Велике слов’янське розселення

Михайло Грушевський

Сліди розпросторення слов’ян перед великою міграцією. Велике слов’янське розселення, розпросторення на заході і на полудні, слов’яни в Чорноморських краях, на Балканськім півострові і на середнім Дунаї, слов’яни на сході

Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу гунів почавши – се час розвою слов’янської колонізації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на слов’янське розселення взагалі, скільки того треба для розуміння спеціально східнослов’янського розселення, і перейдемо до сього останнього.

Почнемо від слідів раніших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, наскільки се можливо докладно, праслов’янську територію. В довгім ряді віків, розуміється, мусили траплятись певні переміни в границях сієї території, в зв’язку з історією колонізації її ближчих сусідів. Поодинокі ватаги або й цілі „коліна“ та племена слов’янські могли відриватись від головної маси й пересуватись далі на захід і на полудень – в чорноморські околиці, чи за Карпати.

[Аргументи за розселенням слов’ян за Карпатами перед великою міграцією й навіть перед Христом найновіше збирав Нідерле, Slovanske Starozitnosti, II, гл. 3. До лінгвістичних та історичних доказів, вказаних давніше, прилучає він аргументи археологічні – про слов’янський тип могильників в Словаччині. Сей археологічний аргумент опирається одначе на тезах, які самі ще не певні, отже й небагато помагає – не більше від тих ніби слов’янських назв. Археологічний матеріал вказує на розширення певних культурних типів, а не конче народностей, і коли Нідерле на підставі археологічного матеріалу бачить розповсюднення слов’ян за Карпатами, Гадачек в цитованій студії (Cmentarzyska cialopalne Przeworska) хоче доказати, що слов’ян в II-IV в. по Хр[исті] не було навіть на північнім згір’ї між Віслою і Бугом.

На подібних же аргументах: нібито слов’янських топографічних назвах в балканських землях перед слов’янським розселенням і на римсько-слов’янських культурних стичностях, що стають звісні одначе аж пізніше, опиралася аналогічна і досить популярна свого часу теорія, що слов’янська міграція в балканські землі почалася ще в III в. Її був виставив Дринов, в книзі: Заселение Балканскаго полуострова славянами, 1872 (гл. II.), прийняв у змодифікованій формі Іречек в першім, німецькім виданні своєї звісної „Історії болгар“ (гл. III), й інші.

Ріжниця тільки та, що коли слов’янське розселення за Карпатами, при непевності своїх аргументів, само по собі вповні можливе й правдоподібне, то колонізація слов’янами балканських земель перед великою міграцією має далеко менше такої апріорної правдоподібності. Аргументи сеї теорії основно скритикував Крек ор. с. 2, с. 275 і далі, і в новішій науці вона не має вже ніякого кредиту, хоч недавно іще її повторив, наперекір німцям, Дені в своїм огляді слов’янської історії [Lavisse et Rambaud, Histoire générale, l, n. 690). Інша література в 2 вид].

Сліди таких слов’янських колоній бачать в ріжних хорографічшіх назвах за границями праслов’янської території, що звучать як слов’янські – особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо – Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на усті р. Черни до Дунаю, передане в сій формі вже в написі II в.), далі в ріжних слідах слов’янських стичностей з римським світом, і т. ін.

[Про сі назви, крім Нідерле, див. напр. ще Кочубинського, О русском племени в Дунайском Залесье (Труди VII [Археологічного] з’їзда, т. II, с. 47), Филевича, История Древней Руси, с. 158. Слов’янство Черни (Corpus inscrip. Latinarum, III, N. 1568: stationis tsiernen, у Птолемея Διερνα, III. 9, 10, на Певтінґеровій мапі Тіеrnа) приймають навіть деякі дослідники, дуже далекі від слов’янських фантазій, як напр. Кіперт, Lehrbuch der alten Geographie, вид. 1878, с. 837. Против сих виводів див. у Крека, вид. 2 с. 275-6, або у Міленгофа op. c. II, с. 878 – вони не признають слов’янства сих назв.]

