Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1894 – 1900 рр. / Як мене спроваджено до Львова

Як мене спроваджено до Львова

Михайло Грушевський

(Лист до хв[альної] редакції «Діла»)

Я маю звичай не зважати на газетні брехні і пакості, але сей раз берусь за перо, бо вже занадто часто підіймається мова про обставини мого приходу до Львова і говориться багато безпотрібного – треба раз сю справу пояснити. Прошу сей лист у вашій газеті, як одинокім независимім органі для інтелігенції, умістити.

Дуже часто оббивалося об мої уха (а ще частіше, певно, писалося, бо я тих газет не читаю), як то д[обродій] Ол.Барвінський «спровадив» мене до Львова всякими коштами та заходами, положив тим початок наукової роботи в Галичині, дав їй спромогу розвою, випросивши субвенції для Товариства імені Шевченка, а з тих причин ся робота віндикується як заслуга новокурсної політики. Недавно довідавсь я інакше: що то він «вижебрав» для мене «посаду» і що я показуюсь невдячним тепер, коли виступив разом з іншими независимими русинами проти надуживання слов’янської ідеї для політики реакції і насильства (причім, nоtа bеnе, москвофільське сторонництво, як і правительствене, не ухилилось від участі в тім «всеслов’янськім» святі). Отже, се «спровадження» і права на мою вдячність (дарма що сі дві речі самі собі противляться) потребують вияснення.

Про план заснування катедри руської історії в Львівськім університеті (потім сю справу покрутили і вийшла «катедра всесвітньої історії з особливим оглядом на Східну Європу») я довідавсь в 1891 р. від проф. Антоновича. Проф. Антонович при тім пояснив, що для сієї катедри рефлектують на нього, що він, одначе, не почуває в собі енергії до роботи на новім ґрунті, що в Галичині нема місцевого кандидата, тому треба, щоби хтось з України піднявся сього, і що, на його думку, повинний се зробити я. Я заявив згоду, бачачи в тім патріотичний обов’язок, а певний, що і проф. Антонович виходив тут з інтересів науки, а не з моїх особистих, бо дуже добре знав мої матеріальні обставини і становище в наукових сферах, знав, отже, що я не потребую «жебраної посади» за кордоном. Зрештою, ціла справа тоді була тільки в проекті, я здобував собі ті наукові кваліфікації, які треба мені було мати для професури в Росії, в справі ж львівської не робив я найменших заходів, мавши те найщиріше переконання, що не я її, а вона мене потребує.

У Львові, як мені відомо, рефлектовано і далі на проф. Антоновича. Коли не помиляюсь, 1893 р. катедру креовано; університет поставив терно: на першім місці проф. Антоновича, на другім мене, на третім д-ра Мильковича (тепер професора Чернівецького університету); на початку осені 1893 р. удавалися в сій справі до проф. Антоновича, але він рішучо відмовив. В вересні с[т.]. с[т.]. дістав я офіціальну пропозицію, чи би евентуально не прийняв катедри з тою і тою платнею? Я відповів, що прийму, але при тім хочу заховати російське підданство. На сім справа скінчилась; не дістаючи дальших відомостей, я приготовлявсь до доцентури в Києві, аж на початку грудня с[т.]. с[т.]. приїхав до Києва д. Барвінський і, побачившись зі мною, сказав, що справа розбивається на моїм жаданні зістатись в російськім підданстві. Я сказав, що не знав сього, і на жадання його написав, що коли російське правительство дозволить, я готовий перейти в австрійське горожанство. Після того, в квітні 1894 p., мене заіменовано звичайним професором до Львова.

Отже, як бачите (і се я виразно підношу), я абсолютно не старавсь дістати катедру ві Львові і ніяких заходів коло неї не робив. Мої київські приятелі (може, ліпше знаючи галицькі звичаї) особливий натиск клали в розмовах з п. Барвінським і з іншими галичанами на те, що то я, мовляв, роблю прислугу, «жертву», як вони казали; на сім пункті стояли українці, прощаючи мене при від’їзді з Києва, а й сам д. Барвінський се заявив перед мною дуже патетично, коли дістав мою остаточну згоду. Отже, я рішучо застерігаюсь проти всяких претензій на мою вдячність за «посаду». На ласкавім хлібі ні в кого я не сидів і не сиджу, а коли може бути яка мова про вдячність, то хіба про вдячність не від мене, а мені, що прийшов на ту «посаду».

