Лист другий

Михайло Грушевський

Сиджу й пробую собі уявити, що діялося б у Вас, якби опорожнилася посада київського митрополита? Представляю собі заклопотаного обер-прокуратора, представляю собі, як честолюбні єпископи від старших архієпископів до молодших вікаріїв марять про пересування з катедри на катедру; представляю, які тривожні часи переживає секретар київської дикастерії (єже єсть poporum, diacorum, panamarorumque obderatio atque oblupatio); представляю нарешті собі, як на київськім двірці, чекаючи поїзда, священики, для забиття часу, обмірковують шанси ріжних кандидатів, – але поза те сягнути й ще щось собі уявити фантазія моя не годна, хоч як її підганяю.

У нас інакше, о! у нас інакше!

Протягом цілого півроку від смерті небіжчика митрополита Сембратовича (4 серпня 1898 [р.]) справа митрополії не переставала цікавити якнайширші круги. Оцінка особи й діяльності небіжчика, як повід висловити свої власні дезидерати в сій справі; комбінації – хто займе місце небіжчика; оцінка сих кандидатів чи наступників, ріжні дезидерати на їх адресу і міркування про переміни, які можуть бути зв’язані з певними особами – се все неустанно фігурувало в живих розмовах і газетних шпальтах, не тільки в духовних кругах, а й серед світської інтелігенції, почасти навіть серед народних мас, в газетах всіх партій руських, в газетах польських, не тільки галицьких, але й заграничних, і тільки голосний скандал – крах галицької щадниці (сберегательная касса) відсунув сю справу, не позбавивши, одначе, її інтересу й остроти.

І се вповні зрозуміло, і нині в своїх оглядах галицького культурного життя не можу я сеї сторони його поминути.

Галичина була ареною національної боротьби – з непам’ятних часів (бо вона й на історичну арену виступає як objectum litis між державою Руською й Польською), і в сю боротьбу від самого поділу церков домішується релігійна ворожнеча; національне почуття апелювало до найвищого, до чого могло тоді апелювати – до релігії, і в міру того, як національна боротьба загострювалася, вона ставала все більше релігійною ворожнечею, бо обидві були рівно упосліджені і пригнетені – і руська народність, і «грецька» віра, що через сей союз ставала все більше вірою «руською». Боротьба Польщі й Русі переходила на боротьбу «польської» й «руської» віри, що зарівно боронилася й історичними традиціями Руської держави, й аргументами східної церкви.

Довершення унії – спочатку формальне, нарешті реальне – дуже небагато тут перемінило, та й не могло перемінити. Раз релігія стала прапором національним і почасти соціальним (бо «польська віра» була разом і польською, й панською), то полагодження догматичних ріжниць не могло його знищити. На місце боротьби двох вір з’явилася ворожнеча двох обрядів – руського й польського, дарма що тепер вони обидва уважалися католицькими, дарма що католицька церква признала їх рівно добрими й спасенними. Ба, хто зна, чи ворожнеча, власне, не стала ще більш заїлою тому, що тепер сі вороги не були вже de jure одвертими ворогами, уважалися союзниками, братами: на місце одвертого бою йшли, з одного боку, інтриги, підкопи, з другого – огірчення ставало ще глибшим і гіршим, відколи сама релігія, сама католицька церква не признавалася до сеї релігійної боротьби.

Унія була перепроваджена польськими кругами в дійсності для спольщення руської церкви; але римська курія бачила в ній тільки релігійне значіння і мала всі причини бути з нею обережною та оминати всього, що могло її дискредитувати в очах русинів, вірна принципу: per vos, mei Rutheni, orienten spero convertendum esse. В очах поляків унія мала значіння тільки переходового степеня до латинства, recte – до полонізму, Рим же радий був її консервувати для заохочення інших православних. Приходилося полякам, сим католикам par excellence, хитрувати та лицемірити навіть перед Римом у своїх заходах коло полонізації унії.

Тим менше щирості могло бути в відносинах до унії з боку польської суспільності і церкви, з одного боку, робилося все, щоб понизити її, зробити в очах самого народу чимсь низьким, нужденним, з другого боку – через вищу уніатську ієрархію ненастанно впливано в напрямі латинізації й полонізації руського обряду. Уніатська церква не була зрівняна з латинською, зісталася непривілегійованою; її ієрархія, священики зісталися на тім самім рівні, що й поневіряне православне духовенство; латинське духовенство старалося всякими способами понизити його в очах суспільності, – компліменти в роді «руська віра – собача віра», «руські церкви – гірші від жидівських божниць», «Pan Bóg popa stworzył dla chłopa, a plebana dla pana» і т.ін. щедрою рукою розсипалися на уніятів по свіжих слідах запровадження унії [Див.: Connotatio injuriarum, variorum praejudiciorum per clerum et populum ritus latini clero, populo et ipsimet ritui graeco cum S. Romana sede unito in diaecesibus: Leopoliensi, Haliciensi et Camenecensi Podoliae ab a. 1758 ad 1765 illatarum – . – I. IV р. 537, 546-[54]7, 557 й ін.].

Душохапство – хрещення дітей від уніатів на латинський обряд, переводи з руського обряду на латинський практикувалися широко, невважаючи на те, що римська курія забороняла се кілька разів від самого початку XVII в. Все роблено для того, аби понизити освіту і суспільне становище уніатського священства, а потім аргументовано темнотою сього священства против руського обряду, за латинством. З другого боку, через уніатську ієрархію старалися зблизити руський обряд до латинського і разом – можливо спольщити; в сім дуже добрими робітниками було уніатське монашество – василіани (рекрутовані тоді головно з поляків), що їх латинський клір протегував усякими способами й провадив на визначніші позиції в уніатській ієрархії; під їх управою дійсно руська церква прийшла в другій половині XVIII в. до сильного упадку.

Розуміється, така політика польського правительства (до 1772 р. в Галичині) й суспільності та латинського духовенства (що виразно розминалася, як я сказав, навіть з бажаннями римської курії) мусила глибоко вражати все, що було між уніатським духовенством гіднішого, та наповняти його недовір’ям й антипатією до польської суспільності й кліру. З другого боку, ся ворожнеча шляхти й взагалі всіх впливовіших верств мусила тим ближче зв’язувати уніатське духовенство з сільською масою, до котрої воно близько стояло вже своїм суспільним становищем і побутом.

