Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1913 р. / По кошмарі

По кошмарі

Михайло Грушевський

Київ на яких півтора місяця став був предметом уваги цілого світу. Кореспонденти головніших органів преси великих світових народів злетілися сюди, щоб не упустити малої подробиці того, що діялося тут. Безконечні телеграми летіли відси в центри світового культурного життя, і інтелігентний і півінтелігентний француз, німець, англічанин, відкриваючи свою газету, шукав передусім телеграми з нашої столиці – котрої навіть і назву перед тим він хтозна чи вмів добре вимовити. Київських газет не можна було докупитися. Їх тираж виріс в три-чотири рази, дійшов цифр небувалих і немислимих для «провінціальної преси»…

«Слава» велика, але та слава – котра тяжким тягарем лягає на прославленого. «Щасливе» закінчення не може вирвати з пам’яті всього пережитого за сей кошмарний місяць. Честь, принесена ним Києву, сумнівна і не заслужена… Ті, що організували сю кошмарну «справу Бейліса» і переводили її, се елементи, далекі від дійсної місцевої стихії, відірвані від народу і грунту. Се паразити, які годуються на хоробливім процесі гноблення місцевого життя, всього сильного і здорового, що є в нім. Обридливий чиряк, що набіг на нім, розтріснувшися, викрив всю скверну, яка набігає на місцевім житті, сушить і обезсилює його.

Ми дістали страшний образ тої «системи», яка панує тепер над нами, над краєм нашим, і того сердечного, нерозривного союзу, зав’язаного її представниками з найгіршою шумовиною місцевою – тим, що викидає з себе місцеве життя під впливом сих ненормальних обставин. Кінець кінцем не можна було відрізнити, де сі всякі чорні елементи сповняли задану їм роботу, сіючи криваві бредні, розпалюючи ненависть фанатичними вигадками, граючи на найгірших інстинктах людності, і де навпаки – сторожі справедливості і законності всіма даними їм правами і повновластями силкувалися надати вигляд дійсності тому, що зародилося в розпаленій, хоробливій уяві тих паразитів гнету і темноти.

Місцеві поступові елементи мусили напружувати всі свої сили, щоб перегородити ходи сьому натискові кривавих кошмарів, щоб противстати сій тучі середньовічної пітьми, яку пускалося між сучасну людність. Зусилля їх варті всякої похвали, але результати?…

Над вислідом сих зусиль мусить задуматися не тільки наше громадянство, а й російські ліберальні, але перейняті централістичними змаганнями круги, що, виходячи з інтересів єдиної державної культури і народності, кривим оком дивляться, звичайно, на всякі заходи коло розбудження і оздоровлення місцевого життя, коли сі заходи не укладаються в рамки ліберального російського централізму, виходять за межі державної великоросійської культури, відтягають від виключного служення їй.

Скажім виразно: в тій безпросвітній пітьмі, в якій блукають нижчі верстви місцевої людності, винні не тільки чорносотенні елементи, але й велеліпні носителі «загальнолюдської» великоруської культури, котрі тільки з холодним презирством вміли дивитися з надхмарних верхів сеї загальнолюдскості на «дрібні і узькі» заходи українського громадянства над тим, щоб відродженням рідної культури підняти місцеву культуру широких мас, а навіть і гальмували його роботу відродження різними способами – від убійчого мовчання і до більш активних проявів свого неприхильного настрою. Не можемо ждати опам’ятання від носителів та прислужників офіціального обрусенія. Чи спам’ятаються ж адепти обрусенія «поступового» по всім пережитім і в перспективі того, що ще чекає нас?

Я не знаю, чи в величезній сумі матеріалу, яка була нагромаджена коло сеї кошмарної справи, оцінена була відповідно одна незмірно характеристична подробиця – повний брак якоїсь традиції кривавої бредні серед українського народу, на українській землі, де жили протягом тисячоліття і живуть по нинішній день сі мільйони одноплеменників і одновірців Менделя Бейліса? Віки зв’язали їх нерозривним вузлом з сею землею, що стала для них другою вітчиною, з сим народом, серед якого родилися і вмирали їх покоління. Колізія – не так культур і расових прикмет, як класових, економічних елементів, і той короткозорий, примітивний антисемітизм, котрим уміли так добре «одводити очі» експлуатованим масам їх дійсні експлуататори і мучителі, не раз підіймали криваві бурі з боку української людності.

Історія жидів на Україні знає криваві різні, де гинули маси жидів (правда, ще більше перебільшені в традиції). Знаходимо при тім різні заслужені і незаслужені обвинувачення на них. Але ритуальної вигадки – сеї канібальської легенди про споживання християнської крові, яку насилала до нас властива вітчина її, католицький середньовічний Захід, – не приймала наша Україна. Ми не маємо, властиво, ні одного ритуального процесу, особливо з тої України, яка жила живіше, свобідніше своїм життям і могла в своїм житті більш безпосередньо віддавати погляди, настрої свого громадянства. Ся кривава легенда, очевидно, не знаходила грунту в поглядах тутешньої людності на жида, в відносинах до нього їй не було місця.

А тепер-от, коли сковано народне життя по руках і ногах, відгороджено приступ до народних мас українській інтелігенції, а натомість відкрито всякі дороги впливам різної чорної сотні – пущено сю криваву бредню. Завзяте дволітнє ширення її не могло зістатися без наслідку. І в глибокій тривозі спинилося разом з нами поступове громадянство цілої Росії, цілого світу перед загадкою – як поставиться до сього відігрітого прислужниками племінної і расової ненависті, проклятого породу середньовічної пітьми і злоби та купка сірих українських селян, що мала винести рішення справі Бейліса? Як розбереться вона у всіх вікових плетіннях кошмарної фантазії і нелюдської злоби, які розвинули перед ними всі оті спеціалісти ритуальної легенди, спроваджені перед них?

