національної української творчості один з найбільш цінних і значущих проявів народного життя – українську народну музику, українську пісню, вічну окрасу українського життя.

Від перших початків українського відродження українська пісня стала предметом ентузіазму і гарячого культу з боку всіх прихильників і поборників української народної стихії. «Моя радість, моє життя пісні! Як я вас люблю! Що значать всі черстві літописі, в котрих я тепер риюся, – перед сими дзвінким живими літописями!» – писав Гоголь в звіснім листі до Максимовича (1833), а в своїй статті «О малороссийских песнях» кинув се славне крилате слово: «Пісні для України – все: і поезія, і історія, і батьківська могила». «Пісні українські [В оригіналі тут: южнорусские, нижче: украинские.], єдині в своїм роді щодо їх драматизму, стоять вище пісень всіх інших слов’янських племен», – завважає Бодянський в своїй дисертації «О народной поэзии славянских племен» (1837).

«Пісні українські настільки ж вищі від пісень інших слов’ян, наскільки драма вища від усіх інших родів поезії, бо об’єднує собою їх всі і становить останню ціль, останній, повний і гармонічний розвиток усякої поезії. Крім того, вони вищі від інших і своєю музикою, напівом, голосами, язиком, в високій мірі поетичним і музикальним, версифікацією і т. д.»

А Шевченко, підіймаючи на вершини поетичної творчості народну українську стихію, в незабутніх молодечих віршах своїх (1839) величав українську пісню як неоціненну окрасу і славу, «славу України» – «, без каменя, без хитрої мови, а голосну і правдиву, як Господа слово».

Супроти тих обмежень, яким підпадали всякі прояви українського національного самоозначення, українська пісня, як найменш обмежена, найбільш приступна найширшим, найменше навіть усвідомленим кругам, стає на довгий час немов символом, знаменем українства, а заразом – першим ступенем для українського усвідомлення сих широких, приспаних довгою летаргією українських кругів, тим ключем, котрим відмикалися отверділі серця, оспалі уми для почувань українського життя, для зрозуміння ідей українського відродження.

Там, де мусило замовкнути всяке українське слово, навіть пісенний текст, так що самому небіжчикові приходилося перекладати текст на французьке для прилюдного виконання, – там звучав мотив, і музикальна фраза, кинена між сю мовчазну, з замкненими устами масу, пробігала між нею електричною іскрою, змушуючи битися в унісон серця тисяч…

Збирання пам’яток народної пісенності, як відомо, було одним з перших проявів повороту до своєї національності в української інтелігенції. Протягом другої і третьої четвертини XIX в. появився цілий ряд цінних збірників, які хоч не вичерпували всього багатства в народної пісенності, все-таки давали поняття про її незвичайне багатство, різнородність, інтелігенцію, високі поетичні прикмети, і в тодішнім, так сказати, національнім українськім балансі се була одна з найважніших позицій, які підтримували в громадянстві віру в життєві сили української народності, в можливість для неї розвою, поступу і національного життя.

Але записи текстів, при всіх їх високих поетичних прикметах, давали тільки зверхню форму, тільки – сказати б – тіло пісні, її ж душа – мелодія тікала з рук збирачів. До перших виступів на сім полі Миколи Лисенка мелодій українських було зібрано дуже мало, і те, що було записане і видане, – було лише дуже слабким відгомоном дійсної української мелодії, маловдатне і щодо своєї музикальної і етнографічної сторони. Перед українським дослідником і простим аматором української пісні було справді тільки тіло пісні – прекрасне і поетичне, але мертве і бездушне, і багатство словесної пісенної традиції змушувало тим гарячіше бажати появи чоловіка, котрий би вдихнув душу живу в сю мовчазну форму, оживив її чудовою, прославленою українською мелодією.

Чоловік такий явився при кінці сьомого десятиліття минувшого століття в особі покійного творця української музики, котрого пам’ять ми нині святкуємо. В нім вперше об’єдналося все те, що бракувало попереднім дослідникам, збирачам і аматорам української пісні: величезний музикальний талант, солідна артистична школа, гарячий інтерес і любов до народної української традиції і глибока свідомість національна, щирий і ясний український патріотизм, що сю його роботу етнографічно-артистичну освітлював провідними ідеями українського національного відродження, повноти українського національного життя. Тільки такому високому ідейному українському настроєві, живому громадському інстинктові і почуттю національного обов’язку завдячуємо ми велике діло, сповнене Покійником в обставинах тяжких, неприхильних, просто навіть ворожих його завданням і артистичним вимогам праці.

