Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Українська література, її назва, розвій, періоди

Михайло Грушевський

Українська література дуже маловідома в європейських кругах. Тільки важніші твори найстаршого – київського періоду, котрий зачисляють до своєї літератури також і росіяни як її початок, – завдяки сьому мали шанси бути відомими більше – принаймні в тих кругах, в яких інтересувались історією російської літератури. З новішої української літератури робились спроби ознайомлення європейської публіки з творами найбільшого з українських поетів, Т.Шевченка, перекладами на різні мови. З інших же українських письменників тільки більш або менш припадково то в тій, то в іншій з європейських літератур з являлись переклади то того, то іншого твору.

Сумніваємось, чи навіть спеціалісти мають докладніше поняття про українське письменство, тому що огляди української літератури, які появлялись в європейських мовах, почасти були дуже неповні, або не знайшли поширення – як короткий огляд, недавно виданий Михайлом Тишкевичем [М. Tyszkiewicz. La littérature ukrainienne. – Berne, 1919]. Тим часом з політичних кругів, особливо російських і польських, весь час ішли інсинуації, які представляли український рух взагалі, а українську літературу зокрема, результатами політичної інтриги, і з сих калюмній – по звісному афоризму – завсіди зіставалося стільки, щоб заглушити і той слабий інтерес, який могло розбудити в європейських кругах українське життя.

Українська інтелігенція, захоплена боротьбою за національне існування свого народу проти російського централізму і претензій польської аристократії, мало робила для того, щоб розвіювати сі упередження європейської публіки. Вона була переконана, що раніше чи пізніше національні домагання многочисленного народу, котрому вона служила, мусять перебороти всі перепони і самим фактом знищити калюмнії, які представляли український політичний і літературний рух інвенцією німецьких, австрійських чи польських політиків (відповідно різними варіаціями сих інсинуацій, які менше всього були в згоді між собою).

Здається, що сей момент дійсно наступає. Здається, що безоглядна боротьба українського народу за своє право національного самоозначення вже переконала людей, не занадто упереджених, в реальності національних українських домагань. Що воля самого народу є первопричиною сього руху – політичного і інтелектуального, – а не якісь політичні химери. З тим і українська література дістає шанси заінтересувати непреокупованого європейця. Як вираз життя і аспірацій многолюдного, майже 40-мільйонного народу – другого по числу між слов’янами, має вона всяку підставу до сього – і завдяки оригінальним прикметам сього життя, звичаїв, ідеології, і завдяки чисто літературним вартостям української творчості.

Український соціологічний інститут, покладаючи між своїми завданнями також і ознайомлення світової публіки з українською літературою, робить перший крок в сім напрямі, видаючи отсю невелику антологію української літератури до половини XIX в. – кінчаючи творчістю Шевченка та його сучасників, фундаторів модерної української літератури. Маючи на меті сею дорогою дати ширшу знайомість з українською літературою не стільки ученим спеціалістам, скільки людям взагалі заінтересованим українським життям, редакція не хотіла надавати сій збірці розмірів волюмінозних, оминала твори більш спеціального інтересу. Але, з другого боку, бажала дати поняття, по найбільш визначних пам’ятках, про розвиток української літератури на всім її продовженні, у всіх періодах її розвитку – тоді як ще носила вона назву літератури руської, потім малоруської – перш ніж прийняти рішучо свою модерну назву літератури української.

В короткій історії України, випущеній У[країнським] с[оціологічним] і[нститутом] кілька місяців тому, пояснено причини сих змін в українській термінології і сеї різниці в назвах, яка була і досі, не перестає бути каменем претикання для багатьох. Відсилаючи до сеї книги читача, який би хотів докладніше знати умови, в котрих переходили сі зміни, ми тут обмежимось зовсім коротким поясненням.

Руське ім’я зв’язане з старою Київською державою і служило для ближчого означення полудневої групи східнослов’янських племен, від котрих ведуть свій початок сучасні українці. Воно задержалося без змін в тих українських територіях, де українська людність мала нагоду противставляти себе не своїм ближчим родичам з східного слов’янства, а народам, до нього не належним, як поляки, литовці, румуни, угри. Так в Галичині, на Буковині, в Закарпатті українська людність затримала до дуже недавнього і навіть нинішнього часу «руське» ім’я як своє національне, хоч не можна сказати, щоб у неї не було свідомості своєї окремішності від інших східнослов’янських народностей, у яких також задержалось руське ім’я, – сучасних великоросів і білорусів.

З мотивів ієрархічних і династичних руське ім’я особливо тісно зв’язалось новішими часами з великоруською галуззю східного слов’янства. Хоча стара Московщина виросла з досить пізньої колонізації угро-фінських країв, але її митрополити вели своє преємство безпосередньо від київських митрополитів, а московські князі пильно підчеркували династичні права, які, на думку московських політиків, перейшли на них потім, як стара київська династія вигасла в Києві, Галичі й інших політичних центрах.

