Перша редакція «Іродової мороки» Куліша
Михайло Грушевський
Я вище згадав про сей преінтересний не тільки в творчості Куліша, але і в загальній еволюції української ідеології літературний документ, цікавий особливо в його першій редакції – якраз дуже малозвісній нашому громадянству, так як Куліш надіслав її до львівської «Правди» в 1869 році. Слід її знайшовся в листуванні тодішнього редактора «Правди» Анатоля Вахнянина з Кулішем, що видав ак[адемік] Студинський.
В однім з листів своїх до Куліша 1869 року Вахнянин пише з приводу присланих від Куліша речей: «Іродова морока», «Двоєглава курка» і «Серпанкова мантія», що він не рішається їх містити в «Правді» з огляду на гострий протимосковський зміст, бо й сам Куліш був тої гадки, що «Правда» не повинна містити такого, «що лає здорово москаля». Тому що Куліш хотів бачити «Іродову мороку» також в окремій відбитці, Вахнянин проектував видати прислані речі відразу окремими брошурками, не містячи в «Правді», щоб не підвести її під заборону в Росії, і питав у Куліша рішучого слова в сій справі. Чи відписав щось на се Куліш, не знати, але в кожнім разі прислані речі не були надруковані, й рукопись, прислана для «Правди», загубилася.
Задумавши потім, в 1870-х роках, видання своєї збірки «Хуторної філософії», Куліш рішив включити сюди й «Іродову мороку» в відповідно прицензурнім вигляді, і при кінці 1874 р. на обкладинці II тому «Воссоединения» дав уже оголошення про сю збірку. Але фактично випустив її тільки в 1879 p., і вона відразу ж була сконфіскована, майже до останнього примірника, так що «Іродова морока» зісталася сливе незвісною і неприступною. Тільки в 1909– 1910 pp. майже одночасно з’явилися передруки «Мороки» з сеї другої редакції, з «Хуторної філософії»: Ю.Романчук передрукував її з коректурного аркуша, з авторськими поправками надісланого від Куліша Ол. Барвінському (Твори Куліша, т. IV, 1909), а І.М.Каманін – з примірника «Хут[орної] філософії», захованого в Петербурзькій публічній бібліотеці (Сочинения, т. IV, 1910).
Разом з тим виринула і перша редакція: Сильвестр Яричевський надрукував її в часописі «Буковина», 1909 р. [С.Яричевський. Іродова морока. Буковина, 1909 р., ч. 129–132 і 135–137] з відпису, одержаного в 1890-х роках від перемиського священика Володимира Домета Садовського. Ся копія «Мороки», доволі потерта в уживанні, списана була, як значиться на ній, в Гримайлові (коло Тернополя) 12 серпня 1869 р. якимсь О.М.Свир чи Сбіер… – ім’я написано нечітко, і сеї особи Яричевський не міг вияснити. Затитулована копія так: «Іродова морока, вертепна містерія на Різдвяні свята. Тараса Шевченка».
З того можна міркувати, що присланий до «Правди» оригінал, від котрого безпосередньо чи посередньо йде отся копія, не мав на собі ймення автора, і хтось наздогад написав автором Шевченка. С.Яричевському, коли він друкував сю копію, варіант «Хуторної філософії» не був відомий, і тому в своїх поясненнях він головну увагу звернув на усталення особи автора: на підставі згаданого листа Вахнянина, звісного йому, він здогадувався, що автором «Мороки» був Куліш. Для нас сі доводи його, розуміється, не мають інтересу, і я їх лишаю зовсім на боці, натомість використовую деякі його вказівки формального характеру, які дають можливість відрізнити і відкинути деякі додатки Гримайлівського переписувача.
Хоч він списував, видимо, доволі докладно, але дещо додав, зазначивши се – як от опис дійових осіб, а дещо пропустив, і в транскрипції подекуди збивався на галицький правопис. Я стараюсь сі його зміни усунути, і з огляду, що про буквальну вірність сеї копії не може бути мови, не притримуюсь і її правопису. Пропущене в двох місцях я доповнив за виданням 1879 p., зазначивши се. Взагалі, я не мав заміру дати наукового видання сього тексту: для сього треба б все-таки пошукати за Кулішевим оригіналом.