Всі такі сліди одначе не певні; напр. всі ті ніби слов’янські хорографічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що слов’янські колонізаційні походи перед розселенням не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять – старої мапи Аґріпи, І в. по Хр[исті], уміщує групу венедів на північний захід від Карпатів, осібно від інших венедів, на сході, відділених від сієї передової групи бастарнами, а знов другу групу венедів між Дунаєм і Дністром, на полудень від Карпатів [Міленгоф збивав сі вказівки Певтінґерової мапи тим, що мовляв венеди перескочили тут на захід завдяки узкій формі мапи – III, с. 80; та се не об’яснить нам, чому тут венеди опинились на захід від бастарнів. Пор. Rösler Zeitpunkt der slav. Ansiedelung, с. 84. Про саму мапу – Conr. Muller Weltkarte des Castorius, genannt die Peutingerische Tael, 1888].

Може маємо тут реальні сліди таких колонізаційних екскурсій перед великим розселенням. Їх можна б поставити в зв’язку з ослабленням тракійської й бастарнської людності в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом поза такими спорадичними й не зовсім певними щодо свого значення вказівками ми досі не маємо відомостей про слов’ян на заході й полудні поза границями їх вітчини аж до великого розселення, і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи слов’янські їх в сих напрямах – на захід і полудень.

Велике слов’янське розселення наступило в зв’язку з рухом германських народів; на полудні крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.

Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск слов’ян і литовців зі сходу був одною з причин, що привели східних германців до мандрівки з басейнів Одри й Вісли на Дунай і Чорномор’я, то очевидно, що за германською міграцією на полудень мала зараз наступити слов’янська міграція на захід, в покинені германцями простори. Та хоч би й не було сього слов’янсько-литовського впливу на вихід германців, то сей вихід сам мусив викликати слов’янське розселення в західнім напрямі: коли в сусідстві на заході з’явились порожні краї по них, се не могло не звабити слов’ян до їх залюднення, до розселення в сім напрямі. Початки германської міграції падають на другу половину II в. по Хр[исті] (мандрівки вандалів); готи емігрують не пізніше, як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового слов’янського походу на захід. Та розселення се йде повільно, без розголосу. То не були войовні германські ватаги, що своїми нападами на римські землі робили стільки гуку в історії; слов’яни займали переважно порожні землі; конфлікти між слов’янськими приходнями й германцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно – проминули без уваги.

Йордан в VI в., говорячи про слов’ян на Дунаї й Чорноморськім побережжі, все ще кладе границею Германії й Сарматії Віслу й мовчить про слов’ян на Одері та Ельбі. В інших пам’ятках, що йдуть з тих часів, германці все ще уважаються панами земель на захід від Вісли; про слов’ян не чути [Див. Müllenhof, II, с. 94 і далі]. Тільки припадково, описуючи мандрівку герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данії, сучасник Прокопій згадує вже цілий ряд слов’янських народів на тій дорозі, очевидно – в карпатських краях і в басейні Одеру. Одначе й тоді ще слов’янська міграція не опанувала всеї території: в басейні нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нім прибули на Балтійське побережжя, до варнів і данів ['ήμειψαν μέν τά Σκλαβηνω̃ν 'έθνη 'εφξη̃ς 'άπαντα. 'έρημον δέ χώραν διαβάντες 'ενθένδε πολλήν 'ες τούς Ούάρνους καλουμένους 'εχώρησαν – De b. Got. II, 15].

Докладніші відомості про слов’янське розселення на заході починаються тільки з організацією західно-слов’янської держави під проводом Сама, в 2-ій чверті VII в., і з початком війн слов’ян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. притім говорить про полабських слов’ян як про давніх уже осадників [Qui… ad regnum Francorum jam olim adspexerunt – Fredegari, с. 68]. Тоді вже західні слов’яни опанували басейн Ельби до Заалі та Айдеру, краї на Молдаві й Мораві. Перехід маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сході ся західна слов’янська колонізація опералася о західні Карпати, на заході поодинокі слов’янські кольонії заглублялись в Турінгію, Франконію, Баварію. На полудні – на середнім Дунаї, коло Віденського лісу, осади західнослов’янскої колонізації сходилися з полудневослов’янськими. За недостачею інших відомостей про тутешнє розселення тільки лінгвістичні відміни дають можливість протягнути межу між колонізацією західної галузі – чехів, моравів, словаків, і полудневою групою – слов’янами подунайськими.

На полудні венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнішу історичну вказівку про слов’янську міграцію на полудневий захід попід північним згір’ям Карпатів. Але масова німецька колонізація IV в. в карпатські й подунайські краї мусила перервати сей слов’янський похід, якщо він і розпочався. В остготській традиції маємо пам’ять про се. Германаріхове панування над слов’янами правда, зовсім мітичне. Зате більш ознак автентичності має оповідання Йордана про війну Вінітара, короля тих остготів, що лишились під зверхністю гунів, з антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінітар, „не хотячи підлягати гунській зверхності, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї антів“, і побив їх [Getica, гл. 5].

Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої готської історії [Див. L. Schmidt Geschiebe d. deut. Stämme, с. 107 і далі. Маrquart Osteurtopaische u. ostasiatische Streifzüge, с. 367 і далі. Маркварт ставить здогад, що ся війна з антами сталася ще за Германаріха. Але з другого боку, сам дуже правдоподібно толкує „Вінітара“ як епічне призвище Вітімера: побідник венетів – антів (як Vandalarius „побідник вандалів“, Гунімунд – „гунський підданець“).], самий конфлікт остготів з антатами в тих часах має всі прикмети автентичності. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодішніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі готи під натиском гунів мусили посуватися на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сій війні я бачу слід слов’янського розселення, що зіткнулось з готами на полудневім заході. Ся колонізація виходила не з західнїх осад – прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східних (українських). Важнішого значення сам конфлікт не мав: гуни взяли антів в оборону проти готів і за поміччю вірних гунам готів знищили Вінітара.

Гунський рух, розбиття аланів і Готської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалі не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусідніх слов’ян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчині людності. Досить правдоподібна гадка, що слов’янські ватаги брали участь уже в поході гунів на середній Дунай [Грот, Моравия й мадьяры, с. 36. Успенский, Первые слав. монархии [на северо-западе], с. 7.], хоч виразних слідів присутності слов’ян в гунськім поході не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по-слов’янські.

[Се слово μέδος у Приска ('αντί δέ ο'ίνου 'o μέδος 'επιχωρίως καλούμενος – Hist. gr. min., с. 300, ed. Bonn., p. 183) i strava у Йордана, гл. 49 (stravam super tumulum eius (Аттілі) quam appellant ipsi ingenti commessatione concelebrant – слов’янська тризна). Сі слова разом з деякими менш важними (κάμος у Приска, що об’ясняли як кумис і квас) були і не перестали бути предметом гарячої полеміки; вони служили головним аргументом дли оборонців слов’янства гунів, з другої сторони-заперечувано не раз навіть саме слов’янство сих слів. Див. згадані вище статті. Василевського в Ж. М. Н. П. 1882 і 1888, Иловайский, Разыскания [о начале Руси], с. 518, 538, Дополнит. полемика с. 11-13, Гунфальві, Ethnographie von Ungarn, с. 93, lordanes ed. Mommsen, примітка на с. 198; перегляд справи у Крека, 2 с. 261 і далі.]

Зате зовсім певно можна сказати, що зараз по винищенню аланів, з походом на захід германців і самих гунів, розпочалася слов’янська міграція на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатніший навіть від часів по розбиттю Аттіли, коли вибиті з-над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.

В 1-ій пол. VI в. слов’янська колонізація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сиділи по обох боках Меотиди, „далі на північ сидять несчисленні народи антів“ [De b. G., IV, 4]. Разом з тим слов’яни займали й західну частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм географічно-етнографічнім огляді Східної Європи західною границею слов’янської колонізації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згір’ях Карпатів від верхів’я Вісли, на незмірних просторах, поділяючись на слов’ян і антів; слов’яни сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до “Дністра і на північ до Вісли, Анти ж понад луком [Чорне море справді тут робить лук.] Чорного моря від Дністра до Дніпра“.

[Толковання сього тексту мав певні трудності. Звичайно толкують, що lacus Mursianus – се болота на усті Драви, коло давньої Мургії (тепер Esseg) (див. літературу в 2 вид.). Для civitas Novie tunensis (так у вид. Момзена, за більшістю кодексів) найпростіше об’яснення – що тут маємо Noviudunum в Нижній Мезії, тепер Ісакча. Але досить дивнім тоді стає се означення слов’янських границь (див. в вид. Йордана Момзена, с. 163, Müllenhoff її с. 94). З огляду, що lacus Mur-sianus виступає як границя „Германії“ і „Скитії“, Вестберґ недавно поставив здогад, що се озеро Найзідлерське (у слов’ян Мошонське) і civitas Novietunensis стояла коло нього (Zur Wanderung der Langobarden, 1904 в Записках Петерб. акад.); але такого міста там не знаємо. Старші об’яснення сього тексту виходили з хибного варіанта Noui і не мають значення, як і зв’язані з тим об’яснення: Nova civitas = Новгород, lacus Musianus = оз. Ільмень].

