[Рец.] И.Стешенко. Иван Петрович Котляревский

Михайло Грушевський

Историко-литературный очерк («Науч[ное] обозрение», 1901, № VIII-X) – Иван Петрович Котляревский, aвтор Укр[аинской] «Энеиды». Крит[ическая] биография. К., 1902.

Статті шановного автора, друковані в час[описі] «Научное обозрение», містять в собі біографію Котляревського й аналізу його писань зі становища «класової психології» їх автора, як висловлюється д. Стешенко. В брошурі передруковано, без всяких перемін, перший розділ – біографію, з додатком початку й кінця другого розділу – характеристика особи поета й замітки про суспільне значення його творчості. Сей факт, що автор, надрукувавши свою біографію Котляревського, слідом уважав її потрібним видати осібним виданням, без усяких перемін, свідчить, що він прив’язував до сеї своєї праці чимале значення, і се, – а, зрештою, й признання, яке маю взагалі для автора, як постійного нашого співробітника й трудящого робітника на ниві новішої української літератури, наказує мені з особливою увагою приглянутися сій його праці.

В свою біографію Котляревського автор, очевидно, вложив чимало праці. Він розглянувся й за новими, урядовими матеріалами для його життєписі й досить старанно проробив давніший біографічний матеріал; завдяки тому міг не тільки вияснити не одно в життєписі Котляревського, але й дати деякі нові факти. За всім тим, думаю, заскоро дав він сій своїй праці титул «критичної біографії» – як на мене, виглядає вона як перший шкіц такої біографії, до дальшої роботи, коло котрої я б дуже рад ш[ановного] автора заохотити, і в надії, що мої замітки можуть придатися йому для сеї дальшої роботи, хочу висловити свої гадки, навіяні читанням його праці, просячи прийняти їх «», кажучи словами Котляревського.

Полишаючи на боці форму, що має багато до перероблення (тяжкий стиль, перевантаження викладу претенціозною соціологічною термінологією, особливе замилування до ноток, куди автор безпотрібно попереносив багато такого, що могло й повинно було б бути обговорене в тексті, – і тоді виклад був би легший, і читання приємніше), я зверну свою увагу на самий зміст роботи.

Перше, що мушу піднести, як прогалину, що рішучо мусить бути заповнена при новім обробленні біографії Котляревського, – се брак критичної оцінки матеріалу, який мав автор для сеї біографії. Без сього вступу читач немудрий уже і в дальших критичних виводах та поглядах автора. Діло в тім, що, крім документального матеріалу та власних творів Котляревського, між матеріалами для його життєписі займають поважне місце старші біографії його.

Д[обродій] Стешенко черпає сам з них багато, то з застереженнями, то без застережень, і черпати приходиться дійсно супроти бідності інших джерел. Але кождий біограф в такім разі повинен не тільки для себе вияснити вірогідність кождого такого біографа, але й читачеві її пояснити, бо критична робота мусить бути так зроблена, щоб читач сам міг контролювати, оскільки міцно оперті виводи автора в кождім данім разі. Тепер же, читаючи раз у д. Стешенка голословну замітку, що ось такому біографу «в данім разі можна вірити», а що ось таке його свідоцтво нічого не варте, читач мусить хіба на слово вірити авторові, але в таких речах перший принцип – nemini credere.

Щодо різних матеріалів другої руки взагалі можна б бажати більшого критицизму, ніж ми тепер бачимо у д. Стешенка, і докладнішого відграничення їх від звісток більше документального характеру. На с. 30 брошури ми, напр., читаємо:

«До кінця тих же років належить дуже інтересний епізод, який ми зв’язуємо зі звісткою про масонство К[отляревськ]ого, бо він характеризує дуже виразно його моральну фізіономію. Епізод сей стався наслідком подорожі до Полтави семінариста-учителя Степана Мартиновича Левицького, щоб просити за дітей свого патрона – переяславського пана Сокири…»

Як се документально звучить у автора, а тим часом той епізод мав місце зовсім не в дійснім житті, а тільки в повісті Шевченка «», і автор в нотці пояснює, що він наводить його «почти как действительное событие» тому, що він має «колорит правдоподобности». Але очевидно, що такий «колорит» зовсім не управняв його до сього, тим більше що сам д. Стешенко, зачисливши сей епізод до 1827 р. (звідки така докладна дата, автор не пояснює), нижче зазначає анахронізм в сім оповіданні Шевченка, де виступає Полтавський кадетський корпус, заснований лише в р. 1840.

