Поширення освіти і книжності

Михайло Грушевський

Поширення візантійської культури

Заходячися коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і зв’язані з ним сторони культурного життя, що були з ним нерозлучні – штуку і книжню освіту; і освіта, і артистична творчість в Візантії, як і на Заході, тоді передовсім служили релігійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цілої тодішньої цивілізації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалі супроти візантійської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво – чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елементу, чи з змагань до присвоєння самої візантійської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разі результат був би той сам.

На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню киян забрався до будови церков, але не дають майже ніяких ближчих подробиць про се. Літопись оповідає, що Володимир „повелѣ рубити церкви и поставляти по мѣстамъ, идеже стояша кумиры”; так в Києві поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місці, де стояли ідоли Перуна й інші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено „по градомъ церкви и попы”. Ще загальніше кажуть про се інші джерела (Іларіон, житіє, „Пам’ять і похвала”). Ближчі відомості подає літопись тільки про будову церкви Богородиці в Києві [Іпат., с. 83]: вона каже, що будували її майстри з Візантії, прикликані для сього, далі що Володимир передав до сеї церкви взяті в Корсуні ікони, церковні речі й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.

При сім оповіданні треба мати на увазі існування у нас широко розповсюдненої корсунської легенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських речей, з яких декотрі зовсім безпідставно називалися корсунськими [Див. вище с. 283]; тому з усякими оповіданнями про корсунські святині треба бути обережним, і нам далеко інтересніші інші подробиці літописного оповідання. І так літописець, і автор житія підчеркують, що церква Богородиці була кам’яна: про інші церкви, ставлені зараз по охрещенні, літопись каже, що Володимир їх „повелѣ рубити”, себто ставити з дерева. Отже кладуться початки кам’яного будівництва на Русі. Далі – для сеї церкви спроваджуються майстри з Візантії, переймається церковна архітектура.

Нема причин легковажити сі важні культурно-історичні вказівки літописи, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так кам’яне будівництво було вже й перед тим: літопись оповідає про кам’яний княжий „терем” за часів Ольги, отже у всякім разі уважає його давнішим від Володимира [1 Новг. с. 10, Лавр., с. 54, Іпат., с. 35: се місце читається з варіантами, але кам’яний терем є у всіх версіях]; і візантійські майстри могли бути на Русі давніше. Але в зв’язку з новими, церковними течіями візантійське мистецтво надовго бере перевагу над течіями східними, що конкурували тут з ним давніше.

Церква св. Богородиці, очевидно, мала бути митрополією, і була нею аж до побудування нової „митрополїї” – св. Софії за Ярослава; інакше не можна собі витолкувати її багатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звалася спеціально „Десятинною”. Церква ся не існує, бо завалилася в 1240 році, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справді велика: навіть беручи її внутрішній, основний „корабель”, вона була небагато менша від пізнішої Софійської катедри [Середній корабель старої Десятинної церкви, по планам зробленим в 1-ій пол. XIX в., має 20х38 метрів, ціла площа старих фундаментів 33х46, давні часті Софійської катедри 33х30. Результати нових розкопок ще не опубліковані], але збудована інакше, в простішім плані, як потім будувалися звичайно тільки поменші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столітті, далеко не займає цілої площі давньої церкви і не дає поняття про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке поняття починають давати нові розкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. ін.

Можна вважати вповні правдоподібним, що Володимир будував і більше кам’яних церков, тільки напевно не можна їх вказати: всі такі традиції більше або менше сумнівні.

Що Володимир хотів прищепити на Русі візантійську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний літописею факт, що він звелів узяти з Корсуня до Києва чотири бронзові фігури коней та дві бронзові статуї – „капища” [Про значення сього слова див. Материалы для словаря Срезневского sub voce], і вони були поставлені в Києві в сусідстві Десятинної церкви і княжого двора [Іпат., с. 79].

Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданні літописи про праці Володимира для християнства: „нача поимати у нарочитои чади дѣти и даяти на учениє книжноє”. Справедливо було зауважено, що коли йде мова про дітей „нарочитої чади”, себто вищих верств суспільності, значніших родин, то очевидно, що тут малося на меті не приготовлення кліриків – що виходили не з тих аристократичних, а з інших кругів, а щось більше – прищеплення тодішньої візантійської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово – приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодішнього культурного – візантійського світа, і сі змагання не були марні – ми маємо уже з перших поколінь учеників чоловіка, що стоїть на висоті тодішньої візантійської культури – се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирові.

Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли існували перед Володимиром значніші християнські громади на Русі, то мусили бути зав’язки книжності й школи [Ламанський в недавній своїй праці поставив гіпотезу, що слов’янська книжність була принесена на Русь Кирилом уже в 860-х роках]. Але з організацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусив зрости дуже значно, і вона мусила розвинутися на далеко ширшу міру. Як саме подавалася наука, як організоване було научання – се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на іншім місці [Т. III, гл. 4]. Мусимо собі представляти колективну науку, то значить певного роду школи на візантійський взір у „дідаскалів” і „маістрів” при єпископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгороді, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій половині X в. і до середини XI в., тож ледве чи могла служити взірцем для Володимирової доби – хіба для грецької місії давніших часів, але про неї нічого не знаємо [Про тодішнє візантійське шкільництво див. статтю Скабаллановича, Византийская наука и школы в XI в., Христианское чтение, 1884, кн. III-VI, сюди ж відчит Соколова, О народных шяолах в Византии с пол. IX до пол. XV в. (дод. до час. Церковные ведомости, 1897, VII)].

