Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Довідник / Вовк Федір Кіндратович / Листування Михайла Грушевського та Федора Вовка

Листування Михайла Грушевського та Федора Вовка

Всеволод Наулко

X

Варіанти тексту

Увазі читача пропонується все відоме дотепер листування між двома видатними вченими і громадсько-політичними діячами кінця XIX – початку XX століття Федором Вовком і Михайлом Грушевським. При всіх відмінностях між ними, викликаних різницею у віці і відповідними суспільно-політичними умовами, їм було притаманно багато спільного – це передусім самовіддана праця задля науки, високий рівень національної свідомості, патріотизм і любов до свого народу. За для цього обидва пройшли крізь тортури і тюрми, вимушену еміграцію, зазнавали всіляких утисків і переслідувань і одночасно, кожний у своїй галузі знань, М.Грушевський – у історії, Ф.Вовк – в антропології, етнографії та археології, досягли видатних успіхів, дістали високе європейське визнання. Згодом обидва були занедбані і лише в наш час їх діяльність дістала належної оцінки, хоча безперечно не все з їхньої багатющої спадщини витримало випробування часом.

Листування розпочалося з ініціативи М.Грушевського у квітні 1895 року, через рік після призначення його професором кафедри новітньої історії Львівського університету. Все листування, обсягом 145 епістолярій, продовжувалося майже 20 років і охоплювало паризькій і петербурзький період життя Ф.Вовка і львівсько-київський М.Грушевського. Найбільш інтенсивним листування було до 1901 року, першого виходу М.Грушевського з Наукового Товариства ім.Шевченка. Воно стосувалося питань переїзду Ф.Вовка до Львова, його участі в роботі НТШ, організації народознавчих видань, підготовки на західноукраїнських землях кадрів етнографів і антропологів, посилення зв’язків з Великою Україною, обміну наукових даних з європейськими установами, популяризації української науки за кордоном.

Значне місце в листуванні займали методичні й теоретичні питання народознавства, які стосувалися предмету і об’єкту етнологічних досліджень, спеціалізації часописів, організації експедиційних досліджень. Листування засвідчує неоднозначне ставлення обох вчених до цих проблем.

Про роль Ф.Вовка в галузі етнографії і антропології написано вже чимало. Досить сказати, що він був автором понад 455 наукових праць, виданих у багатьох європейських країнах, професором Сорбони, Санкт-Петербурзького і Київського університетів, президентом асоціації антропологів Росії. За дослідження в галузі палеоантропології був нагороджений Паризьким антропологічним товариством великою медаллю П.Брока та щорічною премією Годара. За відкриту (1908 р.) мізинську палеолітичну стоянку одержав у Женеві міжнародну археологічну премію Кана.

За фундаментальні узагальнюючі праці з культури та побуту українського народу «Етнографічні особливості українського народу» та розвідку з антропології «Антропологічні особливості українського народу» (вперше вийшли друком у II-му томі видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», Петроград, 1916), був нагороджений Великою Золотою медаллю Російського географічного товариства. 8 вересня 1916 року за наукову діяльність французький уряд нагородив Ф.Вовка найвищою державною нагородою – Орденом почесного легіону.

Величезне значення праць Ф.Вовка полягає в тому, що вони виконувалися відповідно сучасної як на тоді європейської методики, за науково-обгрунтованими програмами з урахуванням історико-етнографічного районування України.

З іншого боку, листування засвідчує значний внесок М.Грушевського у становлення і розвиток таких важливих галузей знань як етнографія, етнологія, антропологія, історія первісного суспільства, краєзнавство. З епістолярій видно, що М. Грушевський був не лише видатним організатором народознавчих наукових осередків, таких як Етнографічна Комісія НТШ або часописів «Етнографічний Збірник», «Матеріяли Матеріали до українсько-руської етнології», видань Київського історичного товариства і установ ВУАН, він багато зробив для підготовки кадрів етнографів та антропологів.

З цією метою він і залучив до співпраці з НТШ одного з найвидатніших вчених високого європейського рівня Федора Вовка, який перебував на еміграції в Парижі. За безпосереднім керівництвом М.Грушевського здійснювалися етнографічні і антропологічні експедиції за участю Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Зенона Кузелі, Івана Раковського. Загальновідомий внесок М.Грушевського у створення згаданої вище енциклопедії українознавства «Украинский народ в его прошлом и настоящем», в якій була вміщена грунтовна етнографічна та антропологічна характеристика українців як окремого етносу.

