Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1894 – 1900 рр. / [Виступ на Шевченковому святі 1896 р. у Львові]

[Виступ на Шевченковому святі 1896 р. у Львові]

Михайло Грушевський

Тридцять п’ять літ минуло, як заснув найславніший син нашого народу, й ще раз ми зібралися святим звичаєм пошанувати його пам’ять, пошанувати тим, що маємо найкращого, що сам поет назвав нашою славою, славою України – нашою піснею, нашою думою. Була то заразом й найбільша потіха нашого Кобзаря, що не раз розважала його сумну душу.

Сумну душу – та душа була сумна! Особиста доля була мачухою для Тараса; природа дала йому чутливе серце, вражливі нерви, а навколо було так мало втішного. Панщина пригнітила нарід, засліпила темнотою його очі, віддала на наругу найліпші його чуття свободи, рівності, гідності людської; верхні верстви втратили свою солідарність з народом, а то мусило привести їх до загальної деморалізації; маленька купка інтелігенції втратила народні традиції й заблудилась на манівцях європейської культури. І до того над всім тяжіла важка рука уряду, неприхильного до розвою й освіти.

– журився поет, –

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла,

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

Недурно, що й ціла поезія Тарасова має наскрізь сумний характер,

Поливали сльози…

Пробував він свою душу чимсь розважити; пригадував він собі, аби серце хоч трохи спочило, минулу волю козаччини, як в Україні

Журба в шинку мед-горілку

Поставцем кружала,

але та весела ідеалізація зникала, бо ті спогади затроювала зараз же гірка думка:

За що ж ми різались з панами?

За що скородили списами

Татарські ребра…

коли з того всього лише уродила

…рута, рута,

Волі нашої отрута.

Він марив за поезію й красу сучасної України –

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі,

За степи та за могили,

Що на Україні…

Він представляв собі, як та країна

Зеленіє, вмивається

Ранньою росою,

Вмивається, красується,

Сонце зустрічає…

Але пам’ять пригадувала йому, що в тім раю

…латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Панят недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують – до війська,

А онде під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Він ждав апостола правди й науки, а тим часом бачив кругом себе виродків, чорнилом политих,

московською блекотою,

в німецьких петлицях

замучених,

потомків славних родів, що перейшли на здеморалізованих кріпосників, що напустили великих слів велику силу, а тим часом пречудесно шкуру дерли з незрячих гречкосіїв.

Не диво, що в поета серце в’яло, засихало, замерзали сльози, й пісня переходила на плач пророчий над убогою, зневаженою, потоптаною країною.

І от – минули часи; панщина, сей страшний боляк на тілі народнім, зникла! Добробут, освіта народна стали модною фразою! У тої занедбаної маси народної з’явилось стільки приятелів і опікунів! Свобода народів і право на розвиток самостійний стали такою аксіомою! А тим часом – чи то піввіку тому, чи, може, тепер, у сю хвилю, співає нам невмируща кобза –

Народ замучений мовчить…

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить!..

На чужій роботі

Помагають ворогові

Господарювати

Та з матері останню

Сорочку здіймати…

Вороги густою лавою обступили Україну, а вона скніє-нидіє, до того розбилась і тратить найліпші сили в братобойній ворожнечі…

Що з того? Чи спустити байдужно руки? Чи заплакати безсилими сльозами розпуки?

Ні! Уставайте, кличе нас Кобзар. Він, переживши серед ще невідрадніших обставин, спокутувавши нелюдською карою свої слова протесту, не знаходячи майже відгомону своїй поезії, не стратив віри і енергії.

Надія ще не вмерла! – пише він серед страшного заслання. Радуйся!.. – кличе він неполитій, занедбаній нашій ниві і просить сили Божої на поміч

На сій окраденій землі.

