Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Після Балканської війни

Михайло Грушевський

Один з «оглядачів» балканських подій, закінчуючи безконечну панораму тих абсурдностей і збочень людського життя, які розвинули сі події, пожартував під кінець гірким жартом, що якби вірити в раціональність історії, то одиноке можливе об’яснення всього того, що перейшло перед очима за сю другу Балканську війну, – було б те, що, мовляв, історія, учителька життя, вивела перед різні недорослі народи на позорище п’яних гельотів, як робили спартанські педагоги для своїх вихованців, аби обридливим видом тих позбавлених людського образу півлюдей відстрашити своїх учнів-підлітків від п’янства і зв’язаної з ним утрати людського образу. Се була терпка, але досить влучна іронія. І коли не можна покладатися на раціоналізм історії, то треба признати, що всякі народи, не тільки недорослі, але й дуже навіть упремудрені, і взагалі всякі сучасні чоловіки можуть дуже і дуже багато навчитися з тих невимовно тяжких картин до розпуки сумних пригод і до комічності трагічних абсурдів сучасного укладу політичного і державного життя, які розвинула перед нами ся недовга, але перетяжена до безконечності тим всяким «людським матеріалом» війна « народів-пігмеїв».

Тільки гірке і страшне питання підіймається – наскільки все ж таки краще знайшлися б в подібних обставинах не ті «недозрілі» народи – недавні невільники турецькі, – а горді своєю «тисячолітньою культурою» нації першого рангу – наскільки оправдана та погорда, з якою вони згортають навколо себе свої пишні мантії, щоб не доторкнутися навіть краєм риз своїх сих напівварварів і їх учинків, старанно «локалізуючи» всю сю біду і нещастя на тій балканській території, немов зачумленій, та пильнуючи, аби тільки вони не перекинулися за її межі на якусь «культурну територію».

Яка певність, що ся тисячолітня культура на випадок конфлікту між її представниками буде міцнішим гальмом від усяких звірячих ексцесів, ніж у її балканських вихованців, сих усяких професорів, докторів, поетів і літератів – вихованців європейських університетів і академій, що так недавно пишалися своїми культурними уборами, і раптом знявши їх, почали ними ослонювати тактику башибузуків або й свої руки до неї прикладати? Те, що ми бачили за останні роки, почавши з тріполійської війни і кінчаючи останньою Балканською, дало страшні докази того, як слабкі і безсилі всякі культурні, антимілітарно настроєні, імперіалізмові противні круги перед скільки-небудь зручно підстроєними імперіалістичними чи патріотичними виступами воєнних кругів або «цивільних» ура-патріотів, і як скоро замовкають всякі ідеальні й гуманні кличі, коли з розвоєм війни приходиться напружити сили для боротьби і перемоги, і відкидаються набік всякі культурні міркування і обмеження перед одинокою рацією борні – всякими способами, не оглядаючися на ніщо, думати тільки про те, щоб ослабити і знищити противника.

«Війна має своє право», вона не може бути гуманною, і до неї не можна приступати з міркою культурних вимог – так починають висловлюватися навіть признані й щирі оборонці культури, справедливості і гуманності, коли їх захоплює якимсь боком інтерес боротьби, і от ся «власть війни» над сучасним чоловіком, яка раптом прокидається від перших стрілів, від запаху пролитої крові і ломить прийняті гуманні і культурні погляди, – се страшна осторога, memento mori сучасної цивілізації і всього нашого життя.

Навіть в суспільностях, не захоплених безпосередньо сими останніми війнами, а які тільки почули можливість бути втягненими в сей воєнний вир, можна було помітити вплив – зовсім не корисний – від сеї воєнної гарячки, від сього перенесення, до певної міри, в сферу воєнної психології. Таке було в австрійських краях, коли встала перспектива можливого вмішання Австрії в Балканську війну, і супроти сподіваного конфлікту з Росією почалося се гарячкове шукання «орієнтації». Питання внутрішньої еволюції, якогось полагодження внутрішніх суперечностей відступили на другий план перед усякими рахунками і спекуляціями, обчисленими на катастрофічні зміни, і передчуття можливості зовсім отвертої борні ще більше «увільнили» методи і засоби внутрішньої боротьби від стримуючих культурних моментів.

