Шевченкове століття

Михайло Грушевський

З столітньої перспективи все ясніше вирисовується перед нинішнім поколінням величний і радісний момент приходу на землю українського «Апостола правди», національного пророка, котрому судилося відкрити нову епоху в житті нашого народу, сказавши те велике слово,

Що людям серце розтопило

І на Украйні пронеслось,

І на Україні святилось

Те слово – Божеє кадило,

Кадило істини.

На віддалі століття повинно зникнути з нашого зору все, що було в Нім слабого й немічного, і висвободжені з злуки з ним мусили тим виразніше, тим яскравіше виступити в Нім вічні прикмети Його духа, неминуща красота Його індивідуальності і незглибима велич Його історичної місії. Визволене з-під пов’язки всього дрібного і скороминущого мусило вдарити в очі всіх, відкриті для вражень красоти і правди, проміння сього сяєва Вічного, що осінило сю стать і спочило на ній – на сій постаті Звістителя закону любові і братства, для котрого не було іншої релігії, іншої правди, іншої етики, як братолюбіє, котрого серце загоралося гнівом тільки з великої любові, і іскри докорів і ганьби викресали з нього великі пориви до правди-справедливості.

Можна було думати, що в великий день столітнього ювілею, забувши все, що могло кого-небудь дражнити й вражати, перед сею великою красою духу, в ім’я сього культу правди і любові, віддадуть честь поклоняться Йому всі племена, осяяні світом його слова, і проголосять Йому вічную славу незлобним серцем і нескверними устами…

Так повинно було бути, і велике українське свято мало заразом стати святом загального поєднання всіх, без різниці народу, віри і стану, кому близькі великі ідеали справедливості і любові, голошені великим Кобзарем, – хвилиною, коли завмруть, бодай на час, гіркі спомини ворожнечі і кривди –

Давняя година

І оживе добра слава, –

відкриваючи бодай якийсь отвір в царство інших кращих днів і тим лагодячи всю тяготу вражень від теперішнього тяжкого часу.

Так повинно було бути – отже, не сталося. Сталося зовсім протилежне. Сей дорогий нам момент вибрали на те, щоб доторкнути найтонших нервів нашої душі, найболючіших місць нашого почуття залізними вилами самоволі – щоб ми злетіли з нашого поетичного раювання на тверду землю і ще раз почули, де ми і хто ми, під яким правом і в яких обставинах живемо.

Сей дотик відчуто – на се вже маємо досить доказів. І замість повторювання спільно з нашими сусідами і підсусідками натхненних наук братолюбія, очевидно, трудно чекати з сеї нагоди чогось, окрім тих «злих слів», про котрі говорено з думської катедри – тих слів, котрі так пильно вичеркувала цензура з Шевченкових творів і котрі нагадали себе так яскраво.

«В божевіллі єсть також своя логіка», – сказав Шекспір устами свого лицедія, і треба в тім вірити великому знавцеві людської душі. Нинішні вдохновителі національного курсу, очевидно, не божевільні, судячи з відсутності навіть найелементарнішої логіки в останніх їх порадах командующим на заставах України. Хіба якийсь демон руїни, заприсяжний ворог російської державності міг піддати сю гадку, котру з таким поважним виглядом здійснювали в останніх тижнях різні ділателі російської політики.

Під безпосередніми враженнями польсько-української угоди в Галичині, котру сторожі російської державності проголосили за тяжкий шах, заданий російській політиці з боку Австрії, а будучі українські інституції Галичини – за небезпечне огнище українського руху в Росії, по тих іронічних замітках на адресу «сумного образу» протектора «під’яремної Русі» – гр[афа] Бобринського і його однодумців на тему утисків українського життя в Росії, по всяких міркуваннях про той ужиток, який силкуються зробити з українського питання противники Росії, по всім сім чого б можна було сподіватися від елементарної логіки у російських політиків?

Розуміється, що вони з свого боку приложать старання до того, аби показати своїм тридцяти мільйонам українців, що їм нема чого стріляти очима поза межі Російської держави і зітхати до тих свобід і можливостей, які виростають для української нації за австрійським кордоном. Що вони скористаються першою нагодою на те, аби дати українцям змогу почути, що вони і у Росії мають якийсь грунт під ногами, живуть не в ворожім таборі, а можуть також рахувати на щось – мають і тут якусь змогу діяльності й розвитку.

Таку нагоду давали, власне, Шевченківські дні – на грунті святкування пам’яті великого поета, давно признаного так само великоросійським, як і українським громадянством, підчеркнути ті моменти в його житті і творчості, які говорять про можливість зближення, спільної праці в ім’я ідеалів гуманності і народного добра. Моментів таких не бракує ні в біографії великого поета, ні в вічній книзі його духу, і коли правительство стоїть на тім переконанні, що українські маси політичним українством не захоплені – власне, з його становища можна було сподіватися заходів коло того, щоб і в творчості великого поета знайти моменти, котрі воно могло б не тільки терпіти, але й звернутися з ними до тих широких мас, котрі поволі, але неустанно все сильніше і непереможніше захоплює культ великого Кобзаря. Коли київські націоналісти місяць тому виступили з проектом дати школам і народові свого очищеного Шевченка – ще в сім була логіка. Коли ж натомість дано поклик не допускати ніяких проявів пошани для пам’яті Шевченка, вигнати його з школи, з церкви, з усього публічного обороту життя – в сім не було вже ніякої логіки, а властиво, може бути тільки логіка – противодержавна, руїнна.

