Українська колонізація

Михайло Грушевський

Анти і словени, значення сих назв, історія антського імені, значення поділу на словен і антів, тотожність антів з українськими племенами

Рух українських племен на полудень виявився в колонізації „антами“ чорноморських степів – між Дніпром та Доном, констатований Прокопієм, а на нижнім Дніпрі посвідчений Йорданом. Се перша колонізація українська, яку можемо констатувати, і для того на ній мусимо трохи більше спинитись.

Серед полудневої слов’янської колонізації, як бачили ми уже, тогочасні письменники розріжняють словенів (Σκλαβηνοί, Sclaveni) і антів. Найбільш ясний сей поділ у Йордана: до всіх слов’ян взагалі він прикладає як загальне ім’я стару німецьку назву венетів, Sclaveni – то західна частина їх, на захід від Дністра, анти – східна, за Дністром. Притім він поясняє, що се назви цілих груп, які складались з поодиноких племен, звісних під ріжними іменами [Quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur – c. 5].

Грецькі письменники не уживають німецької назви „венети“, вони знають тільки слов’ян і антів і ближче границь їх розселення не вказують, але подані ними відомості згоджуються з Йордановими: слов’яни сидять безпосередньо над Дунаєм, на се вказує оповідання Прокопія про їх засідки й напади над Дунаєм в середині VI в.; потім бачимо їх тут при кінці VI і на початку VII в. в оповіданнях Менандра і Теофілакта [Прокопій, De aedificiis. IV, 7. Менандр в Hist. Gr. m. II, с. 99. Теофілакт ed. de-Boor VI, 6, VII, 15, VIII, 6]. Анти ж сидять десь дальше від Дунаю [Так воно виглядає з оповідання Теофілакта, VIII, 5. Згаданих тут антів Цайс (Die Deutschen, с. 606), уважав осадниками на візантійських грунтах, в Мезії. Але крім того, що ми нічого не знаємо про масову міграцію антів сюди, таки вона й сама по собі не дуже ймовірна: ціла історія сього походу і протест аварського війська (очевидно – проти експедиції в чорноморські степи) рішучо промовляють проти такої гадки. Див. іще Rösler Zeitpunkt, c. 113].

Супроти сих вказівок грецьких письменників [Ніби суперечне означення знаходимо в недавно опублікованім оповіданні Михайла Сирина (зачерпненім з хроніки Іоана з Ефесу); він каже, що „край їх“ був на захід від Дунаю (Chronique de Michel le Syrien, II, c. 361). Але се або просте непорозуміння, або скорше – належить до краю словен, а не антів.], а також і супроти повної віродостойності Йордана, можемо зовсім покластись на зроблене ним означення території словен і антів і їх обопільної границї [Нідерле поправляє його так, що анти сиділи аж до Дунайської дельти, а словени між Прутом і Дунаєм (Slov. st. II, с. 196). Але властиво нема потреби в такій поправці]. Він же сам жив в Мезії і був свідком тих неустанних нападів слов’ян і антів на візантійські землі, про котрі не раз згадує [Rom. с. 388, Get. с. ХXIII. Тому не переконує мене здогад Маркварта (Streifzüge, c. XXV), що Йордан добре знав розселення західних слов’ян і означив його самостійно, а розселення антів означив по старому, як Касіодор взяв його з Аблабія: через те анти сидять у його тільки між Дністром і Дніпром, тим часом, як тоді вони сиділи і на схід від Дніпра (як бачимо з Прокопія). Неймовірно, щоб Йордан не знав сього, і його означення розселення антів, очевидно, не треба розуміти так, що анти сиділи тільки до Дніпра].

Ім’я словен – Σκλαβηνοί, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне ім’я слов’ян, що тут спеціально прикладається до їх полудневно-західних осад для відріжнення від східно-полудневих. Але Анти? Проби об’яснити се ім’я з слов’янської мови або найти її сліди в пізніших численних іменах слов’янських племен не удались. Воно, як і венети, очевидно – чужого початку, дано слов’янам якимсь сусідом. Здогад, що се інша форма тієї ж назви – венедів, дуже привабний, але проти нього роблять поважні закиди з лінгвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняють сі дві назви – венетів і антів.

[Про сей вивід Archiv, IV, с. 65, 76, VII, с. 12, пор. XIX, c. 234; Крек, 2, с. 254-6. Взагалі слов’янство антського імені лишається сумнівним і всі проби зв’язати його з пізнішими слов’янськими іменами лишилися без результату. Виводили з нього ім’я в’ятичів (Гільфердінґ, Первольф, Іловайський). Ламбін поставив гіпотезу, що анти = Unlizi = ульці. Погодін зв’язував з антами подобозвучні ймення угорських грамот IX-XIIIв. Antus, Ont, Onthus, але щонайбільше можна думати про зв’язь їх з слов’янським пнем, з якого походило ім’я антів – як би знати, що воно слов’янське. В такім разі можна вказати Ута (прикметник Утинъ, вар. Успинъ) – одного з князів чи намісників руських 944 p. (Іпат., с. 29)].