Помітні були сі впливи і в Росії, де значна частина навіть поступового російського громадянства почала дуже сильно нервуватися під враженнями воєнних подій, оружної боротьби і можливих наслідків її, і навіть гарячі пацифісти, як д. Мілюков, почали загравати в воєнну трубу, а його «Речь» грає в унісон і викликає признання в правих серцях своїм «патріотизмом», з яким вона силкується попхнути російське правительство до небезпечних авантурних виступів то в Арменії, то на турецьких водах задля російського престижу, для слов’янофільської ідеї або задля інтересів російського імперіалізму. Досить се прикра несподіванка з боку рицарів російського оновлення і новий прояв впливу воєнної атмосфери навіть на таких, здавалося б, досить твердо настроєних поступовців.

Криваве діло війни було спочатку прикрашене більше або менше гучними кличами, як боротьба християнства з мусульманством, хреста з півмісяцем, визволення поневоленої слов’янської й грецької людності з турецького ярма, визволення Балкану від пришельців-турків – вигнати їх назад з Європи до Азії, відновити старі історичні границі болгарської й сербської держави, дати міцні підстави їх самостійному існуванню і т.д. Правда, з самого початку виникало багато сумнівів щодо щирості і правдивості сих кличів, висунених ініціаторами війни на те тільки, аби були декорацією властивих мотивів, ще менше ідеальних, ніж сі кличі, в котрих теж не все могло викликати спочуття до себе. Розпалювати релігійну чи расову ворожнечу, граючи на сих нелюдських струнах, відігрівати історичні суперечки і зводити рахунки за кривди з-перед чотириста-п’ятсот літ, говорити про вибивання турецької (властиво – отуреченої) людності з засиджених місць, де вона сиділа сотні літ – все се були речі, взявши принципіально, досить мало або й зовсім не оправдані.

Ідучи сею дорогою, можна було підняти питання про вибивання слов’янської людності з балканських територій, куди вона теж ввійшла силоміць, як пришельці, витісняючи і нищачи старшу, романізовану і огречену людність – тільки, що се було кількома століттями раніше від турецького приходу. Боротьба «хреста з полумісяцем» мала б означати перелицювання на християнський бік «магометанського фанатизму»; стільки десятиліть осуджувано його в цивілізованім світі – а тепер мав би він бути відроджений в тім перелицьованім виді… [Пор. мою статтю в 1 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] в[істника]» за сей рік («В балканськім антракті»).]

Але така сила старих інстинктів боротьби і воєнного завзяття, обожання перемоги, побіди – що на вид того воєнного запалу, якому дала себе понести болгарська чи сербська людність, на вісті про успіхи і побіди болгарських і сербських армій цивілізована суспільність електризувалася воєнним запалом і готова була знаходити оправдування і сим історичним реваншам, і тим завойовничим завданням, які ставили собі балканські союзники. Дарма, що навіть на чолі сього геройського руху стояли люди, в яких не можна було припустити ніякої ідеології – занадто вони були звісними з зовсім не ідеологічного боку, а в мотивах навіть принципіально симпатичних – як от об’єднання національної території, визволення своїх земляків з турецького панування і прилучення їх до своїх національних держав – і тут показувалися зовсім не симпатичні подробиці, які підривали всяке довір’я до сього мотивування. Так сербам і чорногорцям проектовано заплатити албанською територією, щоб зрівноважити здобутки болгарської, і відкрити їм дорогу до моря коштом албанців, коли не можна було відкрити через сербську територію Боснії і Герцеговини, щоб не нарушити інтересів Австрії, а не хотілося відкривати через території, які лежали в сфері інтересів болгарських і грецьких. Се вже дуже мало згоджувалося з тими визвольними кличами і принципами пошанування національних інтересів.