Листування засвідчує не лише видатну роль М.Грушевського у становленні зазначених вище наук, а й його безпосередню участь у їхньому всебічному розвитку. Адже М.Грушевський великою мірою досліджував питання, які стосувалися етнології. Йдеться насамперед про проблеми походження й історичного розвитку українського етносу, його національної самосвідомості, чисельності і розселення, етнічних меж. Він підкреслював необхідність дослідження культури людності за відповідними історико-етнографічними районами України. Так, у листі до Ф.Вовка від 10 березня 1903 року М.Грушевський писав:

«колекція має бути систематичною, себто представлені головні типи кожної епохи… я тільки додам, що не зле було б дати головніші типи також провінціальні» (Наук. архів Інституту археології НАНУ, Ф.1, № 1940).

Він брав безпосередню участь у корегуванні етнографічних програм і запитальників, за якими провадилися дослідження, обгрунтовував теоретичні питання щодо методів і об’єктів етнографічних досліджень, зокрема провів за його висловом, «демаркаційну лінію» між етнологією і етнографією – питання остаточно не з’ясоване і дотепер. У працях М.Грушевського, особливо в І томі «Історії України-Русі», містяться грунтовні відомості про культуру та побут людності на теренах України від найдавніших часів. У них досить чітко простежуються поширені в тогочасній етнології концепції, насамперед ідеї еволюціонізму та дифузіонізму.

Щоб зрозуміти розбіжності у поглядах на народознавчі проблеми між Ф.Вовком і М. Грушевським, треба, бодай побіжно, сказати про тогочасний стан етнографічних досліджень в європейських країнах. Наприкінці XIX – початку XX століття термін «етнографія» був рівнозначним поширеному подекуди і дотепер у західних країнах поняттю «антропологія», тобто науки, яка досліджує не тільки походження людини і її расові особливості, але й культуру та побут.

Дещо пізніше, вже в 1920-х роках, в англо-американських країнах виділилися окремо антропологія фізична і антропологія культурна (соціальна) – остання у сучасному розумінні етнографії в країнах східної Європи. При цьому передбачалося, що багато суто етнографічних явищ досліджувалося комплексно рядом суспільних та інших наук, на перший погляд віддалених від народознавства, зокрема природознавчих. Не випадково багато народів із яскраво визначеною етнічною культурною традицією (австралійські аборигени, американські індіани, айни та ін.) під впливом поширених тоді європоцентристських ідей нерідко вважалися представниками «доіндустріального суспільства» і досліджувалися переважно в поширених у західних країнах музеях природничої історії.

Виникнення і формування культури народів визначалося необхідністю функціонування тієї чи іншої етнічної спільності в залежності від природних ресурсів, які знаходилися у її розпорядженні, тобто географічного середовища, виробничих і суспільних стосунків, а в подальшому науково-технічного прогресу.

Зрозуміло, що особливості культури, які відтворюють відмінності між народами, залежали не тільки від умов їх існування, специфічних форм трудової діяльності, а й інших чинників, зокрема біологічної організації, навіть антропологічних і психічних особливостей. З цієї точки зору етнічна специфіка може бути об’єктом дослідження не лише народознавства, а й суміжних наук, наприклад, мовознавства, археології (етноархеології), історії первісного суспільства, етнічної антропології. Ці ідеї червоною ниткою пронизують листи Ф.Вовка до М.Грушевського.

Таке розширене поняття етнографії, а точніше народознавства (термін більш широкий, тотожний сучасному «етнологія») за часів Ф.Вовка стає зрозумілим, якщо врахувати, що багато явищ культури сформувалися за часів сивої давнини, в епоху докласового суспільства і певною мірою збереглися (уява про оточуючий світ, вірування, звичаї тощо). З іншого боку, тодішня етнографічна наука лише почала диференціюватися на певні галузі, вона тільки-но виходила зі стану накопичення емпіричних відомостей, і саме Ф.Вовк фактично першим здійснив цілеспрямовані комплексні дослідження людності українських земель.

Поза сумнівом на етнографічні праці Ф.Вовка мав місце вплив західноєвропейських шкіл і насамперед ідей еволюціонізму, які набули поширення в усіх країнах після виходу в світ праць Ч.Дарвіна про еволюцію біологічних видів і, відповідно в етнографії, книги Е.Тейлора про первісну культуру (вийшла друком у Лондоні 1871 року, а вже через рік перевидана багатьма європейськими мовами, зокрема російською). Це простежується в постійному намаганні дослідника, у міру можливостей, визначити шляхи розвитку того чи іншого явища культури від найдавніших часів до сучасності.

