Відлучення Холмщини

Михайло Грушевський

Холмська справа нарешті скінчилась. І можна сказати, що се таки найкраща її сторона, що вона нарешті скінчилася і своїми ваганнями і непевностями не буде викликати того напруження, роздражнення і всякої безтолковщини, котрої вона стільки розвела наоколо себе.

Висунена вона була від самого початку нового націоналістичного курсу російського правительства серед цілого ряду інших націоналістичних «жестів». В паралель славному «Не запугаете!» вони мали показати «инородцам», що начальство вернулось і не має заміру попускати нічого з системи державного централізму, унітаризму і панування «державної народності». Але в ряді сих націоналістичних демонстрацій на знищення інородчеських «бессмысленных мечтаний» холмська справа, призначена на посрамленіє планів автономної Польщі в конгресових границях, скоро відійшла на самий сірий кінець, і противникам холмського відокремлення світила надія, що сильним натиском з різних сторін ще можна буде знеохотити правительство до сього проекту, який не вдоволяв нікого і з стількох боків викликав жалі, нарікання і погрози.

З усеї сили, всякими способами, явними і тайними дорогами, поборювали сей проект, розуміється, поляки. Для всіх російських елементів, котрі хотіли відмежувати себе від націоналістичного курсу правительства, стало також, сказати б, мінімумом приличності теж всіма силами відгребатися від холмського відокремлення – навіть для різних обновленців, октябристів і всяких інших представників підмоченого конституціоналізму. Українці, принципіально спочуваючи ідеї відокремлення, не переставали також весь час підчеркувати повну свою неприхильність правительственній едиції сього проекту. І нарешті, праві партії висловляли невдоволення з приводу чисто зверхнього, формального характеру проекту, – тим, що, вдоволяючися самим вилученням Холмщини з Королівства Польського, він нічого не робив для реального укріплення «русского» елементу – представляв собою, як висловлялися, «саму обгортку» порожню, без змісту.

Супроти такого неприхильного становища до сеї справи різних партій і течій можна було справді думати, що правительство завагається і візьме назад свій проект або відложить його до інших часів. Особливо, як не стало з осені 1911 р. головного промотора сеї справи, прем’єра Столипіна, і його наступники хоч нібито перейняли на себе його політичну програму, більше робили се з обов’язку, ніж дійсно показували націоналістичного завзяття.

Одначе націоналістичні круги не переставали добиватися здійснення холмського проекту як акта пієтизму супроти пам’яті Столипіна, і з кінцем минулого року, невважаючи на проби опозиції спихнути його з черги думських нарад, сей проект таки прийшов під обміркування Думи (25/IX [1911]). Але брак сильної руки правительства і недостача натиску його на міністропослушну палату давав себе відчувати дуже ясно. Супроти завзятої опозиції поляків і лівих груп центр і праві йшли розбіжно і неодностайно, і опозиція сподівалася, що, потягнувши справу, обложивши проект поправками і покалічивши його по частям, можна буде привести до того, що правительство саме візьме його назад. І дійсно, був момент, коли здавалося, що сі надії здійсняться: се був провал 10 пункту проекту про вилучення Холмщини з власті варшавського генерал-губернатора (15/II [1912]).

Але сей епізод викликав тривогу в правительственних кругах, націоналісти забили на алярм, міністропослушні елементи потягли одностайніше і енергійніше і за десять днів після сього довели законопроект до ухвали. Те ж саме більше-менше повторилося і в верхній палаті: спочатку також здавалося, що справа затягнеться і буде відложена; «опозиція» пробувала її загальмувати, деякі шановні представники бюрократичного лібералізму ужили навіть досить різких виступів, включно до сецесії – але кінець кінцем і тут, з огляду на сі вагання, націоналістичні круги подвигнули міністерський кабінет до натиску, опозиція відразу затихла і присіла, і законопроект пройшов гладко і скоро, без особливих перешкод в думській редакції і з кінцем червня був переданий до царської санкції, а тепер появився вже в «Сборнику узаконений»; не знати тільки, коли має ввійти в життя нова відокремлена Холмська губернія.

