В столітні роковини Герцена

Михайло Грушевський

Великоднє свято сього року зійшлося з пам’ятною і дорогою для всеї поступової Росії річницею – столітнім ювілеєм уродин її великого трибуна, одного з найбільших політичних діячів, яких взагалі мало великоруське громадянство, – Олександра Івановича Герцена. Він уродився в Москві 25 марта ст. ст. [1812], кілька місяців перед славною Бородінською битвою і пожаром Москви – котрих столітні роковини збирається святкувати офіціальна Росія. В московськім пожарі Герцен сам ледве не загинув, але, вийшовши ціло з нього, він зістався на ціле життя немов осяяний відблисками тої грандіозної боротьби народів його дитинних літ, немов перейнятий тим воєнним, бойовим духом, перетвореним в нім в святий огонь і запал ідейного борця, трибуна – проводиря громадянства.

Доля, котра провела його потім такими незмірно цікавими дорогами, по самих огнищах сучасної європейської мислі, в розгарах ідейної й політичної боротьби великої весни народів, не була ласкава до його діяльності. Він не належав до тих улюбленців суспільності, що сторицею збирають славу і популярність за свої діла при житті і по смерті. Чоловік щиро ідейний, не звичний примінятися до подувів вітру громадських настроїв, вод скоро розійшовся не тільки з тими офіціальними сферами, котрих хотів бути дорадником один час, але й тими поступовими кругами, котрих хотів бути провідником; зіставшися «за флагом» сучасного життя, стративши популярність у молодших поколінь, він заразом зістався забороненим плодом для цілої Росії до останніх часів, та й нині в Росії його писання обертаються в дуже «очищенім виді».

Навіть поступове громадянство великоруське, властиво, знає його дуже мало, ще менше, розуміється, наша українська суспільність в Росії, не кажучи про Австрію. Тому завданням нинішнього ювілею для всіх, хто здіймають голос про великого ювілята, стає – перше, і ніж входити в оцінку його діяльності та зазначати своє становище до його ідейної спадщини, – інформувати про сю спадщину, про великий подвиг російського «апостола свободи».

В рамках ювілейної замітки не можу сим зайнятися ширше, а незвичайно бурхливе життя Герцена, різносторонні інтереси й заняття його не можуть бути уняті в цілості в коротку замітку. Обмежусь головнішим.

Син московського аристократа Івана Яковлева, але син нешлюбний, хоч і вихований як рідний, Герцен наслідком фальшивого становища, в котрім стояв сам і його мати, рано мусив застановитися над ненормальностями того життя, яке його окружало, і ближче стати до стану покривджених, сим життям, ніж його вибранців. Пекло кріпацтва, що окружало його, розкрилося перед ним і дало йому найглибші враження, які уложилися в провідну ідею його життя – скасування кріпацтва і всякого поневолення народу.

Хлопцем-підлітком на порозі свідомості він з своїм кузеном і спільником ідей Огарьовим був свідком вікопам’ятного повстання декабристів, їх процесу і кар над ними, що зробили сильне враження на їх обох. Ідейна спадщина Великої французької революції, котрою ще овіяне було поступове московське громадянство, була глибоко защіплена і в молодім Герцені впливами гувернера, француза-революціонера епохи конвенту. Перейнятий ідеями французького раціоналізму і матеріалізму, ідеями освободження і уліпшення людства, він в свої студентські роки підпадає з своїми однодумцями особливо впливам голосного тоді фур’єризму і сен-сімонізму.

Мы поклялись, что посвятим всю жизнь

народу и его освобожденью,

основою положим социализм, –

споминав потім Огарьов сі мрії молодості.

Але дрібна історія, наслідком котрої Герцен і Огарьов були не більше не менше як засуджені на смерть і тільки з ласки ся кара була замінена на заслання (1834), вибила його з московських кружків і кинула надовго в саму гущу «дійсного» російського провінціального життя – в Пермі, потім в В’ятці, нарешті в Володимирі-на-Клязьмі. Тільки 1839 р. Герцену позволено було вернутися до Москви і він знову з головою кидається в тутешнє духове життя. Стрівшися з пануванням гегеліанства, Герцен сам зайнявся студіюванням Гегеля, але тільки з тим, щоб виступити критиком того консерватизму, який виходив з звісної (хибно толкованої) тези Гегеля про «розумність дійсного».

