Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1913 р. / Українська дебата

Українська дебата

Михайло Грушевський

Отак по семи літах російського парламентаризму ми діждалися нарешті того, що можна назвати справжньою українською дебатою в Державній Думі. Правда, вона велася не одно-два засідання, а розтягнулася на кілька тижнів бюджетової дебати, і українська справа порушувалася немов принагідно, для прикладу національної політики правительства.

Але в сумі сей провідний український мотив відчувався і відчувся зовсім виразно, як се найкраще показали противні виступи в українській справі з правого боку і всі ті, немов принагідні, екскурси в сферу українського питання, посполу доповнюючи себе, переплетені репліками противної сторони і полемікою з ними, зв’язалися в одну органічну цілість, в одну дебату, яка досить добре виявила становище лівих і правих груп Думи до українського питання і зазначила головні моменти його. А заразом на тлі загальніших деклараційних заяв, зложених представниками поодиноких груп, поважне, можна сказати, першорядне місце в сфері національного питання взагалі визначено кривдам українського народу як найбільшого з-поміж недержавних народностей Росії, близького державному великоросійському народові по крові й історичним традиціям своїм, а тим часом – покривдженого далеко більш, ніж не одні форменні «інородці» Росії.

Досить довго прийшлося чекати сеї української дебати, треба признати. А втім, так би сказати, з історичної перспективи, з погляду тих умов, в яких жило і розвивалося парламентарне життя Росії, не тяжко пояснити ті обставини, які змусили нас чекати аж сього епічного «сьомого року» на те, щоб почути живий і зацікавлений обмін гадок на тему української кривди.

В перших двох Думах ми мали українські фракції дуже численні, але формування їх з тих різних елементів, що виходили, звичайно, не спеціальними українськими кандидатами, а доперва на думській арені вишукували спільний грунт, на котрім могли організуватися, тягнулося майже весь недовгий вік сих обох Дум. Незалежно від сього, навіть ті українські представники, яких ми мали в обох Думах, вповні свідомі і готові до оборони українських інтересів без усяких поучувань і принаглювань, не вважали вказаним виносити на думську арену українську справу зараз, в перших стадіях існування сих Дум.

Тоді здавалося, що рішаються основні питання політичного устрою Росії, всеї будучності російського громадянства, і в порівнянні з сими питаннями національна справа здавалася другорядною (з виїмком польської, розуміється, що трактувалася відмінно – як відносини двох державностей, російської і польської). Висувати її та розбивати увагу, скупчену коло «далеко важніших» політичних питань, на погляд поступових російських кругів, було б великим нетактом в тій хвилі, і сьому поглядові піддавалися й українські посли, не тільки особисто себе не хотячи поставити під такий закид, але і до української справи побоюючися таким чином знеохотити поступові групи Д[ержавної] Думи.

Потім прийшла третя Дума, новим виборчим законом уже закрита для українських депутатів, – і привела з собою політичну загадку, октябристську більшість, котра, як і в інших справах, так і на запитання по національному питанню давала неозначені відповіді, «звуки почасти подібні до а, а по части – до е». Добрий час плинув в заходах політиків з різних думських груп коло сеї купецької невісти в надії з її рукою придбати цілу думську більшість; довго займали увагу її міркування про те, як губи кадетів приложити до носа націоналістів, поки над цілою сею дамою з її ресурсами поставлено хрест.

Немало страчено тоді зусиль і з української сторони в розшукуванні тих елементів, котрі, мовляв, тільки «для політики» сховалися під крила октябризму, але не залишать проявити себе в національних українських справах. Пам’яткою сих сумлінних старань оперти українські постулати на уміркованих, або правих – з українського становища, елементах Думи зістався звісний законопроект про народну українську школу, з її збірними, з різних думських груп назбираними підписами – перший думський український документ. «Нечіткий підпис» одного з депутатів, увіковічений під сим законопроектом, немов символізував непевну позицію українських Никодимів з октябристських і всяких інших «уміркованих» кругів, на котрі кінець кінцем прийшлося махнути рукою.

Але і лінія конституційних демократів третьої Думи небагато більше могла вдоволити українців: таку «здержливість» виявляли вони до українського питання, такий на них був слідний вплив від всяких ворожих українству аргументів і міркувань на тему його безгрунтовності, фантастичності, виключності і т. д., які голосно висловлялися в правих органах і тихенько повторялися в кругах поступових.

