Поезія Олеся

Михайло Грушевський

Ще так недавно українське життя – кажу про Україну Велику – свій вираз знаходило передусім і майже виключно – в літературі. Тут концентрувалась і виявляла себе національна свідомість, тимчасом як народні маси жили стихійно, а дороги до планової соціальної і політичної роботи були забиті і загороджені. Літературними засобами провадилось формування української нації – недороблене віками діло, що припало в уділ останнім поколінням. Кождий літературний успіх відзначувавсь як поступ на сім полі національного будівництва. Появу цінного твору, виступ талановитого письменника з захопленням вітано як важний національний здобуток.

Але налетіла велика революційна буря і раптово і несподівано – скорше, ніж хто-небудь міг подумати, відкрила перед українським громадянством широкі, як здавалось – безмежні можливості політичної акції: волю рішати про долю свого народу і краю, про напрями його життя, розвитку, про державні і соціальні його форми. Недовго тривало се. Часто можливості були лише ілюзіями. Але громадянство зісталось під їх враженнями – короткими, але так глибоко відчутними, як ніщо перед тим, – і ідея політичної активності цілком опанувала його.

Так як перед тим воно нераз впадало в одностороннє перецінювання аполітичних засобів національного будівництва, – так тепер, в значній часті принаймні, стало легковажно відвертатись від усього, що не обіцювало безпосередніх політичних здобутків. Культурні національні інтереси відійшли для нього на далекий план. Королівна українського життя – література, зокрема – поезія, котрою так тішилось і пишалось українське суспільство недавно, – стала Сандрільоною, призначеною сидіти в попелі спалених надій.

Се не тільки несправедливо, а й нерозумно – особливо з того часу, як можливості безпосередньої політичної ініціативи відійшли від нас. Народне життя не повинно завмирати ні на хвилю. Все, що збагачує його, що підносить настрій, енергію й творчість, не може бути легковажене ні на хвилю. Се повинно нарешті усвідомитись, після деякого часу занедбання літературних інтересів. І нинішнє свято найбільшого з нині живучих поетів України повинне нагадати нашій суспільності не тільки ділойого, але й діло укр[аїнської] поезії взагалі: її ролю в нашому народному житті, непережиту і повну значення для будучності.

Олеся дало нам перше століття нової української літератури – не тільки в тім загальнім розумінні, що кождий письменник звичайно являється продуктом попереднього літератудного розвитку, – а в значенні й далеко більш безпосереднім і буквальнім. Його найраніші вірші, включені ним у збірки його творів, датовані 1903 роком, і многозначуща маніфестація національної української літератури, що відбулась того року на святі Котляревського в Полтаві, рішила його долю як українського поета.

Як початкуючий, ще нікому – поза тісним кругом приятелів незвісний поет, харківський земський статистик Олександр Іванович Кандиба приїхав на се свято відкриття , заініційованого українським громадянством з нагоди її століття (1898), і так став учасником сього визначного виступу українського громадянства. Може, не всі мають його в свіжій пам’яті, тож нагадаю, що питання про допущення української мови для святочних привітань, в котрім заплуталась місцева адміністрація, кінець кінцем скінчилось тоді дозволом читати українські привітання делегатам-галичанам, а представникам з різних кінців Великої України в останній хвилі сього відмовлено. Отже сі з свого боку демонстративно відмовились читати привіти по-російськи. Вони подерли їх, протестуючи против сеї заборони і, облишивши офіціальне свято, справили ввечері своє неофіціальне, в українськім крузі, – з палкими промовами і в сміливім піднесенім настрої.

Ся небувала доти українська «продерзость», вчинена під знаком ювілею українського письменства, зробила свого часу сильне враження. Що уряд полишив її безкарно, се було також для того часу важним знаком – провіщанням недалекої капітуляції його. Ол[ександрові] Ів[ановичу] Кандибі се свято, крім того всього, дало нагоду познайомитись з українськими діячами і письменниками, що зібрались там з різних кінців України, й інтуїцією поета відчув він надходячу хвилю українського відродження. Обмін гадками з новими знайомими поміг йому знайти себе, переконавши в неприродності пробування в позиції українського і російського письменника, на яку його поставила була російська школа.