В кількох словах нагадаємо собі головніші моменти його життя.

Роджений 10 с[тарого] с[тилю] марта 1842 p. як потомок старої, старшинської української родини, в багатім домі свого діда в полудневій Полтавщині, він виростав під суперечними впливами відірваної від свого народного грунту, глибоко зросійщеної панськості і – української народної стихії, яка окружала панську резиденцію і різними припадковими дорогами проходила в її середину. Рано виявивши великі музикальні здібності, він виховувався на артиста-піаніста, але ся музична наука, як і загальна шкільна наука, котру переходив талановитий хлопець, була позбавлена всякої зв язі з народною українською стихією чи національним українським елементом.

Як ми знаємо з споминів його близького приятеля і свояка пок[ійного] Старицького, доперва в старших гімназіальних класах до його молодого товариша стали долітати перші подуви українського відродження і на взірець славних «Записок о Южной Руси» він почав записувати і гармонізувати українські пісні і романси, які йому доводилося почути. І тільки в Києві, в бурхливім Київськім університеті, напередодні польського повстання, під впливами української студентської громади молодий Лисенко раптом формується в глибокого і свідомого українського патріота, і з облетілої шкорлупи пещеного паняти виростає тверда як криця стать українського демократа-народолюбця, перейнятого гарячою любов’ю до українського народу і почуттям обов’язку перед потребами національного українського життя.

Сей довг перед національними потребами він постановив сплатити в тій сфері, яку відкривав йому музикальний геній його – в сфері збирання пам’яток української народної музики і заразом – самостійної творчості в дусі і стилю української народної музики. Коли перші проби в сім напрямі переконали його в потребі вищої музикальної освіти, він на зароблені службою гроші пускається в один з найбільших музичних центрів – Липськ, і тут серед консерваторських його занять виходять перші публікації, так характеристичні для всього напряму його діяльності: перший сороковець народних пісень, з голосами і фортепіановим акомпанементом («Збірник народних пісень», І, 1868), і перша серія композицій на слова Шевченка (музика до «Кобзаря», десять п’єс).

Подібно як Шевченка характеризували, що се був «останній кобзар і перший великий поет слов’янського світу», або краще сказати – відродженої України, так і у Лисенка студіювання народної пісні, заходи коло можливо докладного і повного віддання її духу і характеру, органічно і нероздільно переходили в творчість в дусі української народної музики, в творення нової національної української музики.

Даючи в руки українського громадянства уперве безцінні взірці народної музики в її повнім, ненарушенім виді, в усій їх красі, в відповідній артистичній передачі, він заразом відкривав перед ним нову сторінку національної творчості в будучності. Се було більше, чим міг хто-небудь надіятися в тій хвилі, і тим поясняється незвичайний ентузіазм, з яким українське громадянство зустріло перші публікації молодого артиста – випуски збірника пісень, студію про народну українську музику (на основі розсліду репертуару кобзаря Вересая), композиції на різні українські теми і нарешті перші проби української опери – перші начерки «» і «», виставлені в Києві в 1873 – 1874 pp.

На Лисенку спочили надії українського громадянства, і відчуваючи всю вагу призначеної йому ролі, він по сих перших тріумфах ще раз переходить в ролю скромного учня, на кілька років удається до Петербурзької консерваторії, щоб поповнити деякі прогалини своєї музикальної освіти, і, уоружений сими новими здобутками, з початком 1880-х pp. вступає в новий період своєї творчості, вповні дозрілої і зрівноваженої, зазначеної цілим рядом здобутків високої вартості в обох напрямах його діяльності: збирання і оброблювання пам’яток народної музики і самостійної артистичної творчості.

Жива, незвичайно продуктивна його діяльність в обох сих напрямах розвивалася невпинно і в результаті його творчість дала один з найбільш показних національних здобутків України останніх десятиліть: українське громадянство не тільки одержало великий корпус українських пісень-мелодій, в загальній сумі звиш п’ятсот пісень з голосами, в хорових і фортепіанових переложениях (дві серії збірника народних пісень, збірки українських обрядових пісень і ряд менших публікацій), але і дістало перші тривкі і солідні підстави своєї національної музики в операх, оперетах, кантатах, рапсодіях і інших композиціях покійного майстра.