Пробним каменем послужила пам’ятна холмська дебата, в якій, властиво, тільки лівіші групи виявили серйозне розуміння і трактування української кривди як чогось дійсного, реального, тим часом як конституційно-демократичні представники соромливо прижмурювали очі на всякі українські аргументи або й голосно прозивали «фанатиками» української національної ідеї тих, які насмілилися піднести свій голос против канонізованих в кадетських кругах поглядів.

Се все витворило в українських кругах відносини дуже скептичні, ба, навіть песимістичні, до кадетської партії. Під впливом її виступів з останніх літ багато українців вважали за недопустиме всяке дальше блокування з кадетськими кругами, і виборчі блоки українців з кадетами, переведені в деяких місцях під час виборів до четвертої Думи, викликали навіть опозицію і докори в певних українських групах. Дальше замовчування українського питання при всякого роду програмних і декларативних промовах протягом першого півріччя четвертої Думи ствердило у багатьох переконання, що від кадетських кругів абсолютно нічого доброго не можна українцям сподіватися. І коли, натомість, по інформації для своїх парламентарних виступів звернулися до українців трудовики, тим знеохоченим здавалося, що в українській тактиці відкривається нова сторінка, а на всяких порозуміннях з кадетами раз уже поставлений хрест.

До сього, як можна було предвидіти, не прийшло. Тісніші відносини до трудовицької групи ніяким чином не мусили собою виключати ближчих відносин з кадетською групою, скоро тільки вона б оцінила відповідніше вагу національного питання в Росії і вагу українського питання в комплексі національних питань. Так сталося дійсно, і тісні відносини, в яких стояла українська фракція іде в першій Думі до групи трудовицької і кадетської (багато членів української фракції належало до трудової групи першої Думи, інші – знов до кадетської), немов ожили знову в останніх виступах представників обох груп в обороні української справи з тим приємним додатком, що і третя ліва група, соціал-демократична сим разом (як то було і в третій Думі в холмській справі), виступила на сій арені поруч них, проголосивши національні інтереси українського пролетаріату предметом свого піклування й оборони.

Не будемо відгадувати мотивів, котрі привели представників кадетської партії до таких розмірно енергійних виступів в українській справі. Деякі з них сповняли тим свої зобов’язання перед виборцями-українцями, «платили по векселям», кажучи словами автора чергового огляду нашого журналу. Але поруч них виступали лідери партії, не зв’язані ніякими такими спеціальними зобов’язаннями, зазначуючи становище партії взагалі. Чи вплинув в данім разі приклад трудовиків, що рішили висунути національне питання в ряд основних постулатів своєї парламентарної тактики?

В тім, розуміється, теж не було б нічого недоброго або образливого для кадетів. При тім страху, який мають різні поступові круги Росії перед національним питанням, підозріваючи в нім всякі реакційні, шовіністичні, виключні тенденції, – се навіть в високій мірі пожадано, щоб поступові групи своїми виступами в обороні національних інтересів недержавних народностей посполу підтримували одна одну на сім новім і все ще, мабуть, не дуже певнім для них шляху.

Тим більше, що – по тій прикрій науці, яку дали російським поступовцям саме привілейовані представники національних змагань – польські націоналісти, виявивши в останніх часах такий щиро зоологічний, нічим не замаскований національний егоїзм. Се дуже втішний факт, що розчарування в привілегійованих польських рицарях націоналізму не відстрашило представників лівих груп від національного питання взагалі, а навпаки – може, якраз понудило їх до того, щоб замість привілегійованих національних питань взятися за національне питання взагалі і, відрі-жнивши те дійсно здорове, нормальне, свобідне від агресивності і заїдання чужого життя, що міститься в нім, взяти його в оборону і опіку.

В першу чергу було сим разом поставлене українське питання і я думаю, що воно з честю видержало сю пробу.

В обороні його виступали не українці (з виїмком хіба д. Дзюбинського, українця походженням, але нічим не зв’язаного з українським рухом, депутата сибірського, що виступав не як українець, а як представник певного соціально-політичного напряму). Дуже часто в таких випадках доводилося чути виправдування, що депутатам не українцям трудно виступати за українськими домаганнями, бо можуть їм замкнути рота які-небудь українці з правої сторони. Тепер, власне, така проба «опрокиду» була зроблена – і через випущеного з промовою «оратора з народу», правого селянина з Катеринославщини, і устами «гетьманського потомка» д. Скоропадського, що ще посвідчився, і «запорозьким потомком», самим предсідателем Думи.