Ся близькість уніатського духовенства до народу і ворожнеча до Польщі й латинства лишилися в значній мірі живими й по тім, коли за австріяцьких часів піднесено й просвіту, й суспільне становище уніатського духовенства (зрівняного з латинським), а навіть почасти й матеріальне (взагалі австрійському правительству не багато можна закинути на сім пункті, аж доки поляки не взяли в свої руки Галичини, в 1860-х рр., сотворивши дуже міцне «средостение» між руським народом і центральним правительством). Се й було причиною, що в відродженні Галицької Русі руське (уніатське) духовенство відіграло головну й незмірно важну ролю. Воно репрезентувало Русь. Дійсно, нещодавно Галицька Русь була «sami popi і chłopi», а що на «хлопа» тоді ще не зважано, тож і лишалися самі «popi» в рахунку.

Позбавлена національних інституцій, впливових верств організації, руська суспільність натурально дивилася на церкву як на свою репрезентацію, і такою ж уважало її й австрійське правительство; єпископські ординаріати (консисторії) служили для нього представниками руського народу, руські каноніки мали до певної міри заступати ту шляхту, котрої руському народові все бракувало, аби в аристократичній Австрії він міг бути уважаним за нарід, а не за якихсь паріїв. І дійсно, довгий час в очах самої суспільності – яких 1850-60-х, навіть 1870-х рр. – єпископи та консисторії були провідниками русинів, авторитетами, національним ареопагом.

Але на зверхній репрезентації та авторитеті в очах консервативних або клерикальних елементів справа не кінчилася. Духовенство грало велику ролю не тільки формально, але й дійсно, «по существу». Рух 1848 р. опирався головно, майже виключно на священстві; щоправда, він швидко завмер, але коли відновився в 1860-х рр. і почав наново зміцнятися, його головною армією було знову священство. Перші руські професори на університетах були священики (Як.Головацький, Ом.Огоновський, Гн. Онишкевич), богослови в реверендах (рясах) чи сурдутах засідали на учительських та директорських місцях по гімназіях, на посольських лавках в соймі, в парламенті, проводили тодішню літературу й публіцистику; духовенство взяло в свої руки роботу коло освідомлення народних мас й увесь час, як уміло й знало, вело сю роботу; воно робило руську політику, воно засновувало читальні й крамниці по селах, брало першорядну участь в уряджуванні всяких національних маніфестацій більших й менших, в заснуванні й розвої культурних і економічних інституцій і т.ін.

І се все в значній мірі триває й досі. Невважаючи на те, що руська світська інтелігенція почала останніми часами в Галичині множитися значніше і «цивілі» стали відігравати виднішу або переважну ролю в деяких галузях суспільної роботи, духовенство й досі становить ще головний контингент в руській культурній організації, у всіх партіях, вийнявши тільки радикальну, що від самого свого початку стала коли не на ворожім, то на неприхильнім до духовенства становищі. Пригляньмося тільки деяким сторонам нашого галицького життя.

Почнемо від політики; хоч і як се дивно звучить: духовенство і політика, а проте духовенство й тепер грає першу ролю і в політиці, й се дійсно його обов’язок – поки нарід не має інших провідників. До організації останніх виборів, як я вже згадував, ініціативу дало духовенство і перевело їх головно під своїм проводом; маса виборчих процесів против духовенства, арештування священиків й всякі знущання над ними з боку політичних противників руського народу самі вже дають зрозуміти велику політичну ролю духовенства.

Але діяльність духовенства не обмежується такими виїмковими, воєнними, щоби так сказати, хвилями в житті народу. І звичайне політичне життя спочиває звичайно в руках священиків. Скликається віче, коли воно не радикальне спеціально, – хто репрезентує на нім інтелігенцію? – духовенство; збереться політична нарада – хто на ній зібраний? – священики! Рухається десь громада, переводить вибори, скидає старостинських заушників, вибирає добрих громадян до управи – хто зорганізував се все, хто є творчим духом сеї переміни? – переважно священик, чи то на чолі сього руху, чи ззаду його, щоб не дражнити властей, кермує ним.

І се не тільки в дрібній локальній роботі (розуміється – найбільш важній); зайти коли-небудь на якусь «довірочну» політичну нараду у Львові з цілого краю – певне, як не 9/10, то 4/5 зібраних – священики. Тої групки незалежних цивілів, що беруться до політичної роботи (особливо адвокатів – кілька років тому голошено, що в політиці починається ера адвокатів), ледве вистає на провідників, тимчасом як переважну частину роботи коло організації й політичного освідомлення мас ведуть священики.

Те ж саме побачимо, коли перейдемо до сучасного просвітнього або економічного руху між галицькими русинами. Певно, не менше як 90% читалень по селах було зав’язано з ініціативи священиків; вести читальню, розуміється, трудніше, ніж заснувати її, і дуже значна частина сих читалень зістається на папері або ледве животіє; але й із тих читалень, що дійсно живуть і розвиваються, певно, далеко більше половини живуть і розвиваються під проводом своїх священиків; звичайно такий священик є голова читальні, спомагає її чим може, часто відвідує або й читає в ній і т.ін.

Новіший крамарський рух: заходи коло помноження крамарів – селян, селянських склепів (лавок), чи то колективних, громадських чи удержуваних самими селянами на власну відповідальність (рух сей має на меті емансипувати село від жидівських крамарів), як також і заснування селянських і більших окружних щадниць (кас) і шпихлірів (хлібних магазинів), теж має гарячих адептів і проповідників у священиках. Зрештою, зайдіть на збори чи «Просвіти», чи «Народної торговлі», чи «Дністра», чи й самого Товариства ім. Шевченка – побачите священиків досить.

На полі літератури й науки останніми часами, завдяки повищеним вимогам, «цивілі» взяли перевагу і натурально – бо священикам на селі чи й по містах, зайнятих своїми справами, трудно на тім полі з ними конкурувати, але завсіди й тут священики займають позицію – особливо в публіцистиці, почасти і в красній, і популярній літературі та науці. А дуже важну ролю відіграють іще як передплатники й покупці продуктів літературної діяльності. Най у нас яка часопись чи видавництво заманіфестується ворожо для духовенства, побачить воно!..