А поруч з тим, від перших початків війни почали ходити поголоски, що далі, то все сильніші і категоричніші, про такі вчинки сих рицарів визволення, які не знаходили собі оправдання навіть в психології і методах сучасної війни – в тих границях дозволеної нелюдськості і чоловікогубства, яке допускає сучасна «цивілізована» війна. З-за густих покровів щільної воєнної цензури, котрою окрили свої операції союзники і особливо головні актори першої війни, болгари, стали прориватися дивовижні звістки про варварства просто неймовірні, і крилаті слова Фердинанда болгарського «Богу дякувати, що нема тут кореспондентів», підхоплені при нагоді перебитих безоружних турецьких бранців, дали зрозуміти, що діється там, куди не допускаються сі небажані заграничні свідки. В пресі почали з’являтися все поважніше і докладніше обставлені історії «звірств» балканських союзників, що не зіставали анітрохи позаду від «звірств турецьких», про котрі старанно пускали поголоски прихильники союзників.

Та поки щастя було по їх стороні, для них ще не бракувало ні оборонців, ні оправдань. Але скорше, ніж можна було сподіватися і більш яскраво, ніж міг би хто-небудь думати, злетіли всі декорації і покриви з союзницької війни, і виявився дійсний зміст, дійсний характер всієї балканської боротьби, коли вчорашні союзники, ледве дочекавши згоди з Туреччиною, кинулися як звірі одні на одних, видираючи з рук турецьку здобич.

Недавні прихильники балканських союзників, що оплескували їх побіди і заплющували очі на всякі некоректності і нелюдськості, довершувані ними, не знайшли слів обурення, коли серби з греками кинулися на Болгарію, що не годилася поділитися з ними здобиччю, якої припало на її долю так багато, понад програму в порівнянні з союзними умовами. Се «каїнова війна» – такий був загальний суд. Вчорашні герої визволення стали Каїнами, коли вони з тою ж рішучістю і неперебірчивістю, з якою нищили турків, і при тій нагоді «поправляли» етнографію на окупованих територіях, вирізуючи безоружну людність, старців, жінок і дітей та зводячи тим інородчеську людність до потрібного проценту, – стали проробляти се ж саме з учорашніми своїми союзниками на території болгарської окупації.

І коли були ще у болгарів адвокати в тім роді, як д. Мілюков, що хотіли боронити їх справу до кінця, цивілізований світ відвернувся однаково від них усіх. Се була одна компанія, і не було ніякої причини думати, щоб одні були кращі від других. Вчорашні трибуни, герої визволення стали тим, чим були дійсно – аферистами, вульгарними демагогами, що спекулювали на націоналістичних, імперіалістичних інстинктах – різні Савови, Даневи і всі, їм же ім’я легіон. І звучало гіркою іронією, коли вчорашні проповідники принципу «сила робить право» – поки вони були на коні, тепер, опинившися під конем, почали знову відкликатися до справедливості і гуманності та кликали рятувати їх з нещастя, коли воно спало на них.

З таким патетичним листом до російського громадянства обізвався в тяжку хвилю болгарський поет і белетрист, один з визначніших письменників Болгарії Петко Тодоров, докоряючи за індиферентизм і закликаючи до рятування Болгарії:

«Як Христос з хреста в найвищий час своїх мук віддав дух свій в руки Отця, так моя вітчина звернулася до Росії і в її руки віддала долю свою. Але Росія відвернулася від неї. Болгарія покутує смертельний гріх своїх великих мрій і безперечної правості свого діла… Вчорашні союзники болгарського народу почали безчестити, насилувати і руйнувати македонські краї, як не безчестили, насилували і руйнували їх турки.

Скрізь закривалися церкви і школи, архієреї, учителі і горожани побивалися за самі болгарські свої ймення. Батьків багнетами змушувано приводити своїх доньок на потіху сербським офіцерам, і батьки, задихаючися від ридання, благали офіцерів принаймні хоч солдатам не віддавати їх доньок. І замість того, щоб побачити, як спішить нам в поміч арбітр, – бачимо, як, з одного боку, вривається в наші краї й забирає один по одному городи Румунія, щойно відібравши вже від нас цілу країну і підписавши з нами трактат, гарантований цілою Європою.