До речі, ідеями еволюціонізму позначені культурологічні праці М.Грушевського і особливо визначного еволюціоніста, колеги Ф.Вовка по Російській Вищій школі суспільних наук у Парижі, Максима Ковалевського. Зокрема, виступаючи на відкритті цієї школи, Ковалевський зазначав, що «історико-порівняльний метод стосовно антропології, етнографії і етнології дозволив нам і в галузі так званої доісторії виявити ряд поступових нашарувань».

Не слід забувати, що етнографія як самостійна галузь знань в Росії та Україні виникла у середині XIX століття в системі географічних наук у зв’язку зі створенням Російського географічного товариства, тоді як на Заході (а Ф.Вовк як етнограф фактично сформувався в еміграції), в його творчості незаперечливим виявився вплив біологічного аспекту європейських етнографічних шкіл, особливо еволюціонізму.

Концепції цієї школи стосовно людської культури передбачали впровадження природничо-наукових методів, розгляд історії людства як єдиного процесу поступового прогресивного розвитку від простого до складного. Звідси зрозумілою стає особлива увага, яку Ф.Вовк приділяв, досліджуючи етнографічні явища і читаючи лекції з народознавства, таким наукам як археологія, фізична антропологія, палеонтологія, історія первісного суспільства. У XIX столітті ця прогресивна течія відповідала уявам про боротьбу з пережитками середньовіччя, кріпосництва, клерикалізмом. Етнографічні дослідження слугували цій боротьбі.

Людина, етнічні спільності стояли в центрі уваги і досліджувалися комплексно з застосуванням методів різних наук як природничих, так і суспільних. Цілком зрозуміло, що різноманітні явища культури можно було всеобічно дослідити не тільки шляхом безпосереднього спостереження під час експедицій, а й вивчаючи пам’ятки старовини, давні поселення, легенди і епічні перекази.

Сам Ф.Вовк вважав, що в поняття «антропологічних» наук входять фізична антропологія, палеоантропологія, етнографія і етнологія. Він так висловлювався про виникнення і розвиток антропологічних наук: наука про людину або антропологія могла виникнути лише на основі загального природознавства, геології, палеонтології, біології. В середині XVIII століття виникла антропологія, потім – палеонтологія, передісторична антропологія і лише після неї – наука про людський побут – етнографія і остання в цьому ряду – наука про походження народів, їхню структуру і характер життя – етнологія. Всі вони і складають «антропологічні» науки. Р.Оуен, Ч.Дарвін, П.Брока, Г.Мортільє, Л.Манувріє, Е.Тейлор поставили ці науки у зв’язок з іншими природничими науками і загальною теорією еволюції. Таким чином, погляди Ф.Вовка відбивали побутуючі в перші десятиліття XX століття ідеї єдності людини і природи.

Не меншою мірою на етнографічних працях Ф.Вовка позначився вплив іншої західноєвропейської школи – дифузіонізму, яка намагалася звести розвиток культури до історії її територіального переміщення («дифузії», запозичення, міграції). Тобто те чи інше явище, згідно цієї концепції, виникало в якомусь одному центрі, а потім «запозичалося» іншими. Слід зазначити, що з формуванням етнічних спільностей визначалися окремі риси їхньої етнічної специфіки, але вони ніколи не були відособленими, відрубними і недоступними для інших і являли собою динамічну систему, яка постійно змінювалася під впливом різних чинників, насамперед економічних, мали ті або інші відмінності, особливо в аспекті соціальному або професійному. Ці ідеї Ф.Вовк послідовно відстоював у своїх працях.

Поза сумнівом і те, що Ф.Вовк дещо перебільшував роль запозичень, особливо коли стосувалося порівнянь української культури з подібними явищами, властивими іншим народам, територіально або генетично не зв’язаними з українцями (американськими індіанами, народами Африки, ескімосами та ін.). З іншого боку, не можна не помітити впливу на праці Ф.Вовка одного з різновидів дифузіоністської «школи» – концепції так званих «культурних ареалів» або «культурних кіл».