Се правне преємство було признане за Москвою в візантійських кругах, і імператор і патріарх назву «митрополита Росії» прикладали до сих митрополитів, що з Києва перенеслись до Московії, і за ними далі рахувався Київ, а митрополія, заснована після сього для Західної України, дістала від сих константинопольських інстанцій назву «Малої Росії». Ся назва і пізніше вживалася в тих випадках, коли українські митрополити входили в зносини з митрополитами великоруськими. Але такі оказії не були часті, і назва ся була взагалі малорозповсюджена.

Від XIV в. великоруське життя все далі відходило від українського: всі інтереси тягнули Великоросію на північ і схід, в систему старих володінь Татарської Орди, під властю котрої Москва зоставалась до кінця XV в. Навпаки, українські землі, зв’язані історичними подіями з Польщею, Литвою, Венгрією, Румунією, входили в усе тісніші зв’язки з західною культурою. Українське населення все живіше відчувало свої національні різниці від народу великоруського – політичні і культурні факти натомість підтримували відносини України з білорусами, які стояли в сфері тих же західних впливів.

Сю окремішність українського життя відчували і великороси, які починають відрізняти українську людність, мову, письменство від свого, називаючи тодішнє українське «білоруським». Але взагалі українці довго не мали конкретних потреб противставляти себе великоросам; навпаки, в своїх конфліктах з елементом католицьким, польсько-литовським, вони не раз підчеркували свою релігійну одність з великоросами, так само, як і з Молдовою, і в трудні моменти шукали опори в сих одновірних державах проти литовсько-польських претензій.

Обставини змінились, коли Україна політично зв’язалась з Москвою в половині XVII в., і на перший план висунулись відносини українсько-московські. Українцям скоро прийшлось обстоювати і свою політичну автономію проти московського централізму, і свою духову, культурну, літературну самостійність від московської власті і цензури. Приходилось їм підчеркувати свої історичні і національні права, свою культурну і національну окремішність, і тому що великороси за сей час твердо присвоїли собі руське ім’я, прийшлось українцям шукати іншого імені, щоб противставити своє московському.

Нашвидку для сього вжито того старого церковно-малоруського терміну, який став потроху поширюватись і в українських інтелігентських кругах для означення своєї держави, церкви, культури, мови, і до певної міри ввійшов в ужиток, особливо в XIX в. Але в нарід він не пройшов, і недостаточність його як загальнонаціонального імені відчувалась і серед інтелігенції. Не тільки сього імені не прийняли західні українські землі, які не ввійшли в зв’язок з Москвою й далі трималися старого, противставляючи себе як нарід «руський» народові московському.

Навіть українські провінції, зв’язані з Російською державою, але не приналежні до Гетьманщини, що ввійшла в унію з Москвою в 1648 p., вважали ім’я «малоруси» не підхожим для себе, тому що воно стало терміном спеціально Гетьманщини – себто пізнішої губернії Чернігівської і Полтавської. Українські землі ті, що на схід від них – губ[ернія] Харківська і сусідні краї, тримались своєї назви «Україна Слобідська», і землі на захід від Дніпра теж не вважали малоруського імені своїм.

Тому далі шукалось єдиного імені для всієї національності, котрої духове життя не переставало себе маніфестувати, і окремішність і одноцільність її входила в свідомість усе ширших кругів. Як такий ширший термін в XIX в. попробувано ввести в уживання назву «южноруську». Але перемога кінець кінцем зісталась за терміном «українським», що здавна став локальною назвою для східних українських земель, і став набирати загальнонаціонального характеру в міру того, як Східна Україна ставала політичним і культурним центром українського життя. Прийнята в такім загальнонаціональнім значенні великими майстрами XIX століття, особливо Шевченком, вона протягом другої половини сього століття поширилась на всю Україну і стала загальноприйнятою національною назвою.

Але коли національна термінологія, через указані обставини, була змінна і доволі невиразна, то духове і спеціально-літературне життя українського народу визначається одноцільністю, тривкістю і неперерваністю свого розвою доволі значною, навіть дуже значною, коли рахуватися з усіма несприятливими зовнішніми обставинами.

«Руська» література, яка розвивалась в історичному центрі українських племен – Києві, на спільній літературній мові, що виробилась в духовних огнищах – головніших монастирях і митрополітальній катедрі і в тісному зв’язку з церковною мовою, принесеною з Болгарії, – ся література служила джерелом і взірцем для тої локальної роботи, тих поменших літератур, які потім наростали в головніших політичних і церковних центрах Східної Європи. В сих київських центрах збирались культурні сили не тільки ближчої околиці Києва, але і дальших країв Київської держави: спільна літературна праця і впливи спільної церковної мови нейтралізували діалектні особливості їх природних країв і давали ту середню спільну літературну київську мову.