Вперше се ім’я антів виступає в згаданім оповіданні Йордана про війну з антами остґотського короля Вінітара при кінці IV в. [Перед тим, на одній написі з Боспору III в. (270-х рр.), між іншими боспорянами згаданий Αντας Πατι… (Πάπιος чи Παπίου). На нього звернено увагу, як на першого згаданого анта (А. Погодин, Эпиграфические следы славянства, Рус. фил[ологический] в[естник] 1901). Ся згадка випередила б о ціле століття Йорданову, але чи маємо тут дійсно етнографічне означення, можна сумніватися]. Як легендарною і цілком нереальною виглядає історія завойовання венедів Германаріхом, так натомість варта віри ся згадка. Може бути тільки непевність, чи не переніс історик сучасного імені антів на ті часи. Одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне ім’я для всіх слов’ян – „венеди“, знав про часткове значення антського іменя, і на інших місцях виразно каже за поділ словен і антів як за сучасний [Див. вищенаведену цитату з глави 23, пор. гл. 5.], то приходиться думати, що ім’я антів в сім епізоді таки переказане було готською традицією (а в кождім разі уважалось іменем старшим, ніж VI століття). Ще остготи дійсно знали антів і антське ім’я, се потвержуєсься й остготським каталогом народів, перехованим в пізнішій лонґобардській легенді, і ся знайомість їх з антським іменем в кождім разі не пізніша початку V в. [Маркварт недавно в своїх розвідках Chronologie der alttürkischen Inschriften (1898, ст. 78-80) і Osteuropäische Streifzüge, 1903, ст. 147).]

[В традиції про початки лонґобардів, перехованій в кількох версіях (в Origo gentis Longobardorum, 2-й пол VII в., і у Павла Диякона, в Історії лонґобардів) вичисляються між іншим такі краї, через які переходили лонґобарди в міграції з півночі в дунайські краї: Golanda, Anthaib et Bantaib seu et Burgundaib (Origo – ed. Waitz, в Scriptores Langob. et Italici, i Pauli Diaconi I. 23). Уже Цайс (с. 472) угадав в Anthaib (вар.: Anthaip, Anthap) „край антів“ (aib, eiba – округ, земля). Але се толковання часто відкидають тому, що лонгобарди не могли стрічатися з антами (напр. Міленгоф, II, с. 98). Та дуже добре розв’язання сеї справи знайшов Браун (Разыскания, с. 308 і далі): він догадався, що ся алітерована, очевидно – з якоїсь пісні чи саги урвана фраза, і деякі інші імена народів (напр. болгарів) до сеї лонґобардської традиції перейшли від остготів.

Се вповні правдоподібно і ми в цитованій фразі по всякій ймовірності маємо остготську пам’ять про „краї антів, венетів і бурґундів“ (останні імена Браун толкує інакше, але се нам не важно – пор. критику його поглядів у Веселовського в Известиях рус. яз., 1901, І, с. 26 і далі, але і Веселовський також приймає згадану фразу за versus memorialis готської традиції). Вестберґ, боронячи лонгобардської традиції, поставив проти сього толковання здогад, що лонгобарди могли перейти через краї антів (східних слов’ян) в Галичині, на верхів’ях Дністра і Сяну, навіть бачить в Бардуєві натяк на лонґобардських Barden (Zur Wander, d. Langob., c. 28). Але зовсім неймовірно, щоб при кінці IV в., як він приймає, східні слов’яни сиділи на верхів’ях Дністра і Сяну, а далі на схід лонґобардів вести мабуть і він не зважиться. Стріча лонґобардів з антами зістається неймовірною і таки мусить бути зіставлена готам.]

Поза тим ім’я антів приходить до загального уживання у візантійських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що жив у східній імперії). Сі письменники майже всі розріжняють слов’ян і антів: Прокопій, Аґатій, т. зв. Маврикій, Менандр, Іоан з Ефесу, Теофілакт [Остготська згадка про „край антів“ належить, очевидно, до часів, коли остготи жили в наших степах, ще перед 376 p. Менше правдоподібності, щоб се ім’я вхоплене було їх традицією вже по переході на візантійські землі. Але в кождім разі по поході Теодоріха остготи стратили всяку нагоду стрічатися з антами]. На офіціальний характер сього імені вказують титули 'Αντικος Anticus, що приймалися імператорами з нагоди побід над антами. Останній раз ім’я антів приходить в оповіданні Теофілакта – письменника, що жив в першій пол. VII в., в однім епізоді війни 602 p. По сім антське ім’я зникає. Але з сим моментом взагалі уриваються візантійські звістки про задунайські краї, антське ім’я могло жити в них і довше, тільки перше, ніж в візантійській літературі з’явилися нові звістки про чорноморські краї (X в.), антське ім’я вже вигасло [Аґатій згадує лише про анта Дабраґеза. Маврикієм називається автор трактата, що між іншим містить спеціальний розділ (XI. 5, вид. 1664 p.): πω̃ς δει̃ Σκλάβοις καί 'Άνταις καί τοι̃ς τοιούτοις 'αρμόζεσθαι (виїмки у Шафарика, додаток, і у Крека, 2, с. 295); що автором не був цісар Маврикій – див. Byz. Zeitschrift, 1894, с. 440, Krumbacher, 2, c. 635. Звістки інших письменників подав я вище і ще подам декотрі]. Чи не було воно перейняте візантійцями від східних турецько-фінських орд, що були сусідами власне полуднево-східних слов’ян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантією?