Так, зокрема, він зазначав, що зміни форм господарського побуту в Україні йдуть не «з північних культурних центрів», а з півдня «під впливом загальноєвропейської культури». По-перше, критиками ідей дифузіонізму взагалі і культурних кіл зокрема, давно доведено, що культура далеко не завжди «поширюється» з якихось «центрів», а отже, зміни форм господарської діяльності народів визначаються не лише територіальними переміщеннями за румбами (південь, північ та ін.), тим більше такі центри не обов’язково виконують роль носіїв «загальноєвропейської» культури. Взаємодія культур відбувається набагато складнішим шляхом і не лише внаслідок урбанізації населення (до того ж вона йшла не тільки з півдня України) і посилення його соціальної мобільності, а й внаслідок особливостей етнічної історії, структури населення, його менталітету.

Крім того, з розвитком капіталістичних стосунків в Україні, ці процеси охоплювали й інші регіони, особливо промислові агломерації і великі міста. І, нарешті, давно вже доведена обмеженість дифузіоністських концепцій, які заперечують виникнення і формування того чи іншого явища культури за рахунок лише свого внутрішнього розвитку.

Адже етноспецифічні риси найбільшою мірою виявляються у регіональному аспекті не тільки залежно від національної структури: скажімо, у традиційному народному будівництві або звичаєвості всіх етносів Полісся (українців, білорусів, росіян, поляків) було більше об’єднуючих рис, ніж в українців цього історико-етнографічного району і, наприклад, Карпат або Півдня. З іншого боку, серед елітарних кіл різних народів, будь-то Полісся або Південь, спостерігалося більше спільного в системі цінностей, моралі, етноспецифічних особливостях взагалі, ніж скажімо, з «плебсом» своєї національності.

Разом з тим, Ф.Вовк висловлювався про необхідність уніфікації методів досліджень, оскільки, за його словами, наприклад, у сучасних віруваннях міститься багато пережитків давньої ідеології: фетишизму, анімізму, антропоморфізму, пізніх культів дохристиянського походження.

Особливо активізувалась етнографічна діяльність Ф.Вовка, коли розпочалось його листування з М.Грушевським, після обрання його у 1899 році дійсним членом і, 1906 року, головою Етнографічної комісії Наукового Товариства ім.Т.Г.Шевченка у Львові. Про його внесок у становлення етнографічної школи на західноукраїнських землях свідчить листування не тільки з М.Грушевським, а й його співробітниками В.Гнатюком і З.Кузелею. Запропонувавши Ф.Вовку у березні 1896 року укласти том матеріалів з етнографії, М.Грушевський констатував повну відсутність наукових кадрів: «не маємо ані антропологів, ані археологів, ані етнологів». Не визначеною була і сама структура етнографічних закладів та наукових видань.

У зв’язку з цим він постійно консультувався з Ф.Вовком, зокрема погоджувався з запропонованим ним і В.Антоновичем поділом народознавчих видань НТШ. «Демаркаційна межа», за висловом М.Грушевського, між етнографією і етнологією повинна була виявитися в тому, що одні з видань («Матеріали до українсько-руської етнології») репрезентували наукові студії та розвідки, інші («Етнографічний збірник») пропонували читачеві фактичні відомості з питань народознавства.

У кількох листах йдеться про надзвичайно важливу на той час теоретичну статтю Ф.Вовка «Дещо про теперешній стан і завдання української етнології» (надруковану у «Матеріалах до українсько-руської етнології», 1899, т.1), в якій було подано оцінку тогочасного стану етнології, визначені завдання і шляхи її розвитку. В цьому ж часописі публікувалися і створені ним програми наукових досліджень в галузі народознавства і збирання відомостей з культури та побуту. Ф.Вовк вперше в українській етнографії здійснив принципи комплексних досліджень, адже до нього найбільша увага приділялася переважно усній поетичній творчості.

У листах йдеться й про методичні принципи Ф.Вовка, які стосуються порівняльних досліджень, аналізу етнографічних явищ у їхньому розвитку, уваги до соціально-економічних факторів і їх впливу на особливості культури. Ще більшою мірою вони знайшли відбиття в його працях. Зокрема, не можна не погодитися з думкою Ф.Вовка, висловленою на початку XX століття про те, що «національні костюми вважали за щось дуже стале, за одну з форм виявлення народної індивідуальності, вбачали в них одну з національних «святощів».

Новіші успіхи порівнюючої етнографії примушують дуже сильно розчаруватись щодо цих ілюзій, доводячи з кожним днем все певніше, що так звані «національні» костюми зовсім не такі національні і не такі сталі, як це думали раніше, а якраз уявляють собою пережитки старих мод, запозичення тощо, які змінюються дуже часто, залежачи не стільки від географічних та етнічних умов, скільки од соціальних». І сьогодні злободенною залишається теза славетного вченого про те, що при дослідженні культури і побуту важливо врахувати історію цивілізації

«щоб не приймати за етнічні ріжниці різниці тільки ріжницю різницю рівня культури».

