Новий кордон
Михайло Грушевський
Останніми часами ослаблення цензурних заборон в Росії подавало надію на свобідний обмін виданнями між Галичиною й російською Україною, на розпросторення галицьких видань серед українців Росії в недалекім часі. Близьким здавалось присвоєння ними того культурного запасу, який протягом десятиліть покоління українських і галицьких робітників супроти російських заборон складали в галицьких виданнях в надії, що прийде час, коли тим запасом зможе покористуватися в своїм культурнім розвої ціла соборна Україна. Та саме тоді несподівано виріс новий кордон – не цензурний, а митовий, фіскальний, але такий міцний, що коли б він удержався, то на довгі роки доступ галицьким виданням до Росії в більших масах став би фактично неможливим.
1 марта н.ст. 1906 р. увійшла в життя нова митна умова (таможенный договор) між Росією й Австрією, а з нею нова тарифа російська, вироблена тому три роки, і на підставі сеї тарифи від українських видань з Галичини, взагалі в Австрії, почали на російській границі брати нове цло по 17 рублів за пуд ваги, себто по рублю за кілограм з посилок залізничних і поштових (тільки посилки під бандеролею мита по більшій часті не платять). Таке мито робить просто неможливим спроваджування австрійських українських видань до Росії, бо за книжку, що важить півкілограма, а коштує 2 корони, приходиться заплатити 50 коп[ійок], себто 1 кор[ону] 26 сот[иків] мита, а коли від сього мита, заплаченого за книжку, книгар діб’є ще 25% опусту та порахує кошти пересилки (5 до 10%), то замість 2 кор[он] буде мусити продавати книжку по 3 кор[они] 89 сот[иків], себто, округло рахуючи, – просто удвоє.
По подвійній ціні, розуміється, книжку можуть покупати деякі аматори, але ширшого розходу вона не матиме. Пересилка під опаскою (бандеролею) вправді не піднесе ціни книги так дуже (але все-таки на яких 25 – 30%, а з книгарським процентом до 40%), але зате така пересилка ненаручна для більшого книгарського обороту, бо зв’язана з занадто дріб’язковою контролею, кореспонденцією, рахунковістю, так що тільки з біди, і в дуже малій мірі, може заступити звичайні форми пересилки книжок для книгарень. А що та митова умова прийнята на десять літ, то коли б така практика побирання мита з галицьких книжок удержалася, се б на цілий десяток літ закрило б можність ширшого розпросторення в Росії українських видань австрійських.
Тим часом таке побирання мита опирається тільки на фальшивім толкуванню прийнятої умовою тарифи. В ній стоїть в § 178, п.2:
«Книжки й періодичні видання, писані яким-небудь способом на чужих мовах, не виключаючи тих, які містять в тексті чи в додатках ноти, мапи, рисунки, гравюри й малюнки, паралельні словарі з російським текстом, (пускаються) безплатно. Примітка: Календарі на польській мові пускаються безплатно навіть і в такім разі, коли містять таблиці часу на мові російській».
Далі, §178, п.3:
«Книжки й усякого роду видання, друковані за границею яким-небудь способом на російській мові або з самостійним російським текстом, з виїмком паралельних словарів, (платять мита) від пуда 17 рублів»
Наводжу про потребу й оригінальний текст:
§ 178, п. 2: «Книги и повременные издания, печатанные каким бы то ни было способом на иностранных языках, не исключая тех, которые содержат в тексте или в приложениях к нему ноты, карты, чертежи, гравюры и рисунки, параллельные словари с русским текстом (пропускаются) бесплатно.
Примечание. Календари на польском языке пропускаются беспошлинно даже в том случае, если они содержат таблицы времени на русском языке.
п. 3. Книги и всякого рода издания, печатанные за границею каким бы то ни было способом на русском языке или с самостоятельным русским текстом, за исключением параллельных словарей, (оплачиваются пошлиною) с пуда 17 рублей».
Отже, на підставі сих параграфів книжки, друковані на всякій іншій мові, окрім російської, мають іти до Росії безплатно, платять мито тільки російські (ся постанова або хоче увільнити російські друкарні [і] папірні від конкуренції заграничних, або, ще правдоподібніше, – сим високим, майже заборонним митом хоче утруднити розповсюднення російських книжок друкованих за кордоном, без огляду на російську цензуру і російську прокуратуру).