Після мізерної і обридливої маломістечкової школи, котра відштовхнула й перелякала чутливого хлопця своєю катівнею і безглуздою «довбежкою», йому довелось проходити середню науку в атмосфері дуже розвинених літературних і мистецьких інтересів в одній з кращих інституцій України – Харківській хліборобській школі, під керуванням визначних російських педагогів. Рано познайомившись з українською літературою, завдяки одному з своїх свояків, він заразом захоплювавсь літературним слов’янофільством, особливо польською і російською літературою.

Провадив шкільний журнал, одночасно з другим таким шкільним літератом, пізнішим талановитим російським белетристом К.Треньовим, та пробував свої сили одночасно в поезії українській і російській. Обидві дороги стелились перед ним. Аж Полтавське свято вирвало його з рядів «безразличних і обоюдних» (кажучи старим книжним терміном). Він вийшов з тої верстви, що так довго вважалась нормальним явищем українського життя: з-поміж тих людей, що однаково хотіли бути і «малороссами», і «просто русскими» і вносили тим безконечне баламутство в відносини до українства своїх і чужих. Ол[ександр] Ів[анович] Кандиба рішуче зв’язався з харківською українською громадою і рішив стати українським письменником – під прибраним іменем Олеся.

Ніколи не сплямивши свого пера якими-небудь проявами національної ненависті чи шовінізму, він твердо і непохитно пішов українською дорогою, без яких-небудь реверансів і концесій общеросійству. Пішов як кобзар-провідник українського громадянства по його «дорозі в казку», в котру воно пускалось саме тоді. Серед замішання в рядах російських насильників, серед перших вістунів революції, що підіймались над країною під далекі громи порт-артурських гармат, молодий поет почав свою літературну і громадську путь.

1906 року поет виладив свою першу збірку, котру випустив в Петербурзі, з огляду на легшу цензуру, в січні 1907 p., під заголовком, узятим з одного з своїх віршів: «З журбою радість обнялась». Майже не дебютувавши своїми ранніми творами, він і до сеї збірки не допустив нічого з своїх перших і недозрілих проб. Сам наближаючись уже до третього десятка літ, поет відразу дав себе пізнати громадянству в повній красі і дозрілості свого таланту, без оскоми яких-небудь кислих і гірких літературних вправ.

Тільки чотири поезії 1903 р. знаходимо в його першій книзі: дійсно ще тільки «приличні», але без познак визначного таланту. Та вже поезії наступного року, в числі понад двадцять включені до сеї книжки, дали кілька прекрасних взірців чистої лірики. Твори 1905 і 1906 років принесли їх ще більше. На повну сотню поезій першої збірки було дуже мало невдатних, зате кільканадцять таких, які відразу стали окрасою українського слова, були вивчені напам’ять, положені на ноти, стали улюбленими висловами настроїв, надій, жалів і молитв.

Поет прийшов у слушний час з своєю першою книгою, як речник молодого покоління, переживши разом з своєю громадою сі пам’ятні роки, коли вперше, по довгих, безконечних віках захитались мури каторжної «в’язниці народів» , долетіли покрики волі через її загратовані вікна й майнули прапори повсталого народу. Олесева «Журба і радість» була овіяна сими першими повівами розбудженого життя і з однодушним ентузіазмом прийнято її суспільністю, – а найбільше сею ж молоддю, від котрої по довгій, нудній перерві зароїлось знову в українській хаті.

З молодечим ентузіазмом вертаючись до свого слова, до своєї, досі непри-знаної національності, ся молодь з особливою утіхою вітала поета, який давав вираз її настроям, кидав між неї слова, котрих вона ждала від свого письменства. Десять літ пізніше, згадуючи вихід своєї першої книги, поет влучно схарактеризував її вплив:

«І мене любила дівчина школярка,

І жила я часом в серці юнака…

І плила я вільно, як на небі хмарка,

Тиха і безжурна, ніжна і легка».

Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка. Дещо в поезії Олеся продовжувало Щоголіва, дещо Самійленка – його близьких земляків. Але те, що принесла вже перша книга Олеся, було, без сумніву, більше, сильніше, суцільніше і краще відповідало новим настроям відродження. Він справді став поетом його і того нового молодого покоління, котре з ним вступало в життя – з тими бадьорими, повними надій настроями, які звучали в поезії Олеся. Але заразом приносив він дещо й таке, що ставало вічним і невмирущим національним здобутком на всі часи.

