Густав Флобер. Літературна характеристика

Михайло Грушевський

Ім’я Флобера взагалі дуже малозвісне у нас. З його писань була переложена лише «Легенда про Юліяна Милосердного» («La Légende de Saint Julien l’Hospitalier», з серії «Trois contes» – в «Літературно-науковій бібліотеці» д-ра Франка, 1890), і під час найбільшого заінтересування натуралістичною школою (що припадає на кінець 1880-х і початки 90-х pp.) якось творчість сього проводиря французького натуралізму не ввійшла у нас в моду. З того часу для багатьох європейський натуралізм, взагалі реалізм став напрямом перестарі-лим, увага звернулася в сторону напрямів йому противних – імпресіонізму, символізму і т. ін., в самій французькій натуралістичній школі слава Флобера поблідла перед іменами молодших письменників – Золя, Доде, Мопассана, і нинішньому молодому поколінню творчість Флобера малозвісна, хоч знайомість з сею фігурою – одною з першорядних фігур європейського роману в XIX в. таки все повинна бути, а для тих, кому реалізм не здається пережитою манерою – як не здасться мені, творчість сього характеристичного репрезентанта французького натуралізму має й сама по собі значну цікавість. Тому, видаючи в перекладі друге з його «Трьох оповідань» – «Іродіяду», я уважаю за потрібне додати кілька слів про його літературну діяльність.

Густав Флобер (Gustave Flaubert) роджений в 1820 р. в Руані, походив з лікарської родини – його дід з материної сторони – прирожденний нормандець, і батько – людина захожа, були лікарі, останній навіть був дуже славним в своїх краях хірургом; се рішило й кар’єру малого Густава, – його призначили в лікарі.

Хлопець, одідичивши великанську поставу й будову тіла, розвивався дуже поволі й не був здоров; його характеристична, незвичайна відраза до всякого фізичного руху, фізичної роботи вказувала на якісь скриті аномалії в організмі; в молодості прокинулася у нього епілепсія, що не лишилася також без впливу на його світогляд, – причинившися до його песимістичного, безрадісного погляду на життя; декотрі шукали в ній також об’яснення інших прикмет його літературної вдачі – як його витончений артизм [Maxime du Camp. Souvenirs littéraires].

Взагалі була се натура незвичайно щира, простодушна, без всякої здібносте до практичного життя, але з сильно розвиненою фантазією, інтелектуальними потягами, незвичайно витонченим артистичним чуттям і – що так рідко з тим лучиться – з незвичайним замилуванням і витривалістю в праці.

More patrum перейшов він медичну науку, але його тягнуло до літератури й творчості, й літературні інтереси заволоділи ним повно й нероздільно на ціле життя. Достатки, які одідичив він, дали йому спромогу вповні їм віддатися, не журячися насущним хлібом.

Його молодість припала на часи розвитку романтизму; його земляк Шатобріан був його ідолом, Гюго й Ламартін – його пророками. Романтичний запал, пориви в сфери вищі й відраза від буденщини, – «буржуазності», як він її називав, замилування до екзотизму знаходили глибокий відгомін в цілім його духовім складі, і хоч його літературна творчість так сильно, особливо – на перший погляд, відходила від традицій романтизму, перечилася з ним, – в цілім складі життя Флобера, в його літературних уподобаннях і в самій творчості на ціле життя лишилися виразні сліди впливів романтизму, тільки змодифіковані, часом до непізнання, іншими прикметами його натури і виробленими ним поглядами на завдання й вимоги літературної творчості.

По кількох літературних пробах, які лишилися в його паперах, він виступив уперше в р. 1857, отже, яко чоловік уже вповні дозрілий і скінчений, романом «Пані Боварі» («Madame Bovary»), що коштував його п’ять літ дуже пильної праці й носив уже характерні прикмети творчості Флобера й його літературних принципів.

Його свояк і ученик в літературі так характеризує в своїй статті про Флобера [G. de Maupassant Étude sur Gustave Flaubert, в т. VII видання писань Флобера, зробленого Кантеном (Edition ne varietur), 1885] сі принципи:

Літературний твір має представляти життя, таке, як воно єсть, якнайбільше об єктивно, імперсонально; творчість автора – се тільки дзеркало, де можливо докладно має відбитися життя. Всякі моралістичні провідні гадки не гідні літературної творчості; автор не хвалить, не гудить, тільки описує; добре і зле для нього не існує: факт добрий чи злий – се тільки предмет до описання.

Описання се – не просте фотографування. Флобер протестував проти назви «реаліст», розуміючи тут списування того, що письменник бачив і знав. Для Флобера писання було творчістю в повнім значенні слова: на підставі старанного, сумлінного студіювання життя, сучасного чи минулого, письменник мав сотворити типові образи і їх представленням, їх учинками – що мають бути дедукцією їх характерів – мав розв’язати певну проблему життя, представити причину певних явищ.