Так само широко використовуючи оповідання «пана Страви» про молодість Котляревського, д. Стешенко робить се без застережень, хоч саме вже незвичайно партацьке оповідання і покалічена до неможливого українська мова мусять викликати недовір’я до повної автентичності сього пізнього джерела…

В виводі хронологічних дат я також бажав би більшої обережності. Н[а]пр[иклад], в тих хронологічних рахунках чималу роль грає восьмилітній побут Котляревського в семінарії, але що він пробув там акурат вісім літ, се в викладі самого д. Стешенка виглядає борше як гіпотеза, ніж як факт.

Не конче приємно читати в критичній біографії такі елюкубрації (с. 49):

«О внутренней жизни Котляревского в этот период (1789–1793) мы не знаєм ничего, на основании же некоторых посторонних данных (яких – випадало б пояснити) предполагаем суверенностью, что Котляревский вел жизнь честного (курсив автора) обывателя и бескорыстного чиновника»…

Таких безплодних гіпотезовань треба цуратись, вистане критичне non liquet, де не можна витягнути щось конкретніше. В данім разі се можливо, глибше застановившися над фактом, що по кількох літах служби в канцелярії й досить добрім авансі Котляревський кидає сю службу, іде на такий гіркий хліб, як домашнє учительство по шляхетських домах і потім вступає в військову службу, починаючи від найнижчих степенів. Чому? У д. Стешенка єсть на се відповідь, але я б також і її вимазав з «критичної» роботи.

При читанні пародії Осіпова, каже д. С[тешенко], перед очима Котляревського «пронеслась буря вольной запорожской жизни», в душі його обудилося

«с особенной силой чувство любви к родине, далеко не слившейся с Великороссией, и тогда в виде реакции на принижение последнего козачества и вообще украинского народа поэт задумал благодатную форму римской «Энеиды» наполнить содержанием украинским. С этого времени мысль о создании украинской поэмы стала ему на полжизни заветной думой».

І для виконання сеї мрії поет постановляє вистудіювати мову й життя українського народу, а що на перешкоді стояла служба в канцелярії, тож Котляревський її кинув і пішов на домашнього учителя, аби «ближче стояти до народу».

Чому пародія Осіпова могла спеціально натхнути поета образом Запорожжя? Чому форма «Енеїди» була так дуже благодатна для образу запорозького і взагалі українського життя? Що то за «заветная дума», що сповняється уривками на протягу яких тридцяти літ життя, тимчасом як могла бути вироблена за кілька місяців, бодай в первіснім шкіці? Пощо Котляревському, що виріс в самім серці українського життя, треба було спеціальних студій, аби прибрати в українську одіж пародію Осіпова, як то приймає автор? Думаю, що над сим усім не застановився сам д. Стешенко, зваблений гадкою «Кошового», що Котляревський умисно ходив «у нарід», аби пізнати його життя й гадки…

Застановившися над фактом виходу Котляревського з служби, над його пізнішими їдкими інвективами на судових паничів і канцеляристів – в «», в «», в «», ми знайдемо певну причину, чому він пішов в учителі. Очевидно, канцелярська служба йому спротивилася так, що він не годен її був витримати – і власне те, на що він пізніше так уїдає у своїх творах – хабарництво, ябеда судова. Тільки крайня осоружність її могла змусити його до того, що він пішов на панський хліб кондицій, хліб дуже гіркий, повторяю.

Щодо планів, які д. Стешенко признає у Котляревського для «Енеїди», то тут справа сходить на загальнішу контроверсію – оскільки можна признати у Котляревського якісь свідомі патріотичні чи народолюбні тенденції при написанні «Енеїди». Гадки в сім питанні поділені, але я мушу признати рішучим натяганням відшукування таких свідомих, згори уложених тенденцій. Якби вони були, Котляревський знайшов би для них далеко більше виразну форму, ніж легкі, принагідні алюзії в травестованій «Енеїді». Казати, що більше виразно Котляревський не міг з своїми тенденціями виступати, бо се стягнуло б на нього кари, заслання, – се дуже нещаслива вимівка. В таких молодих літах люди не в’яжуться такими гадками, коли справді носять в собі якісь виразні здекларовані гадки, а притім не забуваймо, що Котляревський «Енеїди» до друку сам не призначав.

Але годі про се. Як формальну хибу біографії д. Стешенка мушу ще піднести се розділення біографічних дат життя Котляревського від звісток про його вдачу, спосіб життя й т. ін., та аналізи його писань зі становища індивідуальної характеристики. Біографія – не службовий формуляр, вона має дати нам образ індивідуальності й її еволюції, все, що може до сього причинитися, лучиться в однім синтезі якнайтісніше. Біограф повинен відгадати особу і мусить згромадити весь матеріал, який може до того служити.

