Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1901 р. / На порозі століття

На порозі століття

Михайло Грушевський

(Присвячено перемиській українсько-руській громаді)

Вік, століття – слова сі віють на нас певним чаром. Хоч як по собі конвенціональний сей поділ часу, для чоловіка сі терміни повні значіння, а «чоловік все міряє по собі» – πάντων μέτρον ảνυρωπος, він в своїм праві.

З століттям – циклом трьох поколінь, за котрим зовсім зникає всяка безпосередня лучність генерацій, – звичайно зв’язується ідея про епохальні події й вчинені ними важні переміни в житті, в відносинах, в культурі. Дійсно, в суспільностях і расах ще не пережитих, на певній висоті культури, кожде століття приносить більше-менше важні зміни в укладі життя суспільного, культурного, духового. Досить пригадати собі з європейської історії XV вік з його італійським Відродженням, з нечуваним переворотом в економічних відносинах, з відтворенням нових земель для європейської колонізації й європейського знання; XVI вік з Реформацією й контрреформацією, релігійними війнами й новим монархізмом; XVII вік з його Тридцятилітньою війною, віком Людовіка XIV й рішучими перемінами в політичнім житті Східної Європи, зв’язаними з нашою козаччиною; XVIII вік з його новими політичними чинниками – Росією й Пруссією, розділом Польщі й упадком Турції, з його духовим рухом, антиклерикалізмом, раціоналізмом – і Великою революцією; XIX вік – з його національною ідеєю і національними змаганнями, капіталізмом і соціальною демократією, нечуваним зростом точних наук і винаходів, промисловим поступом, перетворенням цілого світу в арену європейської культури й науки…

Спеціально для нашої українсько-руської суспільності слово «століття» особливо багате надіями, перспективами. Молодечими очима, повними ждання, дивиться воно перед себе. Хоч українсько-руський нарід не належить до дуже молодих в історії народів – в Східній Європі се найстарший історичний нарід і початками свого історичного життя, й його інтенсивністю він випередив взагалі всіх безпосередніх своїх сусідів, – але, як всі знаємо, історичні обставини зложилися так нещасливо для нього, що перервали його історичний розвій, підірвали його сили й привели на край національної смерті. Щойно закінчене століття було першим віком його відродження з того занепаду, з того страшного летаргу: на його початки припадають перші симптоми, на його кінець – перші успіхи того відродження, і се каже йому рватися в нове століття – за новими здобутками свого відродження.

Історія минувшого століття оправдує сей молодечий запал, сі надії, які покладаємо на енергію національного організму-реконвалесцента, з якою він поновлює понесені страти. Киньмо лише оком на попереднє століття, що сими днями закінчилося й стало ціле предметом історичної обсервації.

Його початки застали українсько-руський нарід серед найтяжчого занепаду. Гетьманщина й взагалі Подніпров’я йшло швидким кроком до зросійщення; в Галичині, на Волині і Поділлі в повнім розвою був процес полонізації; Закарпатська Русь мадяризувалася. І що було найстрашніше – се винародовлення осягалося не самими тільки примусовими способами; в значній мірі воно було також і добровільне, що вказувало на глибокий занепад нації. Національними вповні зіставалися тільки народні маси – через свою темноту й повну безвладність; що підіймалося над ними – пропадало звичайно для народу; отже, консервування нації було зв’язане з некультурністю! Щоправда, національне почуття не вповні вигасало часом і в тих елементах, що над народною масою підіймалися, але се у них, як і у народних мас, був неясний расовий інстинкт, котрий сам по собі не обіцював нічого спасенного.

І ще Галичина з сусідніми закордонними землями, хлопсько-маломіщанська, з своїми тодішніми священиками-луцаками, що не підіймалися над рівнем своєї парохії, – менше могла дивувати: тут без перерви розвивався процес, розпочатий перед півп’ятьма століттями і зазначений насильним витисканням руської шляхти й міщанства [Міщанське, магдебурзьке право, стоючи на ґрунті церковної (католицької) приналежності, принципіально було вороже руському елементу], пересадженням на руський ґрунт чужих привілегійованих верств, що скоро поглинули й руські привілегійовані останки, церковною політикою, зверненою против релігійної окремішності Русі, – не диво, що сі факти по стількох століттях нарешті почали давати свої овочі!

