Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсі галицького виділу краєвого

Михайло Грушевський

На конкурсі галицького Виділу краєвого сього року наспіло всього 15 п’єс, але виключивши ті, що визначаються літературними прикметами, зістанемося при сімох, і про них скажемо кілька слів.

Перше місце щодо суцільності, ефективності й поетичності враження, на нашу думку, займає історична драма в п’яти діях «Ясні зорі» В.Чайченка. Історичного в сій драмі, правда, небагато: се відчував, мабуть, і автор, означивши, що діється се «у Царгороді часу минулого». Місце акції – гарем турецького баші; дійові особи – крім самого баші – його жінка Аміна, невільниця з Волині, як показується потім, козак-невільник Дмитро й його жінка Олена. З розмови невільників бачимо, що діється воно за часи Многогрішного й Дорошенка, але могло то діятись і в XVI, і в XVIII в., – ситуація занадто загальна.

Зміст драми такий: Аміна, улюблениця баші, нудиться гаремним життям, жадає вільного кохання. На той час з’являється при дворі баші новий невольник Дмитро; його остра вдача, незвичайні речі й краса звертають увагу знудженої Аміни. А Дмитро сей козак неабиякий: він вихований на класичній літературі, вчився в Київській академії, під козацьким убором його билося серце вражливе й чутливе до краси; він і в неволю попався тому, що їдучи степом з Січі додому, вдався в мрії:

Степи широкі,

Високе небо та пташки співочі,

Та сонце золоте – краса велика!..

Ту бачивши красу, про все забув,

І думав я про Грецію, про Рим –

Як гарно їх описують поети,

Що як то добре там, краса яка!

А в нас чи меншая краса хіба?

Чому ж ніхто і нашої не спише?

Якби списав, то краще би було,

Ніж у Вергілія, чи там у кого –

Та тільки що нема кому списати.

На такого приклонника й знавця краси не могла не зробити враження краса Аміни, хоч він і лишив на Вкраїні улюблену жінку. Аміна настановляє Дмитра садівником, а прикликавши до себе одного разу, вириває в нього признання, що її кохає, й віддається йому. Та серед того раювання несподівано в гарем прокрадається Дмитрова жінка – героїня Олена, що, перебравшись парубком, прибула до Царгорода з польськими послами й найшла свого Дмитра, аби його викрасти. Але хутко прийшлось їй переконатись, що Дмитро не радий її приходу, що його вже не тягне на Україну; причину вона вгадує зараз, але по хвилі розпуки починає енергічно промовляти Дмитрові до совісті, страхає його перспективою каяття за зраду:

Згадаєш ти свій рідний край тоді.

Усе згадаєш! Мов якая сила

До тих степів, лісів, зелених лук

Тебе потягне: степ дихне на тебе

Своїм диханням, і Дніпро старий

Мов зашумить порогами до тебе,

Квітки запахнуть рідні запашніше,

Аніж всі пишні бісурменські квіти;

Страшненною нудьгою занудьгуєш,

За піснею, що дома ти співав,

За рідними, що дома кинув ти…

Ти мов почуєш з Запорожа крик:

Сюди! до бою за народню волю!…

Дмитро опам’ятався і вночі умовляється тікати разом з нею. Але служниця Аміни, знавши руську бесіду, підслухала се все й переказала Аміні. Зависне чуття обіймає її; вона змовляється з служницею зловити втікачів. Так і стається; Аміна сама злорадно дає знати їм, що виходу нема; Дмитра з жінкою зловлено й ув’язнено.

Але зараз же в серці Аміни закрадається неясне спочатку каяття. Вона приходить в тюрму до в’язнів знущатись над ними, але слова Олени промовляють їй до чуття – вона признається, що й вона українка, а разом з тим відпадають і її заміри щодо пімсти. Дмитро з жінкою кличуть її тікати, але вона на те не здобувається: випускає їх та просить собі лише хрестика лишити. Вона перейнята чуттям наближення смерті, але думка про примирення з Христом усуває всякий страх.

Тим часом прибічник баші Халиль, що віддавна даремно освідчався Аміні зі своїм коханням, вислідивши, куди мала піти Аміна, спроваджує до в’язниці башу. Аміна заявляє, що вона вирікається ісламу, Халиль повідає про любов її до Дмитра, й Аміна гине під кинджалом баші, повторяючи слова невільничої молитви, що просить визволення «на тихі води, на ясні зорі».