Громадська діяльність, політична й просвітня, стала першим обов’язком руського священика і в суспільній опінії нею оцінюється моральна вартість кождого з них в руських кругах; не питають, чи багату має парафію, чи дуже битий в теології й красномовний в проповідях, але чи добрий патріот і чи «робить у громаді». Під впливом сеї опінії робиться моральна пресія навіть і на більш байдужих членів духовної верстви (а їх, певно, більшість), а буває нерідко й так, що діти священика, доходячи вже розуміння доброго й злого, сини чи доньки, впливають на батьків у сім напрямі або пробують робити за них сю роботу на селі.

Ся громадська робота священиків тим важніша, що їх наразі майже ніким заступити, бо світська інтелігенція – се переважно урядники, залежні, настрашені; народні учителі – стероризовані й того гірше, і з них невеликий процент відважується братися навіть до такої безневинної роботи, як закладання й провадження читалень, бо й за се можна бути окричаним москвофілом чи радикалом і перенесеним «на Мазури» (в Західну (польську) Галичину); священик же досить незалежний – його не можуть ані перенести, ані віддалити без його волі, та й забезпечений він хоч і не дуже [Священики мають церковний грунт, середньо рахуючи – 50-60 моргів (морг = ¾ десятини), а часом і 100, платню (конгруу) – 300 до 400 злр. на середніх парафіях, часом деякі натуралії й доходи з парафії, не зовсім незначні: селяни взагалі люблять церкву й радо дають, коли задоволені з священика], а все ж має що їсти.

Між самим селянством інтелігенції небагато, бо сільське шкільництво стоїть у нас взагалі дуже лихо… І в результаті все обертається коло того – яке в селі і взагалі в повіті священство, чи багато між ним патріотів, енергічних і здібних людей, чи ні; в першім разі повіт рухається політично, просвітньо, економічно, в другім – повіт звичайно спить блаженним сном; кілька «радикальних повітів», де утворилася сільська свідома, антиклерикальна інтелігенція, що потрафить сама жити, без проводу священиків, в рахунок не йдуть поки що: їх всього лише кілька, та й сей рух не завсіди тривкий, як показали деякі приклади, що часом повіт зревольтується радикальною організацією, але згодом зовсім підупадає (як Снятинський).

Таке становище й значіння руського духовенства в політичнім і культурнім житті в Галичині, з одного боку, було причиною, що вся руська суспільність дуже інтересується його долею, з другого боку – зі сторони противників її розвою воно викликало цілий ряд заходів до того, щоб звести духовенство з його теперішньої позиції. Відколи Галичина перейшла фактично під повну власть і управу польської шляхти (центральне правительство, маючи запевнену підмогу польських послів у парламенті, віддало за сю ціну Галичину в повну власть польської шляхти, так що міністри нерадо мішаються в галицькі справи), – сі заходи виступають дуже виразно й укладаються в цілу добре обраховану систему, хоч, може, й не всі виконавці розуміють її цілість.

Притім, страхаючи центральне правительство і римську курію москвофільством і симпатіями до православія уніатського духовенства, польські верховодники встигли зробити і їх прихильними до своєї системи [Треба знати, що польське «средостение» існує в відносинах русинів не тільки до Відня, але й до Риму, бо уніатські єпархії залежать від колегії de propaganda fide, а на чолі її стоїть польський кардинал Ледоховський]. Ми попробуємо зазначити тут кілька головніших моментів із неї.

Почнемо з дуже голосного свого часу факту – реформи василіан. Вище я згадував, яку ролю в руській церкві відігравали василіани за часів Речі Посполитої: рекрутовані в значній мірі з поляків, вони були головними прислужниками латинізації й полонізації уніатської церкви, і для того ними обсаджувано всі вищі ієрархічні місця; за австріяцьких часів вони стратили своє значіння. 1882 р. переведена їх реформа: управу василіанських монастирів передано єзуїтам на неозначений час, і від того часу й досі василіани зістаються під управою єзуїтів, невважаючи на депутації, протести і всякі заходи русинів.

На чолі реформованих василіан поставлено недавно графа Шептицького – поляка з аристократичної родини (його мати з славної родини Фредрів), дуже молодого ще чоловіка, що кілька років тому за дозволом папи перейшов на руський обряд і постригся; се могло тільки зміцнити підозріння русинів щодо ролі, призначеної наново василіанам: отворити через них дорогу полонізації й латинізації в саму середину руської церкви. Слідом показалися змагання розширити якнайбільше впливи василіан.

Минулого року, ще за життя неб[іжчика] митрополита, в управу василіан передано львівський дівочий інститут, що перед тим був під доглядом білих священиків. Разом з тим в польських газетах почали бити на гвалт, що духовна семінарія львівська має невідповідний дух і напрям та що її треба віддати в управу василіанам. При кінці 1898 р. появилася поголоска, й дуже уперто пропагувалася, що ректором семінарії буде іменований один з василіан о. Філяс. Заразом виринули ще дві кандидатури василіан на єпископські катедри – сього ж о. Філяса на львівського вікарія, чи, властиво, – дійсного управителя львівської митрополії побіч дуже старого й немічного Куїловського, котрого приготували на митрополію, а згаданого гр[афа] Шептицького на станіславську єпархію. Шептицького дійсно вже заіменовано, іменуванню вікарія спротивився митр[ополит] Куїловський, а як буде з іменуванням о. Філяса ректором, іще не знати.

Ми підійшли тут до іншої важної справи – політики в доборі кандидатів на катедри. Між львівськими митрополитами й перемиськими єпископами сього століття взагалі небагато можна знайти прихильників Польщі; противно, деякі уславилися як визначні руські патріоти, от-як перемиський єп[ископ] Снігурський, перемиський, потім львівський Гр.Яхимович або такий рішучий неприхильник поляків, як львівський Литвинович. Тільки від 1870-х рр., під впливом перемін в управі краю, починають виходити на галицькі катедри інакші люди – або поляки, або прихильники «угоди» з польською політикою – як перемиський єпископ Ступницький, львівський Сильвестр Сембратович, станіславський, а тепер львівський Куїловський і його наступник гр[аф] Шептицький.