Але Україна Наддніпрянська, що перед століттям була ареною великої народної боротьби, могутнього соціально-національного руху, що мав вимести всі ворожі народним українським масам елементи – яка страшна й нагла переміна тут сталася?! Протягом століття замість давнього «лядського» сплетено на нарід новий кріпацький ретязь, уже «власними силами», хоч і при дуже важній «благосклонній участі» російського правительства; провідники народних мас в національній боротьбі витворили верству безсердечних визискувачів, що, віддавшись справі затвердження й скріплення своїх панських аспірацій, пустила в трубу навіть свою краєву автономію (хоч як вигідну для її класових інтересів), а в своїх змаганнях до повного зрівняння з російською шляхтою, сама йшла назустріч зросійщенню.

Зміст і значіння великої національної боротьби за рівність і свободу в кругах сеї нової української інтелігенції так основно забуто, що вона властиво ставала в її очах якоюсь боротьбою двох «шляхетських народів» – «козако-руського» і польського – за свої привілегії й права. Більше розуміння чи властиво – пам’яті, не завсіди, зрештою, ясної, про ті великі часи, було у народних мас, але знеохочені безплідними висиленнями, вони мовчки й апатично корилися новим обставинам, мов підмінені яким злим духом. Національна смерть віяла над сим в задавненім летаргу ослабленим організмом. Звісна річ, як автор першої української граматики уважав українську мову язиком на вимерті й дивився на свою роботу з чисто антикварного становища. Видавець першої української етнографічної збірки так само дивиться на українську мову, як на пам’ятку минувшини («наречие малороссийское, бывшее некогда, так сказать, языком отдельным и господствующим в южных странах отечества нашего») [Цертелев, Опыт собрания стар[инных] малор[оссийских] песней].

«» Котляревського, котрої сотні роковини святкували ми недавно, дорога нам як перша віщунка відродження, але сама по собі не була якоюсь поворотною точкою. Здається, що ані автор, ані публіка, хоч симпатично їі прийняла, більшої ваги їй не надавали. Руху ніякого вона не викликала. Перші початки українського літературного руху, літературної роботи можна помітити доперва з кінцем другого десятиліття і початком третього в Харкові, що з заснуванням університету й жіночого інституту став найбільшим просвітнім центром на Україні. Протягом майже цілої четвертини століття в Харкові зосереджується український літературний рух, і варто придивитися його розмірам і обставинам, аби оцінити ту національну течію, котрої був він виразом.

Передовсім не треба забувати, що Харків на просвітній центр видвигнено стараннями самої місцевої, української інтелігенції, не уряду: університет засновано на гроші, зібрані місцевою шляхтою; інститут зав’язано місцевим добродійним товариством з ініціативи славного Квітки; Квітка ж був організатором і душею місцевої сцени. Але й університет, і інститут, і театр були російські; національний або бодай локальний елемент в них нічим виразніше не задокументовано; культура, культурне життя, яке розвивається в сім українськім центрі розмірно дуже сильно [За перших десять літ існування Харківського університету в Харкові видано 210 видань – половину того, що вийшло за той час в цілій Росії. Див. статтю д[обродія] С.Р. «Харьковская журналистика начала нынешнего столетия», «К[иевская] старина», 1892], – російське, навіть з дуже слабою місцевою закраскою [Цікаво, що навіть ся закраска в харківських журналах не зміцняється, а слабне з часом], – і попри нього струмочком слабким і бідним тече той український літературний «рух» в виді кількох українських книжок і брошур, розділених значними перервами, в виді поезій і оповідань, зрідка міщених в харківських журналах і альманахах (видаваних по-російськи) і т.ін.