Нове заслання, одначе, знову перебило життя і плани Герцена, і тільки з 1843 р., по повороті з сього другого заслання, розвиває він в усій повні ту живу публіцистичну і белетристичну діяльність, яка поставила його на чолі сучасного великоруського життя («Письма об изучении природы», «Кто виноват?», «Из записок доктора Крупова» і ін. (1843 – 1847) – він виступає тут гарячим проповідником розумного життя, визволення людськості з його рабства – невільного і вільного, соціально-політичної неволі так само, як і поневолення традиційними пережитками індивідуальної і суспільної моралі.

Одначе, кінець кінцем тяжкі пута миколаївського режиму отумили навіть огненну енергію Герцена і 1847 р. він виїхав на Захід – до Франції, звідти перекочував до Італії і знову потім до Франції – на перші вісті про революцію 1848 р. Попавши в сам розгар революційної боротьби, Герцен, одначе, скоро стратив всяке поважання до західноєвропейського буржуазного лібералізму, знеохочений тим «міщанством», котре жило і розвивалося під покровом свободолюбних кличів. По реакції разом з критикою сього лібералізму (особливо в своїх славних памфлетах «З того берега») виступає він апологетом слов’янства, доводячи безвихідність буржуазного західноєвропейського строю, противставляє йому форми основи слов’янського, вірніше – великоруського народного життя, «общину», і осуджуючи сучасний соціально-політичний режим Росії, голосить віру в її славну будучність, славословить великоруський народ – «мощный, неразгаданный народ, который втихомолку образовал государство в шестьдесят миллионов, который так крепко и удивительно разросся, не утратив общинного начала» і т.д.

Тільки кінець миколаївського режиму вирвав Герцена з сих нездорових теоретизувань, з сих дряговин слов’янофільсько-великоруського месіанізму й поставив знову на тверду путь реального життя. Починаючи з звісного листа до нового імператора (1855), потім в своїх виданнях – «Полярная звезда», «Голоса из России» і нарешті в славнім «Колоколе», заснованім 1858 p., він виступає апостолом реформи і здобуває величезний вплив в російськім житті. Його видання, особливо «Колокол», став правдивим центром, в якім відбивалася поступова Росія – там знаходили свою трибуну, поміч і опору проводирі реформи, звідти виходили побудки поступового напряму, гарячий протест против всього, що ставало на дорозі поступів реформ і смертоносна критика форм і відносин старого режиму. Партія реформи йшла під проводом Герцена, сам імператор і його однодумці користувалися його вказівками; абсолютно заборонений в Росії його «Колокол» розходився в двох тисячах примірників і читався однаково пильно приятелями і ворогами.

Се був апогей публіцистичної діяльності Герцена, але він не був довгий. Правительствена партія реформи скоро перестала вдоволяти Герцена і його орган виступив з різкою критикою правительственої реформи. Тоді не тільки правительствені, а й ліберальні круги відвернулися від нього, вважаючи його програму занадто радикальною; до решти розсварили з ним поступові російські круги його виступи з нагоди польського повстання: государственницькі націоналістичні пережитки, глибоко закорінені в великоруських, навіть поступових кругах, не могли погодитися з становищем Герцена, що боронив польське повстання.

З другого боку, його виступи против нового радикалізму, великоруського «нігілізму» 1860-х pp., його «постепеновщина», протести против «передчасного приспішення розвою» відвернули від нього радикальні кружки, що в тім часі почали здобувати все більший вплив серед молодших поколінь. Незалежно від теоретичних різниць, Герцен не крив відрази, яку будили в нім некультурні форми радикальної «разночинщины», і се псувало відносини все більше.

Його довголітній приятель і одномисленник Бакунін кинув на нього згірдливі слова, прозиваючи відсталим воркотуном, розсердженим радикальними течіями аристократом. «Колокол» відразу стратив авдиторію; в 1865 р. Герцен припинив його; відновив ще раз з 1868 р. на французькій мові з російськими додатками, але, почувши ще гіршу порожнечу навколо себе, припинив востаннє з кінцем того ж року.