На холмській справі, таким чином, дуже виразисто відбивалися напрями і вагання правительственного курсу, і се симптоматичне значення її притягало увагу до неї, до її перипетій увагу навіть тих партій і елементів, котрих інтересів вона не зачіпала безпосередньо. Не тільки відносини правительства до поляків, против котрих сей «жест» був звернений, але взагалі становище національного питання, домагань національної і політичної автономії – всіх тих важних і складних справ, видвигнених російською весною 1905 – 1906 рр., малювалося на сім епізоді дуже виразно.

Автономія Фінляндії і Польщі були висунені на перший план поступовою російською інтелігенцією як найближчі постулати перестрою Росії в новім дусі – ліквідації старого централізму і унітаризму; тому на сих питаннях хотіло нове правительство дати реванш за ті вагання і уступки, котрі були допустили його попередники в малодушних хвилях, «когда начальство ушло». І так само всі прихильники російського визволення вважали своїм обов’язком боротися на сих пунктах з натиском нового курсу, щоб зазначити своє непримиренне становище против політики націоналістичної самоволі і насильства.

Спеціально партія народної свободи або принаймні її лідери до певної міри почували себе і формально зв’язаними на сім пункті своїм старим союзом з поляками і своєю програмою, де між іншим містився й постулат польської автономії, а справлення границь автономної Польщі відповідно етнографічному складові її вони допускали не раніше як з признанням польської автономії і так само, як в справі змін границь фінляндської території, вважали потрібним обстоювати історичну територію Польщі від усяких змін в звичайній законодатній дорозі.

Правда, їх завзяття було значно прохолоджене тактикою Польського кола, що встигло до тої пори, коли прийшла під дебату Холмщина, виявити свою «національну фізіономію» в її повній натурі. Ся тактика прохолодила гарячий ентузіазм для польських національних домагань, який вважався обов’язковим для кождого опозиційно настроєного російського громадянина: репутація поляків як рицарів опозиції, непримиренних ворогів абсолютистського режиму і тим самим – вірних союзників всеросійського визволення, була немилосердно надшарпана за останній думський період поводженням кола – польських народових демократів, що представляли Польщу в третій Думі, так само як в попередніх.

Після погрому російських поступових елементів виборчим законом 3 червня [1907], стративши віру в реальні сили російської опозиції, польські народові демократи, а з тим, можна сказати, переважна більшість польського громадянства, пустилася зовсім відкрито на каламутну воду опортунізму. По-давньому жадаючи підмоги від російських опозиційних кругів і гірко ображаючися на всякі прояви невдоволення з сеї сторони, польські націоналісти не тільки полишали собі політику вільної руки в справах, які зачіпали їх національні інтереси – сього їм російська опозиція навіть не брала за зле здебільшого, – але і в справах загальних, які Польщу безпосередньо не дотикали, вони ішли, звичайно, на руку правительству: в усяких мілітарних предложеннях, в земельній політиці правительства, в його «ставках на сильних» вони голосували за правительственними предложеннями, правдоподібно поводячися тим рахунком, що опозиція однаково поляків не покине, а правительство, може, кінець кінцем і спом’яне сі вірні вислугування польських націоналістів.

Се мусило все більше й більше розхолоджувати польські симпатії російських поступовців, а останньою, найсильнішою ілюстрацією польської непринципіальності було становище поляків в міській реформі, де сей «угнетенный народ» не тільки постарався обмежити права жидівської людності, але приложив також рук і до обмеження прав польських демократичних верств на користь заможніших, капіталістичних кругів. В сім напрямі остання крапка над і була поставлена уже по ухвалі холмського законопроекту в верхній палаті, але супроти польських жидів готентотська мораль польських націоналістів виявилася в повній виразистості своїй ще перед холмською дебатою і зробила сильне враження в лівих, а особливо соціально-демократичних кругах.