Рівно ж не може бути мови про якесь «спровадження» мене всякими трудами і коштами, мовби який струмент до господарського інвентаря новокурсників. Д[обродій] Барвінський не мав нагоди ані умовляти, ані впливати на мене, і ніхто інший, бо я від початку уважав се своїм народним обов’язком. Мою згоду мав проф. Антонович ще від 1891 р. Можливо, що в грудні 1893 р. д. Барвінський приїздив спеціально, аби мене умовляти, але й тоді не прийшлось йому сього чинити, бо я заявив згоду відразу і однаковий ефект міг би мати лист з 10-крейцаровою маркою. Правдоподібно, д.Барвінський, з свого боку, бувши послом, потрудивсь коло справи креовання катедри і її обсадження, але ніколи ся справа не трактувалась як особисте bеnе для мене; противно, річ все велася про прислугу, про «жертву». Зрештою, аж до останнього моменту рефлектовано на проф. Антоновича, і коли кого можна уважати причиною, що я опинивсь на львівській катедрі, то власне його: він зрікся сеї катедри і вказав на мене. Які сторонні впливи могли бути на уложення університетського терна, мені не відомо, і чи були, не знаю, але перецінювати їх, знаючи університетську практику, не годиться.

Я їхав до Львова прихильником політики п. Барвінського, властиво нової ери. Нічого дивного: нова ера, від проголошення її послом Романчуком, була здебільшого дуже радісно прийнята на Україні, де вірили в щирі заміри поляків і правительства, в їх охоту привести русинів і поляків до згідного пожиття дорогою признання якнайширшої рівноправності, а поворот п. Романчука уважали невитривалістю. Ідучи до Львова, я надіявся, що за мною піде ціла фаланга українців на Львівський університет, де тільки бракує наукових сил, аби творити нові руські катедри.

Га, розчарування прийшло дуже скоро. Сумне вражіння зробило на мене щире переконання поляків, навіть найприхильніших русинам (як я думав), що прецінь поляки – то зверхня нація в краю. В політиці я став помічати речі, що ніяк не влазили в рами моїх українсько-руських переконань. Незвичайно сильно вдарило мене голосування правительствеників в соймовій сесії 1894 – 1895 pp. в справі реформи місцевих шкільних рад; я вказував, ще не знаючи галицьких відносин, на незгідність сеї реформи з українсько-руською ідеєю, але се не перешкодило їм і при замкненні сесії ще раз заявитись за нею. За сим фактом пішли інші аналогічні і цілком зневірили мене в новокурсній політиці. І як я на початках, з мого щирого переконання, ставав щиро і сміло в обороні нової ери, так і тепер не вагаюсь заявити, що уважаю новокурсну політику не меншою шкодою нашого народу, як москвофільство.

Заразом я мушу з цілою рішучістю застерегтися против того, щоб мою наукову діяльність в Галичині і її результати мали зачисляти між «здобутки» новокурсної політики. Не треба тут забувати, що новіший науковий рух в Галичині опирається не на мені однім, а на цілій громадці людей, одушевлених ідеєю культурного розвою українсько-руського народу, а ще більше – не треба тут перецінювати значіння тієї «посади», яку я займаю. Безперечно, заснування катедри всесвітньої історії з руською викладовою мовою на Львівськім університеті було важним культурним здобутком, але що ся катедра мала спеціальне значіння в найновішім розвої нашої науки, то се вже, позволю собі заявити рішучо, не є вплив самої катедри, а моєї малої особи. Я викладаю предмет, не заведений в програму іспитів, отже, нікому не обов’язковий, при іспитах не питаю, взагалі маю всі шанси против себе, і коли при тім всім сеї катедри слідно в нашім науковім розвої, то се вже тільки моя особиста заслуга, більш нічия, і як я не належу до інвентаря новокурсної партії, бо прийняв катедру без усяких ограничень моїх переконань і горожанської свободи, так не належить і моя робота.

Рівно ж треба застерегтись, щоб найновіший розвій наукової і взагалі культурної роботи Наукового товариства імені Шевченка заводився до каталогу здобутків котрої-небудь політичної партії. П[ан] Барвінський яко посол і голова того Товариства, дійсно, багато прислужився коло матеріального зросту його; се я признав публічно на загальних зборах Товариства 1897 p., коли п. Барвінський уступив з президії, і тепер признаю, але заразом думаю, що він то робив не для реклами свого сторонництва, а з огляду на хосенність Товариства для руської суспільності.