«Силоміць прискорити розвій – значить рискувати привести до смертельної кризи або недоносу», – писав Герцен в останнім числі свого органу. «Треба вміти чекати. Чи не завсіди проповідували ми покору перед фактом? Молодіж іде своєю дорогою, вона не потребує нашого слова: вона дозріла і свідома того. Іншим нам нема що говорити. Спокійно лишім нашу газетну арену – не побіджені, ані перегнані»…

Але на ділі перенести спокійно сей перелом Герцен не був в силі. Чуючи, як сучасність відходить від нього, він перейшов був до минулого. В останніх роках «Колокола» друкуються його чудові мемуари «Былое и думы» – найвищий твір його з погляду літературного, дорогоцінна перлина мемуарної літератури. Але повного вдоволення в сій роботі він не знаходив, і ся тяжка духова криза, без сумніву, прискорила його передчасний кінець. 9 січня 1870 р. він умер, не доживши 58-го року життя. Згідно з його бажанням, тіло його було перевезено до Ніцци й поховане тут, поруч з тілом його дружини. Гарний монумент роботи П.Забіли увінчав могилу великого вигнанця Росії, що стало місцем паломництва для всіх ісповідників його ідеалів.

Не вважаючи на видатні сили свого інтелекту, Герцен був все-таки чоловіком чуття, а не доктрини, не розумової формули. Вірний своїй релігії визволення людини й її щастя – не абстрактного людства, а живого осібняка, котрого він бачив перед собою, Герцен відкликався щиро і палко на те, що напливало на нього, на те, що доводилося переживати, і не журився тим, щоб заховати непорушно лінію своїх виступів і гадок. Через те й його спадщина не зводиться до якоїсь простої формули, і різні сторони його діяльності і поглядів знаходили й донині знаходять відгомін і спочуття в дуже розбіжних кругах. Для нас, українців, і для всіх недержавних народностей Росії, а також і для всіх щирих прихильників децентралізації й автономізму, Герцен нині пам’ятний особливо своєю проповіддю федералізму в приложенні до Росії.

Відданий всею душею ідеям визволення людини і забезпечення їй свобідного й незвязаного розвою, він скоро переконався, що самі гарантії політичної свободи – конституціоналізм і парламентаризм – не забезпечують такої повної і всесторонньої свободи. Приглянувшися на практиці до ліберального централізму Франції, не тільки не порушеного гаслами свободи і рівності, а навпаки – ще більше скріпленого і доведеного до крайності революційними рухами, він стає прихильником ідей автономії й федералізму.

Зблизившися з Прудоном, звісним проповідником федералізму, як неминучої прикмети і гарантії дійсної свободи, Герцен став щирим одномишленником його. Потім Польське повстання 1863 року, змусивши його застановитися над питанням про становище недержавних народностей, дало йому нагоду вияснити собі сі питання особливо щодо Польщі і України, яка опинилася тоді між великоросами і поляками, служачи предметом претензій для сих двох державних народів – одного сучасного, другого бувшого.

Невважаючи, що становище Герцена як оборонця польського повстання було досить трудне, він, одначе, вмів узяти вірний тон в своїй обороні прав України на національне самоозначення, а заразом рішуче і гаряче виступив з ідеєю загальної федералізації. Коли Костомаров в своїм листі, надрукованім в «Колоколе», запротестував против того, щоб великороси або поляки ставили які-небудь претензії до українських земель, як до своїх, Герцен поспішив заявити свою повну солідарність з таким становищем і торги сучасних великоросів з поляками за українські землі викликали в нім іронічну замітку, що так можуть поступити хіба «наследники венского конгресса», а не представники поступових ідей.

«Признаючи одним з перших кроків до будучого союзу розв’язання всяких силоміць зав’язаних зв’язків, ми тим самим признаємо і за Україною повні права на незалежність і самоуправність», – пише він у своїй пам’ятній статті «Россия и Польша» і дає таку програму відносин до України: «Развяжем им руки, развяжем им язык, пусть речь их будет совершенно свободна и тогда пусть они скажут свое слово» – схочуться пристати до великоросів чи до поляків, відокремитися вповні чи ввійти в федеративний союз, що Герценові представлявся єдино раціональною формою державного життя.