І знову – друге, характеристичне в сій справі. Серед міркувань на тему, що от, мовляв, таке складне вікове питання, яке розв’язували своїми ореченнями богослови і гебраїсти, пани і королі, церковні святці і світові філософи, предкладається купці темних, сірих, неінтелігентних, капризом долі з темної маси вихоплених селян і міщан, – якось не стрітилося нам питання про те, чи незалежно від свого розвитку, чи інтелігенції, сі українські селяни годні порозуміти передусім саму ту казенну російську мову, якою вестимуть перед ними свої турніри обидві сторони? Наскільки зрозуміла і приступна буде сама отся великоруська форма, в яку вкладатимуть свій талант, дотеп, гнів, щирість чи підступ, лукавство, хитрість різні бесідники, що виступатимуть перед ними? Одне з питань нинішньої української платформи – справа мови в суді й уряді – стала грізно перед очима всіх. Чи навчило се ставитися до нього поважно?

Кінець кінцем українські сіряки вийшли з свого трудного становища досить щасливо, хоч і не з таким тріумфом, як представляють оптимісти нинішньої хвилі. «Схвильоване сумління не може обвинуватити невинного, але темний розум заплутався в помилках і неправді слідства», як характеризував се рішення присяжних один з кадетських депутатів. Заплуталися, се вірно. Оптимісти, закриваючи очі на різні лукаві подробиці, на котрі у присяжних витягнено притакуюче оповідання, поки що підносять оправдання нещасливого Бейліса і співають пеани «народній душі», «народній совісті», що урятувала репутацію російської юстиції, російської держави, «російської національної культури» і т.д., і т.д.

Нехай буде, припустім!.. Але що значило се – чекати рішення такого тяжкого питання від сього сірого сфінкса, до котрого освіті, розвазі, освідомленню відтяті всі дороги нинішнім обрусінням? Ждати від нього засуду російській юстиції чи державності, «русской гражданственности» чи «русской национальной культуре», котрою пишалися перед недержавними народностями її офіціальні і неофіціальні корогвоносці?

Справа Бейліса, обвинувачення жидів в уживанні християнської крові, в канібальстві – се ж тільки рисочка, подробиця – хоч як би вона не била по гуманним і культурним почуванням сучасного інтелігента. Припустім, що сей процес її похоронить (хоч оклики і похвалки чорної сотні, може, й не годиться так легковажити!). Але чи се не покажчик тільки того, які питання в тій чи іншій формі, раніше чи пізніше можуть попасти на розсуд припадково вихопленої купки чи цілої маси української сіроми, до котрої заходами офіціального обрусіння і неофіціальними впливами неофіціальних ревнителів виключності державної культури відтято приступ тому одинокому, що може внести світло і розум, і ясність в сі темні маси – культурі українській? Чи при якійсь новій нагоді знову будемо уповати на «народний інстинкт», «народну душу», «народну совість» і всякі інші містичні зверхраціональні розв’язання питань, від яких залежатиме не тільки честь чи репутація, але й саме існування політичне, горожанське чи культурне – не тільки мільйонів жидів, але й ще більших мільйонів «корінної людності», над котрими повисли різні речі, може, ще й серйозніші від середньовічних бредень ритуального уживання крові.

Кошмарна справа Бейліса здоровому, холодному розумові може сказати дуже багато – і повинна сказати!..

[Стаття ся написана була по скінченні процесу, 29 с[т]. с[т]. жовтня. Другого дня я прочитав статтю д. Єфремова в «Раді» з 30 с[т]. с[т]., де порушені деякі гадки, аналогічні з висловленими. Мені хочеться констатувати, що, ні разу не мавши нагоди розмовляти з приводу сього процесу, ми відчули так однаково деякі моменти і, пишучи одного дня, висловили такі близькі в дечім гадки. Я думаю, було нас таких більше, що подібно сей момент відчули.]


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 64. – Кн. 11. – С. 268 – 271.

Подається за першодруком.

Авторська примітка в кінці видрукуваної статті засвідчує дату її написання: «Стаття ся написана була по скінченню процесу, 29 с. с. жовтня».

Своїми враженнями по закінченні гучного процесу Бейліса, який широко висвітлювався у київських газетах упродовж вересня-жовтня 1913 р., М.Грушевський ділиться з читачами ЛНВ. Процес, пов’язаний із звинуваченням прикажчика київської цегельні М.Бейліса у ритуальному вбивстві вихованця Софійського духовного училища А.Ющинського, був грубо сфабрикований групою реакційно налаштованих представників російських шовіністичних організацій з метою провокації чорносотенних погромів євреїв у Києві. На боці звинувачення виступав київський лікар-психіатр І.Сікорський.

Захисниками на процесі була група відомих адвокатів, яку представляв Д.Григорович-Барський. Від православної церкви захисником виступив авторитетний знавець іудаїзму, професор Київської духовної академії О.Глаголєв. Він обгрунтував, що історичні джерела не підтверджують фактів уживання євреями християнської крові. З протестом проти шовіністичних провокацій виступили А.Шептицький, С.Єфремов, а стаття В.Короленка «Господа присяжные заседатели» облетіла всі прогресивні тогочасні видання. Процес закінчився виправданням М.Бейліса.

Другого дня я прочитав статтю д. Єфремова в «Раді»з 30 с[т]. с[т]. … – згадана стаття С.Єфремова під назвою «Пересторога» була опублікована 31 жовтня 1913 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 231 – 235.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 163

Модифіковано : 19.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.