Українські книжки підтягнено під сю точку зовсім безпідставно, тому що українська мова трактується в офіціальних сферах як відміна русскої», але чи не був тут і тайний умисел – тим високим митом загородити дорогу українським книжкам, так само як і російським нецензурним? Щоправда, відповідаючи на мої представлення в сій справі, митова рада пояснила, що обложення високим митом заграничних українських видань сприяє розвою місцевої української продукції на чисто українській мові, так що фінансові російські власті несподівано виступають в ролі протекторів і опікунів українського слова і письменства, але треба мати дуже теплу віру, щоб повірити такому мотивуванню. Треба б для сього прийняти формулу credo quia absurdum. В кождім разі обложення митом українських книжок суперечить зовсім ясному текстові тарифи, отже, робиться против умови, і супроти сього мусить бути піднесений протест від усіх заінтересованих і від усіх, кому інтереси свобідного культурного обміну й розвою українських земель лежать на серці.
І так повинні видавничі товариства й інституції, а також і поодинокі накладчики австрійської України, з одного боку, а всякого роду книгарні й приватні особи з України російської, що виписують українські видання з Австрії, вносити скарги до «департаменту таможенных сборов министерства финансов» в Петербурзі, а далі й до самого міністерства.
Видавці й видавничі товариства австрійської України повинні вносити такі ж скарги і до своїх компетентних властей і органів, як торговельні палати, міністерства скарбу й справ заграничних.
Посли-українці австрійського парламенту й російської Державної Думи повинні в сій справі, дуже важній з культурного українського становища, поставити запитання до свого міністерства скарбу [В маї 1906 р. українські посли віденського парламенту дійсно на отсе моє завізвання внесли таку інтерпеляцію, але вона лишилася без результату й повинна бути поновлена [з] більшою енергією. – Прим. М. Г.].
Аргументами против несправедливого толкування митної тарифи може служити головно те, що українська мова не може бути підтягнена під поняття російської («русскої») мови, бо становить мову, осібну від тої, яка розуміється під назвою «русскої». Се, напр[иклад], вповні виразно піднесла Петербурзька академія наук в своїм офіціальнім меморіалі в справі знесення заборон української мови, і самим російським правительством та адміністрацією українська мова ніколи не підтягалася під поняття «русского» язика. Навіть з заведенням нових правил для преси до української мови приложено постанови про пресу на мовах чужих, а не пресу російську.
Спеціально щодо видань, видаваних в Австрії літературним українським або «руським» язиком, прикладалися зовсім інші цензурні норми й процедури, ніж до російських («русских»). Так, указ 1876 р. наказував «не допускать ввоза в Империю без особого разрешения Главного управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых на малорусском наречии», в чім розумів не що, як книги австрійських, спеціально галицьких видань, бо поза тим українських книжок і брошур за границею більше не виходило тоді, та й тепер майже не виходить. Отже, постанов тарифи про «русскі» книжки ніяк не можна розтягти на книжки українські.
Попри те можна би вказати, що термін «руський» в приложенні до язика й книжок галицьких означає, по старій традиції, ту мову, яку в російських кругах називано «малорусскою» або «южнорусскою», а самі українці називають тепер українською, тим часом те, що в тарифі розуміється під мовою «русскою», в Галичині означається терміном «російський». Уряд російський все відрізняв сі галицькі «руські» книжки від російських, невважаючи на те нібито мішання назв, а австрійські українці, щоб запобігти неясності, протягом останнього десятиліття XIX в. часто уживали назву «українсько-руський».
Ся літературна мова являється питоменною, тубільною для Галичини, для тутешньої української людності, так що навіть і з сього становища вона являється «иностранною» супроти російської мови.
Приложення постанов тарифи про 17-рублеве мито наложило б на сі заграничні українські видання мито заборонне в повнім значінні слова, так що і з фіскальних мотивів російська адміністрація не має причин його боронити: українські книжки при такім миті перестануть транспортуватися до Росії, і доходу від них російський скарб не матиме однаково.
Сі мотиви, повторяю, можуть уживатися тільки в ролі помічних, попри перший і головний. Правдоподібно, ті, що візьмуться до скарг і інтерпеляцій в сій справі, познаходять ще й інші. Я ж хотів звернути на сю справу увагу всіх, кому близькі інтереси культурного українського життя. Додам, що справа протягання не терпить, і застій, який може вийти в сій справі, дуже може бути шкідливим – особливо, коли цензурні заборони будуть формально зняті з галицьких видань (тепер вони упадають фактично самі собою все більше й більше). Ніяке знесення цензурної заборони не усуне сього нового митного кордону, навпаки – він ударемнить значіння самого цензурного дозволу. Отже, в справі знесення сього мита мусять бути поведені заходи осібні, спеціальні – тими дорогами, які я вказав, а до яких заінтересовані сею справою, може, додадуть і вкажуть ще інші. Найважніша ж річ – ужити, не гаючися, тих способів, які вже бачимо перед собою, не відкладаючи справи на довгі часи.
Квітень 1906
Примітки
Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. V. – С. 380 – 383. Підпис: М.Грушевський. Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 74 – 78. Коректа цієї статті зберігається в ЦДІА України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 35-зв. – 37).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 344 – 347.