Листування показує, що високий професійний рівень народознавчим студіям Ф.Вовка в Україні забезпечили впроваджувані ним науково-обгрунтовані програми збирання етнографічних матеріалів та їх систематизації. Його програмами і різноманітними запитальниками користувалися не лише ті, хто брав з ним безпосередню участь у польових експедиційних дослідженнях, а й чимало кореспондентів, представників місцевої інтелігенції і науковців. Вони не лише використовували програми Ф.Вовка, а й всеобічно допомогали йому у розробці маршрутів, пошуках інформаторів, збиранні етнографічних та антропологічних матеріалів.

У листуванні багато йдеться про відкриту Ф.Вовком Мізинську палеолітичну стоянку, за яку у вересні 1912 року на Міжнародному антропологічному з’їзді у Женеві його було нагороджено премією Кана. Кілька листів торкалося підготовки Ф.Вовком до видання узагальнюючої фундаментальної праці з культури та побуту українського народу – «Етнографічні особливості українського народу», яка вийшла друком російською мовою у II томі петроградського видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916 р.).

У цій праці, пізнавальне значення якої важко переоцінити, автором з позицій сучасної йому народознавчої науки, наведено всебічний систематизований нарис українського народу за відповідними історико-етнографічними районами України і його антропологічна характеристика. У ній розглянуто найрізноманітніші види господарської діяльності українського народу (мисливство, рибальство, скотарство, хліборобство, промисли та ремесла), знаряддя праці, засоби пересування, типи поселень, народне будівництво, одяг, їжу і харчування, особливості громадського та сімейного побуту, вірування, звичаї і обряди, народні знання. Ця праця, поза сумнівом, визначала місце і роль українців у колі високорозвинутих європейських народів, вона сприяла піднесенню їхньої національної гідності і навіть за часів, коли ім’я славетного вченого всіляко замовчувалося, була чи не єдиним джерелом українознавства.

Листування між М.Грушевським і Ф.Вовком спростовує поширену серед дослідників думку про те, що М.Грушевський нібито «не сприймав критику». Зокрема, в наведених листах міститься багато зауважень Ф.Вовка до І тому «Історії України-Русі», праці «Київська Русь» та ін. Йдеться про недоцільність корегування М.Грушевським обрядів, вміщених в оповіданнях арабського дослідника Ібн-Фадлана, сумнівність перекладу на інші мови аутентичних зразків фольклору, наведених М.Драгомановим, безпідставність «викрапкування» так званих «сороміцьких пісень» та ін, Ф.Вовк зауважував М.Грушевському про перебільшення ним значення «лінгвістичної палеонтології», вказував на необхідність дослідження українських колоній за Дунаєм.

Кілька «прикрих помилок», за словами Ф.Вовка, стосувалось проблем історії первісного суспільства, зокрема побутування різних тварин у мадленську епоху, виготовлення знарядь праці тощо (лист Ф.Вовка від 25 жовтня 1910 року). Цікаво, що в зазначеному листі Ф.Вовк просив у М.Грушевського вибачення за численні зауваження, на що той відповів: «Не вибачаю! Жалкую що ці зауваження не надійшли на п’ять років раніше».

Величезна заслуга М.Грушевського, як і Ф.Вовка, полягає у створенні фундаментальних фондів та колекцій народознавчих музеїв – НТШ у Львові, Київського історичного, Імператорського музею ім.Олександра III у Санкт-Петербурзі. Нарешті, завдяки титанічним зусиллям М.Грушевського про українську науку почали знати в світі. Підкреслюючи необхідність популяризації досліджень НТШ за кордоном, в лютому 1897 року він писав Ф.Вовку, який перебував тоді на еміграції у Франції:

«Зробили отже добре діло, спопуляризовавши спопуляризувавши етнографічну карту (розселення українського народу, складену Гр.Величком – В.Н.), могли би отже зробити ще більше популяризуючи кілько видно в приступних для Вас видавництвах наукових і загальних нашу роботу наукову. Не велика вона, знаю, і ведуть її за для рівнодушности рівнодушності або малодушности малодушності більших сил наукових українських в українській справі національній (за дуже малими винятками) сили поки що в науки невеликі переважно, але ведуть її завзято і з гарячим почутєм почуттям національним, хотячи якусь наукову фірму для нашої ідеї виробити, і ся робота тоді набере повної її своєї важності, як про неї, розуміється – з критичного справедливого [боку], буде пригадуватись неустанно світові західньому західному, і через Европу Європу – і обгороженим китайським муром вищим сферам росийським російським і польським і всяким иньшим іншим».