Декотрі з промовців в холмській дебаті виразно зазначили, що сам по собі польський націоналізм показав себе зовсім не кращим від новокурсного російського, і виступаючи против холмського законопроекту, вони зовсім не роблять сього в інтересах заховання польського statu quo [незмінного стану] в Холмщині. Навіть Родічев, вірний приятель поляків, зазначуючи позицію партії народної свободи в сій справі, вважав потрібним досить виразно підчеркнути повний брак симпатій своїх сопартійників до самої охорони польського status quo яко такого.

Але кінець кінцем, невважаючи на всі отсі розчарування, російські поступовці вважали своїм обов’язком іти разом з поляками до кінця в поборюванні холмського законопроекту, і польський рахунок, що опозиціоністів вони однаково матимуть за собою по старим традиціям, – оправдався вповні; опозиція по інерції пройшла сю дорогу вірно. Не справдилися надії польських депутатів на якісь національні користі чи уступки з правительственного боку за польську вірну службу. Правительство, приймаючи послуги польських націоналістів, не вважало потрібним нічого попускати з своєї неприхильної і зневажливої тактики супротив поляків взагалі, і спеціально – в холмській справі. Супроти закидів поступових польських елементів за негідне служальство польські коловці Думи можуть похвалитися хіба тільки тим, що завдяки «рівнобіжності інтересів» вони за поміччю правительства скріпили панування ендецької польської буржуазії над буржуазією жидівською і своїм польським пролетаріатом…

Українське громадянство стежило за перипетіями холмської справи, власне, з огляду на таку її симптоматичність більше, ніж з огляду на реальне значення її для українського життя. В теперішніх обставинах українського життя в Росії і російського життя взагалі таке чи інше розв’язання холмської справи не має сливе ніякого практичного значення. Перечислення Холмщини з губерній Люблінської й Седлецької в осібну губернію саме по собі не обіцювало і не обіцює визволення місцевої української людності від фактичного панування польсько-шляхетського елементу, від впливів католицтва і польської культури, а щодо обрусенія, то воно і за часів приналежності Холмщини до Королівства Польського чи там Привіслянського краю переводилося всякими засобами і способами, на котрі могла здобутися російська адміністрація і синодальне правління, так що з переходом її в безпосереднє завідування міністерства особливого загострення сього обрусительства теж не можна сподіватися.

Вже все бувало! З українського становища сей законопроект теж можна було назвати самою тільки порожньою обгорткою; а в додатку ті неконституційні, безпардонні бюрократичні методи, котрими правительство бралося до переведення сеї реформи, і те грубо націоналістичне мотивування, з котрого воно виходило – все се не могло українців робити оборонцями такого відокремлення Холмщини, яке тепер планувалося. Тому, напр., і моя стаття, в котрій я принципіально висловлявся за відокремлення (в «Раді» 1907 р.), була навіть укарана адміністративною карою – так мало підходило під адміністративну тактику те освітлення відокремлення, яке я давав з становища українських інтересів.

Але, з другого боку, всі негативні прикмети законопроекту не давали права українському громадянству виступити против нього принципіально, так, як хотіли б сього від українців і поляки, і російські поступовці. Сього не вільно було, і навіть під погрозою невдоволення сих російських поступових груп, з котрими, звичайно, старалися йти в парі поступові українські елементи, мусилося зазначити своє відмінне становище.

Коли з польської і з російської (поступової) сторони представлювано справу так, що се йде боротьба між фальшивими апетитами російського чорносотенного націоналізму і польською національною самоохороною, по стороні котрої стоять реальні життєві інтереси, історичні права, культурні традиції, реальна перевага культури – з української сторони мусилося нагадати, що під сими гучними і красивими фразами криються такі ж агресивні націоналістичні апетити Польщі на українську землю і нарід; що торг іде про душу і шкіру українських мас, позбавлених голосу, і російські поступовці великодушно відступають на жир польським націоналам чуже добро – сей обділений і покривджений історією український демос, навіть не цікавлячися знати його бажання, оцінити його інтереси.