Попри ту «справдешню» культуру – російську, серйозно трактовану не тільки урядом, але й суспільністю, українська течія виглядала на простий провінціоналізм, дрібну забавку чи забаганку етнографів і антикварів. Окрім прив’язання до мови й певних форм народного життя, вона не мала ніякого глибшого змісту; не тільки політичної, але й докладніше зазначеної суспільної закраски їй бракувало; якісь ширші ідеї хіба в зародках можна в ній шукати.

Київський кружок сорокових років, коло котрого згрупувалися всі корифеї українства середини сього століття, має велику вагу в історії українства тим, що українству тоді вперше попробувано дати форму теоретичної доктрини, надано йому виразний суспільно-політичний і поступовий характер (знесення кріпацтва, антиклерикалізм, всеслов’янська федерація) і введено в круг ідей всеслов’янського відродження. Але й тут, як оповідає один з головніших провідників його, було багато неясного, як були неясні молодечі мрії ентузіастів, з котрими не знати що би зробили сі самі ентузіасти в дальшім переведенні, якби урядова нагінка не розполошила їх і не законсервувала для нас їх ідеї іn stаtu nаsсеndі.

Коли кирило-мефодіївські братчики, по невільній перерві, кільканадцять літ пізніше, зібралися знову коло спільної народної роботи, ані в їх тодішнім органі – журналі «Основа», ані в іншій діяльності не знаходимо вже того сильного політичного лету, і се не можемо витолкувати тільки самими оглядами на цензуру. Але, не кажучи про політичну сторону, й ідея культурної самостійності українсько-руського народу представлялася їм дуже неясно. «Основа», напр., нічим не провокована, голосила, що українці не потребують виробляти своєї наукової мови, бо мають на наукові праці готову мову російську, і взагалі кирило-мефодіївські братчики показують значну неясність в поглядах на граничну межу української й російської культури: не кажучи про Костомарова, що виступав в 1880-х pp. против змагань вивести українську мову за границі чисто селянського життя, таку неясність помічаємо і у Куліша, ба навіть і у Шевченка (з сього погляду особливо інтересний його «»), не тільки найбільше геніального, але й найбільш радикального в своїх національних поглядах з кирило-мефодіївського гурта.

Той самий факт, що якийсь час (в остатніх роках 1850-х і в перших 60-х) центром українського руху став Петербург, урядовий центр, на 200 миль положений від етнографічної української границі, дуже характерний – він показує, як слабий іще був український рух і як тісно залежав він від діяльності одиниць (в данім разі – Куліша). Та невважаючи на ріжні свої слабі сторони, з деяких поглядів сей петербурзький час був, може, найсвітлішим епізодом в історії української ідеї в Росії минувшого століття.

В сі роки всю культурну, поступову Росію опанувала справа емансипації селянства. В українській літературі протест против кріпацтва й бажання ліпшої долі для селянства було одною з кардинальних точок, і тепер уперше українство злилося в однім концерті з всіма поступовими елементами Росії, а заразом зійшло на практичний ґрунт – переведення емансипації, наділення селян землею, заходів коло їх освіти й горожанської свідомості. Цікаво, одначе, що якраз ся – найживіша частина «Основи» – велася в російській мові, так само, як і статті наукові й частина белетристики; по-українськи друкувалися поезії й оповідання, звичайно далекі від тих актуальних інтересів, більше в характері давніших збірників, так що якраз ліпшою своєю частиною «Основа» непримітно зливалася з російською журналістикою, і українська частина їі, попри живішу частину, виглядала не дуже втішно.

Нова перерва в розвою українства – в 1860-х pp., наслідком урядових нагінок і упадку петербурзького українського руху, дуже некорисно відбилася на становищі українства в Росії. За той час російська інтелігенція, а з нею й українська (gente) жила гарячковим життям; справа емансипації селянства зійшла з дневного порядку перед новими справами – боротьбою з некорисними явищами, які показувалися в народнім житті, з реакцією, яка все дужче стала прокидатися по періоді реформ, а ще більше – перед питаннями суспільно-політичного характеру: справою політичної свободи, боротьбою анархізму й ліберального еволюціонізму й т.ін.