Та як би не було, Товариство не може бути рекламою для політичних партій, бо є не політичне, а науково-культурне, і з принципу тримається якнайдальше від усього, що пахне політикою. В нім працюють згідно люди ріжних сторонництв – і прихильники п.Барвінського, і його противники, і люди ніякої партії працюють для науки, і з них кождий, певно, застерігся б, аби та праця мала бути рекламою нового курсу. А коли недавно новокурсний орган, як я припадково довідався, доводив, що субвенції, уділяні Товариству з публічних фондів на видання «і на ремунерації», зобов’язують мене особисто до солідарності з новокурсною політикою, бо вони, мовляв, здобуті п.Барвінським, то най ш[ановний] читач сам знайде відповідну кваліфікацію для сього виводу.

Субвенції признавались Товариству не на політичну пропаганду, а на наукові цілі, і хто побирав з тих фондів яку ремунерацію, побирав гріш тяжко заслужений, не жебранину, і до ніякої вдячності за неї не обов’язаний. Я ж особисто, хоч мав зарівно теж право на запрацьовану ремунерацію, то ніколи, заявляю виразно, не положив собі за свою працю ані феніка до кишені (панове новокурсні політики через своїх одномишлеників – членів Товариства можуть в тім переконатися, вглянувши в книги, а я теж можу служити їм документами); признані мені деякі ремунерації обертав я досі на користь самого Товариства або на стипендії від нього ж. Прикро мені се говорити про себе, але двозначний натяк згаданого органу примусив мене до сього. Зрештою, на головство в Товаристві я не пхався; працював в нім літами, кілько сили, за президії п.Барвінського, прийняв провід, між іншим, на виразне прошення його ж самого, і кождої хвилі радий передати той провід кому іншому; обов’язок тяжкий, а гонори най кого іншого звабляють.

Взагалі останніми часами орган новокурсників розпочав формальний похід проти мене. За новинкою про мою «невдячність» (розуміється, без названня імені!) принесли мені нову, де «професора університету д-ра К-у» взято в оборону супроти редакції «Літературно-наукового вістника», що вона йому «відкинула» промову («Літературно-науковий вістник», як і «Зоря», взагалі не містять святочних промов, що добре відомо і д-ру К-і), взято в оборону д.Борковського, що через «зневажливість» мусив з тієї редакції уступити; про сю зневажливість я від самого д.Борковського нічого не чув і зістаюсь з ним в якнайліпших відносинах [В сій справі дістали ми від п.Борковського запевнення, що нічия і ніяка «зневажливість» не «виїла» його з редакційного комітету «Літер[атурно]-наук[ового] вістника», бо ніякої зневажливості не зазнавав ні від кого. П[ан]Борковський носився навіть з гадкою вислати до звісного новокурсного дневника спростування тої сплетні, а здержала його лише неохота входити в яку-небудь стичність з тим дневником [прим. ред. газети «Діло»]]; зазначено, що Наукове товариство імені Шевченка зійшло з становища наукового на політичне через те, що не вислало телеграми на свято Палацкого (власне для того, що заносилось на політичну маніфестацію, якою се свято й було дійсно, – отже, хто не бере участі в політиці, тим самим маніфестуєсь політично – luсus а nоn luсеndо), «а ще більше через підпис голови Наукового товариства ім.Шевченка проф. Грушевського на відомім протесті» (де я підписавсь як приватна особа, без титулу голови, виразно се зазначивши в дискусії, і, розуміється, моє головство нічого до того не мало, як не відповідало Наукове товариство ім.Шевченка за всі ті політичні історії, де фігурувало ім’я попереднього голови д. Барвінського) – etc.

Я згадав про се exempli gratia. Правдоподібно, цінний орган новокурсників і дальше не залишить подавати рівно ж дотепні, правдиві і благородні новинки, але я уважаю нижчим моєї гідності відповідати на них і не маю заміру сього чинити. Сей раз я взявся за перо для інформації, раз назавсігди, чесних і независимих елементів нашої суспільності, а хто бо хотів на ділі тим газетним вигадкам вірити, то вже лишаю на його сумлінні і честі.


Примітки

Вперше надруковано у львівській газеті: Діло. – 1898. – Ч. 137. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський. Авторський рукопис (чернетка, без закінчення; слово «спроваджено» у назві взято в лапки) зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 190. – Арк. 17 – 20зв.).

Друга публікація в журналі: Український історик (Нью-Йорк). – 1984. – № 1-4 (81-84). – С. 230-235; третя – в журналі: Київ. – 1992. – № 3. – С. 139-142.

Подаємо за першою публікацією.

д-ра К-уКолессу?

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 117 – 122.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1260

Модифіковано : 19.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.