Матеріал сей д. Стешенко зібрав у своїй праці не весь. Exempli gratia, напр., вкажу, що я не знайшов тут звісток І.Срезневського про його стрічу з Котляревським; що автор не пробує використати анекдотів Котляревського; що невизисканим лишився його «Журнал» – як новіші звістки доносять, разом з іншими паперами Котляревського в цілості перехований в Петербурзькій публічній бібліотеці. Д[обродій] Стешенко міг під час писання своєї статті бути того переконання, що ті папери пропали, але я підношу се pro futuro.

Аналізі творів для пізнавання індивідуальності Котляревського треба дати ширше місце; вона, за браком таких джерел, як кореспонденція, оригінальні теоретичні писання, – повинна дати нам образ його особистих прикмет, замість таких шаблонових характеристик його біографів, як те, що він був чоловік «благородний», «добрий», «побожний» – звісна річ, як різно собі різні люди розуміють сі слова і прикмети.

Щодо аналізи писань Котляревського, зробленої д. Стешенком, то я не буду на ній ширше спинятися, обмежуся лише кількома замітками.

Ш[ановний] автор особливу увагу звернув на вплив соціологічно-економічних мотивів на «ідеологію», як він висловлюється, поета. Такі мотиви, розуміється, мають повне право на місце при аналізі кождої творчості, але, – може, не без впливу модних тепер теорій д. Стешенко надає їм виїмкове й виключне значення при аналізі творів Котляревського та поетичної творчості взагалі. Такі максими, як: «всякая поезия возникает на почве классовых противоречий (с. 92), «понятие его личности, т. е. классовой его психики» (с. 93), «творчество Котляревского является идеологией козацкого землевладения» (с. 108),– думаю, зі становища навіть економічного матеріалізму – не можуть бути оправданими, а тим більше зі становища більше об’єктивного.

Коли Котляревський з особливим замилуванням малює українське козацтво, козачу верству, то се трудно пояснити класовою психікою сього дияконського сина й канцеляристового внука, екс-канцеляриста й офіцера російської армії, з козацькою верствою нічим спеціально не зв’язаного, – ані спеціальним замилуванням його до «свободного мелкого землевладельчества» (с. 101), а тим, що козацтво в минувшині й козацька верства в сучаснім – менше приголомшена, ніж кріпаки, була тоді найвиразнішим, найпишнішим проявом української національності й народності.

Тим пояснюється «козакофильство» Шевченка, і у Котляревського воно було проявом його націоналізму й демократизму. Що він при тім не сягав глибше – до хат кріпацьких, то вже інша справа, яку задовго було б тут обговорювати. Завважу тільки, що не можна розрізняти, як то робить д. Стешенко, перший період творчості Котляревського, де він оглядався також і на кріпацькі маси, і пізніший – де він замикається в виключні рами козакофільства, – бракує на се підстави.

Переоцінює автор також і формальний вплив української літературної традиції на творчість Котляревського, припускаючи, що епічну форму для «Енеїди» він вибрав під впливом українського народного епосу, тонічну будову вірша тому, що елементи її були в українській поезії, і т. ін. Та й сам д. Стешенко признає заразом «Енеїду» Котляревського імітацією пародії Осіпова, з її готовою конструкцією і формою ритму!

Але досить про се. З вищеподаного, я думаю, ясно вже, чому я признаю працю д. Стешенка лише першою пробою критичної біографії Котляревського. Яко така, вона робить крок наперед в пізнанні особи первоначальника нашої нової літератури, і за се належиться повне признання автору. Вложивши в неї так багато роботи, д. Стешенко більше, ніж хто інший був би покликаним до того, аби вести далі в сім напрямі свою роботу і дати нам нарешті справдешню повну й наукову біографію Котляревського – задача, для якої варто потрудитися.

Примітки

Перша публікація: ЗНТШ. – 1903. – Т. 51. – С. 50 – 55. Фрагмент автографа (без початку) зберігся в: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 171 – 172.

Подається за першодруком.

постійного нашого співробітника – І.Стешенко з середини 1890-х років активно публікувався у львівських виданнях, зокрема, у «Правді», подаючи літературознавчі матеріали, оригінальні художні твори, переклади. Це було поставлено йому за провину при арешті й ув’язненні 1897 р. Рецензовані праці І.Стешенка – не перше його звернення до постаті І.Котляревського. Ще 1898 р. вийшла друком його розвідка «Поэзия Ивана Котляревского», за яку І.Стешенкові була присуджена премія Петербурзької академії наук.