Олесь прожив свої дитячі і молодечі роки на межі старої Гетьманщини і Слобожанщини, на горішній Сулі, недалеко м.Білополя, в тодішнім Лебединськім повіті Харківщини. Його дід по матері орендував великий панський маєток в селі Верхосуллі, на північнім краю українського степу, і тут прожив свої молодечі літа Олесь. В гарній присвяті матері своєї другої книги він назвав себе вихованцем степу, і дійсно ним був. Змалку «зробившись рідним братом вітру, простору, і трав», «він кидав нудну роботу і в зелений степ тікав», – пропадав в нім цілі дні на своїм конику, навзаводи ганяючись з степовим вітром – сам прозиваний вітром в родині за сі вічні утечі. На лоні сього зеленого степу пізнав він невичерпану красу природи України і під напливом її вражень став її поетом на ціле життя:

«Не виніс щастя-муки,

і задзвеніли в серці звуки,

і розітнувсь мій перший спів».

Ся поезія степу оповила своєю красою його перші книги, а свій найповніший вираз знайшла в його поемі «Щороку», розпочатій ще 1904 p., але докінченій тільки шість літ пізніше – справжній, невмирущій окрасі нашого письменства. Любов вітру до весни, оспівана в ній в дуже гарній і оригінальній, вповні модернізованій формі, була виразом молодечих настроїв поета, викоханих східноукраїнською природою і перейнятих ніжними відблисками її лагідної краси.

В сім власне молодий поет підходив до свого старшого земляка, котрого я вище згадав – Якова Щоголіва, що хоч з меншими поетичними засобами, теж умів віддати дещо з степового роздолу Східної України, його краси і поезії, і до другого, на жаль, зламаного долею ліричного поета українського степу – Івана Манжури.

Але почуття краси у Олеся далеко тонше і багатше мотивами і відчуваннями. Сердечні настрої, з котрими сплітаються й переливаються враження природи, незмірно ніжніші і різнорідніші. Форма, в котрій вилиті сі ліричні настрої, значно артистичніша, тонша і музикальніша.

Після незрівнянно гарних, але тільки принагідних настроїв, навіяних природою у Шевченка, по кількох розкішних, але теж тільки рідких образах природи у Куліша («Блакитне небо, мов дугасте море…»), – вперше в Олесю природа Східної України дістала свого закоханого співця, котрого їй бракувало.

В поезії серця, що нерозлучно спливається з поезією природи і займає таке велике місце в перших збірках Олеся, він являється майстром півтонів. Сердечні відчування лежать в одній площині з відчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рідко виступає пожадливе почуття, зовсім чуже задоволене раювання. «Журба і радість», навіяні ними, однаково ясні й блаженні. Найчастіше поет і тут лиш любується в красі, а властиво в своїх відчуваннях її, в тонких вібраціях симпатії й естетичної насолоди в своїй душі, зовсім аналогічних з враженнями доохрестної природи. Він не аналізує звичайно свого почуття, не шукає навіть яскравих і сильних виразів для нього, вдоволяючись легкими натяками і обрисами. «Висловлена гадка єсть лож» – сей афоризм одного з великих ліриків відчувається в сердечній ліриці Олеся. Він не звіряє свого чуття слову до кінця, не покладаючись на його тони – навіть під власною рукою.

В дальших роках (1911–1913) він постарався поглибити мотиви і настрої, які його займали, в ряді коротких драматичних поем – «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «При світі ватри». Характеристичне й тут тісне об’єднання поезії природи з поезією серця. Воно виступає особливо яскраво в прекраснім ліричнім лібрето «Над Дніпром», написанім для здійсненої опери, і в гарнім настройовім образку «Осінь». Оба якнайтісніше в’яжуться з поемою вітру в «Щороку», лише трохи пересуваючи поетичний нерв від образів природи до настроїв серця.

«Над Дніпром» прегарно сплітає розбудження старої любові під весняним подихом весни з розбудженням старого Дніпра і його хвиль та перетворює образ природи в символіку народного визволення.

В другім образі трагічний осінній фінал літньої любові ледве-ледве зазначується на млі осіннього смерку.