Тим часом провідники українського руху не пішли далі етнографічно-історичних інтересів і досить неясних народолюбних поривів часів «Основи». Коли український рух віджив – у Києві, на початку 1870-х pp., відразу зарисувалося в нім дуже небезпечне роздвоєння серед української інтелігенції: коли одні, жахаючися атракційної сили панросизму, тягнули якомога далі від нього, та намагаючи на формальний націоналізм, часом впадали в легковаження тих загальних інтересів, котрими жила сучасна російська література – то другі в ім’я сих інтересів горнулися якнайтісніше до російської літератури й культури й легковажили собі національні питання українства [Сі дві течії описують «Австро-руські спомини» Драгоманова].

Стріча сих двох течій з тою реакцією, яку кожда з них викликувала в другій, ще більше загострювала їх крайності. З одного боку, натиск на поступові ідеї при слабості українського руху непримітно переходив в панросизм, з другого боку, націоналізм, жахаючися сього панросизму і тих непростимих гекатомб, які складала українська молодіж в тодішнім російськім революційнім руху, впадав часом в реакціонерство, що знеохочувало до українства якраз поступовіші, найбільш надійні елементи української молодежі. До того точив українство опортунізм, що виник під депресією російських заборон і виступав против розширювання українства поза границі «домашнього употребленія».

Все се, зазначившися уже в недовгім періоді київського руху перед славною забороною 1876 p., спинило дотеперішній хоч повільний, але успішний розвій українства в Росії й не переставало потім точити український рух та гальмувати його дальший розвій, так що він в Росії, невважаючи на хвилеві проблиски, все ще ніяк не може розгорітися на добре, стати серйозним національним рухом. З виїмком нечисленних одиниць, для більшості «українофілів» він зістається – sit venia verbo – спортом, котрому сі українофіли віддаються як забавці, стаючи тим часом обома ногами на ґрунті російської культури й часом дуже діяльно її спомагаючи.

Сей слабий і повільний розвій, ся внутрішня слабкість українського руху в Росії не може бути витолкувана самими лише урядовими репресіями: вона, окрім них, залежала також і від інших причин – як слабкість національного інстинкту й історичної традиції, сильне (невільне й добровільне) зросійщення, невиясненість самих національних змагань і брак серйозного і консеквентного трактування їх зі сторони самих проводирів сього руху. В усякім разі ся внутрішня слабість і неясність, разом з урядовими репресіями (що також, розуміється, на неї впливали), були основними причинами того, що український рух в Росії спинився в своїм розвою й після цілого століття не прибрав розмірів і характеру, гідних тої національної маси, котру вони мають репрезентувати.

Справедливо підносив в своїм часі Драгоманов, що урядові репресії 1870-х pp. не могли б мати таких розмірів, якби українофіли 1860 – 70-х pp. були використали свобідні від заборон часи для того, аби розвинути ширшу літературну діяльність, якби писали свої наукові праці по-українськи замість російського, якби сотворили відповідну літературу підручників і популярної науки й т.ін. Але фактом зістається, що й автор сеї уваги, належачи до молодшої генерації, (отже маючи за собою досвід попередніх поколінь), на пункті культурної самостійності України (не кажучи про політичну) до смерті не визволився вповні від впливів панросизму, поручаючи навіть галицьким русинам російську культуру яко вищу та заохочуючи їх до такого уживання прикладом болгар.

Взагалі як критика українофільства у Драгоманова часто бувала справедлива, так часто нездалі рецепти на його поправлення в Росії; тої фатальної ситуації, в яку попало українство в Росії в остатніх десятиліттях, він, очевидно, не розумів; його накликування – в ім’я загальнолюдських поступових принципів звернутися лицем до російської літератури – йшли в руку панросизму, і без того занадто сильному на Україні, а його рада – не порушуючи принципіальних національних питань виробляти українській мові місце «з долини», в рамах практичних потреб, йшла назустріч і без того сильному опортунізмові й спиняла теоретичне вияснення українського питання.

