Український фаталізм

Михайло Грушевський

«Ми, українці, спізнилися з своїми національними змаганнями», – можна часом почути від деяких «тоже малороссов» російської України з категорії тих, що, послухавши «голоса благоразумия», щоб не тратити марно сили, завчасу спустилися на дно й присоглашають до того й інших земляків.

«За нами нема ніякої сильної традиції – ми не жили ніколи державним життям і не виробили національних традицій. В теперішності у нас теж нічого нема, окрім побожних бажань. Виробляти тільки тепер національне почуття у суспільності й, не маючи ніяких основ національного життя, добиватись університетів, думати про українську науку, літературу і т. ін. – се зовсім безнадійна, даремна трата сил і енергії. Наша справа скінчена – ми запізно подумали про неї».

«Ми – провансальці, – з благородною резигнацією говорять інші земляки. – Наше національне почуття не сильніше і не глибше від контрасту французького полудня і півночі, прегарно змальованого в образках Доде. Будемо іронізувати з «бісових кацапів», що вони не розуміють смаку в салі і не вміють добре зготовити борщу – pendant [додають] до контрасту масла і оливи французьких «южан» і «северян». Під сентиментальну хвилю будемо «с чувством» декламувать п’яте через десяте нашого Містраля – Шевченка і в пориві українського патріотизму доводити в дусі Чупруна (з «»), що против наших земляків «кацап» нічого не варт. Але ніякої своєї культури поруч тої «кацапської» ми не будемо мати, як і тепер не маємо, і «серйозно» будемо трактувати тільки її, а все «наське» держатимемо «про оказію», вряди-годи, для якоїсь маніфестації, як держуть деякі патріоти свитку і широкі, як Чорне море, шаровари, щоб убратися в них раз на рік на Шевченкові роковини».

Частинки правди, що міститься в сих міркуваннях, вистачає для заспокоєння сумління сих «об’єктивних» земляків, для оправдання в їх власних очах занедбування ними свого обов’язку супроти свого народу. Коли ж до сього додадуть вони ще метикувань на тему, що «в теперішній час, коли…» грішно відтягати увагу й енергію суспільності від широких завдань різними вузьконаціональними справами, – то вже почують себе просто героями супроти тих, що не встигли увільнитись від почуття свого національного українського обов’язку. Милосердним оком споглядають вони на їх заходи злучити службу загальним завданням часу з піклуванням про пекучі потреби свого народу і почувають свою безконечну вищість в порівнянні з такими «узкими» людьми.

Чи присвячують зате всю свою енергію, нероздільно, розв’язанню загальних питань і завдань часу – се інше діло. Може, й присвячують, а може, й ні, бо раз ступивши на дорогу емансипації себе від обов’язків, можна з успіхом йти нею й далі. Можна стати на тій позиції, що смішно й безплідно старатися індивідуальними зусиллями приспішити або змінити хід еволюції людства чи певної суспільності, яка розвивається по своїм незмінним законам і посмівається з усіх силкувань що-небудь змінити в їх непереможних впливах.

Можна піти ще далі й стати на тім становищі, що всякі ідеї поступу, розвою, уліпшення являються абсурдними супроти того, що все життя однаково переходить в «ніщо», і одне велике «ніщо» поглине кінець кінцем всі результати людських змагань до культури, поліпшення громадських обставин життя і т. д. В сім потоку, що злітає в отверту пасть «ніщо», людське життя являється таким малозначним і коротким моментом, що страждати чи радіти з сього життя представляється чистою ілюзією з більш об’єктивного погляду і смішно, і немудро хвилюватися, гарячитися задля зменшення сих хвилевих, скороминущих страждань чи збільшення вигод і полегш в сій скороминущій переходовій фазі між одним і другим небитієм.

Треба тільки приглушити в собі живе людське почуття, і тоді, укріпившися на котрім-небудь щаблі сеї об’єктивної драбини, можна об’єктивно й спокійно дивитися на ту боротьбу зла і добра, «впереда і назада», яка кипить наоколо. Полишати супротивним факторам стихійними силами своїми рішати суперечні справи, а самому постаратися можливо спокійно й приємно провести коротку переходову хвилю свідомого існування на переломі між двома «ніщо». Заспокоїтися в сибаритськім квієтизмі й об’єктивними очима дивитися на «трагедію» чи «комедію» людського життя – як кому хочеться її трактувати, з комічного чи трагічного боку.

Чи згине українство, чи не згине – се залежить від його життєвої сили. Коли воно має в собі життєву силу, воно переборе всі перешкоди; як ні – видно, що життєвої сили в нім не було. Штучним підігріванням тут нічого не вдієш. Треба полишити, по рецепту Гамаліїла, українству самому показати себе – коли се діло людське, людьми видумане, – воно упаде, коли воно Боже – прирожденне, оперте на стихійнім історичнім процесі, – воно саме візьме своє.

Чи буде сучасна політично-суспільна проблема Росії розв’язана в дусі поступових змагань, чи відступить під напором реакції – се не залежить від змагань одиниць, тільки від стихійних сил самого процесу. Змаганнями одиниць не можна прискорити соціального чи політичного процесу, всяке штучне приспішення його викличе тільки неминучу реакцію, яка поставить той процес на його нормальну точку.

Чи будуть зреалізовані домагання соціальної перебудови суспільності, яку собі поставив нинішній вік, – се не залежить від доброї чи злої волі одиниць. Їх зусилля не прискорять, ані не відтягнуть того, що виникає як логічний вислід з усього дотеперішнього економічного чи суспільного розвою.

Так можна собі міркувати без кінця – досхочу. Треба тільки приглушити в собі віру в усяке значення індивідуума, в силу людського духу, в можливість впливу одиниці на суспільність, в значення праці одиниці в колективній роботі культурній чи суспільній. Треба сліпої, фаталістичної віри в непереможні, але не відомі нам закони розвою людської суспільності – що вони не допускають ніяких відмін, ніякої акомодації історичного процесу до вимог і вигод людської суспільності (хоч в дійсності, може, якраз сі закони допускають великі впливи суспільної свідомості й активності на зміни в напрямі соціального процесу й його проявів).

З другого боку – треба витравити в собі людське почуття. Бо по знищенні всіх ілюзій, всякої віри не тільки трансцендентальної, але навіть віри в простий поступ життя, в прогрес його еволюції зістається у чоловіка се могутнє почуття, що освітлює йому путь і орієнтує в хаосі життя – любов чи співчуття до товариша недолі – людини. І перед можливістю облегшення, навіть хвилевого, людських страждань чи поліпшення, хоч би часткового, їх існування, у кождої людини, у якої не витравлене се людське почуття, замовкають всякі песимістичні голоси скептичної філософії.

Треба вбити у собі людину – і тоді спокійно метикувати про повну безрадність і пасивність чоловіка перед стихійними силами історичного процесу.