Але сей експеримент осоромив тільки своїх ініціаторів. Виставлений селянин показав себе тільки незручним резонатором чужих гадок, а міркування октябристських і націоналістських ораторів остільки були слабкі, що всі сі виступи з противного боку могли послужити для поступової сторони тільки одним «доказом від противного». Перейшовши вздовж і поперек українську справу устами різних ораторів – від обмежень українського слова до української автономії включно, поступові групи могли переконатися наочно, що против сих домагань не може бути виставлений ніякий серйозний аргумент, який би міг потрапити до переконання поступового громадянина.

А українські заяви і роз’яснення з-поза Думи – як адреса 118-ти, заяви катеринославських робітників з приводу виступу катеринославського депутата, вияснення з приводу оповідання Родзянка про те, що, мовляв, катеринославські селяни відмовлялися від українських публікацій, з свого боку, скріпили депутатів поступової сторони в тім переконанні, що зайнята ними позиція в українській справі певна і безпечна. Вони переконалися, думаю, певно, що в сфері українського питання можуть порушатися безпечно, не рискуючи наскочити на якусь компрометацію.

Тому можна думати, що вони й надалі не залишать екскурсій на се поле, особливо, коли матимуть до сього відповідну заохоту з української сторони, – і коли далі, так як тепер, різні поступові групи будуть вести благородну конкуренцію в обороні національної справи, своїми виступами підтримуючи енергію і охоту одні у одних.

Заохоти з українського боку, і взагалі з боку всіх інтересованих в успіхах національного питання, ся справа в кождім разі варта – в високій мірі.

Розуміється, я далекий від гадки обіцювати якісь реальні корисні здобутки від таких думських виступів. На напрям правительственої політики вони, розуміється, не вплинуть так зараз, бичів і скорпіонів від українства не відвернуть, законів на користь українства не переведуть. Все се речі будучності, може, не так дуже й близької. Але що вони можуть нам дати скоро, безпосередньо, таки зараз – се вплинути на переміну відносин до українства в поступових кругах Росії, а в тім – і на відносини поступових елементів України, не захоплених ще безпосередньо українським рухом.

Зв’язане узами всяких обмежень і заборон, поставлене під особливо пильний і підозріливий нагляд, під нічим не зв’язане і не обмежене дійство адміністративної самоволі, нинішнє українство може тільки в дуже розмірно невеликій мірі розвивати свої впливи поза кругами усвідомленого вже громадянства – введеного в сферу тих засобів, котрими розпоряджає нинішній український рух.

До людей, що не читають української книги, не належать до українських інституцій, не бувають в українськім товаристві – хоч вони називають себе українцями чи малоросами, живуть на Україні, – ураїнство дуже часто не має іншого приступу, як тільки через особисті, зовсім припадкові зносини і стрічі. Через російську пресу – через ті авторитетні органи, котрих голос має вплив не тільки на російське, але також і на українське, особливо несвідоме або полусвідоме громадянство, українці не можуть на них впливати; легше верблюдові пройти через іглине ухо, як статті на українську тему, з чисто українського становища написаній, пройти в такий орган.

Отже, тут вага парламентської трибуни. Серйозне трактування українського питання представниками поступових груп, розкривання раціональності, справедливості і невідкличності різних українських постулатів, вияснення тих неможливих умов нинішнього українського життя, що заганяють його в різні мишачі дірки, замість виступати перед світом показно і свобідно, може зробити незвичайно багато. Воно в теперішніх обставинах може скоро осягнути те, чого наростання внутрішньої сили українства могло б навчити тільки ген колись з часом – тоді, коли здобуло б відповідні форми для вияву сього внутрішнього зросту.

Великоруський інтелігент, і так само наш земляк «тоже малорос», в переважній більшості ще не навчився дивитися на українство серйозно, як на реальний, глибокий і невідкличний постулат життя. Переконатися в сім було б йому, властиво, прикро, навіть дуже прикро, коли се «тоже малорос», котрого вся життєва логіка збудована на тім, що не мають бути українці, а тільки «общероссы», з них же перший він сам. Але і для росіянина, великороса, особливо, коли він живе на українській землі, та й не тільки для такого, – се відкриття українства як реального культурного і національного фактора страшенно ускладнило б життя, замотало б йому багато такого, що тепер для нього «просто і ясно».