П’єса визначається простою й симетричною конструкцією; акція розвивається з самих характерів, з психологічних мотивів, а не механічних інцидентів. При тім вложена вона в гарну, поетичну форму, а автор не забігає далеко в ліричні екскурси. Слабша сторона, на мою думку, лежить в самих характерах. Досить неприродною являється особа Аміни; вона українка, лише п’ятий рік в неволі, а коли виступає – бачимо в ній одаліску, цілком перейняту гаремним світоглядом, так що поводження й слова Дмитра її зражають, а вона навіть застановляється над таким питанням, чи можна любити невольника. Неприродним здається її розпитування в Дмитра про красу Вкраїни; сама вона при тім не зраджує нічим свого роду, аж доперва як Олена починає говорити за вітчину, видає свою тайну. Зауважу, що двічі спогади Олени про красу України виступають магічною силою в п’єсі – щодо Дмитра й Аміни, се також є вада архітектонічна.

Не конче вдався авторові й тип Дмитра. Такий козак – поет і аматор краси – міг трапитись в Січі XVII в., але все-таки типовим заступником її бути не може, й оповідання, як татари зловили його серед класичних мрій, може зробити скорше комічне враження. Вдача його – податлива, пасивна, і не надається типовому невольникові. Особливо сі ознаки виступають виразно поруч із енергічною, героїчною фігурою його жінки; треба признати, що сей тип героїні добре переведений в п’єсі. Другорядні персони, як баша, служниця, злодій Халиль трохи шаблонові. Далеко ліпша й типова фігура старого невольника українця Панаса, запеклого ворога бісурменського й «вічно незадоволеного раба».

Тому ж авторові належить комедія в IV діях «Нахмарило». Акція її переходить в Лівобічній Україні сучасній. Головною особою є Павло Левчук, інтелігент з шляхетської родини, що з ідеї став сільським учителем, а заразом культурним провідником села. Залюбившись в свою ученицю Марту Юрченківну, забирається він до шлюбу з нею, тільки не знає, як би до сього прихилити свого дядька, зруйнованого панка, перейнятого дуже високими шляхетськими поглядами. Дядько потребує грошей, і Павло устроює так, що громада має купити в нього дуже вигідно для себе грунти й спарцелювати; в сій справі старий Левчуков приїздить на село, а Павло користає з нагоди, щоб оповісти про свої заміри щодо шлюбу.

Як треба було сподіватись, Левчуков і чути не хоче за шлюб з «мужичкою»; грозиться позбавити Павла прав на спадок по собі (в дійсності дуже проблематичний), а коли Павло обстає – приходить до способу його змусити. Він заявляє Юрченкові, батькові нареченої, виборному від громади в справі купна землі, що не продасть землі інакше, тільки щоб Юрченко віддав доньку за іншого – за парубка Грицька Ківшенка. Юрченко попадає в тяжку колізію – з одного боку шкода громади, бо їй грунти потрібні страх, хоч на Амур іди без них, з другого – шкода дитину силувати; громадська ідея бере перевагу, й Юрченко умовляє доньку, а тій дівчині, також перейнятій громадською ідеєю, думка про громадську нужду вдаряє по нервах. До того ще й сам Грицько не хоче женитись з Мартою, бо любить іншу. Заходи Павла, щоб укоськати дядька, не помагають, але випадок розв’язує трудну ситуацію.

Левчуков, не продавши землі, шукає в кого-небудь позичити грошей і звертається до сільського жмикрута Кожуренка; але Павлові попали в руки папери дядька: він ними переконує Кожуренка, що Левчуков зруйнований чоловік і відбирає тим можливість позики; заразом пускає чутку, що селяни заходжуються купити землю деінде. Левчукову треба грошей і він нарешті мусить відступити від свого вимагання щодо Марти й сам запобігає селян, аби купно землі дійшло кінця. Перешкоди до шлюбу Павла з Мартою зникли, хмара перейшла.