Разом з тим велися заходи й безпосередньо коло священства. Користаючи з помочі всесильної тоді ліберальної німецької (чи жидівської) партії, розширено право нагляду світських властей за діяльністю священиків. Для ослаблення тісних зв’язків з світською інтелігенцією, для звуження духового обрію духовенства мало послужити кілька розпоряджень: богословам заборонено учащати на виклади інших виділів без спеціального дозволу [Щоб зрозуміти добре значіння сього, треба знати, що виклади теологічного факультету містять в собі самі лише чисто богословські науки, без тих загальних дисциплін, які містить програма духовних академій в Росії (всесвітня й державна історія, історія літератури, філософські науки і т.ін.); таким чином, богослов, котрому забороняється ходити на чужі виклади, зістається при тій загальній освіті, яку він виніс з гімназії (спеціальних духовних середніх шкіл в Австрії нема, і на богословський факультет вступають по скінченні гімназій); дозвіл слухати науки на філософічнім факультеті дається досить скупо]; руський семінар у Відні, де руські богослови могли найближче знайомитися з сучасним культурним і духовим життям, розв’язано з поводу того, що звісний слов’янофіл Раєвський (священик російського посольства у Відні) нав’язав зносини з богословами, – отже під окликом боротьби з москвофільством, але дійсна ціль вийшла зараз наверх, бо разом з розв’язанням руської семінарії в Відні заповіджено розв’язання львівської головної духовної семінарії, а заснування єпархіальних семінарій у Львові, Перемишлі і Станіславові.

Таким чином, у Львові мали пробувати тільки богослови львівської єпархії, значить, більша часть священства повинна була відбувати студії у малих провінціальних містах, зовсім здалека від усякої стичності з університетом, без можливості, хоч би скупої, слухати сторонні, університетські виклади. Сі єпархіальні семінарії досі не увійшли в життя, але новий станіславський єпископ Шептицький, як зачуваємо, гаряче спочуває сій ідеї. Для львівської ж семінарії, як я вже згадував, зарисувалася останніми часами перспектива, що її візьмуть у свої руки василіани.

Се має певний зв’язок з іншою многоважною справою – справою безженності (безбрачия) священиків, целібату. Важність сеї справи кождому ясна: шлюб зв’язує священика з суспільністю, держить його завсіди в курсі суспільних змагань й інтересів, робить його більш вражливим і чутливим на людське горе й інтереси, забезпечує його моральність; безженність мала й має на меті відірвати священика від суспільності й зробити його виключно слугою церкви чи ієрархії; щодо руських священиків спеціально – се значило б їх відірвати від національних інтересів і зробити більш прихильними до нових латинізаційно-полонізаційних напрямів.

Се робить зрозумілим, чому безженність в останніх часах дуже сильно пропагується в Галичині згори і чому вона стрічає таку сильну антипатію в суспільності і в самім священстві. Заходи коло розширення її можна запримітити ріжні. Безперечно, вона сильно пропагується в львівській семінарії, й знаходяться хоч нечисленні, але й не зовсім незначні групи богословів, що висвячуються безженними. В Римі існує спеціальна духовна семінарія для русинів, де їх по укінченні студій святять безженними – се, отже, спеціальне «сіменище», уживши тутешнього (тепер уже малоуживаного) слова, безженності.

На галицькім синоді 1891 р., скликанім С.Сембратовичем, духовенству була предложена постанова про целібат; але духовенство однодушно спротивилося їй і відповіло постановою, що боронила шлюб; ся постанова була навіть потім де в чім ослаблена щодо стилізації при публікації синодальних постанов. Ся маленька подробиця характерна, бо показує, що, невважаючи на опозицію священства, гадка про целібат не пропала. І дійсно, клерикальні польські часописи не залишають при нагоді вилазок і нападів на жонате священство, а і в вищих сферах на жонате священство дивляться скоса. Коли в останніх місяцях з руських кругів підносилися кандидатури єп[ископа] Чеховича на митрополита, а каноніка Чапельського на вікарія, ті кандидатури збито тим, що се були удовці, а не безженні священики. І в замірі передати львівську семінарію в управу василіанам добачають також гадку про ширення целібату.

В зв’язку з сими заходами коло духовенства й ієрархії треба поставити інші – про скріплення латинства й полонізму серед самої пастви. Поруч латинського душохватства, що не перестало, невважаючи на нове розпорядження курії (в 1860-х рр.), що забороняло переходи з обряду на обряд і хрещення дітей на інший обряд, – розпочалися заходи для консервування «латинників» в руській часті Галичини. Сі латинники, себто римо-католики, по більшій часті – такі похватані, в меншій – зайди з польських або інших католицьких країв, на селах, властиво, по народності русини, а дуже малими хіба виїмками; по-польськи вони не вміють і від руської людності їх відрізняє тільки обряд.

Щоб не дати їм зовсім засимілюватися і полонізувати їх через латинство, в останніх часах розвинуто широку діяльність коло ставлення kościółków, приписних римо-католицьких церков по селах Східної Галичини. Діло в тім, що в Східній Галичині латинські парафії, при малім проценті латинників, існують зрідка, обіймаючи по кілька або й по кількадесят сіл, і у латинників ходити до такого костелу з подальших сіл нема ані охоти, ані спроможності. Щоб здержати їх від ходження до уніатських церков, будують по селах приписні костели, куди на кілька тижнів раз приїздить священик, а в інші свята мають сходитися люди й відправляти urbi et orbi самі; при тім всякими способами впливають на них, аби не ходили до церкви.

Ревним діячем в будові сих костелків був недавній львівський (латинський) вікарій кн[язь] Пузина (тепер єп[ископ] краківський); з недавно оголошеного справоздання одного з сучасних діячів на тім полі кс[ьондза] Громницького показується, що останнього року (1898) було зібрано зі складок коло 10 тис[яч] гульд[енів] і роздано з них запомоги на будову 31 костелка в руській Галичині; до сього треба дорахувати великі суми, що ложать на се польські поміщики, й інші джерела. Заразом в поміч парафіяльному латинському духовенству посилаються монаші місії, особливо єзуїтські, на котрі тепер звернено затривожену увагу в руських кругах, а для зміцнення латинства має заснуватися нове латинське єпископство на Покутті – здається, в Коломиї.