Тому і той, і сей цупко держаться за різні більше або менше щирі сумніви щодо реальності і життєвої сили українства, які наскладали в їх уха всякі ворожі українству випадки, і нерадо пускають їх з рук. Не треба в тім доконче бачити злу волю – я певен, що ніяких «гострих зубів великоруського націоналізму» у дуже багатьох, може, й у переважної часті навіть не знайдеться зовсім; поки вони бачать множество «настоящих малоросів», котрі самі тягнуть общеруську ноту – сього одного вистане, щоб зіставити їх у власті таких заспокоюючих їх національне сумління сумнівів. І вистає.

Вони будуть признавати, що не знайомі з українським питанням – і не дадуть себе подвинути ніяк до того, щоб зазнайомитися з ним: навіть в книжці «свого журналу» проминуть статтю на українську тему і будуть повторяти затаскані фрази про шкідливість націоналізму взагалі і безгрунтовність українства зокрема. Жадатимуть якихось особливих знаків, якихось спеціальних чуд, які б переконали їх в тім, що українство – не міт, не фантом, не вигадка кількох мрійників, а реальне, живе явище, логічний ви-слід всієї суми історичних, соціальних, економічних і всяких інших умов життя України.

Довга се пісня, і раз у раз приходиться починати її від початку.

Тих політичних чуд, яких жадають, щиро чи лукаво, сі різні хоми невірні, ми не можемо їм аранжувати. Пальці свої в рани сучасного українського життя вони, розуміється, могли б вложити, але вони сього не роблять. Їм треба чогось, щоб упало на них саме – осліпило, стрясло, вдарило – і відкрило закриті умисно очі. Такого чуда ми не можемо вчинити.

Не можемо перевести всеукраїнського референдуму в сучасних обставинах – бо й агітації, вияснення аргументів за і проти, що мала б дати матеріал для такого всенародного оречення, не можна розвести. Не можемо урядити українського бойкоту против не українців, на взір поляків, не тільки тому, що се не лежить в нашій можності, але й тому, що се не лежить в нашій політичній ідеології і т. ін.

За недостачею сих і подібних «сильно действующих средств», які могли б всіх сумнівних настроїти більш надійно і певно супроти українства, думська катедра може мати велике значення. Кілька таких дебат на українську тему, як ми отсе тільки що бачили, ряд промов, особливо рясніших фактами, ряд постулантів отвертих і сміливих – навіть без надії їх скорого проведення в законодатній дорозі, зірвання маски з дволичної політики адміністрації і її підголосків, котрі раз ігнорують українство як щось фантастичне, видумане, мертве – таке, чого в дійсності нема, а другим разом валять на нього всі сили репресії, як на щось не тільки реальне, але й небезпечне, грізне, велике – все се може дуже значно відкрити приплющені очі всякого невірного до українства громадянства.

Бодай змусить показати своє лице: з ким вони – з ворогами чи з приятелями і союзниками українства, – та не дасть ігнорувати українського питання або збувати легковажними, пустими фразами, як те, чого ще нема. Виведе раз на чисту воду одних – тих, що нібито й не вороги, але і не приятелі. Осмілить других, котрі, властиво, могли б бути українцями або союзниками українства, щирими і явними, коли б були певні, що воно трактується серйозно в міродатних, авторитетних поступових кругах Росії. Змусить познайомитися ближче з українською справою тих, котрі вважали її занадто маловажною як на те справою.

Я вже бачу симптоми, що ті самі публіцисти, які так недавно вважали ще «добрим тоном» для поступового російського публіциста трактувати українство зневажливо чи легковажно, тепер вважають добрим тоном посміватися з тих, що не признають українського питання або «української нації».

При тій незвичайній залежності, в якій менше свідоме українське чи «малоросійське» громадянство стоїть під настроями і напрямами поступової російської преси, – така зміна тону супроти українства в російській пресі, в російських поступових кругах для поступових, а навіть «прогресивних» (в кавичках) малоросійських елементів може мати значення просто неоціненне.