Комедія здається мені сценічною, акція йде жваво. Левчуков і освічений москаль Тимоха представляють комічні фігури й дуже потішають собою справді читача; не один усміх будить і поважний воркотун-сторож; жвава наречена Грицькова теж оживляє акцію своїм амплуа «бой-дівчини». Головна вада п’єси, що розв’язується вона щасливим випадком, і то досить банальним, – що Павло перехоплює папери свого дядька. Не можемо згодитись з автором, що вимагає, аби роля Левчукова велася по-російськи: се вже ультрареалізм; ставши на сей грунт, мусимо ми, виводячи в історичних драмах поляків, давати їм ролі в польській мові, а нарешті можемо зажадати, щоб в «Дон-Карлосі» говорилось не по-якому, тільки по-гішпанському.

Типи, виведені в п’єсі, не нові, але, думаю, публіка буде бачити сю п’єсу з охотою задля її жвавості, комізму й кількох гарно змальованих ідеальних поступових фігур, що представляють ідею зближення інтелігенції з народом дорогою освіти.

Комедія в 4 діях «Торговля жемчугами» Григ[орія] Цеглинського заснована на анормальних обставинах, в яких стоять сучасні дівчата-відданиці в громаді т. зв. інтелігентній галицькій, являючись в ролі «жемчугів», виставлених на продаж і продаваних першому-ліпшому. Речником провідної гадки виступає одна з дівчат, менша Калитківна Ольга, учителька, що висловлює потребу, аби дівчата здобували собі незалежне становище в громаді своєю працею, а сміховинні події, що трапляються з її сестрою й подругою, дають їй можливість потягнути за собою й тих.

Автор виводить на сцену дві буржуазні родини: Калиток і Точок; кожда має відданицю й жениха, але тримаються в сій справі різної політики – Калитки удержують свого жениха, кандидата урядницького Бігунця вже х літ, ждучи, коли він буде іменований і ожениться; Точка хвалиться тим, що свому Головці, кандидату адвокацькому, нічого не дає й страхає Калиток, що їх жених, скоро дістане уряд, втіче. Так і сталося: Бігунець, іменований комісаром, уважає Калитківну вже невідповідною парою й присилає зараз лист, де виправдується волею батьків своїх.

Але Головка, зміркувавши, що Калитківна, не вважаючи на всі гроші, повидавані Бігунцеві, стоїть матеріально все-таки ліпше, як Точківна, переміняє курс: рекомендований Точкою Калитці для процесу проти Бігунця, освідчається з першою ж візитою Калитківні, і та згоджується. Та тут в справу мішається менша Калитківна, згадана Ольга: вона скористала з обставин, щоб намовити Точківну йти на практику учительську, а тепер хоче до того привести й свою старшу сестру, а заразом осоромити несовісних женихів.

За посередництвом сина Точки Леоніда, залюбленого в ній, розпочинає вона атак на Бігунця; Леонід, вступивши в веселе товариство Бігунцеве, своїми оповіданнями нищить його кредит по всіх шинках. Бігунець засипаний позвами вірителів, і в сей момент приступає до нього Головка з пропозицією оженитись з меншою Калитківною. Головка при тім має на оці, що марнотравного швагра легко можна було б сплатити з претензій на тестеву спадщину і самому зістатися повним власником Калитківського маєтку.

Бігунець пристає без намислу на сей проект, старі Калитки згоджуються, і Бігунець іде освідчатись, але Ольга направляє Бігунця в інший бік – до своєї старшої сестри Марії, його попередньої зарученої. Головка попробував сперечатись, але наостанку уступає й згоджується помінятись ролями: він посватає Ольгу, а Бігунець Марію. Тут приходить і розв’язка: дівчата дають добру відправу женихам, Марія згоджується з поглядами Ольги й її проектами, а Ольга приймає освідчення Леоніда.

Акція ведеться жваво, зав’язана, як бачимо, дотепно, але що виграє вона на жвавості, то, треба признати, програє на натуральності: особи порушуються трохи механічно, як маріонетки, занадто скоро виконуючи волю автора, а ціла акція через те прибирає трохи карикатурний характер, шарж. Можна зробити закиди також і деяким поодиноким частям: так Ольга вже має забагато промов на тему ненормальності сучасного становища дівчат і потреби для них самостійності; сі промови часом задовгі і визначаються сухим, проповідничим характером.