З другого – вертаються в наші границі турецькі війська по тім, як ми щойно їх розгромили і уложили згоду. На нас нападають з усіх сторін. Ми відірвані від зносин з усім світом, і не знати, чи інтересує ще наша доля хоч кого-небудь, чи всім уже наскучило клопотатися Балканською війною… Не вважаючи на хвилеві непорозуміння, Росія завсіди була найближчою для нас державою. Невже ж суспільність Росії допустить, щоб її правительство позволило зломити країну, яка, мов живий монумент, збудувалася і процвіла на кістках соток тисяч синів Росії?»

І от у відповідь на сей патетичний лист в російській пресі пригадали його авторові отвертий лист одного з кореспондентів, адресований сьому самому Петрові Тодорову під час першої Балканської війни, коли д. Тодоров, віддавши себе в розпорядження воєнного штабу як спеціаліст-літерат був призначений на воєнного цензора і в сій ролі прикладав старання до того, щоб «відірвати від зносин» з театром війни весь культурний світ і не пустити звісток про подвиги болгарських військ, аналогічні з тими сербськими, які він описує такими патетичними і дійсно страшними красками. Розповівши про страшні насильства і звірства болгарського війська над безборонною турецькою людністю, сей кореспондент писав тоді на адресу д. Тодорова:

«Коли ви сього не чули, коли сього не знаєте, то поїдьте зараз до Тирново, а відти – далі до Кірджалі і далі на полуднє – ви знайдете на дорозі бородатих мусульман з руками, зв’язаними на спині, і з горлом, перерізаним до кісток шиї, знайдете не одну мусульманську стару, вбиту коло її огнища ударом в потилицю, побачите, не сумніваюся, і трупи турецьких дітей, що значать собою, як не прибрані трофеї, побідну дорогу «визвольного» легіону. А безмисленні немотивовані «кари смерті» в Мустафа-паші – кари, обернені на диявольську забаву знуджених офіцерів?..

Але всі сі факти, як не кошмарні вони, бліднуть перед каїновим ділом, що не було відокремленим епізодом або припадком, і не можна його витолкувати запалом оп’янілих від крові солдатів – я говорю не про що інше, пане Тодоров, як про холоднокровне заколювання або дорізування ранених турків на полі з наказу командирів. Не один ранений болгарський солдат оповідав мені з блудним поглядом про се убивання безборонних, що гарячковим зором слідили, як над ними піднімався багнет.

Ви думаєте, що се можна замовчати? Чи, може, ви схочете се заперечити? Але тоді ми відповімо: з початком війни ваш генеральний штаб не раз оповіщав Європу, що турки тисячами кидають своїх ранених на полі битви і болгарам приходиться забирати сих ранених. Де ж вони, сі многі тисячі ранених? Що сталося з ними? Що зробили ви з ними, пане Тодоров? Дайте нам відповідь на се питання.

Чи знайшли ви в собі відвагу голосно і ясно нагадати вашим офіцерам про потребу заховувати «міру» у відносинах до переможеного і розпластаного на землі ворога? Ні, ви виявили лише безмежну «непримиренність» супроти нас, журналістів, що силкувалися підвести голос протесту з глибини обуреної совісті. І сим ви, цензори, і ви, пане Тодоров, взяли на себе особисто повну міру відповідальності за убивання хорих, ранених і безборонних турецьких солдатів, бо я не маю сумніву – і ви так же мало сумніваєтеся в сім, як і я, що коли б ми мали змогу оповістити ті факти, що від одного згадування їх кров і зараз закипає в жилах, ваш генеральний штаб був би змушений крикнути офіцерам, а офіцери солдатам: «Спиніться!»

Та що ж? Ви, радикал, ви, поет, ви, гуманіст, не то що самі не нагадали вашій армії, що, крім гострих багнетів і влучних куль, є ще на світі людська совість і та сама наука Христова, що його іменем ви нібито ведете сю війну – ні, ви зв’язували нам, європейським журналістам, руки за спиною і наступали нам на груди вашим воєнно-цензурним чоботом!»