Навіть наведені факти свідчать, що діяльність М.Грушевського в галузі етнографії та інших народознавчих дисциплін була спрямована на піднесення рівня української науки і розвій громадсько-політичного життя тогочасної України.

Листування засвідчує й досить значні розходження між Ф.Вовком і М.Грушевським, які інколи набували конфліктних форм у поглядах на об’єкт етнографічних і етнологічних досліджень, спеціалізацію тих або інших народознавчих видань. Ф.Вовк, набувши у Франції високого професійного рівня, справедливо наполягав на необхідності більш чіткої спеціалізації часописів НТШ.

У багатьох листах йдеться про боротьбу за створення українського університету і участь М.Грушевського у роботі Вищої російської школи суспільних наук у Парижі. У листі від 28 лютого 1903 року він писав: «Не охочий я до гастролей, але думаю, що інтерес національний трохи в тім єсть і для нього годиться і по російськи читати». Хоча згодом в своїй «Автобіографії» він зазначить, що «надії на популяризацію українства відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалась питаннями економічними і політичними, а українська історія і українство для неї були речами мало цікавими…» Приїхавши до Парижа за рекомендацією Ф.Вовка, М.Грушевський домовився про видання «Малої історії України» французькою мовою.

Значну увагу у листуванні після 1905 року, коли М.Грушевський переніс свою діяльність до Києва і очолив Українське наукове товариство (1908 p.), приділено участі Ф.Вовка у виданнях згаданого товариства («Записках…», часописі «Україна» та ін.). Особливо цікавили М.Грушевського всесвітньо визнані відкриття Ф.Вовка в галузі археології, передусім мізинська палеолітична стоянка. В середині 1910-х років листування стає епізодичним у зв’язку з арештом М.Грушевського (1914 р.) і активізацією його громадсько-політичної діяльності як Голови української Центральної Ради та Президента УНР, а, з іншого боку, з погіршенням стану здоров’я Ф.Вовка і його смертю у червні 1918 року.

Листування між Ф.Вовком і М.Грушевським є важливим джерелом дослідження складних соціально-політичних умов тогочасної України, яке дозволяє об’єктивно і неупереджено визначити їхню роль у науковій діяльності і громадсько-політичному житті. Як зазаначалося, листування між М.Грушевським і Ф.Вовком охоплює 145 кореспонденцій, в тому числі 73 листи М.Грушевського (знаходяться в Науковому архіві Інституту археології НАН України, ф.1, В/1904 – В/1997) і 72 листи Ф.Вовка (зберігаються у Центральному державному історичному архіві у Києві, фонд 1235, оп.1, № 389). Хронологічно вони охоплюють період від квітня 1895 року до травня 1913 року.

Листи непогано збереглися. Вони написані на доброму папері: М.Грушевського, як правило, на стандартних бланках НТШ або Українського Наукового Товариства; листи Ф.Вовка позначені місцем мешкання, у Парижі або Санкт-Петербурзі. Переважну більшість становлять власне листи, незначний відсоток – картки, телеграми, записки. Деякі кореспонденції М.Грушевського написані іншими особами, але ним завірені.

Більшість наведених листів друкуються вперше, крім 17 епістоляріїв, які були опубліковані нами у часописі «Родовід» (1997, № 15). Загальні відомості про листування М.Грушевського з Ф.Вовком були наведені О.Франко в ряді публікацій, якій упорядники висловлюють щиру подяку за фахові консультації. Багато труднощів викликало зіставлення епістолярій за системою лист-відповідь, оскільки не всі листи датовані.

Всі кореспонденції репрезентовані повністю, навіть якщо їхні положення не можуть бути сприйняті однозначно сучасним читачем. Авторське написання збережено, за винятком окремих фонетичних норм («його» – замість «ёго» в листах Вовка). Для пропущених, непрочитаних або скорочених слів вживані квадратні дужки […], назви часописів подано в лапках. Упорядкування листів, написання передмови, підготовка довідкового матеріалу матеріалу і коментарів здійснено Всеволодом Наулком, комп’ютерний набір – Ю.Філіповою.

Упорядники висловлюють щиру подяку працівникам архівів, в яких зберігаються наведені епістолярії.

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2001 р., т. 2, с. 94 – 101.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 117

Модифіковано : 31.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.