Яке значення мав сей поділ на слов’ян і антів? [Всі проби вказати його пізніше досі не удавалися. Останню з них дав Нідерле, (1906-1910). Він доводить, що Вантіт арабської географії – IX в. (у Кардизія) се анти, „і се доказує, що ті могутні анти ще в IX в. існували“ (S1. st., II, с. 271). Але ім’я се читається найріжнішими способами і дуже наївно було б робити з нього доказ існування антського імені в IX в. Взагалі з арабських звісток, при всіх силкуваннях Нідерле, йому не удалося нічого добути для історії антів.] Уважати його чисто географічним – трудно. Занадто широко й консеквентно переходить се відріжнення у письменників VI в.; ім’я антів згідно й консеквентно прикладається ріжними авторами до цілої колонізації від Дністра до Меотиди, не тільки до пограничної території антів і слов’ян. Ім’я анта прикладається як призвище до поодиноких осіб з сієї групи (Δαβραγέζας 'Άντης 'ανήρ ταξίαρχος). Анти і словени то виступають разом, то воюють між собою (в серединї VI в.), і ведуть пізніше цілком противну політику щодо аварів і Візантії. Всі сі факти вказують на осібність сих двох груп, і тяжко було б звести їх до тієї ріжниці, що словени, мовляв, сиділи по сей бік Дністра, а анти по той. Мусила бути більша.

Вісловлялись гадки, що анти – се ім’я якоїсь політичної організації, – держави, зав’язаної через завойовання, взагалі політичний термін. Але ся згадка ніяк не може бути прийнята. Що була б се за велетенська держава, що мала б надати нове ім’я сій етнографічній групі – від Дністра до Кавказу! І саме якоїсь сильнішої політичної організації у антів як раз не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як словенами, так і антами не править один чоловік, але здавна вони жиють „демократично“, і дійсно оповідає про одну таку ухвалу, повзяту на антськім віче [De bello Got. III, 14]. В таких політичних відносинах не зав’язуються такі величезні державні зв’язки [Про антське питання див. ще в примітках (4)].

Одиноке можливе об’яснення – се що поділ VI в. на слов’ян і антів відповідав двом осібним етнографічним слов’янським галузям. Глянувши на розміщення слов’ян і антів на полудні, переконаємося відразу, що назва словенів (Sclaveni), обіймає словен Мізійських (пізніших болгар) й словен Панонських – бо то вони сиділи в першій половині VI в. по Дунаю від Драви до моря і Дністра. В краю між Дунаєм і Дністром в середині VI в. не міг сидіти хто інший, як тільки слов’янські кадри, що протягом VI і VI в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східним і північним сусідам землі за Дністром. „Анти“ можуть відповідати тільки східній групі, але й то з певним ограниченням: ми не знаємо, як далеко сягало ім’я антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всі східно-слов’янські племена, але в наших звістках стрічаємо се ім’я тільки в подіях і комбінаціях, які дотикаються самої лише полудневої, чорноморської колонізації східно-слов’янської галузі. Анти в нашім матеріалі се полуднева частина східної галузі, себто представники тих племен, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українською.

Все промовляє за сим ототожненням антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю. Бачимо, що сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді, в VI в. не міг сидіти ніякий інший слов’янський нарід, розумію краї між Дністром і Доном. Їх границею з „словенами“ тоді був Дністер, але з рухом словенів на захід і полудень вона натурально мусила посунутись на захід – і дійсно потім, в X в., бачимо Дунай границею Руси з Мізійськими слов’янами. Бачимо, що сі анти були східними сусідами словен, і відріжнялась від них як осібна група, найправдоподобніше – етнографічна; се бачимо й у їх наступників – Руси та болгарів. На останку – антська колонізація вповні відповідає тому, що ми на основі вищесказаного про напрями слов’янської колонізації могли б викомбінувати про правітчину нашого народу й напрям його колонізації. Се все, кажу, робить можна сказати – певним, що в антах маємо предків українських племен.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 172 – 177.