Се маленький документ, але дуже характеристичний і вартий уваги. Рідко коли приходиться бачити таку скору і наглу переміну ролями, те, що по старій термінології могло б уважатися «заслуженою карою» по принципу «хто воює мечем – гине від меча».

Політичне слов’янофільство – навіть в його новій очищеній формі «нео-слов’янства», як його пробували відродити останніми часами деякі представники поступового російського громадянства – дістало дуже тяжкий удар, від якого не знати, чи й встане скоро. З одного боку, останні події особливо яскраво виявили замість проповідуваної солідарності безграничне море роздражнення і злоби, яке ділить поодинокі слов’янські народи і держави, з другого – вони викрили весь той небезпечний зміст, ту готентотську мораль, до якої кінець кінцем приводить консеквентне придержування расового, в данім разі слов’янського, принципу її.

Ми вказували на сю небезпеку багато літ тому, коли зазначали наше становище супроти всякої участі в неослов’янських заходах [Див.: «Літературно]н[ауковий] в[істник]», 1908, кн. VI – «Українство і всеслов’янство».] – тепер ся внутрішня небезпека такої солідарності виявила себе вповні. Люди поступові, гуманні, пацифісти в теорії, ставши на слов’янофільський грунт, напружували свої сили під час сеї Балканської війни на те, аби можливо обілити своїх і підтримати їх в усяких пригодах і навіть злочинах, а натомість підняти суспільність против елементів ворожих своїм протегуванцям.

Пригадати собі отсю саму справу «болгарських звірств» в російській пресі – як старанно навіть такий орган, як «Речь», старалася підкопати довір’я до звісток про союзницькі звірства і як старався ослабити враження їх, коли зовсім замовчати їх не було можна. Як індиферентно приймалися в сих слов’янофільських кругах, плани поділу Албанії в інтересах слов’янських держав – зате як лементувало-ся над поділом Македонії. Сей поділ, розуміється, річ погана, але нащо ж проект утворення автономної Албанії так і зістався під знаком австрійської інтриги, антислов’янського капризу, коли сі дві справи, властиво, одної категорії.

Який лемент зчинили неослов’янофіли – устами хоч би М.Ковалевського з приводу «підступного», «цинічного» виступу Румунії против Болгарії! Виступ, розуміється, не був гідний, але так само належало схарактеризувати і напад балканських союзників на Туреччину в період її конституційного оновлення – се також був «удар в спину» в момент, коли інтереси культури і цивілізації, може, якраз веліли пошанувати трудне становище поступовців-обновителів держави оттоманів, обсочених всякими трудностями внутрішніми і зверхніми.

Все се занадто било в очі навіть не дуже уважному глядачеві і потреба покривати всяку мерзоту союзників в ім’я того, що се слов’яни та іти їм на поміч по всяких поганих учинках, кінець кінцем обмерзла навіть простому, середньому «обивателеві».

«Нестоющие народы! Чтоб помогать им – ни за что!»

Сей крик російської вулиці, викликаний скандалами останньої «каїнової війни», являється не тільки виводом з її вражень, але зістанеться, мабуть, надовго осторогою для всякого підмінювання ідеями расової солідарності і расової боротьби ідей свободи і поступу, справедливості і гуманності, для котрих «немає елліна, ні юдея», а тільки прихильники і вороги сих ідей, все одно – між чужими чи між своїми.

Доля, яка спіткала в сій афері Македонію – сей найголовніший привід до боротьби, справді незвичайно цікава і, розуміється, високо трагічна. Цілими десятиліттями боролася нещасна країна за своє визволення – боролася криваво, з незвичайними жертвами і зусиллями. Їй удалося заінтересувати своєю долею саму «Європу», стати предметом опіки не тільки заграничної публіцистики, але і дипломатії, об’єктом всяких міжнародних реформ і внутрішніх реорганізацій. Її визволення було одним з головніших завдань при організації Балканського союзу, антитурецької ліги.