Коли з польської сторони підносилися історичні права на сі землі, належало з українського боку піднести ще старші права і традиції українські щодо сеї отчини короля Данила. Коли з російської (поступової) сторони виявлялася готовість признати непорушність історичних границь Конгресівки і з тим – принцип автономії історичних областей, з українського боку належало піднести принцип автономії національно-територіальної і признати бажаним всяке спростування адміністративних границь і наближення їх до живих етнографічних меж, проголошене програмою українських поступовців 1906 р.

Се нагадав я в статті «За український маслак» в відповідь на виводи гр. Тишкевича, подані в органі партії народної свободи в 1907 р., [Друкована була в «Раді» й вийшла осібною книжечкою, а по-російськи в збірці «Освобождение России и украин[ский] вопрос».] і коли законопроект прийшов на чергу Думи – в листі, писанім в відповідь на запити референта тої ж партії деп[утата] Нікольського, котрий, до речі, досить не по-джентльменськи оголосив сей приватний лист в Думі та ще й мене в додатку атестував перед нею як «фанатика українства».

Такий же більш-менш тон взяла і витримала до кінця українська преса Росії – не солідаризуючися з способами переведення відлучення, не обіцюючи ніякого добра для українства від того відлучення під теперішню хвилю, але з теоретичного, принципіального погляду оправдуючи саму ідею національного розмежування. Хоч, може, часами, щоб не стягнути на себе закиду «українського фанатизму», вона занадто підчеркувала своє негативне становище супроти проекту, одначе свою українську позицію, взагалі кажучи, обстояла, не зважаючи на знаки невдоволення різних поступових російських груп.

Чи при всіх стараннях своїх встигла б вона прояснити справу російським поступовцям, можна сумніватись; далеко більше зробили в тім напрямі самі поляки, давши їм лекцію правдивого польського націоналізму на конкретнім прикладі згаданої міської реформи перед самою холмською дебатою. Завдяки тому з уст кількох промовців Дума почула досить сильні характеристики на адресу польської національної політики, і не маючи охоти жалувати поляків по таких їх дебютах, дехто згадав і за властивий предмет торгу – українську людність Холмщини і українські національні інтереси, котрими гендлювали обі сторони, не журячися становищем українців.

Литовець Булат, трудовик, перший заговорив (13/І) про інтереси української людності і, критикуючи законопроект, закинув йому се, що він не признає права національного самоозначення за українською людністю, маючи на меті тільки «обрусение», не обіцює їй ніяких політичних свобід і ніскільки не наближає української автономії. Депутат Покровський пригадав, що всі ті проценти руської людності, котрі вираховує правительственний законопроект, ніяка руська, а тільки українська людність. Чхеїдзе, поставивши на одну дошку урядове російщення з польським натиском на українську людність, заговорив про урядові нагінки на українство, що роблять «життя українців під руським володінням одною трагедією» (18/І).

Все се були представники груп соціалістичних. Не так уважливо ставилися промовці кадетські та інших поступовців; не йде тут в рахунок київський депутат Лучицький, що заговорив про брак «гарантій прав української меншості», а поза ним тільки, здається, Родічев один і згадав про український момент в питанні і «урядові утиски на українську мову і культуру» – того самого уряду, що нібито бере в оборону українську людність Холмщини против ополячення.

Інші промовці з поступових рядів без церемонії далі зводили справу до суперництва польської і «русской» народності, ігноруючи зовсім всі попередні пригадки лівих речників про те, що ніякої «русской» людності в Холмщині нема, а єсть тільки українська. Їх промова в Думі і розмова поза Думою робили те враження, що для більшості сих російських поступовців було б бажано далі «на смерть замовчувати» українство – ігнорувати його як привид, а не реальне явище. Всі силкування українців іти в тон російським поступовцям досі не викликали з їх боку взаємності, уважливих і спочутливих відносин.