Прегарні настроєві місця приходять також в інших образках з ледве зарисованою трагедією любові, її роздвоєнням, розщепленням вічно голодного почуття, органічно нездатного бути заспокоєним і зрівноваженим – засудженого на вічне шукання і тугу за красою.

Тонкі, невловимі настільки, що їх здебільшого не можна вирвати з цілості, навіть щоб процитувати, сі злегка зазначені настроєві образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкого і облітають навіть під люблячою рукою.

Так, і се може бути характеристичною прикметою поезії такого почуття, що вона не збирається в кристалізовані програмні афоризми, а розливається ледве приступною аналізові субстанцією в творчості поета.

Але поет не схотів обмежитись сферою суб’єктивних поетичних настроїв. Не той був час – і не з тих був поет.

Виступаючи в передреволюційній атмосфері в лавах молоді, і разом з нею відчуваючи всім своїм єством приливи і відливи революційної енергії, поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. «О слово, будь мечем моїм», – пише він в одній поезії 1907 р. – року пам’ятного погрому конституційних надій громадянства, після ганебного зламання царським режимом всіх даних ним приречень. Сі слова «Будь мечем моїм» Олесь хотів поставити й заголовком своєї другої книги, що містила поезії 1907 і 1908 pp., в котрих особливо сильно відбивались сі громадські настрої. Але в тодішніх цензурних умовах такий заголовок був неможливий.

Та і в тісних цензурних лещатах поет умів знайти незвичайно глибокий і щирий вираз і революційному ентузіазмові, і палючому гнівові на зрадників, і докорові інертній і байдужій масі. Його «Три менти» пролунали, як бойовий розказ серед напруженої тиші. Незрівнянний вірш – «Яка краса – відродження країни!» проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня побіди. Але частіш, ніж сі радісні пісні, виливались у нього сумні жалі і докори на адресу і ближчого окруження, і того народу, що в переважній більшості тільки «стояв і безмолвствував» – недосяжний поетовим покликам. В другій половині вже цитованої поезії з нагоди десятиліття першої збірки, читаємо сумні спостереження про її другу – громадську, революційну пісню:

Крику ран смертельних не почують вуха

Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,

Очі їх не вгледять крил святого духа,

Що над ними віяв і ридав без слів.

Трагедію революційного проводиря і маси-юрби з її інерцією і вульгарним скептицизмом, або так званим «здоровим розумом», глибоко відчувши її в тодішніх відносинах, поет прегарно вмів відтворити в своїй драматичній поемі «По дорозі в казку», найбільшім і, мабуть, чи не найкращім своїм творі, написанім р. 1912.

В символічнім образі шукання стежки в глухім лісі він умів прозоро і сильно представити тяжку путь пророчого духу. Брак зрозуміння для його ідеального пориву у обмеженої, пригніченої лихом юрби; її переходи до віри і обожания вождя під його самопевним покликом; короткий революційний патос і раптовий упадок при перших проявах слабості і вагання у «вчителя» – віддані незвичайно різко і виразно в трьох актах-ситуаціях сеї поеми-феєрії. Оригінальна форма – майже всюди в масових сценах, дуже гарно приладжена до її завдань. На жаль, досі вона не діждалась відповідного випровадження на сцені.

Кілька літ пізніше, в перших днях великої революції поет ще раз вернувся до сеї теми, що видимо глибоко його займала – в гарній поезії «Лебідь»:

На болоті спала зграя лебедина,

Вічна ніч чорніла, і стояв туман…

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран…

Один з найкращих утворів поета – навіяний смертю лебедя України, Миколи Лисенка – «Злотна нитка» в високопоетичній, витриманій формі малює іншу трагедію творчого духу: урвання творчості смертю творця в її розгарі серед невтілених помислів і невиспіваних пісень. Сим разом виїмково поет звернувсь до античної символіки – образів парк, що прядуть нитку життя, і вмів його прегарно використати як рамці для величавої характеристики творчості великого українського музика. Підіймаючися все вище, ся характеристика стає чудовим апотеозом української народної творчості взагалі:

Ой чиї ж се згуки ллються?

Може, жайворонки в’ються,

І цілуючись сміються,

Крила крилами черкають,

На проміннях сонця грають,

На дзвіночках пригравають…

Чи русалки чешуть коси,

Чи з небес спадають роси,

Чи кладуть женці покоси?