Але коли сей союз наладився і почав ділить між собою турецьку здобич замість автономії Македонії, про котру весь час говорено, вийшло прилучення Македонії до Болгарії як болгарської провінції. Скільки тут завинили імперіалістичні апетити болгарів, а скільки приложили до сього руку заграничні протектори, що помагали ліпити Балканський союз (роля їх все ще чекає свого вияснення), се ще не звісно. Ясно зате, що така переміна зовсім не відповідала бажанням не тільки неболгарських елементів Македонії – грецьких, сербських, романських і всяких інших, але навіть того елементу, який вважався болгарським, але боровся не за те, щоб стати підданими болгарського царя чи болгарської правлящої кліки, а щоб дістати автономію і незалежність для своєї країни. Взірцем настроїв можуть послужити дебати на балканські теми, уряджені Петербурзьким юридичним товариством, де виступали против себе македонські автономісти против болгарських об’єдинителів. Позволю собі навести враження від сих дебат зі слів одного з київських кореспондентів («К[иевская] мысль» з 5 липня):

«Інтерес вечора скупився на турнірі між македонцями. Се була дійсно родинна сварка, винесена надвір. Серби ненавидять болгар і болгари ненавидять сербів. Але ще більше ненавидять македонці, вірні Македонії, македонців болгаризованих; Георгов, болгарин, який відважно каже, що раніше чи пізніше Болгарія захопить усю Македонію, – сам з походження македонець.

Македонці й інші болгари, що згорда говорять про самостійність Македонії. Вчора вони вже не ігнорували прав македонців, а прийняли заклик, і вийшла картина, яка до останньої рисочки нагадувала недавні дебати Державної Думи про українську мову, але ще більшим перейнята була запалом. Бо у нас українське питання в значній мірі ще питання декларативне для «русской» інтелігенції, предмет теоретичних суперечок. А там, в Македонії, се питання безпосередньої практичної діяльності, питання сьогоднішньої долі народу».

Аналогія не припадкова. Говорячи про самостійність македонців, проф. Георгов глузливо завважив:

«У них нема свого письменства, культури. Говорити про національну самостійність македонців – однаково, що говорити про якусь осібну народність українців. Український нарід видумала Австрія».

Гарячу відповідь, дану йому македонцем Чуновським, не завадило б послухати нашим «малоросам» – Савенку, Скоропадському, Родзянку й ін. Як і в Росії, против змагань до самостійної народності в Македонії найбільш енергійно виступають самі ж вихідці з сеї народності. Для Чуновського проф. Георгов – се македонський Савенко.

«Ми томилися в турецьких в’язницях, проливали свою кров, жертвували життям і особистим щастям для свого народу. В наших «комітетах», в славній «внутрішній організації» ми мріяли про незалежність Македонії і автономія десятки літ була нашим кличем. Ми гинули, але лишалися в краю, серед сірого, простого народу.

Ми були з ними, з «сіряками» і нікуди не виходили. А ви, перейшовши болгарську школу, виїхали до Болгарії, там знайшли своє місце, і Болгарія для вас стала всім: ви не бачите свого простого народу, у котрого таке бідне своє письменство і така багата своя душа. Але нехай буде по-вашому, нехай македонці – ті ж болгари. Чому ж ви боїтеся дати самому народові се заявити? Чому до дрожчів приводить вас саме слово плебісцит?

Ви глузливо відзиваєтеся про македонця Димова, що він незамітний діяч. Так, незамітний в Болгарії! Двадцять літ бореться Димов в Македонії. Він знає, що таке холодна турецька в’язниця, але не встиг пізнати, що таке тепленьке місце на болгарській державній службі».

В результаті сю так щиро опікувану «Європою» Македонію поділено зовсім механічно на три часті між Болгарією, Сербією і Грецією. Так скінчилася європейська опіка для сеї нещасної країни. По тім, що діялося під час війни для «спростування» етнографії окупованих провінцій, можна собі представити, яких засобів ужиють нові пани окупованих частей Македонії на те, щоб оболгарити, осербити, огречити людність в своїх дільницях. Тяжку школу прийдеться перейти її людності – поки вона вирветься з рук отсих окупаторів.