Але ще більш безоглядно і цинічно виступали представники польські. Коли давніше, виступаючи против відокремлення, вони вважали потрібним обіцяти, що права української меншості будуть забезпечені при наділенні Польщі автономією, тепер, переконавшися, що сі великодушні обіцянки нічого їм не помагають, вони заспівали вже іншої, повторяючи на різні лади, що вважають Холмщину своїм польським добром і польського характеру її не попустять, навпаки – приложать всі старання, щоб скріпити його і заховати. І коли серед російського громадянства ми все-таки чули голоси, котрі рахувалися з українськими інтересами і правами на Холмщину, – з польської не було чути їх. Поляки і в Росії підчеркнули на сім пункті різкий контраст національних українських і польських інтересів, нездатність і неохоту рахуватись з українським елементом як фактом в національних і політичних відносинах.

Поляки прийняли холмський законопроект як замах на польське національне добро, а його здійснення – як національний погром, відібрання польської провінції, «четвертий розділ Польщі». Тут виявилося ще раз, як глибоко сидять, як всевласно панують в польськім громадянстві традиції володіння, підбою, здобування, переказані йому історичною Польщею. В кут пішли всі ідеї етнографічної Польщі, як підстави нового modus vivendi [способу життя], вироблені і прийняті поступово-демократичними кругами в останніх десятиліттях: сі поступово-демократичні круги не важилися піднести свого голосу против сих пережитків старого, против загального настрою.

Так, як п’ятсот літ тому, кидаючи на поталу німцям свої західні, чисто польські провінції, Польща шукала легких здобутків на Україні, так і нині, уступаючи під германським походом, що повільно, але неустанно захоплює все далі польські землі, мріє вона про нагороду тих страт в землях українських, білоруських, литовських, задаючи брехню всім своїм фразам про можливість спільного пожиття, про спільні інтереси, котрі можуть зв’язати сі народи з поляками. Під враженнями відлучення Холмщини присягаються вони приложити всі старання, збільшити і подвоїти їх, щоб удержати в сфері польських впливів, реального польського володіння сю відірвану від них провінцію. Напоминають українцям, щоб не тішилися з сього відірвання, бо польські впливи, польське володіння не ослабне через се. Грозять, навпаки, що тепер полонізація піде ще сильніше, ще успішніше, ведена всею енергією подразненого польського громадянства.

Цікаві симптоми, які відкривають ті властиві інстинкти, які й досі лежать на дні душі польського громадянства і виступають з-під поволоки поступових фраз і демократичних кличів про «нашу і вашу вольность!»

Чи в дійсності, при всіх сих щирих замірах, полякам справді удасться розвинути ще сильнішу полонізацію в Холмщині, се, розуміється, питання.

Ся полонізаційна робота велася в останніх десятиліттях також не слабо. Не бракувало щирих замірів до перетворення холмської провінції в чисто польську землю без останку. Не було недостачі в людях, які бачили свій святий національний обов’язок, оправдання свого життя і викуп за всякі свої інші прогрішення в тім, щоб використовувати кожду нагоду, кожду обставину для скріплення польських впливів, для польщення неорганізованої, позбавленої всякої опіки і проводу, всяких культурно-національних засобів нещасливої української маси. Не сумніваюся, що число таких подвижників польщення тепер ще зросте, що подразнене націоналістичне почуття дасть в їх руки ще більші засоби для сеї полонізаційної роботи. Але чи ся робота, що буде вестися під спільним кличем «кінчати з холмськими недобитками!», буде тепер видатніша, успішніша, се, кажу, питання – з огляду на те, що в нових обставинах вона стрінеться з перешкодами, котрих не знала досі…

Що у нової російської адміністрації відокремленої Холмської губернії українські недобитки так само не знайдуть помочі і опіки, як у старої адміністрації «Привіслянського краю», в сім, розуміється, не маємо ніяких сумнівів: се досить виразно заповіли офіціозні борці за відокремлення Холмщини уже під час самих думських дебатів, накликаючи, устами Євлогія, «не дати місцеву людність в жертву полонізму і мазепизму». Ся місцева людність, таким чином, буде далі жити під подвійним натиском католичення і полонізації з польського боку і обрусительно-православної тактики адміністрації – з другого.