Се велике діло було сотворено, як я вже сказав, в дуже нелегких обставинах. Багатство, в якім виростав Лисенко дитиною, розвіялося ще коли від доростав; вийшовши в життя, від мусив вступити на тяжку дорогу зароб-кування; приходилося працювати на прожиття, заробляти лекціями і робити над своїм улюбленим ділом уривками, нічними годинами після тяжкого робочого дня.

При тім для сеї роботи великий артист не знаходив ніякої помочі, ніякої опори поза своїм робочим кабінетом; доля не посилала йому на зустріч заможних меценатів, ні національних інституцій, які б дали в його розпорядження артистичні засоби, оркестр, капелу; власний фортепіан зіставався одиноким артистичним знарядом Лисенка; його опери, оркестрові композиції роками лежали не виставлені; свої славні хори, з котрими він виступав перед публікою на концертах, йому приходилося самому збирати, з людей неприготованих, тратячи масу праці на організацію, підучування і т. д.

Щоб осягнути інші, легші умови праці, іншу теплішу атмосферу для своєї артистичної творчості, Покійний мусив би зійти з тої національної стежки, на котру вступив він на порозі життя, іти на компроміс з своїм розумінням свого національного завдання, свого патріотичного обов’язку. Але сею ціною Покійний не хотів купувати легших і пригодніших обставин для своєї творчості. Хоч як розвинені були в нім інтереси артистичні, проте він не меншим був громадянином і патріотом, ніж артистом-композитором. Свідомим, консеквентним і непохитним в своїх переконаннях громадянином-Українцем він зістався від молодості до кінця днів своїх, не погнувшися, не спасувавши навіть серед найтяжчих нагінок на українство, даючи всім взірець горожанської відваги і характерності.

І коли приходить на мисль, що його артистична творчість, його музикальна діяльність на іншім грунті, в стані торжествующих могла б розцвісти багатше і пишніше, то против сеї гадки повстає інше переконання – що в тих вигідніших і легших обставинах діяльність покійного не мала б і того величезного і невмирущого національного значення, яке мала його творчість «во время люте», що переживав сей великий український кобзар вірно і нерозлучно разом з народом своїм і землею своєю. З тих найтемніших часів нашого життя він виніс разом з ними сей безцінний скарб української музики, української пісні, народної і своєї, сплівши їх нерозривно і нерозлучно і зробивши з них, без золота і каменя, справді вічну окрасу українського життя.

Завдяки чистоті його характеру, як чоловіка і громадянина, завдяки гарячому відданню інтересам народним, завданням національним, його творчість справді була не тільки голосна, а і «правдива, як Господа слово», і зістанеться вічною славою українського відродження.


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Миколи Лисенка. Промова, сказана на засіданні Українського наукового товариства, присвяченого пам’яті Лисенка, 2 (16) грудня 1912 р. // Записки Українського наукового товариства у Київі. – К., 1913. – Кн. XI. – С. 5-12.

Лисенко Микола Віталійович (народився 10(22)03.1842 р. у с.Гриньки Кременчуцького пов. Полтавської губ. – помер 24.10.(6.11) 1912 р. у Києві) – видатний український композитор і музично-громадський діяч, засновник української професійної музики.

Бібліографія творів М.Лисенка: Нотографічний покажчик видань музичних творів М.В.Лисенка / О.П.Осадця (укл. і авт передм.); С.П.Костюк (ред.). – Львів, 2001.

Література: Архімович Л.Б., Гордійчук М.М. М.Лисенко: Життя і творчість. – К., 1992. – 3-є вид., доп. й перероб.; Бернацька Г. Із невідомого листування Миколи Лисенка з галичанами // ЗНТШ. – Львів, 1993. – Т. CCXXVI: Праці Музикознавчої комісії. – С. 244 – 264; Катренко A.M., Денисенко С.Д. М.В.Лисенко і національно-визвольний рух в Україні у другій половині XIX – на початку XX ст. // УІЖ. – К., 1992. – № 7-8. – С. 48-59; Квітка К. М.Лисенко як збирач народних пісень. – К., 1923; Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1 / Упор, текстів, ілюстратив. мат., передм. та коментарі Р.Пилипчука; Осадця О. Прижиттєві видання творів М.В.Лисенка //З історії книги та бібліографії: Зб. наук, праць. – К., 1990. – С. 36 – 51; Скорульська Р. Лисенки давні і сьогочасні (історико-літературне дослідження з коментарями та додатками) // Український родовід. Матеріали генеалогічної конференції 2 – 4 грудня 1995 р. – Львів, 2001. – С. 9-44.

