Збройні сили
Михайло Грушевський
Перейдемо до тих засобів, які були в розпорядженні замків на випадок неприятельських нападів, – військових контингентів, артилерії і припасів. Постійні гарнізони були лише в небагатьох замках – у Києві, Черкасах (сто «драбів»), Вінниці, Брацлаві (не завжди). Ці загони «драбів» перебували під командою своїх ротмістрів і складалися з «копійниковъ» – «з корды (вид меча) а з алябартами або з ощепы (списи)» та «стрѣльцовъ з ручъницы, з мечи» [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 90. Уряд назагал обтяжувало утримання гарнізонів: наприклад, під час війни з Московською державою у 1574 р. у прикордонних замках було лише 1605 «драбів», з них при укладенні перемир’я того ж року відпустили 940 (див. «Акты Западной России», т. III, № 61)]. Зокрема, при замках часом бували невеликі загони старостинських служебників – у Черкасах (61), Каневі (33 нові й 13 старих), Житомирі (11 стрільців і замкових слуг), Вінниці.
Поза тим у розпорядженні воєводи чи старости перебували різні ополчення. Головною й звичною земською силою було ополчення, яке виставляли землевласники, – зем’яни зі своїх володінь; одиницею при цьому була «служба», ділянка, що становила приблизно 200 десятин; на Волині одиницею вважали дворище, яке не мало такої точної величини [За заявою шляхтичів «двѣ дворищи не стоять за одну службу литовскую» («Памятники», т. IV, 2, с. 50)]. Це ополчення було кінним, «пахолокь» мав бути «на добромъ кони, во зброй, зъ древомъ, съ прапоромъ, на которомъ бы былъ панцеръ, прылбица, мечъ або кордъ, павеза (дерев’яний щит на півтора лікті) и остроги двѣ» [«Ухвала» 1528 р. («Акты Западной России», т. II, № 152)].
Далі відбували військову службу, але, ймовірно, лише в межах свого староства, бояри і слуги різних найменувань (панцирні, замкові, ординські, путні), що користувалися невеликими земельними ділянками на кілька волок. Як зем’яни, так і бояри та слуги серед південноруських староств розподілялися вельми нерівномірно – це пояснювалося, окрім загального розподілу населення, також умовами тодішнього господарства. На Волині й Поліссі вони досить численні – на Луцький з’їзд 1545 р. зібралося 162 шляхтичі, хоча багато не з’явилося; в «Пописѣ земли Волынской» 1528 p. [3 «Акты, издаваемые Виленской комиссией», т. XIII, № 6] перелічено до трьохсот землевласників, які мали виставляти ратників в ополчення; за цим «Пописом», Волинська земля мала виставити близько восьмисот коней; за переписом 1565 р. [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, № 23], на Волинську землю, окрім загонів деяких панів, припадало понад 550 коней (усе ополчення Великого князівства [Литовського] налічувало 8178 коней).
Але Київський повіт, за цим останнім переписом, виставляє лише 36 коней. У Вінницькому повіті було лише 18 – 19 панських родин і 21 боярська, в Житомирському – 22 шляхтичі, у Брацлавському «земянъ старшихъ» 23, а «подлѣйшихь», за висловом опису, 14, «которыхъ старшіе земяне братиею собѣ не менують, а не знають, отколь суть»; в Острі 27 бояр, у Канівському повіті володіють землями 8 – 10 зем’ян, які живуть, як видно, в інших повітах, і 6 – 7 бояр, а в Черкаському – 4 зем’янина й 5 бояр [«Архив ЮЗР», ч. VI, т. 1, с. 26; ч. VII, т. 1, с. 89, 98 і далі, 127, 595; «Źródła dziejowe», t. VI, s. 108, 115]. Таким чином, звичайна військова сила була тут відсутньою.