Фігура Леоніда не досить природна, занадто наївна, а його роля Валєнрода в товаристві Бігунця не конче в’яжеться з проповідничим запалом до моральної поправи Бігунця et consortes. Поводження Марії в сцені, де вона дає слово пристати до проекту Ольги, якби Головка її покинув, здається мені також ненатуральним. Може, було б добре змінити і заголовок, поставивши замість «жемчугів» (слово перське, уживане в російськім) загальноприйняте слово «перла». За всім тим п’єса, мені здається, буде йти з успіхом, деякі позиції справді комічні, декотрі постаті, як батьків, Головки, почасти й Бігунця, випали досить щасливо, а провідна гадка комедії заслугує признання.

З інших п’єс «Кандидат», комедія в трьох діях д-ра Як. Невестюка, може мати чи не найбільший успіх на сцені, бо переводить акцію серед сучасної галицької інтелігенції і бере цілком нову тему.

Адвокат Мекелита кандидує на посла до сойму і для агітації їздить по краю. Рівночасно знаходиться кілька кандидаток на паню меценасову. Родина панського управителя Страшинського, запросивши Мекелиту в гостину, сподівається при сій нагоді причарувати його одною з своїх доньок. З таким же заміром прибуває до Страшинських пані Козловська, удова: вона спекулює на політику, удає агітаторку в інтересах Мекелити й привозить з собою двох селян. Та з них один – Гарбар зараз же починає різати verba veritatis Мекелиті, що піддається впливові панської Капуї.

Не вважаючи на те, п. Козловська з своєю політикою цілком опановує меценаса й вириває вже в нього освідчення, але сю справу розбиває смілим атаком п. Страшинська, оголосивши п. Козловську зарученою за іншого аспіранта, а до того прилучається й Гарбар, що зражує політичні подвиги п. Козловської й, вичитавши добру науку меценасові, вириває його з панських покоїв та везе на агітацію по селах.

Автор мав на меті висміяти «заступників народу», показавши їх такими легкодухами, готовими до збочення з своєї політичної дороги на перший кив-морг якої-небудь добродійки, а в противність виставляє дійсного політика-селянина. Але сей контраст впадає в карикатуру – меценас з своїм ад’ютантом занадто вже легкодушні, і Гарбар попросту може глузувати з них, аж трохи дивно, що він все-таки уважає Мекелиту по тому всьому добрим матеріалом на посла: адже не поїде він його ад’ютантом і до сойму!

Далі, акція розтягнена побічними деталями, занадто багато дано місця лицянням до п. Козловської іншого аспіранта, – се все ослаблює суцільність та інтерес акції. З сих побічних щасливо зате випали сцени, де виступають боягуз учитель з паном Страшинським, що все бояться, як би не стягнути на себе гніву старости. Брак викінченості й суцільності легко об’яснити невправністю ще пера автора, що при тім показує місцями справжній талант.

«Беата і Гальшка», історична трагедія в 5 діях, обробляє ще раз звісну історію Гальшки Острозької. Переказувати її зміст для того нема потреби. Мушу зазначити, що взагалі ся тема, на мою думку, вибрана нещасливо – раз, що для так звісного й стільки раз обробленого сюжету треба особливого хисту, аби влити в давні міхи нового вина, а друге, що так пасивна цілком фігура, як Гальшка, ледве чи надається для центральної особи в трагедії. Поминаючи деякі подробиці (напр., анахронічний спосіб поводження осіб, неприродні речі, вложені в уста діячів; цілком модернізована мова; князь Слуцький чомусь зветься Слуком; сцена з стриями в львівськім монастирі здається мало природна і т. ін.), взагалі п’єса оброблена старанно, але на сцені, здається, виглядала б монотонно й нудно, особливо закінчення її розтягнено й усе йде в сумних тонах без якихось перемін.

Драма в 5 діях і 10 відмінах «Несамовиті» порушує незвичайно цікаву, хоч і не нову взагалі тему – боротьбу «батьків і дітей» в сфері селянській. На сей раз іде акція на грунті глухого гуцульського села. Гуцули темні, забрані в руки жидовою, спиячились; але школа виховала молоде покоління, перейняте громадською ідеєю, свідомістю про потребу освіти і підвигнення морального й матеріального своїх земляків. На чолі їх стоїть Микола Сівчуків, вихованець рільничої школи.