Таке розуміння творчості було характеристичною прикметою Флобера, що відрізняла його від інших репрезентантів натуралістичної школи, дарма що вона вважала його своїм проводирем і пророком. Не вважаючи, напр., на щиру приязнь до Золя і признання для його таланту, Флобер закидав йому натуралізм і не міг того йому дарувати, дарма що самого Флобера зачисляємо до французької натуралістичної школи. Так само інший першорядний репрезентант сеї школи – Доде далеко відходить від жадань Флобера щодо об’єктивізму й імперсоналізму. Найближче підходить до Флобера Мопассан – і своїм теоретичним розумінням штуки, й своїм песимістичним світоглядом, і артизмом, і тим об’єктивізмом супроти доброго й злого, який проповідав Флобер.

«Madame Bovary» відразу зробила славу Флоберу, до котрої – особливо в ширших кругах публіки – дуже мало додала його пізніша, близько чвертьвікова літературна творчість. Коли для літературних кругів сей роман був певного роду революцією, що відкривав нові горизонти літературній творчості, ставив нові вимоги й завдання, в широкій публіці він здобув собі розголос наслідком процесу, виточеного тодішньою прокураторією видавцям і авторові з причини неморальності роману і згіршення, яке він, мовляв, викликає в читачах.

На нас, по романах Золя, Мопассана, Прево, не кажучи про порнографію літературної тандити, лише комічне враження роблять ті вибрані прокураторією «неморальні» місця роману, але в часах Наполеонського режиму було великим успіхом, коли адвокатам Флобера удалося оборонити його роман від засуду. Для літературних кругів се був тріумф над прокураторською цензурою; широка публіка кинулась на «Боварі», як на сенсаційну річ, заборонений овоч, і Флобер став славним відразу.

Незалежно від таких моментальних причин успіху, «Madame Bovary» забезпечила собі поважне місце в історії європейського роману. Се дуже талановитий, майстерний образ провінціонального французького життя з першої половини XIX століття, зроблений на тлі історії родини лікаря Боварі: лікар – мірнота, малим задоволений, закоханий в жінці, його жінка – людина з певними вищими вимогами, котру бажання особистого щастя, піддане романічною лектурою, зводить на дорогу любовних авантюр, що приводять родину до моральної й матеріальної руїни: пані отруїлася, чоловік недовго переживає її, зламаний тим, що довідався про її зради; дитина стає зарібницею. Наоколо сих головних осіб розвинув автор цілу галерею провінціональних типів, ряд інтересних сцен. Все се глибоко продумано, незвичайно старанно зроблено, хоч власне ся старанність, продуманість і той об’єктивізм, імперсоналізм, голошений Флобером, роблять рисунок в значній мірі зимним і сухим, уже в сім першім романі.

В кождім разі се роман з довговічною вартістю, що повинний бути з часом присвоєний і нашою літературою. Для читача в перекладі пропаде, одначе, те, що зробило половину слави Флобера в французькій літературі, – його стиль. Він надавав стилю музикальності, ритмічності слова незвичайне значення й здобув собі славу незрівнянного стиліста. Вироблення фрази давало йому незвичайну роботу, зате раз знайшовши відповідний вислів, він не годен був потім в нім ані слова змінити. Мопассан – также прегарний стиліст, наводить, напр., такий анекдот про свого учителя: в його маленькій повісті «Un coeur simple» завважили Флоберові при кінці одну неправдоподібність. Він признав се, але зі страхом запримітив: «Се правда, тільки… прийдеться змінити фразу!..» Засів зараз до роботи й, промучившися цілу ніч, помазавши лібру паперу, вкінці лишив, як було, не мігши інакше збудувати фрази.

На інший закид – двозначності в іншім місці – він відповів: «Тим гірше для змісту; ритм – то перша річ!..»

В тій нечуваній праці коло стилю, коло композиції виявлявся його рідкий артизм, далекий від нагінки за «красними», «гучними» риторичними зворотами.

Взагалі в свої романи він вкладав нечувану масу праці. Про незвичайну трудолюбність його я згадував. Більшу частину свого часу проводив він самітно, серед своєї робітні, за читанням і писанням. Читав він незвичайно багато. Ексцерпти для деяких пізніших романів його займають по кілька томів. Життя сучасне й минувше однаково було для нього предметом студії, досліду, й він студіював його з усім накладом праці прирожденного Gelehrter-a, виробляючи довгими роками свої твори.