Сорок день тому Київ був свідком незвичайних, небувалих похорон – за свідченнями сучасників, попрощатися з Миколою Лисенком з усієї України з’їхалося більше 100 тис. осіб. Відспівували небіжчика у Володимирському соборі, поховали на Байковому кладовищі.

Сам Михайло Грушевський на похороні присутнім не був. Про це свідчать листи управляючого видавничими справами вченого в Києві Ю.Тищенка-Сірого, який повідомляв до Львова про покладання вінка з написом: «Незабутньому другові. Родина Грушевських» (ЦДІА України у Києві. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 583, с. 190; Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 609).

На десятий день після смерті М.В.Лисенка М.Грушевський подав до «Літературно-наукового вістника» свою замітку «Возлюбленникові муз і грацій» (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 441-442). Перелік некрологів та статей з оцінкою науково-етнографічно-музичної діяльності композитора, що вийшли відразу по його смерті, див.: Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору. – К., 1930. – С. 672 – 673.

«Моя радість, моє життя пісні!..» – писав Гоголь в звіснім листі до Максимовича… – тут М.Грушевський цитує у власному перекладі українською лист М.Гоголя до М.Максимовича від 9 листопада 1833 р. У корпусі видрукуваних листів М.Гоголя цей фрагмент має редакцію: «Моя радость, жизнь моя, песни! Как я Вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я роюсь, пред этими звонкими, живыми летописями!» (Гоголь Н.В. Письма / Ред. В.Шенрока. – СПб.: [1901]. – Т. 1. – С. 263-264).

…а в своїй статті «О малороссийских песнях»… – у цій статті М.В.Гоголь подає оцінку збірок українських пісень, що вийшли на той час (зокрема, «Запорожской старины» І.Срезневського та «Малорусских песен» М.Максимовича). Праця написана на прохання С.Уварова і була опублікована в «Журнале Министерства народного просвещения» (СПб., 1834. – № 4. – С. 16-28).

…«славу України» – «без золота, без каменя, без хитрої мови, а голосну і правдиву, як Господа слово» – тут М.Грушевський наводить витяг з вірша Т.Г.Шевченка «До Основ’яненка», написаного під враженням нарису Г.Ф.Квітки «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – С. 120; коментар: С. 623-628).

Протягом другої і третьої четвертини ХІХ в. появився цілий ряд цінних збірників… – йдеться про збірки М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського, А Метлинського, П.Куліша, А.Коціпинського, Марка Вовчка, О.Рубця, В.Антоновича, М.Драгоманова та ін. Детально див.: Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору. – К., 1930.

Роджений… як потомок старої, старшинської української родини… – найвідомішими представниками роду були Іван Якович Лисенко – чернігівський (1669 – 1671), згодом переяславський (1690 – 1692) полковник та Федір Іванович Лисенко – генеральний осавул (1728 – 1741), генеральний суддя та член Малоросійської колегії (1741 – 1751). Останній був прапрадідом М.В.Лисенка. Детально про родовід Лисенків див.: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1912. – Т. 3. – С. 127 – 146; Скорульська Р. Лисенки давні і сьогочасні. – С. 9 – 44.

…в багатім домі свого діда… – насправді Микола Лисенко зростав у маєтку дядька своєї матері, повітового маршалка Кременчуцького повіту Булюбаша Миколи Петровича, в селі Гриньках на Полтавщині. Подружжя Булюбашів власних дітей не мало, виховували і дуже любили небогу Ольгу Єреміївну Луценко (Лисенко), а особливо свого єдиного «онука» Миколу (див.: Скорульська Р. Лисенки давні і сьогочасні. – С. 19 – 20; Старицкий М. К биографии Н.В.Лысенка (Воспоминания) // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 11 – 13; Пчілка Олена. Микола Лисенко: Життя і праця (Спогади і думки) // Там само. – С. 65-68).