Розходячись з Києва по його провінціях на всякого роду церковні і політичні пости, члени київських літературних гуртків і вихованці київської школи розносили не тільки літературні київські пам’ятки, як взірці і приклади для наслідування, але і київські навики, і київську літературну мову по тих провінційних центрах, з-поміж котрих на українській території висуваються насамперед, з ослабленням Києва, Галич і Володимир-Волинський, а з XIV в. виходить на перший план, відсуваючи їх, Львів як важний торговельний центр і осередок культурного життя Західної України.

Обставини життя в сих віках, XIII–XV, змінювались сильно. Мінявся темп, мінялась сама мова, вона все більше набирала місцевого колориту, закраски діалектів. На місце Києва не виступив ніякий новий спільний йому подібний центр, який би всьому надав одностайний характер. З тим, як упадали впливи православної церкви – після прилучення західних українських земель до Польщі, а центральних – до Литви, – заникали в літературній мові елементи церковні, брала перевагу мова світська, канцелярійна, що формувалась під сильним впливом білоруських діалектів, ближчих до правительствених центрів Вел[икого] кн[язівства] Литовського. В XVI в. українські письменники, навіть духовні, в інтересах популярності стараються свідомо, прикладом протестантських проповідників, можливо зблизитись до живої мови. Такі письменники, як Герасим Смотрицький або Іван Вишенський, пишуть сливе живою сучасною мовою інтелігентних українських верств.

Тим не менше, свідомість безпосереднього зв’язку, преємства з старою київською письменністю, київська традиція не переривається і не вигасає в усіх сих змінах українського культурного життя. Українські письменники сеї доби (XIV–XVI в.), однаково, чи православні, чи уніати, дивляться на себе як на наступників і продовжателів діла старих київських письменників – своїх учителів і законоположників. Стара Київська літопись в різних переробках не перестає бути підставою всього пізнішого літописання. Легенди про київських святих, вибрані з київських писань XI–ХІІІ в., зістаються найпопулярнійшою книгою всіх сих століть, підпадаючи все новим редакціям і ампліфікаціям.

Наведений (на стор. 20) уривок з київського меморандуму українських єпископів характеризує погляди тодішньої української інтелігенції на преємство старої Київської Русі в сучаснім козацтві, діла Володимира Великого і інших старих протекторів національної культури в діяльності сучасних патріотів. Те ж саме знайдемо в сучасних писаннях львівських борців за українське відродження: вони ставлять своїм завданням виправити помилки старших поколінь, заповнити прогалини, які відкрились перед їх очима в новій релігійній боротьбі, піднести освіту, розвинути активність громадянства в культурній і національній сферах. Але все, що будується тепер, будується на старих фундаментах Київської доби. Се гасло першого українського відродження кінця XVI і початків XVII в.

В сих часах Київ знову стає культурним і національним українським центром. Під опікою козацтва українського діячі церковного і культурного відродження почували тут себе безпечніше, ніж у Львові, що в XVI в. вже пережив свої економічні ресурси і все більше підпадав необмеженій самоволі польської реакції. Але, підпадаючи впливам козацтва, українське відродження все більше демократизується, секуляризується і в самій своїй зверхній формі – мові – наближається до народної стихії.

Після того, як Східна Україна ввійшла в унію з Москвою, конфесійні інтереси були забезпечені. Тим самим вони перестали бути підоймою культурного та національного руху, релятивна вага їх зменшилась і на перший план виступали мотиви політичні. Велика боротьба українського народу під проводом козацтва проти Польщі та її шляхетського режиму стає центром нової літератури сеї доби, забезпечення політичних і соціальних прав, здобутих сею боротьбою, оборона політичної, церковної і культурної автономії України від претензій московської бюрократії й духовенства – нервом життя.

Правда, московська цензура, заведена з тим, як українська церква підпала власті патріарха московського (1685), наложила узду на друковане українське слово. Політичні ідеї, з огляду на московські репресії, ховаються до приватної кореспонденції, до рукописної літератури, набирають можливо здержливі форми вислову; але опозиційний тон життя ясний. Указ царя Петра 1720 р. з мотивів нібито релігійних – інтересів чистоти українського православія – заборонив зовсім українську мову в друкарськім уживанні і вигнав друкування українських книг: українським друкарням заборонено випускати нові книги, а старі передруковувати тільки в російському перекладі.

