Конфлікт з синами, смерть Володимира

Михайло Грушевський

Для другої половини Володимирового князювання літопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нічого дивного. Про те, що наповняло сю другу половину, розповів літописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноких фактів він не мав. В тій половині скупилася многоважва, многостороння, інтенсивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики літопись, дещо мусимо доповнити, комбінуючи свій матеріал.

Передовсім се була християнізація й защіплення візантійської культури на Русі. Ми сконстатували, що плани Володимира були широкі: християнство було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом – моментом так важним, що він давав переважну закраску цілій тій еволюції. Коротка характеристика літописи, уміщена в кількох рядках – хрещення городів і сел, ставлення церков, научання дітей – се проґрама роботи довгих років, роботи інтенсивної й тяжкої, що мусила коло себе скупляти енергію й увагу свого керманича.

Немало містить в собі також і коротеньке оповідання літописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходилося розсаджувати не на порожні крісла; се був цілий переворот у внутрішній організації держави. Поволі підростали сі сини, й крок за кроком переводилася система династичного зв’язку на місце давніх адміністраційних відносин. Поруч із тим мусила йти многоважна робота коло інших справ внутрішньої організації.

До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир, оповідає принагідно літопись, „думав” з дружиною „о строєньи землинемь, и о уставѣ земленемь, и о ратѣхъ”, – про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих „думах” над „земським устроєм”. Намножилися розбійники, і єпископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: „боюся гріха”. На се єпископи сказали : Бог поставив тебе на „казнь” лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував „вири” (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом єпископи і „ старцї” (земська старшина) сказали: багато приходиться воювати, здались би „вири” на коней та на зброю. І Володимир пристав на сю раду, і відновлено давню практику кар грошових [„И живяше Володимиръ по строєнью дѣдню и отню", кінчить літопись (Іпат., с. 87); думаю, що сі слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику].

Се оповідання в літописі має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що сталася з колишнім грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участі дружини, земських заступників і нового культурного елементу – духовенства, переводилися сильною рукою Володимира у внутрішнім укладі руських земель, для приладження його до нових політичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислідити навіть в приближенні, але можемо констатувати їх існування.

Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішній діяльності Володимира.

Літопись, житіє, пізніші билини залюбки і дуже багато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби [Чтенія київські, с. 15 і 21, Іпат., с. 91]. Літопись або житіє бачать в них знов-таки прояв християнського милосердя, дослідники – прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сі „пирування” мали й трохи глибший підклад.

Я зверну увагу на те, що сі славні пири робилися „по вся дни”, „и при князѣ и безъ князя”, значить – не мали на меті самої утіхи князя, друге – що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люди. На церковні празники Володимир спрошував „старѣйшины по всимъ градомъ и люди многы”. Правдоподібно, „старци градскии” засідали не тільки в раді Володимира, а й на його пирах [Літопись каже, що ті щоденні пири Володимира робилися „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Якби виходити з термінології поч. XII в., коли літопись закінчувалася, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в X в. тільки дружинниками, можна сумніватися a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової політики досить неймовірно, аби сі прийнятя робилося тільки для дружини]. Як в раді, так і на трапезах стрічалися репрезентанти суспільності з дружинними й церковними, тут зміцнялися відносини сих елементів та заглажувався антаґонізм їх, що відчувався, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разі гроші, що видавалися на сі пири, а такі потрібні були на „рать многу”, не були викинені марно і з політичного погляду.

Та інтенсивна робота коло внутрішньої організації держави велася серед „рати великої бес переступа” проти печенігів, до котрої Володимир мусив скупляти на полудні сили з цілої держави. Не повторюючи сказаного про се на іншім місці [С. 240-242], пригадаю тут тільки, що при кінці X і на початку XI в. київська околиця була попросту в блокаді від печенігів; що боротьба з ними, при всім напруженні, велася з дуже перемінним щастям, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць велися грандіозні фортифікаційні роботи на великій оборонній лінії й примусова колонізація полудневих погранич.

