Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1905 р. / Безглузда національна політика Росії

Безглузда національна політика Росії

Михайло Грушевський

Читаючи польські та російські дневники, відноситься враження, як коли би в сю так важку для Росії хвилю комітет міністрів, всякі збори і комісії та дневники всіляких мастей – від консервативних до революційних – не мали пильнішої справи, як обдумувати способи, як би можна зацитькати поляків, що поділились тепер на дві армії, з котрих одна воює о права польського народу революцією і кровавим терором, а друга, випираючись першої, до тої самої цілі старається дійти спокійним і лояльним способом. Mоdus vіvendі з Польщею є нині в Росії наче єдиним гаслом і проблемою. Тим-то майже нема днини, що би не приносила полякам якихсь поважніших уступок або бодай заповіді уступок.

І так, прим., т.зв. толеранційний указ, хоч, здавалось би, для католицьких поляків не має жадного значіння, все ж таки видає їм на жертву Підлясся, той віддавна дуже ласий шматок руської землі; а віддає їм його тим, що дозвіл переходу з православ’я на унію мусить уважатися ілюзоричним вже з тої причини, що в Росії унії нема, отже таким чином мусить підляських русинів, противних, як відомо, православ’ю, загнати до польського католицизму і в дальших наслідниках – до Польщі.

Вчорашні телеграми принесли знов вість про нові уступки для поляків і литвинів в дев’яти західних губерніях. Між іншим допускається науку язика польського і литовського до шкіл початкових і середніх там, де поляки і литвини мають більшість населення.

А що ж робиться для 27 мільйонів українського народу? Правда, що справа знесення всяких обмежень свободи українського слова виринула досить вчасно. Та се мінімум уступок, о котре в культурній державі ніколи не повинно було бути навіть найменшого сумніву, обставлено зараз дивезними услів’ями, як опініями Академії наук, Київського і Харківського університету і київського генерал-губернатора. Отже й ті опінії вже готові, випали вони всі прихильно, а опінія Академії наук навіть немилосердно побиває дотеперішню систему (і мимоходом кажучи, в порох розбиває теорії галицьких москвофілів та їх хлібодавців); а справа загрязла так, що ані слиху ані диху о ній; поки що стануло на дуже проблематичнім дозволі Св[ятого] Письма в українській мові.

Де ж глядати причин такого нерівномірного поведення компетентних російських кругів? Певно, що причин найшлось би більше; але в сю хвилю, безперечно, найбільшу вагу має те, що в Польщі воює революція і терор, котрі в іншім часі викликали би насильне давлення при помочі війська, а тепер задля браку війська не так легко можуть бути здавлені. На Україні ж, крім хліборобських страйків, котрі декотрим русиноїдним польським газетам подобається звати гайдамаччиною, хоч в поважніших дневниках самі польські дописувателі з теренів розрухів виразно говорять про страйки і зазначують спокійне поведення страйкарів – крім одних мазурів в Городку, – отже, крім спокійних, впрочім, страйків, на Україні все спокійно благоденствує, як би за найліпших часів. На здавлення страйків вистане сотня козаків на цілий уїзд, а українські інтелігенти можуть собі тим часом писати адреси і меморіали, від котрих ані цареві, ані нікому в Росії ні один волос не посивіє.

Дивна лиш одна річ: уступки дістають, як бачимо, і литвини. Та й то не аж відтепер, бо російське правительство вже віддавна попирає литовський національний рух, позволяє видавати книжки і часописи по-литовськи; у Вільні виходить навіть дневник «Vilіans Žinios» («Віленські відомості»). Образок литовсько-польських відносин, дуже, впрочім, подібних до галицьких русько-польських, дасть нам виїмок з тих «Віленських відомостей»:

«Приятелі наші стараються одурити нас солодкими, але хитрими словами. Здавалось би, що на цілім світі не мають литвини більших приятелів, як поляки. Але, на їх нещастя, ніхто, мабуть, з нас не буде їм вірити. Небагато найдеться таких нерозумних литвинів, щоби всупереч досвідів іще вірити їх брехням. П’ять століть польського панування нанесло литвинам незчисленні кривди. Спольщена шляхта і духовенство відцурались рідної мови, зате накинули нам польську мову і зневажили навіть ім’я литовське, доказуючи, що литвини то лише gеntе Lіthuаnі, nаtіоnе Роlоnі. Селяни, задивляючися на двори і попівства, почали звати свій край Польщею, а себе самих поляками та, поневіряючи рідну мову, говорили по-польськи» і т.д.

Отже, справді може бути дивним, відки російському правительству зібралося на таку справедливість, щоби заопікуватися таким пролетарієм між народами, як литвини. І не можна відказати слушності польським голосам, що ся опіка зродилася лише з засади «dіvіde еt іmреrа» чи то, ліпше кажучи, що Росія висуває Литву против агресивності Польщі.

Коли ж російське правительство не годно здобутися на культурніші мотиви, то для чого ж з тих самих мотивів, з яких попускає литвинам, не зглянеться також і на Україну? Чи, може, тут менше небезпеченство? Адже само вже Підлясся повинно було Росію давно поучити, як поляки уміють використати свою свободу на шкоду русинів. Чи спольщення України менше небезпечне для Росії, ніж утримання її при своїй народності?


Примітки

Вперше надруковано в газеті: Діло. – 1905. – Ч. 100. – С. 2.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 256 – 257.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 964

Модифіковано : 17.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.