По «Madame Bovary», 1862 p. видав Флобер роман, властиво – прозову поему з картагенського життя п[ід] н[азвою] «Salammbô». Впливи романтизму ні в чім, може, не виявилися так виразно у Флобера, як у сім замилуванні його до екзотичних тем – малоазійський Схід, Греція, Палестина, Єгипет, Картаген, Індія, середні віки – сюди уноситься раз по раз уява поета, утомлена тривіальністю сучасної «буржуазії», тимчасом як аналіза песиміста-ученого констатує, що вічна несорозмірність змагань і жадань чоловіка з тим, що давало йому життя, так само жила в часах минулих, як і сучасних, серед екзотичної обстанови, як і на бруку сучасного Парижа. Се те, що один з критиків зве «нігілізмом» Флобера [Bourget – Gustave Flaubert, в «Essais de psychologie contemporaine»].

«Salammbô» мало досить значний успіх, хоч і не серед тої широкої публіки, що «Madame Bovary». Пишний образ картагенського життя часів римсько-картагенських воєн, на тлі історії повстання картагенських найманих вояків задивував своєю оригінальністю і заімпонував масою ерудиції, вложеної автором в сю поему.

Поза сею ерудицією в ній лишалося, одначе, ще досить для пересічного читача, жадного цікавості в лектурі, і «Salammbô» була остатньою книгою, що мала успіх. Дальші тільки викликали розчарування й закиди авторові.

Від старинного Сходу вертає він до сучасної буденщини й дає пару до «Madame Bovary» – великий, двотомовий роман «Education sentimentelle» (сей досить трудний до перекладу титул можна б віддати словами: «Витончене виховання»), що вийшов 1869 р. На історії молодого літератора Фрідеріка Моро, його змагань до артистичної діяльності та вищих утіх життя і розчарувань та знидення в буденщині життя, малює автор широкий образ паризького життя середини XIX в., його сірої буденності, безпросвітної тривіальності. Розсмакований з сього становища, як майстерний образ часу, нечисленними аматорами, роман сей не мав ніякого успіху у публіки і неприхильно був оцінений також більшістю критики. Дійсно, ерудитизм автора, його холодне препарування життя з його дурнотою придушили творчу силу автора, і для пересічного читача роман стає просто нудним.

По «Education sentimentelle» автор береться знову за екзотичну тему, незвичайно глибоко задуману. В «Спокусі св. Антонія» («Tentation de Saint Antoine», 1874), на тлі оповідання про спокуси, які проносилися перед очима анахорета Антонія в Тебаідській пустині, задумав Флобер розвинути всю панораму античного життя й всіх його приваб і здобутків, щоб показати їх малоцінність перед моральними потребами чоловіка, яким знайшов він заспокоєння, на переломі античного життя, в християнській вірі.

Паралеллю до сього грандіозного образу античної цивілізації мав бути другий, що мав показати неповноту сучасного знання й хибність його методи. Два паризькі писарі Бувар і Пекіше, діставши спадок, задумують віддатися спокійному життю серед природи; для раціональнішого урядження свого життя вони стараються розширити свої знання, але при браку наукового приготовления наскакують на прогалини, непевності, суперечності, за поясненням переходять до другої науки, від другої – до третьої, – зачавши від садівництва, переходять до хліборобства, відти – до хімії, з тої – до медицини, астрономії, археологи, історії і т. д., і нарешті, покинувши те все, вертаються до писарки в Парижі. Ся книга, названа іменами героїв «Bouvard et Pécuchet», зайняла шість остатніх літ життя автора, задала йому страшенну масу праці, але не була скінчена, – смерть заскочила автора.

В обох сих книгах фабула, інтрига сходить зовсім на далекий план, на зеро перед філософічними проблемами, поставленими автором. Філософ і ерудит забивають зовсім белетриста, поета. Уже «Tentation» не можна читати без коментаря, як «темні» (умисно притемнені) твори «учених» («docti») поетів Александрійської школи. Книга розпадається на безконечну серію образів, в яких збирає, стискає автор результати своїх студій старинної культури й свої гадки про еволюцію людського життя взагалі.

В «Bouvard et Pécuchet» героями, властиво, виступають не люди, а самі дисципліни, науки, як справедливо завважив один з критиків – вони рухають, борються, нищать одна одну перед автором. Ніякого живого зацікавлення, якого жадаємо ми від белетристичного утвору, сі книги не можуть викликати. Можна подивляти ерудицію автора, його незвичайну пильність, з якими він укладає сі мозаїки з ексцерпт, з образків, вироблених, витончених, як камеї, або – нудитись, спочиваючи лише на деяких живіших сценах.