Молода громада згрупувалась й перейняла в свої руки провід села, вибрала з-помежи себе війта й раду, піднесла школу, заложила читальню, християнські крамниці, заходилась проти п’янства: село піднеслось до непізнання, але заразом піднялось і страшенне незадоволення проти «несамовитих» молодиків. Старі проводирі села зражені, що їх відперли молоді й хочуть їм розказувати; пригадують за «веселі» часи, коли так гарно в селі забавлялись, коли весілля тяглось від неділі до неділі, а на похоронних обідах цілий спадок по небіжчику пропивався; жид-орендар Манашко, легко зрозуміти, являється душею тієї опозиції; проти несамовитих підіймаються різні обвинувачення, що вони в Бога не вірують і т. ін.

Проти Миколи так під’юджують батьків, що вони хотять його проганяти, а батько його дівчини, колишній війт Курій, і слухати не хоче за такого зятя. Він проти волі дочки заручує її з немилим і береться готуватись до шлюбу. А тим часом орендар Манашко вигадує штуку: намовляє якогось нетягу, щоб підпалив церкву й під огонь вивабив Миколу. Миколу зловлено ніби на гарячім учинку, побито й ледве живого віддано до криміналу разом з деякими товаришами. Стара партія тріумфує – Курій знов війтом, і в раду увійшли його заступники, село знов ходить п’яне, школа упала, і Манашко може лише радіти. Сівчуки що пороздавали, що попропивали й зійшли на прошаків.

Курій справляє весілля, але донька його тікає й подається до міста, де в криміналі сидить Микола. Вона опізнюється: Микола вмер. Довідавшись се від його товариша, вона топиться, а зараз по тому нетяга-палій притаскав Манашка до міста, щоб викрити сю справу, не стерпівши своєї гризоти. Старій партії приходить край. Сівчуки не знають, де дітись від розпуки, довідавшись, що виреклись і прокляли невинного сина, а Курій коле себе ножем, дізнавшись про смерть доньки й Миколи.

Перша половина драми, що представляє нам ситуацію на селі й боротьбу двох партій, гарна й дуже цікава: гуцульська громада виступає реально й характерно; треба занотувати й мову з відданням місцевого колориту; акції властивої й тут нема, але вступним сценам можна се дарувати. Але потому (з сцени в коршмі, наприклад, ба навіть вже з другої дії взагалі) наступають поодинокі картинки, задля яких часом шкода й заслону підіймати: така 1-ша відслона третьої дії, де бачимо Миколу побитого в батьківський хаті; 3-тя відслона, де зовсім епізодично, лише для охарактеризування ситуації на селі виступає учитель з своїми клопотами про неохоту громади до посилання дітей до школи, відслона, де Микола умирає, а його товариш виголошує в просторонь довженну і тяжку, хоч і симпатичну промову на тему перемоги правди і т. ін.

Закінчення – смерть Курія – здається нам мелодраматичним, що ліпше б опустити. На нашу думку, в теперішній формі ся драма ледве чи могла би виставлятись, але її можна б переробити, позливавши ті дрібні сцени докупи, а й тепер в читанні, думаємо, була би вона досить цікава.

Історична драма в п’яти діях «Чураївна», як значиться на обкладці, взята з старої повісті кн[язя] Шаховського: «Маруся, малороссійская Сафо», обробляє звісну тему про отрую невірного Гриця. Маруся Чураївна, дівчина-поет, любить козака Гриця Бобренка, той її також, але під впливом матері зміняє свої симпатії, занедбує Марусю й починає лицятися до іншої дівчини. Ся переміна стається під час походу; даремно його земляк Кіндрат, сам закоханий в Марусі, для щастя Марусиного пробує його назад до Марусі привернути. Грицько завагався на час, але вплив матері робить своє. Тоді Маруся труїть його на вечорницях, а далі й себе.

Тема, отже, не нова; композиція п’єси слаба; з технічного боку передовсім унеможливлює виставу велике число відмін. Далі, є багато неприродного, натягненого: так нещасливою здається сцена з дітьми, що граються в війну, і несподівана лють Бобренчихи; такі декламації козаків на різні високі теми під час війни; малопотрібне виступлення Грицькового батька, аби дати синові нотацію, малоприродні розмови молодиць перед в’їздом Богдана у Київ і т. ін. Взагалі в п’єсі забагато декламації і мало акції; діячі все говорять і все про високі теми і високим стилем.

Щодо характерів, то характер Грицька вже занадто слабий, непостійний, улеглий всяким впливам; його поводження мало умотивоване психологією; напр., його запал до військової слави приходить зовсім несподівано, а вагання між Марусею й суперницею занадто вже неприродне.