Сі звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „слов’яни й анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“ [De bello Got., I, 27. Найстаршою звісткою про слов’ян над Дунаєм вважаеться згадка у псевдо-Кесарія назіанського (Міня Patrol, series Gr. 38, с. 847 і д., з поправками у Міленгофа Д. А., II, дод. 13); час написання сього трактату одначе не звісний докладно].

Розуміється, колонізація таких великих просторів, хоч би й ріденька, не могла бути результатом кількох років. Очевидно початки її треба відсунути щонайменше в першу половну V в. Гадка, що імпульс полудневій слов’янській колонізації дали доперва авари [Цайс, с. 605.], ніяк не може устоятись. Коли на початку другої половини VI в. авари з’явились в чорноморських степах, слов’янська колонізація Чорномор’я була вже в повній силі й здобувала собі дорогу за Дунай.

Присунувшись на Дунай, слов’яни не могли зістатись пасивними свідками нападів на Візантію ріжних степових орд, що виступають в чорноморських степах по упадку держави Аттіла. Ще Тацит знав пограничних з германцями й фінами слов’ян як великих забіяк, що нападали й розбивали в сусідніх горах та лісах [Germ., гл. 46]. Мандрівки і стрічі з степовими ордами могли тільки розвинути далі сей войовний, неспокійний характер. Дуже правдоподібно, що слов’яни брали участь в нападах болгарських орд на задунайські землі вже з кінцем V в.; джерела, своїм звичаєм, говорять про самих головних участників – болгар, і тільки про пізніші походи – напр. 559 p. можемо з порівняння ріжних джерел напевно довідатись, що там брали участь і болгари, і слов’яни [Mullenhof D. Alt., II, c. 378 і далі; тут висловлена і дуже правдоподібно умотивована гадка, що „ґети“ Марцеліна – се болгари і слов’яни (c. 383)].

Певно, слов’яни робили такі розбійничі напади й на власну руку. Прокопій каже, що „від початку панування Юстиніана (527 p.) гуни (болгари), слов’яни й анти майже щороку страшенно нищили Ілірію і всю Тракію, всі землі від Іонійського моря до константинопольських передмість, Еладу й Херсонес“. Особливо звернув на себе увагу напад 551 p., коли прийшло „слов’янське військо, якого не бувало“, так що Юстиніан мусив звернути проти слов’ян війська, призначені для походу в Італію, але слов’яни ухилилися від рішучої битви. Потім знаємо великий похід болгар і слов’ян 559 p., коли вони обступили самий Константинопіль, вирятований одначе Велізарієм [Прокопій, Hist. arcana 18, De bello G. III, 39. Аґатій, V, 11, пор. Теофана ed. de-Boor. p. 283 (ed. Bonn. p. 360). Каталог сих нападів до приходу аварів див. у Міленгофа, 1, c., також у М. Соколова, Из древней истории болгар, c. 40 і далі].

Сі походи промощують дорогу слов’янській колонізації за Дунай. Першу виразну відомість про таку колонізацію маємо тільки з третьої чверті VI в. у Іоанна з Ефесу. Оповівши про слов’янську руїну на Балканськім півострові по смерті Юстіана, він каже, що слов’яни, користаючи з тодішніх клопотів Візантії на сході, свобідно оселялись на візантійських ґрунтах: напавши по його словам в 580 p. на Візантію, вони „сидять і по сей час (585) спокійно, без страху й клопоту в римських провінціях“ [Die Kirchen-Geschichte des Iohannes von Ephesus, übers. von Schönfelder,VI, c. 25 p. 255, англійський переклад Payne Smith, The third part of the Eccles. History of John of Ephesus, c. 432. Се виразне свідоцтво раз назавсіди збило зручну аргументацію Реслера в його статті Über den Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der Wiener Akademie, t. 73), де він a silentio доводив, що слов’янська колонізація задунайських земель розпочалась вже по смерті імп[ератора] Маврикія, з початком VII в].