Застоя, в яку впадає наслідком урядових репресій і сеї внутрішньої слабості український рух в Росії в остатніх десятиліттях XIX в., була причиною, що з кінцем століття центр української національної роботи переноситься в Галичину, до Львова.

До 80-х pp. XIX в. Україна все йшла передом перед Галичиною. Століття застало сі дві частини Русі в однаково безраднім стані, але на Україні симптоми відродження почали проявлятися скорше й інтенсивніше, ніж в Галичині. Уже «Русалка» спирається на українськім письменстві, але вона була також віщункою, одиночним явищем, як «Енеїда» (хоч і без порівняння свідоміша від неї). Національний рух 1848 р. був лише шумним феєрверком, в значній мірі викликаним сторонніми явищами, й так же безслідно згас, як швидко запалахкотів.

Властиве галицьке відродження починається доперва пробами 1860-х pp. – пробами слабими й вповні опертими на українськім письменстві: українська література, українські письменники були провідниками галицького письменства; українські твори брали собі за взір перші галицькі письменники, а в значній мірі галицькі видання й заповнялися українськими творами, що звичайно й були найліпшою частиною сих видань; український націоналізм і народолюбство дають провідні ідеї й галицькому націоналізмові.

Се перетягається в 1870-ті й сягає початків 1880-х pp.; доперва в 1880-х pp. починає галицький націоналізм ставати на власні ноги: з одного боку, від теоретично-неясного народолюбства й романтичного козакування переходить він до практичних справ – боротьби з рутенством і організації національних елементів до політичної боротьби й подвигнення народних мас, з другого – починає звертатися до Європи, входити в круг європейських ідей. Ставши конкретним і поступовим, галицький націоналізм став морально сильнішим від українського, і з тим тратить своє давніше значіння для Галичини українське письменство: українські письменники імпонують іще чисто літературними прикметами – розмірно виробленою мовою, літературною технікою або дослідами на полі українознавства, але й тут з розвоєм в остатнім десятилітті наукової літератури на галицькім ґрунті, з невиданим перед тим розцвітом красного письменства наслідком виступлення цілого роду нових талантів, що шукають нових доріг літературній творчості – українське письменство поволі сходить на другий план, хоч се й не розриває тісних – далеко тісніших, ніж були коли-небудь перед тим, – духових зв’язків обох частин України-Русі: противно, Львів стає в остатніх часах, можна зовсім серйозно сказати, – всеукраїнським духовим центром, в котрім розвивається національна робота спільними силами всіх частин України-Русі, і, мабуть, зістанеться ще ним довго – поки обставини не позволять перенестися сьому центру до властивого, географічними і історичними обставинами зазначеного центру – старого Києва.

Як бачимо, три четвертини або й більше минувшого століття – першого століття нашого відродження – пішло на перші, дуже повільні й слабі кроки, на «ученичі літа» нашої національної свідомості. Ся повільність і слабість були неминучі супруги того глибокого упадку, з котрого виходила наша нація. Минуло півстоліття, перше ніж наші чільніші люди почали серйозніше роздумувати над тим, хто ми, яке наше місце між людьми, та пробувати зачеркнути якийсь план національної роботи. Минуло й друге півстоліття, поки ся національна робота почала серйозно й інтенсивно розвиватися.

Те, чим можемо ми потішитися на порозі нового століття, як дуже гарний розвій красного письменства, несогірший науковий рух, початки серйозної політичної гадки, початки серйозної роботи коло духового й почасти економічного подвигнення народних мас, прояви політичної самостійності й активності у наших народних мас (що доперва в остатніх роках дали себе серйозніше знати) – все се результати не остатніх навіть десятиліть, а остатніх років минувшого століття. В нове століття ми переходимо в початках нашої національної (не етнографічної тільки) свідомості, в початках нашої національної роботи – се й оправдує наші надії на се будуще століття, довір’я, яке маємо до нашої будущини. Остатні роки показали дуже добре, що свідомість і одушевлення ідеєю можуть дуже багато зробити навіть при найбільших перешкодах і дуже слабих силах. В будущині ми можемо числити хіба на менші перешкоди й на більші сили, треба тільки моральної сили – ідейності й характерності, енергії витривалості.