В Марусі цілком слабо переведено психологічну характеристику, коли вона задумується отруїти Ірицька; взагалі закінчення не вдалось авторові цілковито. Що є в сій п’єсі гарного й примушує з утіхою читати, забуваючи всі ті архітектонічні вади й неприродності – се гарна поетична форма, ліричні уступи, часто зазначені чистою поезією. Доволі навести, напр., вступний монолог Марусі:

Ой як тут гарно, як тут гарно, Боже!

Чи знайдеться на всій землі широкій

Така країна гарна, як отся?

Чи, може, скрізь такі річки хороші

Й такі хороші верби кучеряві

Схилилися над води верховіттям?

Чи скрізь так любо сяє білолиций?

Як я люблю сидіти тут сама

Та любувать на Божеє створіння,

Тоді, як спить увесь хрещений люд,

Тоді, як скрізь панує Божа тиша.

Як легко дихати мені тоді,

Як хочеться тоді молитись Богу.

А іноді стає так якось дивно:

Відразу сльози виступлять на очі,

Так смутно стане, і чого – не знаю.

Чи то того, що прийде час колись,

Як я краси тієї не побачу,

Чи то за тими, що в могилах сплять

І не побачуть тих пишнот ніколи,

Чи то за тими, що в такій красі

Живуть не знаючи хвилини щастя –

Не знаю…

Нарешті цікаве освітлення, яке дається козаччині: дійові особи дивляться на війну, як на malum necessarium, постають проти лютості, та все те пригадує більш деякі сучасні напрямки в історіографічній літературі, ніж гармоніює з настроєм тих часів, тим більше, що сей мотив переводиться вже занадто сильно.

Примітки

Перша публікація: Зоря. – 1896. – № 5. – С. 95 – 98.

Подається за першодруком.

Цю рецензію М.Грушевський написав на замовлення «Зорі» як член конкурсної комісії. Часопис також опублікував враження іншого члена комісії – Євгена Олесницького (№ 8, с. 157 – 159), який повністю погодився з оцінкою відзначених М. Грушевським творів.

конкурсі галицького Виділу краєвого – 27 лютого 1895 р. «Виділом краєвим Королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським» був оголошений конкурс на «оригінальні руські твори сценічні». Через рік, 27 лютого 1896 р., на засіданні Виділу ухвалили першою премією в сумі 250 золотих ринських нагородити драму Б.Грінченка «Ясні зорі», другою (200 злр.) – водевіль того ж автора «Нахмарило», третьою (150 злр.) – комедію в 4-х діях Г.Цеглинського «Торговля жемчугами», четвертою (150 злр.) – комедію Я.Невестюка «Кандидат».

Коротка звістка про це друкувалася в «Зорі» (№ 4, с. 80), офіційне детальніше повідомлення – у № 7, с. 140. Твори на конкурс подавали анонімно, а після ухвали Виділу було розкрите тільки авторство переможців. Статті М.Грушевського та Є.Олесницького з’явилися вже після оголошення результатів конкурсу, однак і в них назване авторство лише творів-переможців, решта п’єс у цих статтях аналізуються як анонімні.

історична драма в п’яти діях «Ясні зорі» Б.Грінченка – перший драматичний твір Б.Грінченка, створений 1894 р. Після перемоги на конкурсі, про який ідеться, п’єса була поставлена у Львові, а також видана у 1897 р. окремим виданням.

турецького баші – баша (паша) – титул цивільних і військових сановників у Османській імперії.

…за часи Многогрішного й Дорошенка… – тобто в другій пол. 1660-х – першій пол. 1670-х років. Д.Многогрішний був гетьманом Лівобережної України у 1668 – 1672 pp., П.Дорошенко – гетьманом Правобережної України у 1665 – 1676 pp. На умовність історизму п’єси вказував також О.Маковей:

«Сі тихі води і ясні зорі у веселім краю між хрещеним народом – се ідеали невільників не тілько у турецькій неволі, але і всяких невільників щоденного сірого життя» [Маковей О. Новини нашої літератури // ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 6. – С. 29].

вчився в Київській академії – тобто в Києво-Могилянській академії – першому вищому навчальному закладі України.

