Рівною мірою

Михайло Грушевський

Опублікований височайший указ 3-го травня, усуваючи деякі обмеження для осіб польського походження у дев’яти західних (північно- і південно-західних) губерніях, серед іншого, допускає викладання польської і литовської мов у народних школах вищого типу та в середніх навчальних закладах тих місцевостей, де більшість належить до народності литовської чи польської, і доручає міністерству народної освіти подати міркування про здійснення цієї реформи.

Реформа, безумовно, необхідна, й залишається лише бажати її швидшого здійснення – але в ширшому обсязі.

По-перше, поза цією шкільною реформою не повинні залишитися школи нижчі, де дозвіл на викладання місцевими мовами є питанням ще нагальнішим. По-друге, допускаючи місцеві мови в школу, немає можливості виключити з цієї реформи інші народності краю, ще численніші, ніж литовська і польська, а саме: українську (малоросійську), білоруську і єврейську.

Бажана ліквідація національних обмежень, але однакова для всіх. Допускаючи, наприклад, польську мову в школах південно-західних губерній, не допустити української немає жодних підстав.

Чи ж варто говорити, що для українця знайомство з українською літературою й методичне вивчення рідної мови таке ж бажане, як і польської літератури й мови для поляка? Українська література й мова для українця становлять, звичайно, не менш гідний предмет вивчення, ніж литовська й польська. Втім, якщо йдеться про вивчення рідної мови й літератури, то нічого вдаватися в оцінку її гідності – це право має бути невід’ємним для кожної народності.

Чи, може, для українців все ще вважаються рідними великоросійські мова й література? Після того, як Академія наук, відповідаючи у своїй записці на запит комітету міністрів з приводу обмежень української мови [Императорская академия наук об отмене стеснений малорусского печатного слова. – СПб., 1905 (офіційне видання).], з усією чіткістю з’ясувала, що «російська література» є літературою великоросійською, й «російська мова» – літературною великоросійською, і аж ніяк не загальноросійською мовою, – в цьому не має бути сумнівів і для урядових сфер, що зверталися по компетентну думку до Академії з цього питання. Про те, що українське суспільство гостро відчуває нагальну потребу запровадження української мови в школі, свідчить записка «Потреби української школи», прийнята на вшанування пам’яті Т.Шевченка в Києві цього року, засвідчена незліченними підписами. Харківський університет, відповідаючи на запит комітету міністрів щодо усунення обмежень української мови [Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке (офіційне видання ради Харківського університету).], звернув увагу комітету на «необхідність запровадити навчання українського читання й письма» в початкових школах українських губерній, з огляду на незрозумілість для української дитини великоросійської мови. Звичайно, викладання української мови в школах вищих типів є логічним розвитком цієї необхідності, і vice versa.

Ми палко привітаємо розкріпачення народностей Росії, але всіх, без винятку й розділення на привілейовані й обділені, на дітей і пасинків! Кажу це, як українець, народжений у Південно-Західному краї, та гадаю, що так само скаже кожен свідомий представник обділених народностей Росії.

Примітки

Вперше надруковано в петербурзькій газеті: Сын Отечества. – 1905. – № 31. Передруковано у збірнику: Освобождение России… – С. 101-103. Подаємо за текстом збірника в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 434 – 435.