Військова повинність зобов’язувала й міщанство. Надаючи містам значні ділянки, часто на милю навколо (що становить близько 16 тисяч десятин) чи й більше, уряд взамін вимагав від населення військової служби [Цей зв’язок вказано, наприклад, у привілеї міста Сурож (1570 р.): «Придаемъ имъ… около замку и мѣста Суражского на вси стороны на милю; которую землю они держачи, службу конную возную напротивку непріятелю нашому заступовати мають потому, яко ся мѣщане мѣста нашого Витебского зъ кгрунтовъ своихъ мѣстскихъ къ той службѣ военной заховываютъ» («Акты Западной России», т. III, № 50)]. Усі заможніші міщани й інші громадяни мусили мати коня й на вимогу старости мали вирушати разом із замковими слугами й зем’янами, найчастіше в погоню за татарами. За виконанням цієї повинності суворо стежили; так, в Уставній грамоті Києву приписується: якщо будуть звістки про татарський набіг, міщани не мають права від’їжджати з міста або повинні залишити заступників, «которые мають безъ нихъ службу нашу заступовати» [«Акты Западной России», т. I, № 120 (1494 р.)]. Ті, які не мали можливості утримувати коня, в разі набігу мусили з’явитися до замку як гарнізон [«Акты ЮЗР», т. II, № 108 (1523 р.)].
Міщани, що володіли пасіками, зобов’язані були неодмінно мати коня, часом навіть двох (ці пасіки були великими, з усілякими угіддями, ріллею й луками, так що, на думку люстратора, брацлавські пасіки «не потреба есть меншы селищъ важити, и иншыи пасѣки, ижъ и три селища за одну пасѣку не стоять») [«Архив ЮЗР», ч. VI, т. 1, с. 26]. Та часто поговорювали, що міщани «не повинни лежать не полѣ», тобто залишатися тривалий час; зазвичай вони «оглядали шляхи татарскіе», їздили в погоню та ін. [Ось приблизні відомості про кількість міщан у південних замках: у Черкасах – близько 190, у Каневі – близько 120 осіб, у Вінниці – 141 дім, у Брацлаві – 229 осіб, у Житомирі – 49 осіб («Źródła dziejowe», t. VI, s. 115; «Архив ЮЗР», ч. VI, т. 1, с. 25; ч. VII, т. I, с. 103, 113, 148)]. Для торговельного й ремісничого населення цей обов’язок був вельми незручним і воно воліло відкуповуватися грішми від обов’язку утримувати коней і їздити на службу. У грамотах Луцьку (1497 р.) й Володимиру (1509 р.) за міщанами визнається обов’язок у разі крайньої потреби заміщати лише гарнізон у замку [«Архив ЮЗР», ч. V, т.1, №№ 4, 6].
Та військовий обов’язок не обмежувався міщанами, в окраїнних повітах він поширювався й на селян, замкових і приватних. У Київському повіті кінну службу несуть численні церковні піддані, у Брацлаві служили раніше й боярські люди, у Вінницькому повіті «з места и з волости кождый, хто коль-векъ кони маеть, а в погонь одинъ другого выправують о двуконь, а повинни ку службе военной кони держати вси, яко гродскіе (замкові), такь земянскіе», бо на них накладуть штраф «за огурщину»; у Канівському «противь людей неприятельскихь… повинни конно збройно бывати» міщани, бояри і їхні та церковні піддані, і всі гості; у Черкаському підданих не було [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 95, 121, 602; пор. 610 (Вінниця): «Село пана Аксака Стрыжовка, домовы 80: хто коня маеть, каждый на службу воєнную ідеть при пану и безъ пана, при старосте або наместнику его»].
Умови, у яких жило населення, самі перетворювали його на одну суцільну міліцію. Володимирські міщани кажуть, що в кожного є рушниця, чи й дві; житомирські зем’яни й міщани «ручници мають и стреляти добре уміють»; Лясота, який 40 років по тому проїжджав південною околицею Волині, пише, що кожний селянин, вирушаючи в поле, несе на плечі рушницю й чіпляє на бік шаблю чи тесак [«Путевые записки» Эр. Лясоты, пер. Ф.Бруна, с. 15]. Зрештою, і міщани, й піддані були, звісно, нікудишніми воїнами; брацлавські громадяни просять про утримання постійного гарнізону, бо «теперъ непріятель не боится, нижли скоро люде пеняжныи (регулярний загін) отойдуть, тогды татарове приходять и шкоду чинять» [«Архив ЮЗР», ч. VI, т. 1, с. 23. «Тогда и села могуть осѣсти, – додають громадяни, – и козаки тежъ не смѣли будуть въ землю Турецкую входити и зачепокъ чинити; и теперъ бы дей козаковъ немогь (староста) унята, колы бы люди пенежныи не мешкали»].