Що ж рятувало його від розпуки, від апатії? Віра в силу моральної ідеї, віра в свій нарід! Історія людська в своїх конечних результатах є для нього перемогою правди. В добрі самім залягає сила побідна, а в злі – розклад і упадок. Моральна ідея має в собі таку силу опору, що її не можуть знищити ніякий гніт, ніякі кари:

Не вмирає воля,

І неситий не виоре

На дні моря поле,

Не скує душі живої

І слова живого…

В минулих часах України бачив Тарас, як маси народні ставали необорною лавою в ім’я ідеї волі й правди, й він вірив, що перед таким рухом мас ніщо не зможе устоятись. Треба лише, аби світ правди осяяв чоловіка, а

Вік не прохолоне…

Треба признати, що Тарас добре розумів дійсний зміст нашої історії; його не вабив зверхній блиск, розмальовані хроністами події козацьких ватагів – він бачив її зміст, її славу в ідеї рівності і волі –

Усі ми однако на волі жили,

Усі ми однако за волю лягли.

Через всю історію нашого народу, як живий нерв, як провідний мотив, переходить вічна боротьба мас народних з непокликаними опікунами й володарями за волю, рівність і самоуправу. В тім цілий її зміст, в тім наша гордість перед світом, наша народна традиція, наш заповіт. Та ідея, що тепер виходить на порядок дневний в цивілізованім світі, виглядає до нас з кождої картини нашої історії. На сході й на заході міродайні верстви дали собі раду з масами, міцно взяли їх в руки й зв’язали на тисячу літ; у нас ніяк не вдавалося зробити того наміцно – ті верстви верхні були слабші, а маси відчували свою кривду живіше і переймалися глибше тією ідеєю, як деінде; вона просвічує нам в боротьбі народів з київськими князями, в повстаннях проти короля Данила вільних громад східних, в сформуванні козацтва проти панського устрою литовсько-польського, в руйнуваннях гайдамаків, в народних рухах проти нововитвореної шляхти – старшини.

Сі змагання народні не привели до пожаданого результату; народні рухи руйнували устрій суспільно-політичний, що розминався з народними ідеалами справедливості й добра, але на місце їх народні маси не вміли збудувати такого устрою, щоб їм відповідав: масам бракувало виховання політичного, освіти, свідомості, аби свої невиразні, більш відчувані, ніж сформульовані, ідеали перевести консеквентно в життя і втілити в міцних, скристалізованих формах громадського і державного устрою.

А ті здібніші елементи, що виносив наверх народний рух, при тій невиразності народних жадань та ідеалів, почасти йшли за побудками особистих інтересів, почасти, не знаходячи в самім народнім світогляді ясно зазначених нових форм пожиття, відновляли в своїй роботі коло будови громади попередні, знищені, але привичні форми суспільно-політичні, і народні маси знов зі здивуванням бачили, яку їм – кажучи прислів’ям – у їх же дерева карлючку загнули. І по часах апатії і байдужності, що наставали по такій невдачі, знову схоплялася енергія народна, і маси розпочинали нову боротьбу, пригадуючи своєю неустрашною силою енергію титана, з таким співчуттям оспіваного Шевченком:

Там орел карає,

Що день божий довбе ребра,

Серце розриває.

Розриває, та не вип’є

Живучої крові,

Воно знову оживає

І сміється знову.

І от по тисячолітній боротьбі, по тисячолітніх нещасливих пробах народу уставити устрій по правді, ми, може, починаємо бачити початок кінця. Починає витворюватись те, чого бракувало досі народові для осягнення своєї мети, – формується інтелігенція – плоть від плоті, кість від кості народу, що вивищаючись над рівень народної освіти, розширяючи свій світогляд духовий, не пориває свого зв’язку з народом, уважає себе його частиною, переймає його ідеали, надає тим невиразним народним мріям ясні, укінчені, скристалізовані форми і ставить своєю задачею – разом з народом на їх основі устрій суспільний реформувати.

Най мені вільно буде сказати, що в сім витворенні нової української демократичної, поступової інтелігенції лежить результат цілої нашої історії, а провозвістником його виступає наш Кобзар. Один з сучасників назвав його останнім народним співцем і першим поетом великого слов’янського світу; не розширяючи так, ми признаємо в нім того найбільшого сина мас народних, що їх ідеали і змагання, їх жаль і надії вніс між нову інтелігенцію українську і, виливши в високоартистичні форми, передав як заповіт народний сій інтелігентній громаді.