В сім подвійнім натиску лежала тайна польських успіхів останніх десятиліть. Полишена сама собі, українська людність держалася ще якось протягом п’яти століть самого польсько-католицького натиску, за часів державної і недержавної Польщі, але не витримала, коли її взяли в два огні, з польського і російського боку. Трагікомедія російського обрусенія полягає в тім, що, не маючи змоги дійсно зросійщити тутешньої людності, вона своїми заборонними і насильними заходами тільки ослаблювала останні відпорні сили місцевої людності і прискоряла той процес католичення і полонізації її, від котрого нібито бралася боронити. За сі останні п’ятдесят літ, відколи почалася отся бюрократична опіка над «русским населением» Холмщини, польщина зробила тут більші успіхи, ніж за попередні п’ятсот, коли ся руська людність була позбавлена такої російської опіки.

І тут погіршення теж, мабуть, не можна сподіватися – обрусительна машина працювала доста сильно і до відокремлення. Можливе хіба поліпшення – наслідком того, що ся країна буде вийнята з загального шаблону «привіслянської політики», що правительство буде мати нагоду ближче приглянутися місцевим обставинам, так би сказати, індивідуалізувати свою політику і, можливо, ще ближче приглянувшися до тутешніх обставин, місцева адміністрація кінець кінцем переконається в недоречностях своєї обрусительної системи і пересвідчиться в потребі толерувати українське життя хоч би в ролі – так би сказати – помічного засобу своєї боротьби з полонізацією краю. «Духъ идѣже хощетъ дышетъ», і таке просвітлення можливе навіть у російської адміністрації.

Се надія, розуміється, дуже непевна. Певніше поліпшення могло б вийти від самого українського громадянства. Досі в тім напрямі не робилося нічого. Місцева українська інтелігенція дуже невелика і неорганізована. Наші наклики до галицької уніатської ієрархії, аби прийшла в поміч бувшим уніатам Холмщини з свого церковного становища (див. «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1906), зісталися без успіху: очевидно, так само, як і в Галичині, вона і в Холмщині против латинізації не сміла виступати активно. Українське громадянство Росії могло б зробити велику прислугу українським елементам Холмщини, підтримавши їх своєю підмогою, помігши об’єднатися і наладити елементарну поміч людності против польського натиску. Супроти похвалок і погроз польських се був би навіть національний обов’язок – протистати сій заповідженій новій хвилі полонізації. Може, розбуджений останніми дебатами інтерес до сеї нещасливої країни – Української землі – справді виллється в якихось реальних заходах з боку української інтелігенції на підмогу місцевих українських сил против нового польського натиску?

Се було найпевніше поліпшення, яке холмський епізод міг би принести місцевій українській людності і воно вповні можливе навіть під обухом нинішнього натиску на українство, навіть в нинішніх обставинах.

Гріхи російської адміністрації, її фальшива опіка місцевому людові, яка в дійсності являється поміччю до легшого польщення сеї нещасливої окраїни, не звільняє українське громадянство від обов’язку протистати винародовленню сеї старої української землі.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1912. – Т. 59. – Кн. 7. – С. 3 – 12. Автограф статті з виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 60 – 93).

Подається за першодруком.

Стаття висвітлює перебіг дебат III Державної Думи щодо прийняття законопроекту про виділення Холмщини з Царства Польського в окрему губернію.

бессмысленных мечтаний – натяк на славну фразу російського імператора Миколи 2-го: «Оставьте бессмысленные мечтания» (щодо конституції; 1894).

…сей проект таки прийшов під обміркування Думи… – 19 травня 1909 р. Міністерство внутрішніх справ винесло на обговорення Думи законопроект про створення Холмської губернії, до чого впродовж декількох десятків років зверталися 8 разів. 7 травня 1911 р. думська комісія подала доповідь, 25 листопада 1911 р. розпочалися дебати. 26 квітня 1912 р. законопроект «Про виділення зі складу Царства Польського східних частин Люблінської та Седлецької губерній та створення з них Холмської губернії» був прийнятий правооктябристською більшістю Думи і переданий до Державної Ради.