Виховання руської інтелігенції, прихильної Польщі й римському католицизму, має на меті орден змертвихвстанців (Zmartwychwstania Pańskiego), заснований польськими патріотами в 30-х роках сього століття з польсько-месіаністичними цілями. У Львові сей орден має конвікт, куди приймає задурно хлопчиків русинів для виховання в згаданім напрямі. Під проводом свого давнішого настоятеля Смоліковського і особливо кс[ьондза] В.Калінки (звісного польського історика) орден сповняв сю свою задачу дуже зручно, але по смерті Калінки якось, здається, підупав.

Коли до сього додати ще вічні нарікання з боку русинів на польську суспільність і адміністрацію, що вони підкопують повагу руського священика, зневажають руський обряд, не шанують руських свят, взагалі хочуть на кождім кроці дати відчути нижчість «руської» віри; що священики патріоти підпадають всяким «секатурам» (переслідуванням) від власті й суспільності, що польські поміщики, маючи право презенти, пильно уважають на «благонадежність» кандидата з свого погляду і взагалі уживають своїх коляторських впливів в сім напрямі [В Галичині кандидатові на парафію «дає презенту» або місцевий «колятор» – поміщик, або намісництво (в селах камеральних – «государственных имуществ»), або консисторія (де поміщик нехристиянин, – як тепер множиться число поміщиків жидів, що скуповують землю від шляхти); переважну більшість парафій презентують поміщики. Коли опорожнюється парафія, священики, що хотять її дістати, формально подаються до консисторії, неформально – удаються до колятора; консисторія потім дає йому пропозицію – представляє реєстр кандидатів, котрі могли б дістати парафію, і з них колятор дає одному презенту. Коли б до 6-ти місяців не дав, то, властиво, його право презентування на сей раз вигасає, але в дійсності можні поміщики часом і по кілька літ не дають презенти, випробовуючи кандидата або чекаючи, аби трапив йому під мислі, а консисторія чекає. Такий колятор обов’язаний до певної часті видатків на будову або перебудову церкви (конкуренція), а часом зобов’язаний ерекціональною грамотою до певних натуральних датків священику], то сього вистане, аби зрозуміти теперішнє загрожене становище руської уніатської церкви.

Переглянувши заходи для ослаблення впливу священика, відірвання його від суспільних і політичних інтересів та всяких пресій на нього в напрямі сучасної польської політики – зі сторони, я не можу замовчати і тих внутрішніх течій серед самого священства, котрі можна помітити останніми часами, а котрі ведуть теж до відокремлення духовенства від суспільності, до утрати теперішньої многоважної ролі в суспільно-політичнім житті, до замкнення його в клерикальну касту. Сі напрями виходять із хибного розуміння становища священика в суспільнім руху й надмірного клерикалізму, що прохоплюється у декотрих, правдоподібно – меншості священства, але у всякім разі являється досить небезпечним симптомом.

Заговоривши про клерикалізм, я мушу пояснитися; сей термін не належить до ясно і однаково для всіх зрозумілих, і тим можна пояснити, що мені доводилося чути від священиків: ми мусимо бути клерикалами. Я розумію (як і інші) під клерикалізмом, коли не уміють відграничити сферу церковності від інших сторін людського, суспільного, політичного, культурного життя, та з становища виключної церковності (кажу – церковності, не релігії, бо релігія і церковність зовсім не одне і те саме) пробують орієнтуватися в сих сферах.

Очевидна-бо річ, що уложити в рами церковності ціле людське життя неможливо, як неможливо людині молитися 24 години денно, як не можна цілий світ перетворити на монастир. Удержати в клерикальнім напрямі якусь цілу суспільність можна або задержавши її на дуже низькім рівні духового розвою, або призвичаївши до зверхньої покірності, гіпокризії, себто ціною сеї покірності здеморалізувати. Можна задержати в своїй управі певну частину суспільності, н[а]пр[иклад], найменш освічені маси, але тоді прийдеться за них вести вічну боротьбу з усім поступовішим, свобіднішим, щирішим в сій самій суспільності.

Не забуваймо при тім, що наш нарід належить до двох церков, і налягати на церковні ріжниці, пропагувати церковну ексклюзивність – значило б причинятися до відлому галицької Русі від решти України-Русі, речі згубної для нашого народу (а що церковна ріжниця може привести до такого розлому, маємо страшний приклад на хорватах і сербах, двох частинах того самого народу, що через церковну й інші зв’язані з сею культурні ріжниці стали собі запеклими ворогами).

Очевидна річ, що ані першого, ані другого, ані третього ніякий щирий і правдивий патріот, хоч би він був і священиком, не може бажати для свого народу. Супроти того кождий розважний священик-патріот, на нашу гадку, мусить перед своєю совістю поставити дилему: або зістатися тільки слугою церкви й олтаря й сказати собі: політика, національний, просвітній й інший рух – не моя річ, я не мішаюся до них; або сказати собі: я почуваю перед своїм народом обов’язок робити й на тих полях, бути в своїм селі провідником і політичним, і національним, і просвітнім, але я буду священиком в церковних справах, в справах же політичних, чи просвітніх, чи яких інших – тільки громадянином, як кождий інший, кермуючися інтересами народного розвою й поступу, в інтересах нашої суспільності, до того наразі й не маючи ким заступити духовенство на ниві народної роботи, приходиться бажати, аби якнайбільше священиків ішло сею другою дорогою, і якнайдовше не розривало свого союзу з світською інтелігенцією та не замикалося в тіснім крузі чисто церковних інтересів. Але вже просто жадати має право суспільність наша від священства, аби у всякім разі з тієї дилеми не виходило, не тільки в інтересах народних, але й релігійних.

По сім поясненні я вертаюся до розпочатого – до тих напрямів всередині самого духовенства, що розминаються з вищепоставленою дезидератою. Я спинюся на кількох прикладах з ріжних сфер, що можуть вистати для ілюстрації.

Почну з політики. Торік були в повітах Тернополі – Збаражі – Скалаті вибори посла до Державної Ради. Кандидували два русини – независимий д-р Франко і правительственний д-р Гладишовський; д-р Франко був кандидатом радикалів, але й руський центральний комітет не поставив против нього свого кандидата, хоч не підпер виразно і кандидатури д-ра І.Франка; польських серйозних кандидатів не було зовсім. Що ж сталося? Духовенство взяло дуже діяльну участь в виборчій акції і – агітувало за правительственним кандидатом, хоч само належить до опозиції.