Робити з Шевченка щось таке, чому нема місця в рамах російської державності і російської церкви, з його імені – гасло протесту против політики правительства, против нинішнього режиму, против всього укладу російського життя – се щось недоумінне. Адже ясно, що ніякими силами не можна вирвати сього імені з життя нашого народу, з життя України з усею її різноплемінною людністю. Ніякими заходами не можна знищити Шевченкових слів, що бринять в народній душі. Осягнути замість того, що кожде слово, кождий з двадцяти тисяч рядків його «Кобзаря» буде одним кличем протесту, що кожда згадка, кождий спомин про них буде асоціюватися з заборонами і переслідуванням, з неможливістю нинішніх умов російського життя, з свідомістю незносного гніту українського життя – се ідея зрозуміла хіба з становища руйнування всеї будови російського життя.

Російський режим взагалі робив все можливе, щоб з скромного лояльного українофільства зробити різко опозиційну течію. Шевченківські заборони останніх днів – се незрівняний tour de force [поступ] в сім напрямі. Нема сумніву, що найбільше блискучі, помпезні святкування не могли б в такій мірі звернути увагу на українство, надати йому розголос, дати почути кривди його національного життя елементам найбільш уміркованим, далеким, аполітичним, як се роблять мудрі «поради» останнього часу. Ніщо не могло б краще переконати в серйозності і реальності українства як широкого народного руху, як та завзята, хоч безтолкова, сама собі суперечлива борня, яку розвели против українства всякі праві органи і елементи.

Під враженнями їх ми нарешті почули з уст людей, навіть найбільш скептично до українства настроєних, що вони переконуються в нім як в явищі поважнім, глибокім, народнім. Задоволення українських національних домагань стає поволі кличем всеї поступової Росії. А з свого боку ми могли слідити, як піднялися українські почування серед людності української чи серед людності України наслідком усіх отсих останніх заборон.

Українство іде твердою, тяжкою, але певною і простою дорогою до зросту, до сили, до загального признання. Кожда перешкода, котру воно мусить поборювати на своїм шляху, розвиває в нім тільки енергію і витривалість. Заборони, котрими обставлено Шевченкове століття, будуть блискучим доказом того.

І кращого ефекту, кращої пам’ятки для українства Росії кінець кінцем не міг би лишити по собі столітній ювілей нашого Великого Поета, як сей загальний рух, викликаний заборонами його святкування.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1914. – Т. 65. – Кн. 2. – С. 212 – 215.

Подається за першодруком.

Стаття написана в дні підготовки до святкування 100-літнього ювілею Тараса Шевченка, яке було обставлене численними офіційними заборонами.

«Від націоналістичних та чорносотенних клюбів посипалися телеграми всім міністрам, щоб не дозволяли цих свят. […] Першим на це обізвався попечитель (куратор) Київської округи Деревицький, який циркуляром заборонив учителям і учням брати яку небудь участь у святах. Потім пішла чутка, що міністр внутрішніх справ «посоветовал» губернаторам не дозволять ювілейних свят. Нарешті й Синод заборонив служити «торжественные» панахиди по Шевченкові»,

– так Є.Чикаленко у своєму щоденнику деталізує обставини, про які згадує в статті М.Грушевський ( Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 415 – 417).

Докладно про заборони святкування 100-ліття від дня народження Т.Шевченка див.: Бурчак Л. Столетие со дня рождения Шевченка в окликах украинской и русской печати // Украинская жизнь. – 1914. – № 3; Бутич І. Заборона відзначення 100-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. – 1964. – № 2; Савченко В.О. Сторіччя з дня народження Т. Г.Шевченка // Шевченківський словник. – К., 1977. – Т. 2. – С. 243).

Добірка численних документів про підготовку до відзначення 100-ліття від дня народження Кобзаря та заборони цього свята вміщена у виданні: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1963. – С. 218 – 275. Широко висвітлювалися ці події також у тогочасних українських виданнях: Рада. – 1914. – № 47-49; Украинская жизнь. – 1914. – № 3.

«Шевченкове століття» М.Грушевського після поезії Л.Старицької-Черняхівської відкривало ювілейний випуск ЛНВ. До книги увійшла низка розвідок: І.Стешенко «Наша велика книга», С.Русова «Жінки в поезії Шевченка», Д.Антонович «Естетичні погляди Шевченка», П.Стебницький «Повний «Кобзар» в Росії», К.Широцький « Русалка» (Картина Шевченка) та ін.

Що огненно заговорило… Кадило істини… – тут М.Грушевський цитує поему Т.Шевченка «Неофіти» вірогідно за варіантом видання: Шевченко Т. Кобзар. Вид. 3-тє. – [СПб], 1910. – С. 496 (цитує, напевно, по пам’яті, оскільки пропускає один рядок та вживає на початку рядків «що» замість «щоб»).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 468 – 471.