Робота остатніх літ мала не тільки чисто практичні результати, – вона розв’язала фактами цілий ряд дуже важних теоретичних питань, що завертали не раз голову навіть проводирям українства. Тепер навіть не може бути вже суперечки про те, чи здатна українсько-руська мова для задоволення вищих потреб народу, чи надається вона для наукового оброблення, чи можлива повна культурна самостійність українсько-руського народу, чи не має українсько-руська література держатися границь популярної літератури, чи не передчасна річ зачинати наукову роботу на українській мові, чи на часі ставляти такі далекосяглі постулати, як українська вища освіта й вищі наукові інституції, й т.ін. Самі факти дали проречисті відповіді на всі отсі питання й зложили їх до архіву, звідки витягати їх можуть хіба люди засліплені або тенденційно упереджені. Подібним способом інтенсивна, поступова праця передовсім розв’яже нам і ті теоретичні питання, які ще непорішеними висять над нами.

Ослаблення, застоя українського руху, яка з вище зазначених причин сталася в остатніх десятиліттях в Росії й спинила дальший його розвій, зложила на Галичину попри свої місцеві клопоти загальнонаціональні справи. Комплікація ся занадто прикра для нашої бідної і без того всякими язвами єгипетськими обтяженої країни! Але вона дала нагоду в остатніх роках випробувати моральні сили Галицької Русі: чи може вона двигати на своїх плечах, без помочі інших українських земель, національний тягар, і Галичина частю витримала сю пробу. Хоч як дорога й цінна нам участь земляків з інших частин України-Русі, але річ очевидна, що ся участь вже есенціонального значіння в розвою нашої національної роботи не має: Галичина, взагалі австрійська Русь в найгіршім разі може стояти своїми власними силами. Отже, які б сумні гороскопи не складали песимісти про будучність інших українсько-руських земель, українсько-руська нація від національної смерті забезпечена – смерть перелетіла над нею…

Для песимістичних гороскопів я, зрештою, оправданих підстав не бачу, противно – надіюся повного відродження й успішного розвою в однім спільнім, органічнім процесі всіх частин України-Русі, але сконстатувати спроможність для тутешнього українця великої українсько-руської землі навіть про найгіршу евентуальність остоятися власними силами – річ не зайва – для певності. Та сконстатована мусить бути не тільки повна надія – не вмерти, але й спроможність жити гідно, розвиватися успішно. Жизнені сили, показані українсько-руським народом, в австрійській Русі спеціально, скарби творчості, здібностей, енергії, укриті в масах, виказані останніми часами, за се ручать і забезпечають українсько-руському народові повну можність увійти в родину народів як рівному з рівними, від інших не гіршому, і своє слово серед них сказати.

Се може комусь здатися претензіональним, що хочемо рівнятися з найщедріше обдарованими матеріальними й духовними багатствами народами, але претензійності в тім властиво нема. Вартості народу не рішає число багнетів, великість гармат і сума податків, а інші прикмети. Атенянин з часів Перікла, в полатанім гіматії, розмочуючи в публічній криниці кусник хліба, згори дивився на обліплених золотом перських сатрапів, – і мав на те право. Коли потрапимо бути панами на своїй землі, коли потрапимо винести й держати наш нарід на рівні загальнолюдської культури та дещо в неї від часу до часу докидати, коли всіма силами свого народу будемо працювати над тим, аби духові здобутки зробити приступними для якнайширших народних мас, над тим, аби піднести їх матеріальний добробут і тим зблизити до реальної, а не формальної тільки рівності, і взагалі будемо старатися помножати суму щастя в границях своєї нації без шкоди інших – то справді будемо народом не гіршим від кождого іншого ( оΰδενòς ήττων), без огляду на те, чи буде нас кілька, чи кільканадцять, чи кількадесят мільйонів.


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1901. – Т. XIII. – С. 77 – 87.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 208 – 216.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1431

Модифіковано : 1.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.