Замість гарнізонів, які вимагали значних видатків, старости південних замків вдаються до створення козацьких загонів. У цю епоху козаків згадують при замках: Київському, Канівському, Черкаському, Вінницькому й Брацлавському; одні з них мають осілість – земельні ділянки, будинки в містах і виконують повинності разом з міщанами, інші – «неосілі служать у наймах, займаються рибальством чи грабують татар. Вони, судячи з усього, ділилися на роти, але певних регулярних загонів у цю епоху не становили, їхня кількість в окремих замках з року на рік мінялася, «яко которихъ часовъ»; при Черкаському замкові під час ревізії їх виявилося 250 осіб. Їхня залежність від замкових урядників була досить слабкою; грабуючи татар, вони завдавали постійних клопотів і старостам, і урядові; брацлавський староста скаржився, що лише регулярні війська можуть утихомирити козаків [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 82, 89, 95, 105, 112, 604; ч. VI, т. 1, с. 23. Зрештою, при Київському та Вінницькому замках у цей час вони, очевидно, не жили постійно].
Примітки
ротмістри – керівники військових підрозділів, що набиралися за рахунок коштів скарбу.
… «служба»… – одиниця оброблюваної землі, прийнята у більшості воєводств Великого князівства Литовського як підставова для виконання військової та інших повинностей. Величина служб у різних регіонах Князівства була відмінною. На початку XVI ст., за підрахунками Г.Ловм’янського, служба дорівнювала двом димам, у середині цього ж століття – півтора димам [Łowmiański H. Zaludnienie państwa Litewskiego w wieku XVI. – Poznań, 1998. – S. 104, 111].
… дворище… – одиниця оподаткування у Великому князівстві Литовському (докладніше див. прим. до праці «Економічний стан селян на Подністров’ї Галицькім…». За підрахунками Г.Ловм’янського, дворище на Волині й Поліссі дорівнювало в середньому двом з половиною димам (Ibid. – S. 127). Принагідно слід зазначити, що виведене цим дослідником співвідношення між дворищем і службою суперечить джерельній інформації, наведеній М.Грушевським.
панцирні бояри – частина нащадків військових слуг, осаджених на службових землях за данинами Олельковичів або пізніше намісників замків при замках для забезпечення їх обороноздатності, що не зуміла в середині XVI ст. вибороти шляхетських прав. Їх статус був напіврицарський [Яковенко Н. Українська шляхта… – С. 64].
замкові бояри – частина нащадків військових слуг, що у протистоянні із замковою адміністрацією зуміла вибороти для себе шляхетський статус з певними обмеженнями у політичних і майнових правах [Там само. – С. 64-65].
ординські слуги – нащадки військових слуг, за якими поступово закріпився обов’язок супроводжувати послів та гінців до Орди [Там само. – С. 72].
путні слуги (бояри) – нащадки військових слуг, обов’язком яких було розвезення листів [Там само. – С. 72].
… в Уставній грамоті Києву… – йдеться про лист великого князя литовського Олександра київським міщанам, виданий 26 травня 1494 р. [Акты ЮЗР. – Т. II. – С. 132]
Лясота Еріх (1550 – 1616), дипломат, посланий цісарем Рудольфом II до запорожців з метою залучення їх до війни з Туреччиною. Враження від цієї подорожі занотував у діарії, виданому німецькою мовою 1854 р. Уривки його діарія видавалися російською та польською мовами [Путевые записки Эриха Лясоты / Перевод Ф.Бруна. – Одесса, 1873; Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 137 – 190; Eryka Lassoty і Wilhelma Beuplana Opisy Ukrainy / Pod red. Z.Wójcika. – Warszawa, 1972; Борщак І. Україна в літературі Західної Європи. – К., 2000. – С. 219].