Чи козацтво виступає,

Струни кобз перебирає,

Золоті шаблі виймає…

Але парка перетинає нитку життя в самім розвої творчості, уривається пісня, «і плаче над співцем рідна земля»…

Будемо сподіватись, що до нашою поета парки будуть ласкавіші, і пісні його лунатимуть ще довго.

Перед нами, невважаючи на все їх багатство, тільки твори двох десятиліть, і поетові є ще багато сказати своєму народові.

Життєвий шлях не стелився легко перед ним; пестієм долі не був він ніколи, і творчість його, особливо в другім десятилітті, проходила в дуже тяжких умовах. Коли його творчості сі тяжкі обставини не зломили і не викривили, свідчить се про велику силу таланту.

Поетичний здобуток Олеся великий і різнородний. В тісних рамцях сеї маленької статті я не мав змоги спинитись на всіх сторонах його творчості. Дещо таки зістається й неприступним. Збірка його поезій з 1917–1918 pp., що мала становити т. VI його творів, досі так і не появилась, як то кажуть, – «з причин, від автора не залежних». Дещо було випущено під псевдонімами, автором ще не розкритими. Друге десятиліття його творчості таким чином майже вимикається ще з-під осуду і оцінки. Але і в творчості перших десяти років, більше приступній для зазнайомлення, багато цікавих мотивів не міг я піднести, зв’язаний розмірами сього начерку.

Зокрема – формальну сторону Олесевої поезії мусив я зовсім лишити на боці, тимчасом як майстер нової форми – найсильніший представник українського символізму Олесь заслуговує пильного і любовного студіювання.

Але публіка наша, на жаль, не може, навіть при всім бажанні, знайомитись з його творами, з котрих багато вже стало великою рідкістю. Ювілейна вибірка його лірики, зроблена самим автором в отсій книзі, дає змогу все-таки виробити собі бодай загальний суд про неї. Але його драматичні поеми, що становлять один з найцінніших скарбів нашої поезії, все більше виходять з пам’яті і перегляду. Тому видання бодай найцінніших з них стає пекучою потребою нашого культурного життя.

Примітки

Вперше надрукована як передмова до збірки: Олесь О. Вибір поезій 1903 – 1923 / Видання С.Лаврова. – Прага, 1923. – С. І – XVI.

Автограф статті зберігається у: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 228.

Подається за першодруком.

стала Сандрільоною – тобто Попелюшкою. Мандрівний сюжет казок багатьох європейських народів про бідну пасербицю, яка після довгих поневірянь, зрештою, перетворюється на принцесу. Автор першої літературної обробки – французький письменник Шарль Перро (XVII ст.). Варіанти імені героїні французькою мовою – Cendrillon, англійською – Cinderella, російською – Золушка.

можливості безпосередньої політичної ініціативи відійшли від нас – тобто з поразкою українських визвольних змагань і перемогою більшовизму на початку 1920-х років.

на святі Котляревського в Полтаві – тобто на відкритті пам’ятника І.Котляревському (скульптор Л.Позен), яке відбулося 1903 р. у Полтаві і пройшло з небувалим піднесенням національного почуття. На святі були присутні багато представників українського письменства, культурних діячів, патріотично настроєної молоді. Про це див.: Єфремов С. На святі Котляревського (З згадок самовидця) / Публікація, коментарі О.Супронюк // Київська старовина. – 1898. – № 5. – С. 150–159. Про цю подію О.Олесь згодом так писав у листі до М. Грушевського: «В Полтаві познайомився з Іваном Липою, який на мене мав той вплив, що я став писати тільки по-українськи» (лист з кінця липня – початку серпня 1923 р. – у кн.: Листування Михайла Грушевського… – Т. 3. – С. 441–442). Цитований лист – відповідь О.Олеся на низку запитань про біографію та творчі моменти, які М.Грушевський поставив поетові, готуючись писати цю передмову.

Після мізерної і обридливої маломістечкової школи – початкову школу майбутній поет закінчив у містечку Білопілля на Харківщині. Потім навчався у Харківському рільничому училищі (с.Деркачі під Харковом). У1908 р. О.Олесь закінчив ветеринарний інститут.