Чому? – тому, мовляв, що д-р І.Франко є атеїст чи ворог церкви; тому сі політичні проводирі народу в його боротьбі з сучасним польсько-шляхетським режимом віддали свої голоси на кандидата, поставленого сим самим режимом. Огірчення між народом і поступовішою інтелігенцією було чимале і – справедливе; щоправда, завинив тут і центральний комітет своєю невиразною політикою, і руська преса, що юдила цілий час на д-ра Франка; в обороні священиків можна сказати, що вони були подражнені вже віддавна тактикою радикалів, що часом досить нетактовно задиралися з духовенством, але очевидна річ, що се не здіймає відповідальності з тих, що беруться проводити народ: вони перенесли церковні інтереси на політичний грунт, приложили до політичного діяча клерикальну міру і – опинилися в конфлікті з політичними інтересами своєї суспільності, свого народу.

Перейдім на інше поле – культурне. Тут дуже характерні відносини зарисувалися між клерикальними елементами галицького духовенства і нашим журналом; вони остільки типові (бо з певними змінами, в менш характерних формах могли бути сконстатовані й давніше, і пізніше, з інших нагод), що варто трохи коло них спинитись.

Щойно по перших оголошеннях про «Вістник», нім вийшла перша книжка його, надруковано в «Душпастирі», львівськім духовнім журналі в ч.20 – [2]1, 1897 (з 15 (27) XI, с. 488) «Отвертий лист до всіх П[анів] Т[оваришів] Священиків, членів Товариства імені Шевченка» від священства Олеського конференційного кружка, виданий з тої причини, що в складі редакції появилося ім’я д-ра Франка: священиків завізвано, аби постаралися запобігти уміщенню в «Вістнику» статей антирелігійного змісту, і якби їх інгеренція не мала успіху – виступали з Товариства. Редакція «Душпастиря» заявила свою солідарність з сим листом і зажадала «прилюдного заявления, що у «Вістнику» не будуть міститися жадні антирелігійні статті».

По виході першої книжки зараз же (в 1 ч. «Душпастиря» 1898 р., с. 43 – 48) появилася стаття о. Пл. (Філяса, пізнішого кандидата на львівського суфрагана), де сконстатовано, що страхи священства справдилися: в «Вістнику» появився «Дневник Адама» Твена, в котрім автор доглянув «кпини з богом об’явленої історії біблійної», бо тут ся історія «виступає обнаженою зі всякого надприродного характеру», а що «з речей, богом об’явлених, строїти собі гумореску» не можна, то автор [Забувши, очевидно, в тій хвилі наші коляди, що теж часом «обнажають» історію з надприродного характеру, або роблять гумореску з подробиць біблійної історії, а проте протягом століть співаються в католицьких церквах, не викликаючи ні в кім почуття образи релігійного чуття] прикладає до «Вістника» постанову львівського синоду про книжки, котрих «не можемо приймати, передплачувати, читати, в домі тримати, яким-небудь чином їх спомагати, з ними солідаризуватися».

Запечатавши тим способом сю справу (по приватному поясненні редактора «Душпастиря», ся клятва на «Вістник», до повноти котрої бракувало хіба наказу спалити коли не редакторів, то бодай сам «Вістник» на ринку рукою публічного ката! – ся клятва мала бути тільки пересторогою для редакції!), автор в кінці статті пообіцяв вправді «зрегабілітувати в народі честь» (редакторів), якби вони поправилися, але що редакція, видко, не знайшла в чім каятися перед в[се]ч[еснішим] отцем, то справа «Вістника» була скінчена: в духовних кругах львівських голошено, що «Вістник» заборонений для духовенства, і агітовано против нього, а клерикальний листок для народу «Посланник» з нагоди закупна кам’яниці Тов[ариством] Шевченка повідав urbi et orbi (ч. 24, 1898 р., с. 10), що се Товариство «в своїм місячнику («Вістнику») стаєсь розсадником безвір’я і всякої мерзості і погані, яке з безвір’я родиться. В тім органі підкопується віра неусипно і систематично, плюгавиться слуг Божих в спосіб так гидкий і мерзосний, що вже й сам диявол не міг би нічого лучшого видумати для свого царства тьми».

Сильно сказано, нема що казати! Читачам нашого «Вістника», певно, цікаво було б знати, в яких саме статтях догляділи галицькі душпастирі ту диявольську роботу? Сю цікавість можемо задоволити до певної міри, вказавши ті статті «Вістника», що були досі інкриміновані в духовних сферах. Про «Дневник Адама» я вже згадав. Потім викликало велике роздражнення між священиками і громоносну статтю о. Ломницького в «Галичанині» оповідання О.Кобилянської «На полях», властиво, маленький епізод, де оповідається про галабурду, зчинену в церкві п’яною жінкою священика. Я думаю, що оповідання нічого не стратило б від того, якби не мало сього епізоду, але раз авторка вложила його сюди, не виджу причини священикам попадати в роз’ярення від нього. Я спитаю, чи заперечать вони категорично можливість подібного драстичного факту в темній, малокультурній Буковині? Я підозріваю, зрештою, що й буря піднялася тому тільки, що авторка не написала виразно, що сей епізод не дотикається галицьких уніатських священиків.

Коли в «Зорі» друкувалися «Per pedes Apostolorum» – де драстично, навіть карикатурно змальовано було негативні сторони в житті задніпрянського духовенства, сим, скільки пригадую собі, галицькі священики не образились. Зате на все, що може дотикатися галицьких, вони показують надмірну дражливість. Священик-шляхтич у «В чужім гнізді» Чайківського, богослови в «Аргонавтах» і тому подібні інші хоч би як безневинні негативні типи чи подробиці з життя священства – зараз викликають крики, що тут підкопують повагу духовенства і т.ін. Тут відзивається зле зрозуміле почуття гідності свого стану; на оправдання можна хіба сказати, що духовенство у нас подразнене тим підкопуванням поваги руського священства, про котре я згадував уже; але такою надмірною дражливістю священство може зраджувати й своїх людей. Дбаючи, аби в їх кругах не було слабих і негідних членів, щиро працюючи на народнім полі, духовенство далеко скорше піднесе свою повагу, ніж такими претензіями на нетикальність в літературі.