Різко виступаючи против усякого поневолення народів, против кріпощення їх державою силоміць, немов своєї безсловесної власності, він заразом рекомендував федерацію як єдиний вихід з сучасних відносин. «Мы признаєм не только за каждою народностию, выделившеюся от других и имеющею естественные границы, прав на самобытность, но и за каждым географическим положением», – писав він, але, з другого боку, завважав: «Глубоко ненавидя всякую централизацию, я убежден, что соплеменные федерализации дают среду государственную несравненню более широкую, чем раздробление одного рода на отдельные части…»

Зрозуміла річ, що при такім рішучім признанні народного самоозначення, яке не спинялося перед признанням за кождою народністю права на повне виступлення з державної зв’язі, для Герцена не могло бути сумнівів щодо свободи національного життя. Він різко виступав против усяких «лингвистических завоеваний», адміністративних вмішувань в сферу національної культури, регламентацій «министерств грамматики и департаментов спряжений». Школа з народною мовою, допущення народних мов в урядування на територіях двоязичних і різноязичних для нього були аксіоммами, речами самозрозумілими.

Таке рішуче становище Герцена в сих питаннях було тим більш замітне, що від національних питань Росії він взагалі стояв здалека – з українцями не мав близьких зносин, не міг черпати від них інформацій та й українське життя в тім часі було дуже слабке і особливо мало проявляло себе в сфері політичній. Старі кирило-мефодіївські ідеї слов’янського федералізму відступили на далекий план перед біжучими питаннями життя – селянським визволенням, народною школою і освітою. Нічого дивного, що, не маючи перед собою яскравіших фактів українського життя, Герцен, взявши в принципі такий рішучий тон в українськім питанні, в деталях не завсіди витримував його і збивався під впливами різних традицій, навпаки, дивуватися треба, що він міг так глибоко визволитися з впливів сих традицій у тих поглядах, які я характеризував ото вище.

І тогочасні українці, не вважаючи на згадані вагання, цінили принципіальне становище Герцена, і Костомаров дав вислів сим почуттям в своїм листі до Герцена: «Вы проявили относительно Украины такой взгляд, который мыслящая часть южнорусского народа издавна хранит как драгоценную святыню сердца», – писав він. І сю «дорогоцінну святиню» треба поминути сучасному українському громадянству, споминаючи Герцена.

Але до сих вдячних, повних пієтизму споминів, під нинішню хвилю примішується сам собою жаль. Таких рішучих і свобідних від усяких «посторонних соображений» поглядів на українське питання, які важився висловити Герцен, українське громадянство не чуло не тільки перед тим, але й потім – принаймні з уст хоч приблизно стільки авторитетних, як Герценові.

Серед тих людей, що вважають себе епігонами Герцена – спадкоємцями його ідейних заповітів, даремно шукали б ми людей з так ясно вираженими поглядами на потребу перестрою Росії на підставах широкої децентралізації, в інтересах свобідного і незв’язного розвою її народів. Його народолюбні, поступові, свободолюбні ідеали знайшли наступників, які розвинули його ідейну спадщину, пішли навіть значно далі в своїх домаганнях; але спадщина Герцена-федераліста, його поняття про свобідне самоозначення народностей і областей зісталися виморочним спадком між признаними проводирями сучасної поступової Росії. На адресу сих проводирів ще й тепер, по п’ятдесяти літах, коли український рух так незмірно виріс і політична фізіономія українства без порівняння стала виразнішою, нам приходиться доводити, не раз з немалим трудом, навіть те, що було самозрозумілими речами для Герцена 1860-х років: потребу народної школи на українській мові, народної мови в суді, церкві, в урядуванні. А чи не були ми свідками, як недавно правувалися про Холмщину з націоналістами російські поступовці, забуваючи про потреби й інтереси місцевої української людності?

І тепер, читаючи в газетах описи маніфестацій і промов з нагоди Герценового ювілею в Росії і за кордоном, коли перед нами проходять довгими рядами більше й менше голосні й популярні ймення, не почули ми в сих славословіях Герценові тої ноти, яка, може, найменше пережитих з усеї його ідейної спадщини і найбільше дає для програми будучності Росії – тих гадок, про які я говорив вище. Епігони Герцена за се півстоліття переступили його погляди в інших питаннях, але тут вони не доросли до нього. І в їх ювілейних хвалах не зазвучали щось ані раз ті слова, які змушували битися серця тодішніх українців враз з серцем великого «рицаря духу». Про пієтизм тодішніх українців до Герцена вони згадували; не забули спом’янути ще, як побожно цілував Шевченко листки «Колокола», вперше діставши до рук. Але що міг би поцілувати сучасний українець з писань нинішніх Герценових епігонів?