з споминів його близького приятеля і свояка пок[ійного] Старицького… – йдеться про спомини: Старицкий М. К биографии Н.В.Лысенка (Воспоминания) // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 11 – 39; коментар: С. 299 – 309. М.Старицького і М.Лисенка, які були двоюрідними братами, виховував їхній дід Роман Йосипович Лисенко. Крім того, Михайло Старицький був одружений з рідною сестрою Миколи Лисенка Софією (див.: Скорульська Р. Лисенки давні і сьогочасні. – С. 14, 21). З раннього дитинства (після смерті матері Михайла Віталій Романович Лисенко став його опікуном) Микола і Михайло разом виховувалися, згодом навчалися і працювали над розбудовою українського театру.

він на зароблені службою гроші пускається в один з найбільших музичних центрів – Липськ… – М.Грушевський мав на увазі службу М.Лисенка на посаді мирового посередника в Таращанському повіті Київської губернії, яку він отримав після закінчення у 1864 р. фізико-математичного факультету Київського університету. Обіймав цю посаду до 1866 р. 8 (20) вересня 1867 р. виїхав з Києва до Липська (Лейпціга), куди прибув 14 (26) вересня 1867 р. З 5 жовтня 1867 р. зарахований студентом консерваторії за спеціальністю «фортепіано». Закінчив Ляйпцізьку консерваторію влітку 1869 р.

…перший сороковець народних пісень… – йдеться про видання: Лисенко М. Збірник українських пісень, зібрав і у ноти звів М.Лисенко. – Ляйпціг, 1868. До збірника увійшли 40 пісень для 4-х голосів і хору. Вихід у світ цього першого випуску «Збірника» започаткував видавничу історію музичних творів М.Лисенка.

Прибувши на навчання до Лейпцізької консерваторії, Микола Віталійович привіз із собою цілком готову до видання збірку. За порадою свого вчителя проф. Е.Венцеля він віддав її до нотодрукарні К.Г.Редера, яка славилася якістю поліграфічного виконання. Цей вибір зумовлювався і відсутністю нотодрукарні в тогочасному Києві. Пізніше основними видавцями творів композитора стали Б.Корейво та Л.Ідзіковський.

Упродовж 1868 – 1896 pp. композитор видав сім випусків обробок українських народних пісень, кожен з яких містив 40 пісень (сьомий – 42): Детально історію видання та зміст усіх випусків див.: Лисенко О. З листування М.В.Лисенка: До історії друкування першого випуску збірника українських народних пісень в обробці М.В.Лисенка // Радянська музика. – К., 1941. – № 2. – С. 36 – 41; Нотографічний покажчик видань музичних творів М.В.Лисенка. – С. 61 – 64.

…перша серія композицій на слова Шевченка… – йдеться про видання: Музика до «Кобзаря» Т.Г.Шевченка / Спорудив М.Лисенко; Стихотворенія Т.Шевченка. – К., ценз. 1870, [1873]. Загалом упродовж 1870 – 1908 pp. вийшло сім серій (74 твори) та дев’ять творів поза серіями, які охоплюють вокально-інструментальні номери різних жанрів. Детально зміст усіх серій див.: Нотографічний покажчик видань музичних творів М.В.Лисенка. – С. 270 – 274.

Робота була започаткована з ініціативи галицьких українських діячів, які у 1868 р. задумали відзначати роковини з дня смерті Т.Г.Шевченка. Щоб поповнити шевченківський музичний репертуар, вони замовили вже достатньо авторитетному на той час М.Лисенку музику до «Заповіту». Композитор з задоволенням прийняв пропозицію і за короткий час твір для соліста-тенора, хору та фортепіано був надісланий до Львова, де був виконаний на урочистому вечорі пам’яті Кобзаря. Детально див.: Барвінський О. Спомини про Миколу Лисенка // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 146-148.

…студію про народну українську музику… – йдеться про реферат М.Лисенка «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем», виголошений у 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві та опублікований у виданні: Записки Юго-Западного отдела Императорского русского географического общества. – К., 1874. – Т. 1. – С. 339 – 366. Ця студія разом зі статтею О.Русова «Остап Вересай, один из последних кобзарей» була вміщена в збірнику «Кобзарь Остап Вересай, его музыка и исполняемые им народные песни» (К., 1874. – С. 9 – 25).