Акад[емік] Студинський, що був ласкав зробити для мене копію видання Яричевського, не міг натрапити на слід оригіналу, бо архів «Правди» не заховався. Нинішній передрук має на меті тільки познайомити ширші круги з сею цікавою пам’яткою, дуже малозвісною у нас. Правда, Ю.Романчук в примітках до свого передруку «Мороки» з видання 1879 р. додав головніші варіанти і з видання Яричевського, що вийшло саме під час друку «Творів Куліша». Але сі варіанти все-таки не дають повного поняття про першу редакцію «Мороки», та й «Твори» у нас тут мало розповсюджені, а видання Яричевського таки й зовсім мало хто бачив. А тим часом сей твір Куліша варт того, аби його знати.
В еволюції української творчості він інтересний як один з найбільш яскравих і талановитих – при всій своїй гротесковій безцеремонності – виявів традиціоналістичного козакофільства. Він виходить з вертепної драми XVIII віку, використовує традиційну постать Козака з усім його впровадженням на вертепну сцену, та інші персонажі її – Ірода, Жида, Чорта. Але вкладає сюди містерійний зміст: боротьби Правди з Кривдою й перемоги Правди з народженням Христа. Заразом надає сьому змістові традиціоналістичний козакофільський характер, з одного боку, і злободенний українофільський та антимосковський – з другого.
Боротьба Кривди з Правдою – се боротьба Москви з Україною. Московський цар – се Ірод, що побиває українських, особливо козацьких дітей. Його міністр – Чорт, що розпоює і дурманить народ «для пользи царства». Москалі – се Іродове військо. Україна стогне і пропадає в московській, Іродовій неволі. Але кінець кінцем козацький накорінок її рятує. Козаки були завсіди найвірнішими слугами Правди, що єдналася в їх уяві з постаттю Пречистої (як се пояснює Куліш в коментарях до видання 1879 p.), – вони дадуть собі раду і з московським насильством та оборонять від нього волю України.
Твір надзвичайно традиціоналістичний, не спиняється навіть перед безцеремонним старокозацьким (заразом старошляхетським) антисемітизмом (щоправда, чисто гумористичним). Але, як бачимо, вдаряє заразом дуже різко в сучасну політичну ноту. Пізніш, випускаючи в Росії, Куліш постарався його можливо обезбарвити з сього боку. Ірода зробив царем турецьким, москалів переробив на сердюків, і тим ослабив силу і експресію своєї ідеї. Але в першій редакції місцями нелегко потягнути границю, де кінчиться жартівливий гротеск старобурсацького стилю [його вершок – сихемська пригода з москалями] – і де починається їдка, грізна, до неба вопіюща сатира на сучасне Московське царство та його насильства над Україною. Деякі ліричні частини сього твору в сім аспекті роблять дуже сильне враження!
З становища історії творчості самого Куліша дуже цікаво, що з-під його пера вийшов такий твір за кілька років до його пізніших писань, де він доказував, що козаччина була не більше як розбійнича банда, позбавлена всяких ідеальних мотивів і ненависна на Україні всім елементам культурним і конструктивним, а український нарід був і єсть перейнятий монархістичними сентиментами, і солідаризується з його, Кулішевими акафістами Петрові і Катерині [не треба, одначе, забувати, що Петра і Катерину сам Куліш уважав виїмками серед злих і недолугих дурнів, що засідали на московськім престолі]. Я вище зазначив, що такі екстремні вихватки Куліша, подиктовані полемічним запалом, ще не означали у нього дійсного відречення від класової козацької ідеології, що лежала підосновою його творчості, з усіма її зигзагами. «Морока» являється найбільш яскравим виявом козакофільства Куліша – цілком серйозним і відповідальним, не вважаючи на свою пародійну форму.
Видаючи її в «Хуторній філософії», Куліш пошив в автори сеї містерії Якима Сліпого, дяка свого рідного села, «великого поета і високо наділеного чоловіка», котрого іменем він пустив взагалі «хуторну філософію» своєї збірки. Він запевняє, що сей Яким володів цілим репертуаром подібних п’єс і виставляв їх на святах в околиці «у всіх парафіян, що мали в своїй хаті простору світлицю», і «тому що вся наша публіка на святах переходила юрбою з хати до хати, Яким старався зайняти її увагу кождого дня чимсь новим».
