Чорна пляма

Михайло Грушевський

На радісне обличчя російської революції наложена гидка пляма. Це військові погроми і систематичне знищення нашої Галицької країни при виході відти російського війська. Оповідання очевидців і ті звістки, що появились уже в газетах, роблять вражіння страшне; від них застигає кров в жилах!

Революційна армія визволеної Росії вела себе, як банда погромців. Се страшно! Але вона нищила также і планово все, що зоставалось іще в краї – худобу, засіви і людську силу – се не менше страшно! Українська галицька людність, що дивилась на цю революційну армію як на свою охорону, свою надію, побачила в ній в останній хвилі страшну, темну, руйнуючу силу.

Яке горе! Який сором!

Найтяжче в тім, що се робили также і наші вояки – «українці»!

Як се сталось? Як се могло статись?!

Мабуть, не сталось би, якби не було зроблено тяжких помилок, на які вказувала загодя Укр[аїнська] Цент[ральна] Рада, не переставала вказувати до останньої хвилі, але даремно. Перше – се переформування армії по територіально-національному принципу, себто вилучення українських вояків в окремі військові часті.

Казали, що для сього нема часу, що се неможливо зробити. Тепер можна сказати напевно, що був час зробити, що се можна було зробити і що краще було навіть помиритися з певними труднощами і недогодами такого переформування, ніж допустити те, що сталось! Були б одноцільні українські часті, зв’язані душею і серцем з краєм, з фронтом і з отсею самою Галичиною; вони підлягали б національній дисципліні, вони були б зв’язані з українізованим своїм офіцерством і не за страх, а за совість сповняли розпорядження українських органів управи – Генерального секретаріату і Генерального військового комітету. Що такого переформування не було зроблено, се була перша помилка.

Що сим українським органам центральний російський уряд не схотів дати ніякої розпорядчої влади до самої останньої хвилі – се була друга. Українські вояки зостались всуміш з іншими в відносинах, часом, навіть напружених, неприязних, і в загальнім заколоті вони не могли нічого зробити, не могли ні спинити, ні протистати цьому. А Українську Центральну Раду і Генеральний військовий комітет зоставлено при «моральнім авторитеті» без усякої можності повного активного впливу на організацію оборони нашого краю, на формування українських частей, їх начальства і т. ін.

Що се значить, кожний тямущий зрозуміє без довгих слов.

Що сталося – тепер уже не поправити. Але ті помилки, які так гірко покарали наш край, треба поправити, щоб вони не показували себе далі ні в Галичині, ні [в] Волині, ні [в] Поділлі. За се треба стати твердо.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Народна воля. – 1917. – 26 липня (8 серпня). – № 69. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. Після 1917 р. стаття вперше передрукована у журналі: Український історик. – 2002, – Ч. 1 – 4. – С. 48 – 49 та виданні: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 633 – 634.

Подається за першою публікацією.

Стаття була написана під враженням жахливих наслідків воєнної поразки, якої зазнала російська армія після невдалого наступу Південно-Західного фронту. В паніці відступаючі російські війська пройшли західноукраїнськими землями, знищуючи все на своєму шляху. Російська армія розкладалася.

Недолугі дії Тимчасового уряду, що запровадив т. зв. демократизацію армії, призвели до падіння дисципліни, непідкорення солдатів офіцерам та бойовим наказам. Кризовий стан армії поглиблювався пропагандою політичних партій, особливо більшовиків. Давалися взнаки низький культурно-освітній і моральний рівень солдатських мас, їхня втома від 4-літньої війни.

Місцеве українське населення, що сприймалося як «австріяки», вороги, відчуло на собі варварську поведінку некерованої людської маси: зруйновані і пограбовані села й містечка, знищені ниви, сади й городи, численні жертви серед мирного населення. Такою була поведінка «революційної армії», серед якої, на жаль, було багато українців. Ці трагічні події детально розглядалися на засіданні Комітету Центральної Ради 22 липня 1917 р. (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 184 – 190).

Згадуючи це засідання, М.Грушевський писав:

«Перед нами вирисувалася ганебна картина другого повторного знищення Галичини російським військом і сим разом уже революційним, що стояло під відповідальним керівництвом вибранців російської демократії, міністрів-соціалістів, – і тимчасом як усі українські органи були систематично паралізовані в своїй діяльності і позбавлені всякої екзекутиви, всяких організованих впливів, ті поставленики Керенського – «солнца русской революции» – систематично, завзято нищили український край, тому що не бачили можливості затримати його в російській окупації. […] Під враженнями сих реляцій я написав свою статтю «Чорна пляма», уміщену в «Народній волі» з 26 липня – але вона тільки в малій мірі віддає те страшне горе і гнів, яким було тоді наповнене моє серце» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 10. – С. 153. Вони описані також у статті К.Широцького «Здичавіння», опублікованій 29 липня 1917 р. у «Новій раді» (див.: Український національно-визвольний рух… – С. 586 – 589).

Думка автора цієї статті співзвучна з думкою М.Грушевського: запобігти таким трагічним подіям могло б «переформування армії по територіально-національному принципу, себто вилучення українських вояків в окремі військові частини». Ця теза голови УЦР є ще одним важливим аргументом на користь його бачення проблем формування української армії.

… при виході відти російського війська – йдеться про невдалий наступ 18 червня – 21 липня 1917 р. російських військ Південно-Західного фронту в напрямку на Львів та Калуш – Болехів. Наступ виявився погано підготовленим, а боєздатність частин низькою. 6 липня німці перейшли в контрнаступ і прорвали фронт у районі Тернополя (т. зв. Тернопільський прорив), 12 липня захопили Тернопіль, 21 липня – Чернівці.

Наступ завершився повним провалом, російська армія втратила понад 150 тис. солдат і офіцерів. При залишенні Калуша, Тернополя, Станіславова відбувалися масові єврейські погроми, вбивства, грабунки й насильства. Головнокомандувач ген. Л.Корнілов змушений був віддати наказ про розстріл мародерів і дезертирів (див. детально: Френкин М. Русская армия и революция. 1917 – 1918. – Мюнхен, 1978. – С. 363-375).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 57.