Ще одну подробицю візантійської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету [Важніша література: И. Толстой, Древнейшие русские монеты вел. княж. Киевского, 1882, його ж О древнейших русских монетах X-XI в. в Записках имп. русскаго археол. общества, нова серія т. III (се головні праці), Н. Чернев, Заметки о древнейших русских монетах, Вестник археологии и истории, т. VI (1888) і його ж статті в III і IV тт. Сборника снимков с предметов древности, находящихся в Kиeве; H. Л. О древнейших русских монетах в. к. Киевского, 1889; ще розвідки Куніка й Бартоломея в III і IV т. Известий археологич. общества].

Перед Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети [Поминаючи суперечне питання про болгарську монету Святослава – див. прим. 11], за Володимира з’являється золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантійських (копійовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантійські соліди коло 1/72 візантійського фунта („золотник”). Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого – дуже нефоремну сидячу фігурку Володимира в царських інсіґніях, з хрестом в руках; коло нього геральдична фігура і напись: „Вламиръ (Владимиръ) на столѣ”; одна монета (примірник через се не зовсім певний) має інакше: „Владимиръ а се єго злто”.

Золоті монети взагалі стрічаються дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами – отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховалося багато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науці ведеться суперечка, чи всі вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імені. Перший тип їх дуже подібний до золотих і приналежність його Вододимирові не підлягає сумніву. Важать вони ріжно, напись: „Владимиръ на столѣ”, або „Владимиръ, а се єго с(еребро)”, з ріжними відмінами. Інші монети з іменем Володимира ріжняться виконанням фігури князя (на декотрих – особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко ліпше), а ще більше тим, що з другого боку вони мають замість образа Спасителя геральдичну фігуру і навколо неї напись: „Владимиръ на столѣ”, а з другого боку: „а се єго сребро”.

[Приналежність золотих і срібних монет І типа Володимирові на мій погляд доводиться основно двома фактами: подібністю до штампів сучасників – Василя і Константина (гр. Толстой нефоремність Володимирової фігури досить правдоподібно пояснює тим, що взірцем для неї були поясні портрети на монетах сих цісарів) і друге – псковським скарбом, де кусничок срібняка І типа знайшовся з кусничками інших монет, що не йшли далі перших років XI в. Срібняки сього типа знайшлися в київськім скарбі 1877 (було їх там більше як сто). Монети інших типів з іменем Володимира належать до категорії „ніжинських срібняків" (велика нахідка коло Ніжина 1856 р.) Чернєв доводив, що то мусили бути чернігівські монети, бо вони не стрічаються в Київщині; його аргументація не особлива, але розуміється, може бути непевність, чи се не монети котрого- небудь іншого Володимира.

Гр. Толстой, боронячи приналежності і сих типів до Володимира Св., вказує, що монети II і III типа стрілися в скарбах разом з монетами X і початку XI в. (Шванський і Могилівський скарби), а всі разом – в ніжинськім скарбі; монети Шванського і Могилівського скарбів дійсно не йшли далі першої чверті XI в., і се справді факт важний. Хронологія типів виясняється перебитими монетами: є монета з штампом II типа на штампі І типа, і монета з штампом III типа на штампі II типа. Але треба сказати, що на монетах II типа ім’я Володимира читається з такими натяганнями, що воно дуже непевне].

Походження й значення тієї геральдичної фігури досі не відгадане, але вона повторюється, і на інших тодішніх виробах – на цеглі Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянні з візантійськими взірцями, матриці всіх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.

Отсе й усе більше менше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантійської культури на Україну. Розуміється, се дуже мало в порівнянні з великим значенням сього моменту в культурній історії українського народу – того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного життя Україна займала посереднє становище між впливами орієнтальної культури й візантійської – що зрештою й сама була аліяжем античних і орієнтальних елементів. В другій половині X в. на Україні робиться несвідомий зворот від Сходу до Візантії. Торгівля й культурні впливи Сходу почасти ослаблялися самі, почасти були підкопані походами руських князів; заразом Руська держава приходить у все тіснішу стичність з Візантією – політичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енергічно попхнув Русь в сім напрямі.

Се було як раз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов’янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму – Візантії. Се було зовсім природно – Візантія була ближча географічно, а культура її – і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати – був гарячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря. При тім візантійська культура була ближча й своїм змістом – вона ж була перейнята не тільки східними елементами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й слов’янськими. А предвидіти, що західній культурі призначено було рости, а візантійській – маліти, тоді не можна було. Візантія стояла і політично і культурно в зеніті своєї сили й слави.

Зворот до візантійської культури в тодішнім становищі Руси був отже вповні природним. В оцінці його супроти пізніших результатів нинішніми часами ріжняться значно: одним сей зворот до Візантії, а не до Заходу представляється дуже спасенним, іншим – фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східнослов’янської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у російських славянофилів, другий – у приклонників західної культури й католіцизму. Ми ж у самім сім звороті не бачимо нічого ані особливо спасенного, ані фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули в кінці, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нічим і шкідним.

Візантійська культура сама по собі в кождім разі була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-німецька; згірдливі погляди на „Візантійщину” нині стали в науці пережитком. Коли у східного слов’янства ся візантійська культура виродилася в Візантійщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можності присвоїти візантійську культуру в усій глубині й повноті, в усіх її благородніших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинутися. Зрештою піддання візантійській культурі не потягало за собою зовсім якоїсь виключності супроти культури західної; як побачимо в своїм місці – в дальших століттях Україна, особливо західна все більше зближала ся до неї, і візантійські основи цивілізації її не перешкоджали присвоєнню елементів цивілізації західної.

А з становища історичного процесу вистане властиво уже того самого сконстатування – що зворот Руси до візантійської культури в її тодішніх обставинах був вповні природним.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 523 – 529.