З другого боку, зменшення скількості «самоотверженних малоросіян» не тільки заважить дуже сильно на поступі української свідомості і українського руху на Україні, але відіб’ється і на настроях неукраїнських, де теперішнє існування малоросів неприхильних або й тільки «несколько беззаботных» на пункті українства, як я вже сказав, все було і зістається першою психологічною підставою недовір’я до нового, свідомого українства як чогось екзотичного, наносного, видуманого.

Наслідок тут впливатиме на причину – зміна російських настроїв вплине на малоросійські, зміна в малоросійських – підтримає, скріпить і далі поведе новий російський тон в прихильнім до українства дусі. Нема потреби ширше говорити про се тим, хто знає наші обставини. Я хотів тільки пригадати се на пояснення того, чому я надаю чимале значення отсій українській дебаті і ще більше – енергічному і прихильному трактуванню української справи з думської катедри надалі.

Українське громадянство мусить мати велике признання і вдячність для тих груп думських чи поодиноких депутатів, котрі, не будучи українцями, візьмуть українську справу як свою і надалі будуть щиро і енергічно нею займатися.

Свідомі українські і всі созвучні їм елементи повинні всякими залежними від них способами впливати на поступові групи Думи, щоб вони далі енергічно займалися національним питанням взагалі і українським зокрема, як тому, власне, дали гарний початок тепер. Розуміється, поруч заохоти мусить іти і достатнє інформування їх, аби вони не обмежилися загальними фразами, а могли входити в сферу фактичну, розвиваючи її перед правительством і громадянством Росії.

Вважаю при тім дуже корисними і потрібними позадумські заяви чи від виборців певних округів, чи від представників певних класових або національних груп, які можуть підтримати депутатів чи цілі групи в свідомості солідарності і спочуття до них тих кругів, клас і національностей, в інтересах котрих вони виступають. Думаю, що українськими адресами з приводу останньої дебати зроблено в тім напрямі дуже добрий початок.

Се те, що я хотів поки що сказати з приводу останньої української дебати в Державній Думі.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 63. – Кн. 7-8. У ЦДІАК України в двох справах зберігається автограф статті (з незначним втраченим фрагментом). Початок статті з назвою (половина першого абзацу) та кінець її (три останні абзаци). – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 57 – 59. Решта тексту без назви (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 173. – Арк. 136-161).

Подається за першодруком.

Мотивом до написання послужили українські дебати в IV Державній Думі, які тривали 11 травня – 25 червня 1913 р. Дебати виникли в ході сесії, на якій розглядався бюджет Росії. Про роботу над статтею свідчить лист М.Грушевського від 25 липня 1913 р. до редактора ЛНВ Олександра Олеся: «[…] пишу на укр[аїнські] теми – але з приводу думської дебати» (див.: Листування Михайла Грушевського / Упор. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. І. – С. 224).

Українській дебаті в IV Державній Думі М.Грушевський присвячує також статтю «На новом пути» (Украинская жизнь. – 1913. – № 7 – 8. – С. 5 – 14). Докладно про українські дебати див.: Єфремов С. Приказ жизни (К дебатам в Государственной Думе по украинскому вопросу) // Украинская жизнь. – 1913. – № 6. – С. 35 – 42. Упродовж травня-червня 1913 р. ці події висвітлювала газета «Рада».

В перших двох Думах ми мали українські фракції… – у І Державній Думі українські депутати об’єдналися в Українську громаду. 47 депутатів-українців II Державної Думи створили українську фракцію (див.: Грушевський М. У українських послів російської Думи // ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. 6. – С. 540 – 545; Його ж. З Державної Думи. З вражень і помічень // Там само. – Т. 35. – Кн. 7. – С. 95 – 102; Його ж. Дума і національне питання // Там само. – Т. 34. – Кн. 7. – С. 588 – 594; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. III. – С. 5 – 56).

…прийшла третя Дума, новим виборчим законом уже закрита для українських депутатів… – III Дума була обрана на підставі виборчого закону, опублікованого одночасно з маніфестом про розпуск II Думи від 3 червня 1907 р. 16 листопада 1907 р. П.Столипін виступив перед депутатами з урядовою декларацією, в якій заявив, що першочерговим завданням парламенту є боротьба з революцією (див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – С. 56 – 63).

…октябристську більшість… – основу III Державної Думи становила правооктябристська чорносотенна більшість. До фракції «Союз 17 октября входили 154 депутати, тоді як трудовики мали лише 13 мандатів, соціал-демократи – 19 (див.: Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991. – С. 28-30).