займають поважне місце старші біографії його – на той час уже існувала значна кількість досліджень життя і творчості письменника, зокрема, такі основні видання його біографії:

Стеблин-Каминский С.П. Биография поэта Котляревского // Северная пчела. – 1839. – № 146;

Його ж. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского // Полтавские губернские ведомости. – 1866. – № 45–47;

[Терещенко А.В.]. Иван Петрович Котляревский // Основа. – 1861. – Кн. 2;

Горленко В. Из бумаг И.П.Котляревского // Киевская старина. – 1883. – Т. 6. – Кн. 5;

[Гринченко Б.Д.]. Иван Котляревский. Описание его жизни. – Полтава, 1898;

Коваленко Гр. Иван Котляревский. Биографический очерк. – Чернигов, 1898;

також статті в численних довідкових виданнях та ін. Вичерпну інформацію див.: Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик 1798-1968 / Склав М.Мороз. – К., 1969. – 290 с.

зі звісткою про масонство К[отляревськ]ого – у 1818 р. І.Котляревський у Полтаві вступив до масонської ложі «Любов до істини», якою керував М.Новиков, один з діяльних учасників декабристського руху. Вперше про цей факт на підставі документів говорить О.Пипін у праці: Общественное движение в России при Александре І / Изд. 2-е, пересмотр, и доп. – СПб., 1885. – С. 321.

оповідання «пана Страви» – йдеться про публікацію: Савинов В. Первая любовь И.Котляревського // Северная пчела. – 1863. – № 80. Її автор переказує спогади якогось Страви про його спілкування в молоді роки з Котляревським. Більша частина цих спогадів уміщена в рецензованій книжці І.Стешенка (с. 14–19). Сучасний передрук – у монографії Є.Кирилюка «Живі традиції: Іван Котляревський та українська література». – К., 1969. – С. 32 – 36.

восьмилітній побут Котляревського в семінарії – сучасні дослідники в цьому питанні спираються на публікацію: П[архомен]ко Вл. И.П.Котляревский – ученик екатеринославской семинарии // Киевская старина. – 1905. – Т. 90. – Кн. 7–8. Згідно з уміщеними там документами, І.Котляревський навчався у Полтавській духовній семінарії (офіційно вона називалася Катеринославською, тому що належала до тієї єпархії) у 1780–1789 pp. (Див.: Яценко М. Т. Котляревський Іван Петрович / Українська літературна енциклопедія. – Т. 3. – К., 1995. – С. 24).

При читанні пародії Осіпова – у багатьох літературах світу відомі травестійні переробки епічної поеми «Енеїда» римського поета Вергілія (створена в 29–19 pp. до н.е.), зокрема, в російській літературі – М.Осипова і О.Котельницького. Переважна більшість дослідників вважає, що публікація в 1791–1794 pp. перших трьох частин поеми М.Осипова «Вергилиева «Энеида», вывороченная наизнанку», послужила імпульсом для І.Котляревського, який у 1794–1795 pp. написав три частини своєї поеми. У 1796 р. М.Осипов видав четверту частину і невдовзі помер. Переробку останніх 5 і 6 частин російською мовою закінчив О.Котельницький (видані у 1802 і 1808 pp.).

зваблений гадкою «Кошового» – йдеться про статтю О.Кониського «Відчити з історії русько-українського письменства XIX віку. Поезія (Світ. – 1881. – № 1, 2), де під псевдонімом «Кошовий» дослідник говорить і про Котляревського (у № 2).

виходу Котляревського з служби – у 1789–1793 pp. письменник служив чиновником у полтавській канцелярії. Після цього до 1796 р. він – домашній учитель у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту.

звісток І. Срезневского про його стрічу з Котляревським – див.: Срезневский Вс. Знакомство И.И.Срезневского с И.П.Котляревским // Киевская старина. – 1899. – Т. 64. – Кн. 1. – С. 1–8.

невизисканим лишився його «Журнал» – йдеться про «Журнал военных действий 2-го корпуса войск…», який І.Котляревський, перебуваючи на військовій службі, вів у 1806 р. Публікація: Срезневский В.И. Записи И.П.Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 г. // Киевская старина. – 1900. – Т. 71. – Кн. 12. – С. 333-346.

вплив української літературної традиції на творчість Котляревського – про це див.: Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський та українська література. – К., 1969; Яценко М. На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. – К., 1977. Певний підсумок великого етапу досліджень цієї теми підведений у розвідці: Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій). – Львів, 1994.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 296 – 300; 2012 р., т. 15, с. 292 – 296.