Бо що нинішній поділ Македонії, як і різних інших окупованих провінцій, зовсім не останній, в тім трудно сумніватися. Проголошене Балканським союзом національне розмежування стало пустою фразою в устах його представників; на ділі вони підмінили се розмежування простим захоплюванням квадратових кілометрів і голів податників, можливо, в найширших розмірах, зовсім незалежно від їх національної приналежності.

Але самий клич не прогомонів марно, не тільки в ухах інтересованих національностей, але і в далеко ширших, європейських кругах. Сей клич – одне з тих слів, що, раз «упавши росою на мисль», кажучи словами поета, не перестають непокоїти й будити її. Бачимо, що безцеремонне розрізування територій і окупування їх незалежно від національного складу, зовсім не приймається тепер так індиферентно, як то бувало давніше; народності перестали бути дешевим матеріалом для дипломатичних експериментів.

Чужорідні території, прилучувані до чужорідних держав, трактуються як аномалія, як джерело всяких нещасть для сих територій і як тяжкий тягар і погроза для держав-окупантів. Так оцінюється прилучення територій з переважною болгарською людністю до Румунії, з албанською – до сербських держав і т. ін. Неустанно здіймаються питання про національну охорону чужорідних меншостей, гарантії їх національного існування, і облишення сього пункту трактується як недопустимий недогляд.

Заінтересування національним питанням, серйозне трактування його – такі, як ще не бувало. І можна думати, що сі страшні Балканські війни послужать імпульсом до розроблення національного питання, дальшим етапом до його розв’язання – не в старих формах вульгарної національної держави, що твориться в інтересах пануючої народності і віддає їй в жертву національні меншості як етнографічний матеріал для перероблення на «государственную национальность», а в формах нових, більше раціональних, справедливих і гуманних.

Балканські війни взагалі принесуть важні наслідки. «Європа» локалізувала їх поки що, але від впливів їх не могла охоронитися – і не зможе. Якими результатами в будучності вони себе проявлять, се провидіти неможливо, але деякі важні зміни видні й тепер. Одне зближення Германії з Англією чого варте! Ослаблення англо-російського порозуміння, а навіть і російсько-французького, очевидне. Так само й ізолювання Росії.

Росія не вела війни на Балкані, але понесла на «Ближнім Сході» погром, може, не менший, а в наслідках своїх, може, ще важніший, ніж той погром на Далекім Сході перед дев’ятьма роками. З Балканами зв’язано було для неї стільки традицій, планів, обов’язків, усвячених віками. Під впливом сеї свідомості, під натиском націоналістичних і імперіалістичних кругів, російська дипломатія весь час пробувала щось робити, впливати, посередничати, натискати – вести якусь лінію; але за сим всім відчувалося одне – що війною Росія рискувати не буде, і се розбивало всі її заходи.

В найбільш дражливих моментах, заангажувавшися до останнього, вона незмінно відступала перед перспективою активного виступу, готова перенести всяке пониження – тільки не війну. Ніякою провокацією не можна було взяти її. Се стало ясно – і з тим політична вага Росії, в політичних рахунках Європи оперта виключно на її мілітарній силі, мусила впасти до minimum-у. Австрія – та хоч програла теж багато, але цілий час підтримувала враження своєї готовності кинутися в бійку і тим заховала свою вагу на балканських терезах, хоч і ціною страшенних матеріальних страт. Росія ж програла свою справу не тільки на Балканах, а і в Європі і пішла геть назад, її союзники мусили пошукати інших підстав для своєї політики.