Нарешті третє – се оповідання «Муха» в І кн. «Вістника» за сей рік, за котре о. Ю.Дуткевич ставив інтерпеляцію на загальних зборах Товариства ім. Шевченка, називаючи се оповідання неморальним. Та коли ся делікатно написана історія публічної дівчини в образі мухи могла замість вражіння дотепної гуморески викликати якісь неморальні гадки або замутити чиєсь моральне почуття, то се вже, мабуть, не вина автора.

Отсе б були й усі досі занотовані прояви диявольської роботи в «Вістнику». Але ся робота, видно, не обмежається «Вістником», а проявляється і в нашім науковім руху, що звичайно так тішить щирих синів нашого народу.

В тім же «Душпастирі» (1898, ч.3 – 4) виїхав з нагоди III т. «Етнографічного збірника» о. Ю.Д[уткевич]; згадавши про деякі порнографічні подробиці в поданім тут матеріалі, вс[е]ч[есний] кореспондент похвалився перед читачами, що спалив сю книжку, а іншим радить не купувати або, купивши, умістити в осібній замкненій шафці, з труп’ячою голівкою й написсю «смерть» [Чи не тримає пов[ажаний] автор в подібній шафці й Біблії, де (в Старім Завіті) є теж речі, що не конче надаються до читання дітям?], і закликав до Товариства Шевченка, як воно може видавати «таку погань»!

Думаю, що наведені приклади сих нападок і дезидерат на адресу письменства і науки не вимагають довших коментарів. Кождому ясно, що ані література, ані наука не можуть приладитися до сих вимог, не зрікшися першої умови свого здорового розвою – свободи досліду й свободи творчості. Ані науки, ані штуки не можна знівелювати до рівня і вимог шкільних читанок, не можна сказати: вибирайте самі моральні теми, промовчуйте все дражливе, не говоріть жартівливо про поважні речі, не зачіпайте священства, шляхти, війська, правительства, професорів і т.д. в безконечність, бо се все дражнить ту чи іншу впливову чи поважану суспільну верству і т. ін. Правда, можна штучно сотворити науку з виключно «благонамеренными» темами, журнали з читанковим змістом, але сі штучні утвори можуть тільки вегетувати, а підоймою народного розвою ніколи не можуть бути. Розуміється, суспільність мусить боротися з ексцесивними, хоробливими проявами в письменстві чи в штуці, але сих прикмет ніхто незасліплений певно не добачить в наведених вище, інкримінованих фактах.

Щоправда, в піднесених голосах я зовсім не думаю бачити гадки всього нашого священства; я тямлю, що ані «Душпастир», ані «Посланник» не можуть уважатися такими загальними органами; я тямлю, що найбільш популярний і впливовий клерикальний орган «Прапор», скільки знаю, – не виїздив ніколи з подібними гадками. Але й піднесені голоси показують, що клерикальний напрям в тім значінні, як я вище пояснив, дійсно має між духовенством своїх репрезентантів, і то навіть між народовцями-патріотами.

Я мушу признатися, що навіть саму по собі досить безневинну тенденцію – до організування духовенства в ріжні виключно священичі товариства, кружки і т.д., що дає себе сильно знати останніми часами, я теж не уважаю здоровим проявом, оскільки ся тенденція веде до відокремлення духовенства в осібну клерикальну касту. Свою організацію священство і без того вже мало. Потребу до сконсолідування духовенства бачили в тій боротьбі, що її я вище описував. Але, на мій погляд, духовенство мусить шукати опори проти сих атак в якнайтіснішім союзі з народом, з народною, патріотичною інтелігенцією; коли народ буде чути, що духовенство не є клерикальним status in statu, з своїми осібними цілями й інтересами, а кість від кості і плоть від плоті народного організму, одушевлене тими ж змаганнями для народного розвою й добра, то всякі політики ворогів будуть йому не страшні.

Інакше, замикаючись в ексклюзивну клерикальну касту та орієнтуючись у всім виключно клерикальними інтересами, воно мусить зійти на те становище, на яке зійшло, напр., православне духовенство в Росії, католицьке в Італії або Франції – клерикальної касти, що її дуже мало поважають в тих сферах, які репрезентують властиве народне життя, його розвій і поступ, та числяться з нею не як з позитивною, а негативною силою, ворогом свобідного розвою й поступу. Ми не бажали б сього нашому священству, цінячи в нім поступові, патріотичні, народолюбні елементи, знаючи між ним незвичайно ревних і корисних робітників на народній ниві, правдивих приятелів народу й подвижників національної ідеї; ми б бажали противно, щоб сі елементи зростали, щоб цілий загал духовенства йшов у сім напрямі, зістаючися в тіснім, нерозривнім союзі з народом і світською інтелігенцією на грунті народного поступу та не даючи себе заманити впливами й приманами, що йдуть з ріжних боків, на шлях клерикальної ексклюзивності.

Але годі про се. Річ очевидна, що в таких критичних обставинах останні переміни в ієрархії галицької церкви мусили викликати той загальний інтерес, про котрий я вже згадав.

Неб[іжчик] С.Сембратович був сам по собі дуже інтересним і новим явищем в історії галицької церкви. Його попередник на митрополії – його стрий Йосиф Сембратович, чоловік правого характеру, в політику не мішався й новим впливам щодо зближення руської церкви до полонізму й латинства був неприхильний. Діяльність Наумовича, що закінчилася переходом селян з Гниличок на православіє, перехід численних священиків галичан в Холмщині на православіє, в зв’язку з скандальними політичними процесами москвофілів (процес О.Грабар), дали спроможність зневірити до галицької уніатської церкви й ієрархії віденські й римські круги, закинути антикатолицькі й антидержавні тенденції руському духовенству.