Але очевидна річ, така колонізація могла початись значно скорше; хоч слов’янські, як і болгарські походи мали своєю метою здобич, одначе се не виключало й осідання на вигідних, культивованих задунайських ґрунтах. Ініціатива таких осад часом виходила навіть і від Візантії. Юстиніан напр. закликав антів, аби залюднили спустіле місто Турій і сусідні ґрунти (в Дакії) та побирали від Візантії гроші, а натомість боронили її від болгар [De b. G. III, 14]. Тоді, здається, до того не прийшло, але могло прийти в інших випадках. Нарешті промощувала дорогу до колонізації й служба в візантійськім війську. Під час італійської кампанії (що велася від р. 537) бачимо антів і „словен“ у візантійськім війську [Де. в. g. І, 26, III, 22.], а поодиноких слов’ян стрічаємо навіть на вищих військових посадах: напр. такий Δαβραγέζας 'Άντηρ 'ανήρ ταξίαρχος (554-5 р.) [Аґатій, III, 21. (пор. III, 7)]. Вислужені ж вояки могли дуже охоче осідати в новім краї.

Походи слов’ян на якийсь час Візантія здержала, напустивши на них аварів [Див. похвалки аварів у Менандра – Hist. gr. min. II, р. 34, пор. 4-5]. Але авари, оселившись на Дунаї, самі стали найстрашнішим ворогом Візантії, і подунайські слов’яни стають їх союзниками в походах на візантійські землі, як були ними давніше для болгарів. Даремно візантійське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи аварів на слов’ян і шукаючи проти наддунайських „словен“ помочи у їх східних земляків – антів [Менандр, c. 98, Теофілакт, VIII, 5, Михайло Сирієць,X, гл. 21].

При кінці VI в. імп[ератор] Маврикій походами за Дунай примусив був слов’ян сидіти тихо [Про сі походи див. Rösler Zeitpunkt, c. 99 і далі]. Але по смерті його (602) Візантія прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержування слов’ян не було що й думати. Тоді то по словам західного літописця „слов’яни відібрали у римлян цілу Грецію“ [Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня, т. 83, c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt)]. Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім слов’янських племен“ [Теофан ed. de Boor, p. 359: τω̃ν παρακειμένων Σκλαυινω̃ν 'εθνω̃ν τάς λεγομένας 'επτά γενεάς]. Але слов’янська колонізація не обмежалась Мезією; слов’янські осади являються в великій масі в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пелопонесі, так що західний подорожний (Вілібальд, VIII в.) називав Пелопонес „слов’янською землею“ (Slawinia). З балканського побережжя слов’яни переходять навіть в Малу Азію. А іонійське побережжя – Ілірик тим часом займають від півночі серби й хорвати. „Зіслов’янилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правді сказати Константин Порфірородний [De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілібальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. XV, p. 93].

На півночі від балканських земель, в краях середнього Дунаю перші партії слов’ян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попередні колонізаційні екскурси). Коли потім слов’янська колонізація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижній Дунай, слов’яни зовсім природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далі могли напливати і з півночі, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в середині VI в. Йордан кладе західною границею слов’ян уcтя Драви. Його звістку потверджує оповідання Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI століття: він оповідає, що велика ватага слов’ян спустошила Ілірик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усією здобичею за Дунай, бо їх перепустили гепіди. Правдоподібно, ми тут маємо слов’ян з північного берега середнього Дунаю [De bello Gothico IV, 25, пop. Rösler Zeitpunkt, c. 86].

На дальше роспростороння слов’ян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістався перехід аварів в сі сторони, а ще більше значення мав упадок германської колонізації на середнім Дунаї, з винищенням гепідів і переходом лонґобардів в Італію. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали слов’янському розселенню ріжні кочові орди на Чорномор’ї. Слов’яни свобідно могли розпросторюватись. В другій половині VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лісу, долини Драви, Сави, Муру і присунулись до границь Баварії – се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинається вже з кінцем VI в. В другій бік слов’яни роспросторились до Адріатицького моря. Звідси, з лівого боку Дунаю починають вони пустошити землі на правім боці середнього Дунаю – і осідати потрохи там.

Сі походи розпочалися, як можна думати з вищенаведеного, ще перед приходом аварів; але походи аварів, що з-над Дунаю неустанно набігали на візантійські землі в 2-ій полов. VI і 1-ій чверті VII в., вплинули ще більше на дальший розвій слов’янських походів. Свого найвищого пункту сі аварсько-слов’янські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тоді останні огнища римського життя західного Балкану – міста Далматинського побережжя. На сей час припадає, очевидно, й колонізація західних балканських земель слов’янами. Вірменський географ VII в. оповідає, що в Дакії було 25 слов’янських народів, але на них натиснули готи, і слов’яни, перейшовши за Дунай, осіли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї [Патканов в Ж. M. H. II. 1883, III]. Константин Порфірородний, що писав три століття пізніше, оповідає правда, що масова колонізація сербів і хорватів сталася в другій чверті VII в., на зазив візантійського правительства: воно, мовляв, визначило їм сі західні краї, зайняті тоді аварами, і серби з хорватами прийшли сюди з карпатських країв [De adm. 30]. Але се оповідання, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нині всякий кредит в науці. Сербсько-хорватська колонізація в дійсності являється нерозривною частиною в загальнім стихійнім колонізаційнім русі слов’янства з-над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку [Літературу див. нижче].