губи кадетів приложити до носа націоналістівперифраза М. В. Гоголя (, акт 2, явление 1: Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича…).

Пам’яткою сих сумлінних старань… зістався звісний законопроект про народну українську школу… – йдеться про законопроект про початкову школу, поданий на розгляд III Думи октябристами. Українські домагання підтримали П.Мілюков, Ф.Родічев, В.Дзюбинський. На захист проекту при розгляді в Державній Раді виступив Д.Багалій, проте документ так і не був прийнятий (див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. III. – С. 91 – 94).

«Нечіткий підпис» одного з депутатів… символізував непевну позицію українських Никодимів… – йдеться про законопроект про вживання української мови в початкових школах, підготовлений ще під час роботи перших двох Дум О.Лотоцьким. В.Дзюбинський та І.Лучицький зібрали серед трудовиків і кадетів III Думи 37 підписів. 9 березня 1908 р. його подано на розгляд Думи. Під «нечітким підписом» М. Грушевський розуміє нечітку позицію, відступлення. Спогади О.Лотоцького додають фактичний матеріал до цього образу:

«Через агітацію з боку націоналістів кілько з тих, що підписали, – селяни і священики – свої підписи затерли, але для правності внеску досить було і 30 підписів. […] Щодалі чорні настрої третьої Думи зміцнялися, і ті, що підписали законопроект, або теж чорнішали, або малодушіли, тож трудно було сподіватись, аби він здобув думську ухвалу» (див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. III. – С. 94 – 102).

Цей проект, як і попередній про початкову народну школу, прийнятий не був.

…устами «гетьманського потомка» д. Скоропадського… – йдеться про троюрідного брата гетьмана України Павла Петровича Скоропадського – Скоропадського Георгія Васильовича, активного діяча партії октябристів, з ім’ям якого був пов’язаний гучний антиукраїнський скандал: з думської трибуни нащадок гетьманського роду заперечував існування української мови і української нації.

…як адреса 118-ти… – йдеться про протест української інтелігенції проти промови Г.Скоропадського, текст якого був надісланий у Думу представникам трудової партії, які під час українських дебатів виявили найбільшу прихильність до української справи. Збереглися також листи Ф.Матушевського від 16 та 21 червня 1913 р. до члена фракції соціал-демократів Г.Петровського з проханням видрукувати заяву. До листа додано машинописний текст звернення та два списки підписів (ЦДІАК України. – Ф. 268. – Оп. 1. – Спр. 835. – Арк. 67-69).

Цей протест був надрукований у провідних російських газетах та передрукований у газеті «Рада» (1913. – 8 липня (25 червня). – С. 2). Під ним підписалося 118 осіб: колишні члени Думи П.Чижевський, І.Шраг, Ф.Штейнгель, публіцист і літературознавець С.Єфремов, М.Грушевський (хоча підпису М.Грушевського у названій архівній справі немає). Поясненням до цього можуть слугувати протоколи слідчої справи вченого 1914 p.:

«По поводу речи д. Скоропадского, в которой он отрицает у украинского населения стремления к употреблению своего литературного языка, к своей культуре и тому под[обное], многие мои киевские знакомые считали нужным высказать свое мнение в виде письма к депутатам, выступавшим в защиту национальных украинских нужд; я разделял это мнение и уполномочил подписать и меня под этим письмом; в это время я собирался уезжать из Киева, и что было потом с этим письмом, не вспомню, кому именно я поручил подписать себя на этом письме, выражавшем сочувствие упомянутым депутатам и порицание Скоропадскому, не могу припомнить; мне кажется, что делового письма я не видел, но не поручусь за свою память» (див.: Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 16).

…вияснення з приводу оповідання Родзянка… – тут автор має на увазі виступ голови IV Державної Думи М.Родзянка, який оповідав про видання Катеринославською губернською земською управою маніфесту 17 жовтня 1905 р. у перекладі українською мовою, що було здійснено за його ініціативи як голови управи. У своєму слові він зазначив, що пізніше селяни просили, «если будут вновь еще распространяться столь полезные и важные издания, то не печатать их на том языке, которого они не понимают». М.Родзянко назвав ці звернення голосом всього українського народу. Невдовзі цю думську заяву М.Родзянка спростували селяни Катеринославщини, зібравши підписи 1790 осіб.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 223 – 230.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 41

Модифіковано : 27.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.