Його «Мороку», – каже він в передмові, – він тільки переложив самостійно в вірші, «наскільки міг заступити сього великого поета». В кінцевій примітці, навпаки, дає зрозуміти, що, може, не стільки свідомо, скільки несвідомо йде за провідними мотивами Якима (Яким, которого я, без сомнения, воспроизвожу во многом, давно мною забытом). Іншим разом посилається на те, як розповідала йому сю містерію мати. Та з листа до Хильчевського, наведеного вище, ясно видко, що персонаж сього Якима Куліш рішив ужити взагалі як літературну фікцію, щоб його іменем викладати свої ідеї. Коли він дійсно використав мотиви якогось спеціального варіанта «вертепної містерії» з своїх дитячих часів, то, без сумніву, він її обробив цілком самостійно як жагучу політичну сатиру.
Мало можна вказати не тільки у Куліша, але і взагалі в тодішній українській творчості, після виступів Шевченка, таких різких, рішучих і безоглядних засудів царського режиму і його гнобительства. Кінцевий присуд царям (урваний в виданні 1879 p.), що засуджує їх «на кару і муку, страшнішу від болю», – «щоб дивитися очима на народну волю», щоб трястися на «кривавім престолі», не знаючи, коли згинуть зі всею сім’єю, – «щогодини, щохвилини бунту сподіватись, і своєї навіть тіні уночі жахатись» – се вияв революційної енергії, який гримить, наче передвість вибуху народної волі, котрого перше десятиліття тепер ми святкуємо. В сю хвилину варто пригадати се сильне і мужнє слово. Українське громадянство мусить знати сей твір.
Примітки
Перша публікація: Україна. – 1927. – № 1–2. – С. 94 – 96. Машинопис з авторськими правками зберігається в: IP НБУВ. – Ф. X. – № 17610– 17611. Це передмова до публікації першої редакції різдвяної містерії П.Куліша «Іродова морока» (с. 96 – 104). Вказане число журналу «Україна» значною мірою присвячене П.Кулішеві.
Подається за першодруком.
Я вище згадав – йдеться про велику аналітичну статтю М.Грушевського: В тридцяті роковини Куліша. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна. – 1927. – № 1–2. – С. 9 – 38.
в листуванні тодішнього редактора «Правди» Анатоля Вахнянина з Кулішем, що видав ак[адемік] Студинський – йдеться про видання: Вахнянин Ан. Листи до П.Куліша з р. 1869 / Видав К.Студинський. – Львів, 1908.
«Двоєглава курка» і «Серпанкова мантія» – як зазначає сучасний дослідник творчості П.Куліша О.Федорук, сліди цих творів втрачені. Див.: Федорук О. Маловідомий протимосковський твір Пантелеймона Куліша // Визвольний шлях. – Лондон, 2001. – Кн. 1. – С. 94 – 101.
видання своєї збірки «Хуторної філософії» – збірка П.Куліша під назвою «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» вийшла у Санкт-Петербурзі 1879 р., однак була конфіскована, і до читача не потрапила.
на обкладинці II тому «Воссоединения» – тобто другого тому тритомного видання «История воссоединения Руси» П.Куліша. Два перші томи вийшли в Санкт-Петербурзі в 1874 p., третій – у 1877 р.
Ю.Романчук передрукував її – йдеться про шеститомне видання творів П.Куліша, здійснене львівською «Просвітою» у 1908 – 1910 pp. (серія «Руська письменність». – Вип. VI).
Сочинения, т. IV, 1910 – йдеться про видання: Кулиш П.А. Сочинения и письма / Под ред. И.Каманина. – Тт. I–V. – Изд. А.М.Кулиш. – К., 1908-1910.
за кілька років до його пізніших писань, де він доказував, що козаччина була не більше як розбійнича банда – вперше такі погляди П.Куліш висловив у названій вище «Истории воссоединения Руси».
з листа до Хильчевського, наведеного вище – у статті «В тридцяті роковини Куліша. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості» М.Грушевський цитував лист П.Куліша до І.Хильчевського (с. 30) за публікацією: [Чалый М.] Письма Кулиша к И.Ф.Хильчевскому. 1858–1875 // Киевская старина. – 1898. – Кн. 1. – С. 84 – 149. Зокрема, Куліш писав: «Дяка сего выставляю я Аристотелем и Софоклом безграмотного прихода, в котором бездна поэзии среди глубокого невежества» (с. 138 – 139).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 233 – 236.