Спеціальна цензура була [зобов’язана] слідити, щоб у українських книгах «не було ніякої різниці (против великоруської мови) і окремого наріччя», а чернігівську друкарню, яка не хотіла підлягати цензурі, реквізовано і забрано до Москви. Сі драконські розпорядження нанесли тяжий удар українському літературному руху, всяка майже друкарська продукція зведена до мінімальних розмірів, на зверхкультурному українському життю надано російський вигляд. Але в останнім результаті все се тільки скріпило зазначений процес демократизації української літератури і наближення до народного життя як по змісту, так і по формі.

Вимирає теологічна українська література, вимирає книжна, наближена до народної, але не вповні народна мова, культивована в українських школах XVII в., але зате шириться, кріпне, кристалізується недрукована література на чисто народній мові, що при кінці XVIII в. заманіфестувала себе першою друкованою книгою – травестованою «» І.Котляревського, виданою в Петербурзі. Тутешні друкарні не були зв’язані цензурною забороною, яка тяжіла на українських друкарнях, і тим пояснюється, що перші книги на народній українській мові виходять поза Україною.

Сей важний факт – перехід від книжної мови, утвореної першим відродженням, до мови чисто народної, такої, яка жила в устах мас, ще раз скріпив гегемонію духову Східної України в українському житті. Він пройшов тихо й непомітно, без філологічних дебат і літературних маніфестів, які мали місце потім в такій масі в Західній Україні, коли прийшлось переходити до народної мови там. Спочатку простонародна мова вживалась, по рецепту схоластичної риторики, для комічного ефекту. До неї зверталась також лірика, щоб найбільш безпосередньо передати свої інтимні емоції, на взір народних ліричних творів. Але в результаті сього інтелігентські верстви Східної України при кінці XVIII в. вже стояли перед фактом: поруч офіціальної зросійщеної школи, поруч російського діловодства, заведеного в усіх інстанціях України з скасуванням її автономії, і російської літератури, що продукувалась для українського вжитку, головним чином в Петербурзі, існувала вже доволі значна і різнорідна література, головно поетична, на чисто народній українській мові.

Своїм змістом і формою вона була всім верствам українським безконечно ближча, ніж офіціальна російська література і пережита, переважно релігійна, література першого відродження, і се рішало про її успіх. Тимчасом як значна частина освіченої верстви по старій звичці далі склонна була дивитись на неї, як на щось несерйозне, що не може йти в рахунок культурного життя, або маскувало свої симпатії до сеї нової літератури маскою жарту. Але вже в сім часі, ще перед новими словами західного романтизму, знаходились одверті «любителі малоросійського слова», які не крилися з своїм пієтизмом до сих творів, високо ставили їх – нарівні з кращими європейськими творами, колекціонували їх, ділились ними, і при першій можливості стали публікувати.

Пройшло два-три десятиліття, і сьому пієтизмові до народного слова і народних традицій, який став вироблятись на Україні з кінцем XVIII в., дав підтримку, оправдання і санкцію культ народної поезії і національного життя, принесений на Україну як один з елементів західного романтизму. Часто він приходив через посередництво слов’янського відродження – заходів коло збирання і збереження пам’яток національної і спеціально-народної творчості у чехів, поляків, балканських слов’ян.

На Україні [пов’язаний] з ним національний патріотизм і політична опозиція російському режимові. Саме тоді розвіялись останні надії на повернення політичної автономії України, жаль за політичними і національними правами, конфіскованими російським урядом, відчувався особливо живо, і під впливом його вищі українські верстви виявляли тенденцію зближення до народних мас, тяжко покривджених російським режимом, щоб знайти в них опору. Тяжке соціальне і економічне становище сих мас погіршувалось непроглядною культурною пітьмою, на котру засуджувала їх національна політика російська.

Старі українські школи з народною мовою були покасовані, нові російські були народові неприступні. Просвітньої літератури, приступної для українських мас, не було – наслідком проскрипцій українського слова. Багата поетична література, яка жила в устах народу, була незвичайно цінна з становища морального виховання, але своїм багатством і глибиною чуття тим більше підчеркувала недостачу реального знання. Сотворення літератури популярної на народній мові було необхідне для подвигнення українських мас з економічного і соціального занепаду, виховання політичного і національного. Таким чином на сих пунктах починали сходитись гуманітарні стремління кращої частини українського громадянства з політичними традиціями Гетьманщини і національним романтизмом, підігрітим західною романтикою. Заснування першого університету на Україні, в Харкові, дало сим течіям огнище і центр, якого їм досі бракувало.