Герцен не тягнув тогочасних українців до спільного ділання, сього й не треба було при тім виразнім становищі, яке зайняв він супроти недержавних народностей взагалі і супроти українців зокрема. Українці вважали його одномишленником і речником своїх національних інтересів і до солідарності з Герценовими однодумцями їм не треба було заохоти. Нинішні українці, навпаки, чують ненастанно сі поклики або й докори за те, що вони відокремляються від спільного ділання. Але поклики не роблять свого враження, і, очевидно, й не зроблять, невважаючи навіть на всі зусилля найщиріших прихильників українсько-великоруського контакту, поки в самих тих голосах з великоруського боку не зазвучать ноти щирого і неупередженого, сміливого і послідовного признання прав народів, які звучали в огненних словах великого вигнанця Росії.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1912. – Т. 58. – Кн. 4. – С. 19 – 26. Фрагмент автографа (друга половина тексту) без назви і підпису зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 173. – Арк. 127-129).

Подається за першодруком.

Схвальний відгук на статтю, зі стислим переказом її провідних думок, подав Симон Петлюра в бібліографічному огляді «Эпигоны Герцена» (Украинская жизнь. – 1912. – № 5. – С. 118 – 120):

«В этой статье украинец преклоняется перед памятью великоросса, сумевшего подняться до понимания прав украинского народа и смело, открыто, без всяких оговорок и зигзагов мысли возвысившего свой авторитетный голос в защиту этих прав».

…одномисленник Бакунін кинув на нього згірдливі слова… – див.: Письма М.А.Бакунина к А.И.Герцену и Н.И.Огареву. С приложением его памфлетов, биографическим введением и объяснительными примечаниями М.П.Драгоманова. – Женева, 1896.

Коли Костомаров в своїм листі, надрукованім в «Колоколе»… – йдеться про публікацію: М.Костомаров. Украина // Колокол. – 1860. – № 61. – С. 499 – 503 (відома ще під назвою «Письмо к издателю «Колокола»). На думку М.Драгоманова, назву «Украйна» цій науково-публіцистичній статті дав сам О.Герцен. Пізніше декілька разів передруковувалася: Письмо к издателю «Колокола» / Передм. М.Драгоманова. – Женева, 1885. – 13 с; Письмо до видавця «Колокола» / Передм. М.Драгоманова; Пер. В.Гнатюка. – Львів, 1902. – 37 с.

…у своїй пам'ятній статті «Россия и Польша »… – див.: Россия и Польша. Ответы статьям, напечатанным в «Przeglądzie Rzeczy Polskich». Письмо первое (12 січня 1859). Під цією назвою О.Герцен подав у «Колоколе» серію публікацій переважно під псевдонімом «Искандер». Як свідчить авторська примітка, два перші листи були написані у відповідь на статтю «Aleksander Hercen i Wolna Rossyjska Drukarnia w Londynie» (Герцен А.И. Сочинения. В 9 т. – M., 1958. – Т. 7. – С. 194).

…як побожно цілував Шевченко листки «Колокола»… – так автор образно передає захоплення Т.Шевченка нелегальними виданнями Герцена і, зокрема, газетою «Колокол», проповідувані ідеї якої були близькі поетові. З «Колоколом» Тарас Григорович ознайомився після повернення із заслання, з нього довідувався про окремі прояви боротьби з царизмом та кріпосництвом в Україні. Про глибоке враження Шевченка від художніх та публіцистичних творів самого Герцена свідчить наявність численних «герценізмів» у віршах поета 1857 – 1861 pp. Т.Шевченко називав Герцена «апостол наш, наш одинокий изгнанник», передав йому примірник «Кобзаря» 1860 р. У свою чергу, О.Герцен вміщував у газеті статті про життя і творчість Т.Шевченка, а також, як стверджують дослідники, в «Колоколі» були опубліковані декілька заміток поета (докладно див.: Прийма Ф. Я. Герцен і Шевченко // Рад. літературознавство. – 1962. – № 3. – С. 77 – 90).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 434 – 440.