М[итрополита] Йосифа забрано до Риму й змушено до резигнації (1882), на його місце іменовано адміністратором митрополії, а потім і митрополитом його свояка Сильвестра. Сильвестр родивсь 1836 р. в Лемківщині, на західній границі Русі, що визначається зарівно кепською рущиною, як і сильним національним почуттям; воно було і в небіжчика безперечно. Освіту свою він закінчив у Римі, пізніше був професором Львівського університету, здобувши тут репутацію доброго богослова. В національних справах він хилився більше на сторону народовців, ніж москвофілів, 1879 р. видав молитовник в народній (більш-менш) мові, але в пізнішій боротьбі з фонетикою став по стороні етимологістів, і ми тепер маємо дві урядові правописі – фонетику в світських урядах і етимологічну в духовних, в загальних справах був він сильним клерикалом і в своїм журналі «Сіон» остро нападав з сього становища на українсько-руську літературу взагалі й Шевченка спеціально.

В церковно-політичних справах був прихильником нового напряму – зближення руської церкви до латинства і союзу з теперішньою польською суспільною ієрархією. В рік його вступления на митрополію переведено реформу василіан; 1891 р. відбувся згаданий синод, котрого головною справою мало бути запровадження целібату; в соймі виступав він гарячим речником польсько-руської угоди, а 1896 р. забрався був до організації клерикально-правительственної партії духовенства, але провінціальне духовенство (як я згадував в І листі) як один муж заявилося против того.

Його інтенції в польських кругах дуже цінено, але закидали йому брак енергії: що не вмів попровадити духовенство в напрямі своєї політики; такий був осуд діяльності небіжчика, взагалі кажучи, в польських органах.

Дійсно, серед духовенства, як і серед суспільності руської взагалі, церковна політика С.Сембратовича була дуже непопулярна, і якраз на часи його угодової політики припадає розбудження опозиційного духу й національної роботи серед русинів взагалі й духовенства спеціально. В польських кругах, очевидно, мали таку гадку, що духовенство можна звести з сеї дороги на угодову розпорядженнями і карами, тому по смерті небіжчика почали шукати кандидата того ж напряму, що й небіжчик, але «з енергією». Такого кандидата, очевидно, угледіли в згаданім уже вище гр[афі] Шептицькім. Але що з причини молодості сього кандидата відразу на митрополію його пропонувати не відважилися, тож виступили з комбінацією – перевести на митрополію старого станіславівського єпископа Юліана Куїловського, а йому додати за вікарія о. Шептицького як будущого наступника. Але, як казали, о. Шептицький не згодився бути вікарієм, й йому постановили тим часом дати станіславівську єпархію.

Руська клерикально-правительственна партія бажала бачити на митрополії перемиського єпископа Константина Чеховича, віце-маршалка галицького сойму й предсідателя клубу руських правительственних послів. Сю кандидатуру досить прихильно приймали й опозиційні народовці. Але всі заходи руських правительственників не привели до нічого: польські партії взяли гору, митрополитом іменовано єп[ископа] Куїловського.

Юліан Куїловський родивсь 1826 р. в родині руського священика; 1848 р. пристав до польського повстання в Галичині; коли воно упало, разом з іншими товаришами пристав до угорського повстання проти Австрії, потім емігрував. В Парижі віддався теологічним студіям, приставши до місіонерського кружка, що мав на меті боротьбу з православієм, і став священиком 1857 р. Діставши амністію, вернувся в Галичину, був перемиським вікарієм (1889) і нарешті – станіславівським єпископом.

По вихованні і поглядах своїх – се поляк, і навіть на публічних виступах говорить по-польськи, але в станіславівській єпархії його іменем правили в консисторії москвофіли (в своїм часі циркулював польський дотеп, що в станіславівській єпархії єпископ поляк, капітула московська, а єпархія радикальна); се й було причиною, що з русинів іменуванням Куїловського на митрополію утішилися тільки москвофіли, надіючися, що й у Львові під його рукою візьмуть єпархію в руки їх партизани. В політику єп[ископ] Куїловський взагалі не вдавався, в сойм засідати не приїздив, а супроти польських верховодників держався навіть в опозиції.

Похваляючи його прихильність до поляків, польські органи не крилися з тим, що дивляться на нього тільки як [на] номінального управителя, котрому мали придати дійсного, в особі Шептицького; коли се не повелося, виставлено в польських кругах кандидатом на вікарія василіанина Філяса, зі сторони руських правительственників вийшла кандидатура крилошанина Чапельського, але проти нього, як і проти єп[ископа] Чеховича, виставлено аргумент, що він удовець, був жонатий. Вкінці, як кажуть, митр[ополит] Куїловський взагалі спротивився іменуванню вікарія, не хотячи бути номінальним митрополитом; кажуть навіть, що він відраджував іменувати о. Філяса ректором семінарії, і взагалі передавати її в управу василіанам. Польським кругам зістається надіятись, що старий Куїловський недовго засидить місця й небавки опорожнить його для властивого їх вибранця.

І митр[ополит] Куїловський, і єп[ископ] Шептицький тільки іменовані, на свої нові уряди дійсно вступлять тільки в маю, по Великодні. В якій мірі оба сповнять ті бажання й надії, які на них покладають в польсько-клерикальних кругах, покаже будучність. Очевидно-бо, що сі бажання значно розминаються з інтересами руської церкви, котрої провід обняли номінати. У всякім разі і від прийняття на себе сих дезидератів єпископами до переведення їх між духовенство далека й важка дорога. Духовенство-бо дуже добре розуміє, що стратило б своє важне становище в народнім житті й задало б йому велику шкоду, якби зійшло на дорогу, що йому витичили сторонники нового напряму в руській церкві.

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1899. – Т. VI. – С. 100 – 120. Підпис: Observator. Авторський рукопис зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 28-49).

Сембратович Сильвестр (1836 – 1898) – митрополит греко-католицької церкви (1885 – 1898).

граф Шептицький Андрій (1865 – 1944), майбутній греко-католицький митрополит (1901 – 1944).

Куїловський Юліан (1826 – 1900) – греко-католицький митрополит (1898 – 1900).

Раєвський Михайло Федорович (1811 – 1884) був не так слов’янофілом, як політичним агентом Росії, через якого йшло фінансування галицьких москвофілів.

Калінка Валеріан (1826 – 1886) – польський релігійний діяч та історик.

процес О.Грабар відбувся 1882 р. у Львові. Групу москвофілів австрійський уряд звинувачував у державній зраді, але їхню провину не було доведено.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 142 – 160.