Стара alma mater України, Київська академія, давно вже пережила себе. Бажання українців зреформувати її на університет і, крім неї, заснувати ще принаймні один, більш на схід, відхилялись російським урядом, який хотів притягнути українську інтелігенцію до Петербурга і Москви як єдиних культурних центрів. Дозвіл дворянству Слобідської України організувати своїм коштом університет у Харкові був важним виломом в сім плані повного культурного винищення України. Заснування університету давало сьому районові також цінні цензурні пільги, бо по тодішнім законам університет був центром усіх просвітніх установ свого округу, і до його корпорації належала також цензура. Тому хоч університет був російським, коло нього почали гуртуватись культурні сили, які підіймались на Україні. Він став першим центром нового відродження, яке під усіма вичисленими впливами починає наростати в першій половині XIX в.

Як бачимо, його вихідним пунктом була Україна Східна – найбільш далека від будь-яких чужоземних впливів чи зовнішніх політичних імпульсів, котрими так часто пояснюють походження українського руху і української літератури. Грунт для них приготовило своєю політикою саме російське правительство. Західні впливи, які мали вплив на розвій української літератури, доходили сюди через російську школу і російську літературу. Перші кадри літературних діячів вийшли з-поміж поміщиків, нижчих урядників, професорів, учителів, духовних – людей дуже далеких від яких-небудь «переворотових ідей». Нове відродження було продуктом українського життя, виявом його потреб.

Тільки згодом увійшла в його сферу Західна Україна – належна тоді вже до Австрії, – яка не пережила ні Петрових заборон, ні повороту до народної мовної стихії, як Україна Східна. Традиції першого відродження, котрого огнищем був Львів, були тут сильніші. Бажання піти слідами нової народної літератури Східної України й підняти її демократичні гасла тут стрілись з невдоволенням вищого духовенства, яке задержало гегемонію в тутешнім українськім житті. Австрійська адміністрація і цензура глянула на сю нову всеукраїнську течію теж очима вищого уніатського духовенства як на явище небажане і в можливих своїх наслідках небезпечне. Боротьба нових течій з старими потяглась надовго. Тільки в другій половині XIX в. Галичина і Буковина прилучились до нового літературного руху, піднятого в Східній Україні в початках століття. Про Закарпатську Україну сього не можна сказати й досі.

З сказаного вже, мабуть, ясно, чому історію української літератури, і так само антологію, яка хотіла б дати поняття про її розвій в цілості, не можна зачати від самої новішої епохи, XIX в., яка виросла органічно – хоч і під усякими новими впливами – з «малоруської літератури» XVIII в. Не можна взяти за вихідну точку і козацьку добу – бо ся розпоряджала освітніми і літературними засобами першого відродження, і тільки поволі вливала новий зміст в його форми. А перше відродження при всіх своїх нових елементах теж було дійсним відродженням старшого, після занепаду і розстрою, пережитого під польсько-литовським пануванням православною церквою, що вважалась патронесою національного життя і культури православної України.

Се відродження апелювало до традицій старого Києва і Галича XI–XIII в. Воно жило пам’яттю і славою їх старих князів: святого Володимира, мудрого Ярослава, великого Романа, величчю православної церкви тої доби, блиском мистецтва і літератури епохи Іларіона, Теодосія, Нестора, ремінісценціями Київської і Галицької літописі XI–XIII в., фундацій Данила і Льва. Відділити «відродження літератури» XVI–XVII в. від києво-галицької доби ХІІІ–XIV в. так же тяжко, як сю києво-галицьку добу від «всеруської епохи» XI–XIII в. Ні одної, ні другої не можна розуміти без попередньої, з котрої одна і друга органічно виросли.

Історію великоруської літератури, попри те, що вона не так тісно пов’язана з київським періодом, ніхто й не думав починати з доби, коли вона стала незалежною, тобто з XIV в., коли столиця була перенесена до Владіміра й Суздаля і пізніше до Москви, перетворивши ці міста на вогнища інтелектуального життя. Початки літератури в XI і XII в. у Новгороді, Ростові чи Владімірі не зафіксовані, тож точкою відліку в ті часи вважають літературу київську яко центр, довкола якого зібралися всі терени «землі руської». Так само треба чинити і стосовно української літератури (тут іще більше підстав), бо вона тісніше пов’язана з давніми київськими пам’ятками, більшість із яких були створені вихідцям из українських земель і в близькому стосунку до життя на цих теренах.

Те, що називають «російською літературою», за винятком спільного києворуського періоду, – це не «всеруська», а тільки «великоруська» література, яка розвинулася паралельно з літературою українською, або ж «малоруською» в тому сенсі, як його визначила Петербурзька академія наук у своєму меморандумі 1905 р. (тут цитую М.Мейє): «Імператорська академія наук про відміну обмежень української літератури» (1905, офіційне видання)

Ось чому ця «Антологія» починається уривками найважливіших творів київської доби, можливо, читач знає їх з історії російської літератури. З іншого боку, ми обмежилися кількома уступами з нечисленних давніх київських літописей, які згодом послужили взірцем для всіх творів сього жанру. Сі хроніки складають, так би мовити, скелет української літератури часів, найбільше оддалених від наших днів. Ми відтворюємо зразки ораторського мистецтва, використані в «Слові про законі благодать і похвалі князю нашому Володимиру « митрополита Іларіона, проповідях Кирила Туровського, котрі стали моделлю для художньої прози наступних епох.