Серед тяжкої, нудної не раз праці, яку задав собі Флобер своєю остатньою книгою, він робив собі розривку, уносячися фантазією в інші сфери, в інші часи, й так з’явилися його «Три оповідання» – «Trois contes», видані 1877 p. і нічим не злучені властиво, окрім часу написання й певною одностайністю величини – се три образки, вирвані з зовсім відмінних сфер. Перше – «Проста душа», «Un coeur simple» – історія сірого життя служниці, без промінчика якогось людського життя, з французької сучасності. «La légende de Saint Julien l’Hospitalier» – «Легенда про Юліана Милосердного» – середньовічний образок, триманий в тоні побожної легенди. Нарешті, «Іродіяда», «Hérodias», на мій погляд, – найліпша з них: майстерний образ стрічі грецько-римської й семітської культури на тлі євангельських подій.

Не вважаючи, що сі оповідання не мають хиб Флоберової творчості остатніх десятиліть і не перевантажені так гелертерською ерудицією, не заморожені філософічними рефлексами, – прекрасна ся книжка успіху також не мала: у публіки Флобер уже рішучо вийшов з моди.

Він незадовго і зійшов зі сцени: 1880 р. смерть перервала се життя, повне праці й мислі.

Спадщиною по покійнику лишилося кілька майстерних речей, які довго ще не переживуться, і – цілий ряд постулатів високої теоретичної вартості й цікавості, які в сфері літературної творчості ставив і з рідкою сміливістю й незвичайним накладом праці пробував по-своєму розв’язати славний французький натураліст.

1902, 17 (30).ІХ

Примітки

Вперше опублікована як післямова до видання: Г.Флобер. Іродіяда / Переклад М.Грушевського. – Львів, 1902. – С. 57 – 70. Текст датований 17 (30). IX. 1902.

Подається за першодруком.

в «Літературно-науковій бібліотеці» д-ра Франка… – видавничий проект І.Франка, діяв у 1889 – 1897 pp. у Львові. У 1891 р. (на обкл. – 1890) як десята книжка цієї серії вийшла в перекладі В.Сави [В.Щурата] «Легенда про святого Юліяна Милосердного» Г.Флобера.

заінтересування натуралістичною школою – натуралізм – літературний і мистецький напрям, який виник в останній третині XIX ст. Перші теоретики українського реалізму (М.Драгоманов, І.Франко) ототожнювали ці поняття. Як бачимо з наступної фрази М.Грушевського, він також трактує натуралізм як фрагмент реалізму.

в молодості прокинулася у нього епілепсія – у біографічних джерелах про Флобера існує версія з дещо інакшим причинно-наслідковим зв’язком між наведеними фактами: виявивши у 21-річного Флобера схожу на епілепсію нервову хворобу, лікарі самі рекомендували йому малорухливий спосіб життя.

Maxime du Camp. Souvenirs littéraires – М.Грушевський посилається на перший том двотомної праці близького приятеля Г.Флобера М. дю Кампа «Літературні сувеніри» (т. 1 – 1882 р., т. 2 – 1883 p.).

романом «Пані Боварі» – вперше цей роман був опублікований у 1856 р. у журналі «Revue de Paris», а окремою книжкою виданий у 1857 р. вже після успішного судового процесу з приводу моральності роману, про який М.Грушевський пише далі.

G. de Maupassant – Étude sur Gustave Flaubert – праця Гі де Мопассана «Етюди про Флобера» окремо була видана у 1884 р.

повинний бути з часом присвоєний і нашою літературою – вперше роман Г.Флобера «Мадам Боварі» українською мовою з’явився як перший том зібрання творів письменника у 1930 р.

«Витончене виховання» – у сучасних перекладах цей роман зветься «Виховання почуттів».

Bourget – Gustave Flaubert – йдеться про дослідження П.Бурже «Нариси сучасної психології» (1893), де значна увага приділена аналізові творчості Г.Флобера.

Александрійська філологічна школа – давньогрецька школа ІІІ–II ст. до н.е. Поети і вчені, які працювали в Александрійській бібліотеці, займалися текстологічним вивченням творів давньогрецьких письменників, поклавши початок науковій філології. Творчість представників цієї школи характеризувалася ускладненням поетичної мови.

на тлі євангельських подій – йдеться про онуку царя Ірода Іродіаду. З її іменем пов’язують історію смерті Іоанна Хрестителя. Її дочка Саломея так гарно танцювала перед правителем, що в нагороду він пообіцяв виконати будь-яке бажання. За намовою матері Саломея попросила голову Іоанна Хрестителя, і його скарав кат.

гелертерською ерудицією – від нім. Gelerter – учений-схоласт, людина, яка формально вчена, але відірвана від життя, практичної діяльності.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 155 – 160.