П’ятдесят літ тому, під час повного розцвіту Тарасової творчості, та нова інтелігентна громада українська була лише в зав’язках, доперва ферментувалася в кругах вищих і нижчих. Як тісна була аудиторія Тараса, як мало знаходив він круг себе людей, що відповідали б тим вимогам, які ставляв він громаді! Серце болить за нього, коли бачимо, в яких кругах він – за браком ліпших – так часто повертався, кому виспівував свої пісні, як жадно в тих верствах шляхетсько-кріпосничих або артистичних ловив він прояви людськості або українського патріотизму, і розуміємо його тяжку місію.

Українства властиво ще не було, було українофільство, та й то слабоньке, в формах чи то загальної гуманності, чи то романтичної ідеалізації старовини. Звісний факт, як пересваривсь Тарас з одним з стовпів тогочасного українофільства, спостерігши в нім під покривкою етнографічних інтересів зашкарупілого кріпосника, а скільки таких випадків, більших і менших, мусило траплятись! Не диво, що з уст Тарасових летіли гіркі слова:

Щоб хто-небуть мені сказав

Хоч слово мудре, щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

Безперечно, за сі п’ятдесят літ поступилася інтелігенція незмірно наперед, її українська свідомість поглибшала, вона зблизилась до народної без порівняння й може себе вже уважати репрезентацією народу справедливо. Розширилася незмірно й Тарасова аудиторія: се вже не дрібна купка лівобічної шляхти, а ціла Україна-Русь від Сяну до Кубані, до поліських пущ, всі верстви, аж від селянської. «Кобзар» розійшовсь сотками тисяч і вже знайшов собі дорогу під сільську стріху, що виплекала його провідні ідеї. Час пройшов немарно, ми поступили наперед; в тім наша утіха і певність дальшого поступу. Самий страх перед українською ідеєю її ворогів, їх змагання чи то застрашити, загулюкати, чи то привабити вигодами її заступників, розділити і ослабити наші сили – вони свідчать про наш зріст, що вже годі з нами боротися ігноруванням або згірдним кепкуванням.

А все-таки се лише початок кінця, лише приготування, зоря, що ледве займається та віщує нам наближення ясного дня. Ще не прийшов той час, щоб пісня поета, як він моливсь, –

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І по Украйні пронеслось…

щоб промовила до кождої людини, де лише гомонить українсько-руська мова. Скільки ще занедбаних країв, цілих країв! Як малу частину становить свідомо-українська громада і як ще багато в ній ветхого квасу! Як мало ще ми маємо віри в себе! Як мало дбає вона про свій єдиний грунт – наш нарід, шукаючи опори в чужих, в ворогах навіть!

От ми зійшлися по році перед лицем заплаканої матері і її найліпшого сина, старші й молодші, люди всяких верств і фахів, всяких поглядів і напрямів – зв’язані спільною ідеєю українсько-руською, демократичною, поступовою, зійшлися з своїми здобутками й втратами, з заслугами й провинами, успіхами й помилками, втіхами й кривдами, надіями й жалями, всі перейняті одним чуттям, злившися на той час в одну родину, зібрану на своє родинне свято. Чи має то тривати лише тих кілька хвиль, кілька годин? Чи не мав би сей порив до ідеї українсько-руської, почуття її нероздільного панування над нами, сей зв’язок, що в’яже нас в сю хвилю, тривати й далі?

Нас так мало, а обов’язки й задачі, що лежать на нас, так великі, ми не можемо ділитися на діячів і публіку, як інші громади, лише всякий, хто має ще в собі духа, повинен прикласти рук до роботи народної. Останніми часами мали ми нагоди переконатись, що ні від кого й нізвідки не можемо сподіватись помочі, тільки на свої сили рахувати. Ми не маємо часу гаятись, ми не маємо сил до страчення! Станьмо з напруженою енергією до роботи культурної, економічної, громадської, і най маршем до нашого походу на темряву, нужду, неволю й усяку кривду народну лунають віщі співи невмирущої кобзи! А наша традиція, наша історія заповідає нам – побіду.