В середині VII в. слов’янська колонізація на захід і полудень в головнім уже дійшла своїх границь; слов’янська територія вимежувалась. На заході слов’янська колонізація зіткнулась з германськими осадами і слідом мусила стати в обороні своєї території. Трудніше означити причини, що спинили її на полудні; в середині VII в. вона припинюється також і тут. Разом з тим починає вона тверднути і кристалізуватися. Слідом за тим, як дали себе відчути крайні границі слов’янського розселення, мусили уставитись границі передових ватаг слов’янської колонізації у відносинах до тих дальших, що йшли слідом за ними з правітчини й своїм натиском попихали їх на захід і полудень. Згодом по тім мусили сформуватись території і сих дальших етапів, а нарешті – і в тих краях, що були вихідною точкою слов’янської колонізації.

Побалтійська, полабська й чесько-словацька група, занявши західне пограниччя, західні „марки“ слов’янства, дали місце для роспросторення на захід польській групі, що пересовується на лівий бік Вісли й в басейн Одеру, а також і литовським народам. Міграція полудневої групи, певно, дала їм можливість розпросторитись щось і на полудне. Загалом напрям колонізації західної часті слов’янства можемо собі представляти як західно-полудневий. Наша літопись доводить вправді, шо певна частина західного слов’янства пішла і в противнім напрямі та утворила клин між предками сучасних білорусинів – кривичами, і полудневими, українськими племенами. В коротшій редакції її читаємо звістку, що плем’я Радимичів, по рі[ч]ці Сожу, було „отъ рода Ляховъ“ і переселилося сюди (пришедше ту ся вселиша). Етнографічний огляд ширшої Повісті временних літ під сю звістку підводить і сусідніх в’ятичів: і вони, і радимичі „отъ Ляховъ“, походять від двох братів „въ Лясѣхъ“, Радима й В’ятка, що переселившися відти, положили початок тим двом племенам [Літературу див. нижче].

Виходило б, що слов’янська колонізація по Сожу й верхній Десні та Оці не належала до східної групи, до „слов’ян“ в тіснішим значенні, по термінології сього огляду, а були „отъ Ляховъ“, як літопись означає групу польську разом з побалтійською [Новгор[одская] лет[опись], 1888, c. 33, Лавр. і 11]. Але не кажучи вже, що форма, в якій передає сю звістку етнографичний огляд не багато варта (сі два брати Радим й В’ятко, що з „родами“ своїми переходять на Сож і Оку) – навіть як держаться простішої звістки коротшої редакції, дещо старшої, – все-таки ся звістка про західно-слов’янський острів на лівим боці Дніпра не знаходить собі потвердження ні в яких інших фактах (лінгвістичних, етнографічних) і трудно приймати її серйозно.

[Одначе в учених кругах не перестають пробувати витягнути з сеї звістки якийсь реальні факти. Так пок[ійний] краківський учений Потканський пробував положити сю звістку „во главу угла“ своєї зрештою не в однім досить критичної праці Lachowie і Lechici (Rozprawy wydz. fil. t. XXVII, 1898), приймаючи її без всяких ограничень та стараючися лише витягнути з неї ріжні консеквеції для своєї теорії. Шахматов для своєї теорії групування староруських племен теж використовував літописне оповідання, але в такій формі, що тут маємо пам’ять про перехід радимичів і в’ятичів за Дніпро, з-над польської границі, і пробував се підперти ріжними аргументами (К вопросу об образовании русских наречий, с. 9-10). Аргументи його одначе досить слабкі, а поправка літописної традиції довільна – коли вже її триматись, то вона називає радимичів і в’ятичів таки виразно ляхами. В новішій своїй статті (Южные поселения вятичей, 1907) він вважає звістку про в’ятичів непорозумінням, але радимичів готов мати за лядське плем’я, але хіба на віру літописної звістки, бо на потвердження її не наводить нічого].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 162 – 172.