…перші начерки «Чорноморців»… – йдеться про оперету на три дії, текст за «Чорноморським побитом» Я.Кухаренка, М.Старицького. Прем’єра відбулася в Києві на домашній сцені в помешканні сестер Марії та Софії Ліндфорсів у грудні 1872 р. Див.: Русова С. Спомини про перший театральний гурток у Києві // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 149 – 152.

«Різдвяної ночі»… – йдеться про оперу, написану М.Лисенком на основі повісті М.Гоголя «Ніч на Різдво» (з другої частини «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»). Вперше була підготовлена силами аматорів як оперета у приміщенні школи сестер Марії та Софії Ліндфорс 15 і 17 лютого 1873 р.

Дві вистави другого варіанта оперети пройшли наприкінці січня 1874 р. в приміщенні Київського міського театру. Прем’єра опери «Різдвяна ніч» відбулася в Харкові 27 січня 1883 р. (трупа А.Б.Пальчинського). Клавір коміко-ліричної опери «Різдвяна ніч» (текст, за М.Гоголем, М.Старицького) вперше видрукуваний у 1884 р.

Невдовзі постановку цієї опери М.Лисенка здійснили антрепренер одеської оперної трупи П.Медведев (листопад 1884) та українська трупа М.Старицького (1886 – 1887). У грудні 1903 р. під час святкування 35-літньої композиторської діяльності М.Лисенка у Київському міському театрі було виставлено «Різдвяну ніч» (диригент – І.Паліцин, режисер – М.Старицький, художник – Ф.Красицький). Вистава пройшла лише п’ять разів (21, 22, 28 грудня 1903 p., а також 4 січня і 19 квітня 1904 p.). Див.: Русова С. Спомини (М.В.Лисенко) // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 166-169.

…великий корпус українських пісень-мелодій… (дві серії збірника народних пісень… – йдеться про серію обробки українських народних пісень (Збірник українських пісень: Для голосу в супроводі ф[орте]п[іано] / Зібрав і у ноти завів М.Лисенко. – Вип. 1 – 7. – К., 1868 – 1896) та серію народних пісень для хору (Збірник народних українських пісень / Зібрав і для хору уложив М.Лисенко. – 12 десятків. – К., 1885 – 1903). Кожна серія мала декілька перевидань. Детально зміст усіх випусків див.: Нотографічний покажчик видань музичних творів М.В.Лисенка. – С. 58 – 64.

…збірки українських обрядових пісень… – йдеться про: Українські обрядові пісні: У 5 збірниках / Уложив для мішаного хору М.Лисенко. – К., 1896 – 1903. Збірники об’єднують твори за тематичним принципом (веснянки, купальська справа, колядки та щедрівки, весілля). Детально зміст збірників див.: Нотографічний покажчик видань музичних творів М.В.Лисенка. – С. 161 – 162.

…він не меншим був громадянином і патріотом… – М.В.Лисенко був діяльним членом Київської Старої громади, брав участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, разом з О.Кошицем у 1905 р. став співорганізатором музичного товариства «Боян», у 1908 – 1912 pp. – голова ради правління Українського клубу, член НТШ, один із засновників Українського наукового товариства у Києві, натхненник та безпосередній учасник шевченківських концертів.

Детально див.: Архімович Л.Б., Гордійчук М.М. М.Лисенко: Життя і творчість. – С. 48 – 58; Катренко A.M., Денисенко С.Д. М.В.Лисенко і національно-визвольний рух в Україні у другій половині XIX – на початку XX ст. // УІЖ. – К., 1992. – № 7 – 8. – с 48 – 59; Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина XIX – початок XX ст.) // Київська старовина. – К., 1998. – № 2. – С. 49 – 84; Старицька-Черняхівська Л. Спогади про М.В.Лисенка // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 231 – 245; Пчілка Олена. Микола Лисенко: Життя і праця (Спогади і думки) // Там само. – С. 64 – 140.

…непохитним в своїх переконаннях громадянином-Українцем він зістався від молодості… – одним із перших публічних виступів М.Лисенка на захист українського руху став його відкритий лист до редакції щоденної петербурзької газети «Голос» (1875, № 20) з протестом проти анонімної статті під назвою «Современное украинофильство» (по поводу собрания малороссийских песен, изд. г. Антоновичем и Драгомановым)», опублікованої в журналі «Русский вестник» (1875. – Т. 115. – № 2. – С. 818-848).

С. Панькова

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 579 – 583.