Легко зрозуміти, що за сими двома справами – внутрішньою роботою і боротьбою з степом у Володимира не ставало ані охоти, ані спромоги заходитися з іншими сусідами Руської держави. Його задачею супроти них мусила бути оборона, заховання в цілості набутого. Важніших війн тут не було, в тім можемо покластися на нашу літопись, що почавши від 988 р., поза війнами з печенігами, нотує одніський похід під 993 р., як вона каже – на хорватів [Іпат., с. 83]. В дійсності, розуміється, було таких фактів більше – такі були війни з Болеславом в 992 і 1013 р., про котрі я казав вище; ще більше, очевидно, велося війн поодинокими Володимировими синами з ріжними сусідами їх волостей; але чогось важнішого тут, мабуть, не було – ми знали б певно хоч дещо.

Та боронити цілості держави Володимирові приходилося не тільки від заграничних ворогів: на зладжену ним державну систему підіймали руку часом і свої. Династичний зв’язок, положений Володимиром в основу сієї системи, хоч був міцніший від давнішого, не забезпечив її вповні від непевностей і порушень. Останні роки життя Володимира власне були охмарені повстаннями його синів. Вище я розповів за якісь замисли одного з старших Володимирових синів – туровського князя Святополка на свого батька. Одиноке наше джерело в сій справі – Тітмар оповідає, як ми вже бачили, що Святополк за намовою свого тестя Болеслава польського забирався до повстання на батька, але Володимир, завчасу довідавшися, ув’язнив Святополка. Потім його випущено: перед смертю батька він перебував в Києві на волі, але мабуть без волості, або може мав для резиденції й удержання Вишгород – принаймні бачимо якісь ближчі відносини й особливу прихильність до нього вишгородців.

За Святополком виступив з послушності батькові Ярослав, теж один з старших Володимирових синів. Літопись пояснює, що давніші новгородські посадники обов’язані були виплачувати річно новгородській залозі (очевидно, висиланій сюди з Києва) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькові до Києва, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Києва. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготування: звелів прорубати в лісах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сією перспективою боротьби й спровадив собі в великім числі варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости”, каже літопись – Володимир вмер серед сих приготувань і усобиця відігралася вже по його смерті.

Смерть застала Володимира ще не в старих літах – він ледве чи мав і 60 літ [Се виходить з того, що його батько по смерті Ігоря був „велми дѣтескъ"], і застала зовсім не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.

Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів – Бориса; перед смертю він покликав його до себе в Київ з його Ростовської волості. Але позиція Бориса в Києві не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерті Володимира самого Бориса не було в Києві: його вислано з військом на печенігів, що вступили в Переяславську волость [Іпат. с. 80]. Натомість в Києві перебував на вільній стопі Святополк, посварений з батьком, а в Новгороді приготовлявся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерті Володимира і захитало державою.

Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Дніпром коло пізнішого Печерського монастиря). Смерть його кілька днів держали в секреті супроти непевних обставин, в кінці вивезено його тіло в церкву Богородиці Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. [Іпат. л. 89-90, Тітмар VII, 52. Скіліца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізніше]. В 1240 р. церква упала в київській руїні, й з нею пропали гроби похованих там руських князів. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравшися до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кості Володимира, „въ мраморномъ гробѣ, идѣже древле положени быша”, але не маємо ніяких ближчих звісток про ті прикмети, по яким констатували тоді, що се гроб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кості з церемонією до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гроб, але гроба з Москви не прислали, і той Володимирів гроб і мощі (окрім кількох костей, що в виді реліквій по тій Могиліній нахідці переховуються по ріжних місцях) самі не знати, де поділися [Акты Южной и Зап. России, III, с. 29, Terathurgima, с. 4, Голубев, Петр Могила, II, с. 426 і далі, Закревський, Описание Киева, І, с. 281 і далі. Слова Могили про морморяний гроб Володимира уневажняють здогади, що гроб з червоного шиферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховуються: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 529 – 533.