Докладно див.: Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991; Материалы к вопросу об образовании Холмской губернии, собранные А.З. – Варшава, 1908; Корш Ф. По поводу принятия проекта выделения Холмщины // Украинская жизнь. – 1913. – №3. – С. 25 – 30; Макарчук С, Захарчин Н. Ставлення російської й української громадськості до проекту створення Холмської губернії в 1909 – 1912 роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вин. 37. – Ч. І. – С. 315-326.

…із кінцем червня був переданий до царської санкції… – законопроект був затверджений царем 23 червня 1912 р.

…їх завзяття було значно прохолоджене тактикою Польського кола… – представники Польського кола в Думі вели кампанію під гаслом боротьби проти четвертого поділу Польщі, використовуючи всі засоби затягування з його вирішенням.

…і моя стаття, в котрій я принципіально висловлявся за відокремлення… – йдеться про статтю «Польський законопроект автономії й українці» (Рада. – 1907. – 21 квітня. – № 94). Того ж року в цій газеті були опубліковані ще дві статті з цього питання: Повернення Холмщини // Рада. – 1907. – 8 вересня. – № 204; Спустошене життя // Там само. – 26 вересня. – № 217.

Се нагадав я в статті «За український маслак» – під назвою «За український маслак (В справі Холмщини)» вперше опублікована в газеті «Рада» (1907. – № 2 – 4). Того ж року статтю видано окремими брошурами в Києві та Петербурзі (в перекладі російською під назвою «За украинскую кость (Вопрос о Холмщине)». Включена автором до збірки «Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки» (СПб, 1907. – С. 278 – 291). Статті передруковані у виданні: Грушевський М. Твори у 50 томах. – Львів, 2002. – Серія: Суспільно-політичні твори. 1894 – 1907. У цій праці вчений підкреслював тенденційний характер як російських, так і польських національних демократів, що були противниками вилучення Холмщини з Царства Польського.

…деп[утата) Нікольського, котрий… досить не по-джентльменськи оголосив сей приватний лист в Думі… – йдеться про лист М.Грушевського, надісланий члену III Державної Думи від Одеси О.Нікольському, який разом з поляками підписав особливу думку щодо законопроекту про виділення Холмщини в окрему губернію. Сутність цієї думки полягала у запереченні українського характеру холмського населення. З думських дискусій відомо, що О.Нікольський консультувався з відомими істориками, і зокрема М.Грушевським, та поділяв його точку зору щодо негайного утворення окремої губернії. Проте в одному із своїх виступів він виголосив зміст листа вченого і назвав його «фанатиком». Докладно див.: Білоусенко О. С. больной головы на здоровую (Ответ члену Госуд[арственной] Думы А. Никольскому // Украинская жизнь. – 1912. – № 9. – С. 44-51).

…уже під час самих думських дебатів, накликаючи, устами Євлогія… – справу виділення Холмщини з Царства Польського в окрему російську губернію очолив член Думи, єпископ люблінський і холмський, провідник думського духовенства Євлогій, стурбований масовим переходом населення Холмщини впродовж 1904 – 1906 рр. з уніатів на католиків. У своїй думській промові він наголошував:

«Це необхідно для врятування пропадаючої там русскої людності. На території того краю, який зветься Холмською Руссю, помітним є дивне, сумне для русского серця явище: поступове зникнення русскої народності й перетворення її в польську народність, або поступове її спольщення» (цит. за: Макарчук С, Захарчин Н. Ставлення російської й української громадськості до проекту створення Холмської губернії… – С. 317).

Значну роль у вирішенні питання Холмської губернії відігравав голова «Галицко-русского благотворительного общества граф В.Бобринський.

Наші наклики до галицької уніатської ієрархії, аби прийшла в поміч бувшим уніатам Холмщини… – це звернення прозвучало у статті М.Грушевського «Отвертий лист до гр[еко]-кат[олицьких] ординаріатів і духовенства» (ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 5. – С. 189 – 192).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 207 – 215.