Примітки

Цей текст – виступ М.Грушевського на Шевченковому святі у Львові, яке організували місцеві українські товариства в залі «Народного дому» 16 березня 1896 р. Вступне слово М.Грушевського повністю опублікувала газета «Діло», ч. 52 від 6 (18) березня 1896 р., с. 1-2.

Зберігся чорновий автограф тексту виступу – перша частина й остання сторінка: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 29-33; а друга частина від слів: «Треба признати, що Тарас добре розумів…», без останньої сторінки: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 225. – Арк. 31-36.

Подається за першодруком.

нашою піснею, нашою думою – у програмі цього вечора було багато солоспівів та хорових номерів, зокрема, М.Лисенка на слова Т.Шевченка: солоспів для басу «Мені однаково», кантата для хору і соло з оркестром «Радуйся, ниво неполитая…»

Татарські ребра – дещо змінені рядки 17–20 поезії Т.Шевченка «Чигрине, Чигрине…» (1844). В оригіналі (рукописній збірці «Три літа», яка вважається джерелом канонічного тексту цього твору): «За що ж боролись ми з ляхами? / За що ж ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра??…» Варіант, цитований М.Грушевським, не є авторизованим (тобто на сьогодні невідомі автографи Т.Шевченка з текстом цього варіанта), уперше з’явився у виданні «Кобзаря» 1867 р. (виданий Д.Кожанчиковим у Петербурзі; с. 667).

Сорочку здіймати – у цьому фрагменті виступу М.Грушевський поєднав кілька цитат з різних творів Т.Шевченка, дещо змінивши деякі з них. В оригіналі ці уривки звучать так: «Кругом неправда і неволя, / Народ замучений мовчить». – «Єретик» (1845), рядки 88–89 (Шевченко Т. Зібрання творів… – Т 1. – С. 289); «Кати знущаються над нами, / А правда наша п’яна спить!» – «Кавказ» (1845), рядки 24–25 (Там само. – С. 343); «Сини мої на чужині, / На чужій роботі». – «Розрита могила» (1843), рядки 31–32 (Там само. – С. 252); «Та поможуть москалеві / Господарювати, / Та з матері полатану / Сорочку знімати». – «Розрита могила», рядки 41–44 (Там само. – С. 253).

Звісний факт, як пересваривсь Тарас з одним з стовпів тогочасного українофільства – йдеться про конфлікт з П.Лукашевичем. Цей поміщик займався етнографічною діяльністю, видав збірку «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПб., 1836), спілкувався з Т.Шевченком. Перший біограф поета М.Чалий зафіксував випадок, який стався під час першої подорожі поета в Україну (1843–1844): якось узимку, в лютий мороз П.Лукашевич послав свого кріпака пішки за 30 верст з листом до Т.Шевченка в Яготин і наказав повернутись з відповіддю того ж дня. Довідавшись про це і не маючи змоги затримати кріпака, якого пан жорстоко покарав би, розгніваний поет написав Лукашевичу листа, в якому заявив, що припиняє з ним знайомство назавжди. «Кріпосник Лукашевич не вгамувався і відповів Тарасу Григоровичу листом, в якому все вертілось на тому, що у нього триста душ таких, як Шевченко» (цит. за кн.: Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 1959. – С. 129).

Станьмо з напруженою енергією – спершу автор планував завершити промову так:

«Бережім же нашу енергію для боротьби з перешкодами, ворогами окольними і внутрішніми, з бідою, темнотою, байдужістю! Бережім наших людей і уживаймо всі сили до тієї роботи, до якої вони здаються, а не пускаймо в наші хатні справи чужих, ворогів! Станьмо з напруженою енергією до роботи культурної, економічної, громадської, аби скорше збулося віщування поета нашій ниві неполитій, аби скорше прийшов час, коли на ній встане наша заплакана мати,

розвіє тьму неволі,

світ правди засвітить,

і помоляться на волі

невольничі діти.

Амінь».

Цей варіант автор перекреслив і на полях дописав остаточну версію, яку подаємо в основному тексті.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 45 – 50.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1201

Модифіковано : 19.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.