комедія в IV діях «Нахмарило» – твір вийшов друком у Львові 1897 р. Відомо, що Б.Грінченко згодом переробив текст цієї комедії, і в другому варіанті «Нахмарило» (паралельна назва «Дядькові примхи»), крім деяких текстових фрагментів, змінені також імена дійових осіб: Левчуков – на Шевцов, Марта – на Марися, Юрченко – на Данченко тощо.

П’єса була поставлена на сцені, однак уже в 1898 р. тогочасний режисер Руського народного театру у Львові Лев Лопатинський свідчив, що комедія ця не має особливого успіху і тримається в репертуарі «тілько силою новості», як премійований твір [цит. за рецензією: Маковей О. Новини нашої літератури… – С. 34].

спарцелювати – поділити, роздати земельні наділи (від нім. parzelle – дрібна земельна ділянка).

в «Дон-Карлосі» – йдеться про соціально-філософську трагедію Ф.Шіллера «Дон Карлос». Цей приклад, мабуть, видався М.Грушевському особливо виразним, позаяк події п’єси відбуваються в Іспанії, твір написаний німецькою мовою, а на українську його пробував перекладати саме Б.Грінченко (цей переклад він не завершив. Див.: Погрібний А. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX–початку XX ст. – К., 1990. – С. 196).

роля Валєнрода – вислів автор тут вжив в іронічному значенні. Йдеться про героя поеми А.Міцкевича «Конрад Валленрод» (1828), який, подібно до багатьох інших літературних персонажів великого польського поета, жертвує собою в ім’я шляхетної мети – свободи рідного народу. Однак, оскільки ворожа потуга значно переважає, цю боротьбу він не веде відкрито, а підступом проникає в табір ворогів, і таким чином завдає їм більшої шкоди. Звідси виник термін «валленродизм» на означення патріотичного подвигу шляхом підступу.

провідна гадка комедії заслугує признання – зрештою, цей твір був удостоєний однієї з нагород конкурсу. Після появи друком цієї аналітичної статті М.Грушевського в тому ж часописі незабаром була вміщена в скороченому вигляді відповідь директора руської гімназії в Перемишлі Г.Цеглинського, автора комедії «Торговля жемчугами». Наводимо цей текст (Зоря. – 1896. – № 8. – С. 159).

Відповідь проф. М.Грушевському

…Заміт неприродності – надто сміливий. Я радо б повів д. рецензента в ту сферу життя, з котрої зображені мої дійові лиця, та показав йому моїх живих героїв, а він пізнав би, що зовсім природне те, що нині зове неприродним. То ж саме дотичить заміту щодо карикатурності та шаржу. Карикатурність можлива в житті, але неможлива в творі артистичнім. Вірним копіюванням життя, так як оно є, різновидне, буйне, густо-часто драстичне, погане, збудив би ся не інтерес до нього, але відраза; проте автор зачирає з багатого джерела лиш те, що згідне з його артистичним почуванням. Нераз аж важко опертися, а поминати треба для самої артистичної міри. До того приходить ще одна обставина, надто важна, щоб її поминати мовчки: комедіописатель пише о живих для живих, а як каже Вольтер, лиш мертвим належиться цілковита правда, – живим людям взгляди.

Щодо заміту доктринерства, чи там провідного тону на тему ненормального становища наших жінок, то річ в моїм творі маєся так. Хто згодиться з моїми думками щодо нинішнього життя жіночого, – після мене і мого твору: невільного, закріпощеного від дитини до кінця життя (на се все наводить комедія відповідні типи: Марійка, Анночка, обі замужні жінки Юлія, Теодора), тому й моя віроісповідь в устах героїні Ольги не буде скучна або задовга; противно він відчує в ній душу і ціль автора, і певно, коли не одушевиться нею, то бодай яко найгарячішу і остаточну ціль його пісні пошанує. Хто ж не згідний, тому й половина її стане скучна та зайва. Се вже треба простити авторові, що річ становлячу грясть і ціль його душевних бажань зображатиме і освітлювати залюбки ясніше, чим річ, що становить лише фон та тінь його образу, котрі збуває нераз лиш кількома рисками.

Вкінці ще одно слово щодо назви «жемчуги», котре радить д. Грушевський змінити, бо оно перське та й до того в російськім уживане. Поминувши, що се слово, яко чуже, умисне дібране для цілей комедії, щоб більш віддаленим тропом закрити драстичність «торговлі», – але що за рація відкидати слово, маюче у нас горожанство літературне тільки тому, що оно в Росії уживане? Бо якби на те прийшло, то задля Росії мусили би ми позбуватися багато наших слів, а навіть самої назви «Русь», бо також чуже і Росією загарбане.