далекі громи порт-артурських гармат – згадка про російсько-японську війну 1904–1905 pp., поразка Росії в якій фактично прискорила революцію 1905–1907 pp. Порт-Артур – російське місто на Далекому Сході, з нападу на яке японського флоту почалася ця війна.

Тиха і безжурна, ніжна і легка – строфа з вірша О.Олеся «Десять літ» (1917), збірка «Поезії», книга V.

присвяті матері своєї другої книги – друга збірка О.Олеся вийшла 1909 р. Присвята, яка тут згадується, – вірш «Моїй матері» (1908).

пропадав в нім цілі дні на своїм конику – у згаданому вище листі поет писав: «Коли мені було 8 років, бабуся купила мені коня, на якому я і зникав в сі степи на цілий день».

і розітнувсь мій перший спів – рядки з поезії «В дитинстві ще… давно, давно колись…» (1904). Цей текст відкривав першу збірку О.Олеся «З журбою радість обнялась».

зламаного долею ліричного поета – Іван Манжура (1851–1893) свого часу був виключений з Харківського ветеринарного інституту як «неблагонадійний» без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Займав різні посади на Катеринославщині, потім пішов добровольцем на сербсько-турецьку війну, був поранений. Повернувшись, поселився в Катеринославі, працював у місцевій пресі.

«Висловлена гадка єсть лож» – рядок з поезії Ф.Тютчева «Silentium!», в оригіналі: «Мысль изреченная есть ложь».

лібрето «Над Дніпром», написанім для здійсненої опери – цей твір (друга назва «Весняна казка») уперше був надрукований у журналі «Літературно-науковий вістник» (1911. – Кн. 7–8. – С. 3–22). Того ж року твір вийшов окремим виданням у Києві, а також увійшов до складу збірки «Поезії. Кн. III», виданої 1911 р.

«О слово, будь мечем моїм» – рядок з вірша «О слово рідне! Орле скутий!..» (1907).

погрому конституційних надій громадянства – внаслідок тривалих масових заворушень і Жовтневого всеросійського політичного страйку цар змушений був видати маніфест 17(30).Х,1905, який проголошував конституційні свободи в Росії. Поступово загальний спад суспільного руху призвів до т. зв. Третьочервневого перевороту 1907 p., коли була розпущена 2-га Державна Дума, відмінений ряд проголошених раніше прав і свобод, контрреволюція взяла гору.

в тодішніх цензурних умовах такий заголовок був неможливий – назва «Будь мечем моїм!» з’явилася у другому виданні збірки у 1918 р.

«Три менти» – поезія з першої збірки О.Олеся, написана 1906 р.

«Яка краса – відродження країни!» – поезія 1908 p., увійшла до другої збірки О.Олеся.

«стояв і безмолвствував» – парафраз відомої ремарки з трагедії О.Пушкіна «Борис Годунов», яка стала крилатим виразом. В оригіналі: «Народ безмолвствует».

вже цитованої поезії з нагоди десятиліття першої збірки – йдеться про вірш О.Олеся «Десять літ» (1917), збірка «Поезії», книга V.

«По дорозі в казку» – насправді цей драматичний етюд був написаний у 1910 p., вперше надрукований у журналі «Рідний край» (1910. – № 10, 41, 42). Царська цензура заборонила в тому ж році постановку п’єси в театрі М.Садовського. Аж через 12 років режисер О.Смирнов у тому ж театрі поставив цю виставу.

образів парк, що прядуть нитку життя – парками в древньо-римській міфології називалися богині долі (грецький відповідник – мойри).

Збірка його поезій з 1917 –1918 pp., що мала становити т. VI його творів – ця збірка називалась «На хвилях», мала вийти на початку 1919 p., але не дійшла до читача. Кілька віршів з неї друкувалися у 1917–1918 pp. в українській періодиці. Вперше неповний текст цієї збірки з архівного примірника опублікований у виданні: Олесь О. Твори: В 2 т. / Упорядник, автор передмови та приміток Р.Радишевський. – К., 1990. – Т. 1. – С. 793 – 812.

Дещо було випущено під псевдонімами – на еміграції поет публікувався під псевдонімом В.Валентін. Саме так підписана його сатирична збірка «Перезва» (1921).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 225 – 232.