Серед поетичних творів «Слово о полку Ігоревім» і похвала Романові Галицькому розробляють тему особливо животрепетну, що стає однією з головних тем української літератури, – війна зі Степом, боротьба слов’янської цивілізації зі спустошливими набігами кочівників. Запізнілі відгуки цієї літератури подибуємо уXIV–XVв.: у віршованій «Повісті о Лазаревім воскресінні «, яка заховує вплив поеми про Ігоря, та в «Посланіївід владики Мисаїла…» – одного з останніх адептів красномовства, яке розквітло в проповідях Іларіона.

Що стосується першого ренесансу, який концентрувався головно довкола Острозької академії і львівського братства, тут ми передусім надаємо слово двом речникам доби, котрі повстали проти тиску польського католицизму на свідомість їхніх співвітчизників, проти придушення національної церкви, традиції та історії: Герасим Смотрицький з Острозької академії та Іван Вишенський з Галичини. З дещо пізніших часів ми даємо плач Мелетія Смотрицького про нещастя народного життя і православної церкви, що її незадовго перед тим козаки взяли під свій захист. Далі йде «Меморандум українських єпископів», який не просто дає оцінку новим захисникам національних вольностей, він засвідчує також історичну свідомість доби, розглядаючи митців ренесансу як істинних спадкоємців колишніх майстрів.

«Тренос» і «Меморандум» з огляду на читача, якому вони адресувалися, були надруковані польською мовою. Так само «Історію Руси, або ж Малоросії» анонімний автор (чи автори) написав російською. Це одинокі твори іноземними мовами в цій антології, що їх ми подаємо як винятки.

Два вірші дадуть уявлення про творчість нових шкіл, заснованих за часів ренесансу і взорованих на західну модель. Не зважаючи на свою елементарну грубуватість, вони мають літературну вагу як прототипи української гумористики пізнішої, що в тих нарочито-грубуватих, традиційно-школярських формах продовжувалась потім дуже довго, навіть в ХІХ.в.

Після частини, присвяченої першому ренесансові, вмістили ми розділ, присвячений народній поезії, – тому що козацька епоха XVI–XVII в. положила на неї глибокий слід, так що вона носить його й досі (точніше – носила в часах інтенсивного збирання пам’яток народної творчості, в першій половині і в середині XIX в., бо тепер в народних устах заховуються сорозмірно тільки слабі останки старшої творчості).

Народна українська поезія, яка попередила бозна-як довго початки поезії писаної і потім протягом дев’яти століть розвивалась паралельно з нею, переймаючи її теми і навзаєм – її запліднюючи своїми мотивами, має свою осібну історію, яка в переважній часті для нас загинула, так що ми можемо намітити лише останні фази її розвитку, відповідно тим фазам народного життя, які наложили на неї свої впливи. Се епоха князів і бояр, далі – християнізація, боротьба з ордами, котрі під впливом сербських мандрівних співців конкретизувалися вкінці в татарах і турках. Потім – козаччина, боротьба з татарами, турками і польською неволею. Відповідно до того можна поділити народний репертуар на такі групи:

– Найстарша, архаїчна – останки старої творчості, які не мають ні християнства, ні княжо-боярського ладу, або згадки про них механічно причеплені до творів, по духу явно старих.

– Пам’ятки з виразними, органічними впливами княжого і боярського укладу: такі, наприклад, деякі колядки, весільні пісні й ін.

– Твори на теми християнські.

– Теми з нападів орди і турків, неволі в них, утечі й ін. (деякі з пісень сього циклу мають характеристичний розмір, який походить, мабуть, від згаданих сербських менестрелів, дуже розповсюджених на Україні в XV і XVI в.).

– Теми козацькі. В другій половині XVII і, мабуть, іще більше в XVIII в. сі козацькі теми в значній часті були наново перероблені в новій формі так званої «думи», котрої взірець дано на стор. 35. Спеціально оброблено тим способом цикл війн Хмельницького, теми з морських походів козацьких першої половини XVIII в., неволі у турків, боротьби в степах з татарами.

Приблизно в тих же часах, або дещо пізніше, головно в XVIII і навіть в початках XIX в., між іншим і під впливами нової української лірики XVII– XVIII в., котрої твори пройшли в великій масі в усний репертуар, – підпали трансформації також пісні на ліричні теми (закрашені часто козацькими мотивами, але не політичного, а приватного характеру). Так виробився нинішній стиль української народної лірики, глибоко поетичний, який мав величезний вплив на розвій штучної лірики XIX в.