Григорій Цеглинський

піддається впливові панської Капуї – Капуя – древнє місто в Кампанії, на півдні Італії. За багатством і значенням посідало важливе місце в давньому світі. Жителі Капуї були відомі своєю розніженістю, тому назва міста стала загальником для означення зовнішніх умов розкоші, які поступово й непомітно розслабляють дух.

звісну історію Гальшки Острозької – Ельжбета-Гальшка Острозька (1539–1582) – представниця князівського роду українських магнатів. Батько її помер ще до народження дочки, залишивши великі маєтності. Уже в 13 років Гальшка стала бажаною нареченою для представників багатьох феодальних родів.

У інтригах навколо одруження Гальшки брали участь її дядько Василь-Констянтин Острозький, мати Беата Костелецька, король Сигізмунд-Август. Князь В.-К. Острозький підтримував кандидатуру родича князів Острозьких Дмитра Сангушка, що походив з роду Ольгердовичів та належав до адміністрації Великого князівства Литовського. У1552 р. Д.Сангушко посватався до Гальшки. Її мати спочатку підтримувала цей шлюб, проте король Сигізмунд-Август був проти такого поєднання двох магнатських родів, і під його впливом Беата змінила свою думку.

В.-К. Острозький разом із Д.Сангушком збройним чином зайняли Острог і, всупереч волі Беати, у вересні 1553-го Гальшка обвінчалася з молодим князем в Богоявленській церкві. Беата написала скаргу королю, і суд виніс суворий вирок: Дмитра присудили до позбавлення честі, маєтностей та життя, а дядько Гальшки втратив опікунські права над нею. Д.Сангушко з Гальшкою покинули Острог і рятувалися втечею в Чехію, прямуючи до Рудицького замку, який був у володінні тестя В.-К. Острозького Яна Тарнавського.

За втікачами вирушив збройний загін на чолі з Мартином Зборовським, який також був претендентом на руку Гальшки. Сангушка захопили, в місті Яромір він був убитий. М.Зборовський відвіз молоду вдову до матері. Після цього з примусу короля Гальшку видали заміж за вдівця, старого графа Лукаша Гурку.

Проте мати княгині не погодилася з вибором короля і видала дочку за князя Семена Слуцького, який разом з Гальшкою втік у львівський домініканський монастир, де відбулося їхнє вінчання. Але навіть після цього Гурка не відмовився від претензій на Гальшку, після збройної облоги монастиря захопив її та відвіз у свій замок у Шамотулах.

Гальшка не підкорилася своєму чоловікові, за що була жорстоко покарана. Її замкнули в башті замку, де вона провела 14 років у повній ізоляції від зовнішнього світу. Люди називали Гальшку «чорною княгинею», оскільки вона постійно носила жалобний одяг. Лише після смерті чоловіка Гальшка переїхала до Дубно, а потім до Острога, де й прожила до смерті.

стільки раз обробленого сюжету – драматична історія острозької князівни справді не раз була предметом і художніх творів, і історичних праць. Певним підсумком на тому етапі стало видання польського дослідника: Deiches E. Halszka z Ostroga w dramacie і historyi. – Kraków, 1891; з окремих найвідоміших на той час творів назвемо працю В.С.Соловйова «Княжна острожская» (М., 1887); а також історичне оповідання І.Шараневича «Гальшка княгиня Острожска» (Львів, 1880) [за цю інформацію дякуємо п. Петрові Кралюку].

з старої повісті кн[язя] Шаховського: «Маруся, малороссійская Сафо» – йдеться про драму російського письменника і театрального діяча О.Шаховського про Марусю Чурай, легендарну українську народну поетесу, їй приписують авторство пісень «Ой, не ходи, Грицю…», «Засвіт встали козаченьки…» Колізія, відображена в першій пісні (про отруєння дівчиною коханого парубка за його зраду), слугувала для багатьох письменників основою сюжету творів про Марусю Чурай.

перед в’їздом Богдана у Київ… – тобто на початку січня 1649 p., коли Б.Хмельницький на чолі переможного війська прибув до Києва. Тут збуджений натовп і православне духовенство вітали його як героя, який звільнив свій народ від польського рабства.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 249 – 256.