Через те перспектива конфлікту між Росією і Австрією значно змаліла, принаймні в теперішних обставинах. Всі, хто опирали якісь свої спеціальні рахунки на наслідках такого конфлікту, на розв’язання ним якихось національних чи політичних проблем, мусять вичеркнути його з своїх рахунків на теперішній час. Навпаки, на грунті балканської політики Австрії можливе навіть зближення її з Росією. Вже ми й бачили се, як на пункті підтримування Болгарії против Сербії (і Греції) Австрія зійшлася з Росією. Сербська справа грозить надовго заволодіти всею австрійською політикою – се проблема будучності Австро-Угорщини.

Сербія вирвалася з її залізних кліщів, опираючися на Грецію, зійшовшися межа в межу з Чорногорою (об’єднання Сербії з Чорногорою – се питання часу, коли не перешкодить сьому «Європа»), вона стала розмірно сильною і небезпечною і так чи інакше упоратися з нею – чи розбити, чи включити її разом з своїми сербо-хорватськими землями в свій склад в формі третього чи якого там члена австро-угорської державної системи – се чергове завдання Австрії, перед котрим мусить відступати все інше, і на сім грунті австрійська політика може навіть шукати порозуміння з російською і може знайти – на грунті все того ж болгарсько-сербського суперництва…

Періоди суперництва Росії і Австрії на балканськім грунті здавна чергуються з періодами порозуміння, особливо коли політику Росії захоплювали інші справи. А саме тепер починає розгорятися великий огонь на другім полюсі російської політики – Далекім Сході, і не позбавлені, мабуть, значення пробні шари, які прокотилися останніми часами в імперіалістичній російській пресі про проекти австро-російського порозуміння, причім за уступки в балканських справах Австрія мала б віддячитися російському правительству прислугами в українськім і польськім питанні, для внутрішньої політики націоналістично російського курсу.

Російським імперіалістам треба відложити надії на те, що якась міжнародна комбінація виведе російський корабель на простір, піднесе її великодержавний престиж, надасть силу і вагу впливам Росії. На се нема надій в близькій будучині; така Росія як тепер засуджена на те, щоб плисти в хвості й прилучати свій голос до «європейського концерту», котрим диригують інші – Англія з Германією в данім моменті. Силу і значення Росія може здобути тільки через внутрішнє оновлення – через все те, про що стільки говорилося: конституційні гарантії, піднесення селянських і робітничих мас і розв’язання національного питання на основах широкої федеративності. Інакше Росії грозить перспектива Турції. Вона вже ступила на сю похилу площу, яка веде її туди – до сього економічного, політичного і всякого іншого обезвладнення, і коли не наступить зворот, кінець кінцем її народам прийдеться думати про те, аби їх разом з нею не поневолили на віки промислові барони Європи, представники європейського капіталу, як свій промисловий, фінансовий загуменок.

Се мусить нарешті колись стати ясно поборникам ліберального російського централізму. Може, остання Балканська війна трошки поможе їм се зрозуміти, принаймні як вони оглянуться на неї з прохолодою, ретроспективно.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 63. – Кн. 9. – С. 321 – 332. Автограф статті з несуттєвими виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 170. – Арк. 1-44). В автографі відсутній третій від кінця видрукуваний абзац. Вірогідно, він був дописаний у коректі. У карній справі проти М.Грушевського «Донесення прокурора м.Львова про звинувачення професора Львівського університету Грушевського Михайла в діяльності проти австрійського уряду» зберігається урядовий переклад статті німецькою мовою (ЦДІАЛ України. – Ф. 156. – Оп. 1. – Спр. 1476. – Арк.88 – 89).

Подається за першодруком.

Стаття написана після закінчення другої Балканської війни (29 червня – 10 серпня 1913 р.) між Болгарією, з одного боку, та Сербією, Грецією, Чорногорією, до яких приєдналася Румунія й Туреччина, – з іншого. Як свідчить лист М.Грушевського до редактора ЛНВ Олександра Олеся від 25 серпня 1913 р., на цей час його стаття «Після балканської війни» вже була написана: «Десь після Вашого етюда дайте мою статю про Балкан[и]» (Листування Михайла Грушевського / Упор. Г.Бурлака; Ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. І. – С. 225).

тріполійської війниітало-турецької війни (29.09.1911 – 18.10.1912).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 453 – 463.