В сім розділі антології ми старалися дати взірці з усіх головніших категорій народної поезії, але свідомі того, що прозаїчний переклад дає тільки слабе поняття про її красу, яка дуже часто осягається мелодією ритму і звуків, римами, а також чисто словесними красотами. Ми обмежились дуже малим числом сих взірців, в порівнянні з безконечно багатим репертуаром, котрим українська народна поезія перевищує, здається, всі народи світу. Се вже завдання поетів – знайти відповідні способи передати красу форми, редакція ж сеї «Антології» змушена вибирати між двома можливостями в передачі поетичних творів: можливо точним прозаїчним перекладом і більш свобідним поетичним, який міг би в приближенні передати ритм, спинилась на перекладі прозаїчнім, тому що чисто словесні красоти, які так ентузіазмували «любителів малоросійського слова» кінця XVIII або поч. XIX в. у різних віршах або в травестованій «Енеїді» та поезіях Гулака-Артемовського, однаково не вдалось би передати.

З літератури XVIII в. – сеї переходової «малоросійської» доби від старого відродження XVI в. до нового відродження XIX в. – вибрано тут те, що може характеризувати головні течії сеї доби, або мало значення таких переходових огнив. Єсть тут взірці патріотичних настроїв української старшини в творах Мазепи, Величка і анонімного автора «Історії Малої Росії». Гуманно-моралістичні настрої Сковороди перекидають міст від палких філіпік Вишенського до мотивів лірики XIX в. (пор[івняйте] «Підлисся» Шашкевича або «» Шевченка). Бурлескні вірші або травестована «Енеїда», повторюючи на новий лад мотиви старої шкільної творчості, довго лунатимуть своїми резонансами в XIX в. Інтермедії XVIII в. служать посередніми огнивами між інтермедією XVIII в. і комедією першої половини XIX в., а старий вертеп і досі не зійшов іще з народної сцени.

Відродження XIX в. представлене виїмками з усіх головніших письменників епохи; їх можна було б помножити і доповнити витягами з письменників другорядних, але редакція щадила місце, щоб дати більше місця великій тріаді половини XIX в. – класичній добі українського письменства.

В очікуванні історії української літератури, котру ладить Український соціологічний інститут, читач знайде в додатках дати про головніші твори української літератури до половини XIX в. Видання другої половини «Антології», присвяченої другій половині XIX і першій чверті XX в., буде також предметом найближчих старань Українського соціологічного інституту.


Примітки

Текст вперше надрукований французькою мовою як передмова до видання: Anthologie de la littérature ukrainienne jusqu’au milieu du XIX siécle / Avec un avant-propos de M.A.Meilet. Paris-Geneve-Prague, 1921. – C. VI – XXI під назвoю: «La littérature ukrainienne, son nom, son développement, ses époques». Підпис: M.H. (латинкою).

Зберігся неповний машинопис (без однієї сторінки) цієї передмови українською мовою (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 233). Оскільки, певна річ, первісний текст М.Грушевський писав по-українськи, вважаємо за доцільне подавати його саме за цим архівним машинописом. Три абзаци, подані в тексті курсивом (фрагмент відсутній в архівному примірнику), – переклад Ярини Цимбал з французького першодруку. Також у її перекладі подаємо зміст антології, який увиразнює структуру й обсяг видання.

Передмова Антуана Мейє – III–V

Українська література, її назва, розвій, періоди – VI–XXI

Початки – 1–13

Старий київський літопис – 1

Митрополит Іларіон. Похвала князю нашому Володимиру – 3

Кирило Турівський. Слово в нову неділю після Пасхи (Фомину неділю) – 4

«Слово о полку Ігоревім» – 6

Галицький літопис – 9

«Повість о Лазаревім воскресінню» – 10

Посланіє владики Мисаїла до папи – 12

Перше відродження – 14–26

Герасим Смотрицький. Календар римський новий – 14

Іван Вишенський. Проти утисків селян (послання до єпископів) – 17

Мелетій Смотрицький. Тренос, або плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви – 19

Українські єпископи про політичну роль козаків (з меморандуму до польського сейму) – 20

Купив кота в мішку. Інтермедія до драми 1619 року – 23

Кваша (бурлескний вірш) – 26

Народна поезія – 28–46

Пісні річного циклу:

Щедрівки – 28

Колядки – 29

Веснянки – 29

Русалії – 30

Відгуки історії:

Сватання князя Володимира – 30

Будівництво Святої Софії в Києві – 31

Татарське нашестя – 32

Троє невольників – 32

Стефан-воєвода – 33

Козак і його кінь – 34

Втеча трьох братів з города Азова – 35

Джура – 40

Козак у неволі – 41

Любовні пісні:

Два голуби – 42

Одруження козака – 43

Втрачені літа не повертаються – 44

Покинута – 44

Примусовий шлюб – 45

Безнадійне кохання – 45

Вісімнадцятий вік – 47–66

Вірш гетьмана Мазепи – 47

Самійло Величко. Предмова до чителника – 48

Митрофан Довгалевський. Інтермедія на чотири персони – 51

Вертеп – 55

Різдво в пеклі – 58

Григорій Сковорода. Пісня І–II – 60

Промова Полуботка Петрові 1 – 62

Іван Котляревський. Перелицьована Енеїда. Пекло – 64

Друге відродження – 61–97

Іван Котляревський. Наталка Полтавка – 67

Петро Гулак-Артемовський. Пан та собака – 75

Григорій Квітка-Основ’яненко. Маруся – 80

Євген Гребінка. Так собі до земляків – 86

Маркіян Шашкевич. Побратимові, посилаючи йому пісні українські – 90

Маркіян Шашкевич. Підлисся – 92

Яків Головацький. Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях – 93

Майстри XIX віку – 98-139

Тарас Шевченко. Наймичка – 98

Тарас Шевченко. Кавказ – 113

Тарас Шевченко. Різні вірші – 118

Тарас Шевченко. Заповіт – 122

Микола Костомаров. Книга буття українського народу – 123

Пантелеймон Куліш. У запорожців («Чорна рада») – 131

Руський, рутенський, білоруський, малоруський, український (пояснювальна записка) – 140–144

спроби ознайомлення європейської публіки з творами найбільшого з українських поетів, Т.Шевченка – уже в 1860-х роках з’явилися переклади творів Т.Шевченка польською, болгарською, чеською, сербською, англійською мовами, у 1870-х – німецькою, італійською, французькою, іспанською. На початку XX ст. серед європейських літератур не лише поширювалась інформація про геніального сина українського народу, але була видана в перекладах значна частина його поетичної спадщини. Див.: Комаров М. Т.Шевченко в литературе и искусстве: Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т.Шевченка. – Одесса, 1903.

В короткій історії України, випущеній У[країнським] с[оціологічним]і[нститутом] кілька місяців тому – на жаль, не вдалося знайти інформацію про назване видання.

в систему старих володінь Татарської Орди, під властю котрої Москва зоставалась до кінця XV в. – Татарська Орда (в сучасній історіографії більш поширений термін Золота Орда) – феодальна держава, яка існувала у XIII–XV ст. на території Середньої Азії та Східної Європи.

коли Україна політично зв’язалась з Москвою в половин XVII в. – йдеться про союз з Росією, укладений Б.Хмельницьким у 1654 р. Політичне і правове становище України в цьому союзі визначали окремі договірні умови – так звані Березневі статті 1654 p., які надавали Україні досить широкі автономні права. Згодом царський уряд почав у односторонньому порядку порушувати і скасовувати Березневі статті, а в 1780-х роках остаточно ліквідував залишки автономного устрою України.

в тісному зв’язку з церковною мовою, принесеною з Болгарії – йдеться про так звану церковнослов’янську мову – мову церковно-богослужебної літератури в південних і східних слов’ян, яку створили на основі староболгарської мови два великі просвітники – Кирило і Мефодій. У 862–863 pp. вони переклали з грецької на церковнослов’янську мову основні богослужебні книги, а також ввели цю мову в літературне життя деяких слов’янських народів. До сьогодні церковнослов’янська мова частково зберігається як культова мова православної церкви.

прилучення західних українських земель до Польщі, а центральних – до Литви – після занепаду Галицько-Волинської держави в середині XIV ст. Галичина, Холмщина і Західне Поділля перейшли під владу Польщі, а Східне Поділля, Волинь, Підляшшя, Полісся і Придніпрянщина – до Великого князівства Литовського.

травестованою «Енеїдою» І.Котляревського – травестованою – тобто, «переодягненою». Йдеться про видання твору І.Котляревського «Енеїда» у 1798 p., сюжет та основні персонажі якої були запозичені з одноіменної поеми римського поета Вергілія, але перенесені в реалії українського життя XVIII ст. На той час ряд європейських літератур уже мав подібні національні переробки цього класичного твору: П.Скаррона – у Франції, А.Блюмауера – в Німеччині, М.Осипова й О.Котельницького – в Росії.

Заснування першого університету на Україні, в Харкові – розпорядження про заснування університету в Харкові було підписане в листопаді 1804 р. Ініціатором і одним з організаторів цього вищого навчального закладу був В.Каразін, чиє ім’я носить зараз університет.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 213 – 224.