4. Історія міста

Михайло Грушевський

Нахідки кам’яного знаряддя в Звенигороді й на грунтах його показують, що місцевість ся була залюднена вже в часи неолітичної культури, себто в часи, значно раніші від перших історичних звісток про сі краї. В такі далекі часи ми заглиблятись не можемо, констатуємо лише факти. Так само констатуємо, що сліди залюднення маємо із перших віків нашої ери (римські монети й деякі характерні предмети тодішньої культури, як фібули), при тім мусимо звернути увагу на те, що і саме положення Звенигорода дає привід догадуватись про заснування сієї осади в дуже ранні часи.

Сучасна археологія констатувала для городів – замків часів князівсько-дружинних як тип – положення на крутій горі або розі, і в замчищах, положених на рівнині, часто на мочарах рада бачити сліди давніших осад. Звенигород, положений на острові серед багнистих мочарів Білки, на цілком незначнім підвищенні, власне відповідає типу сих городищ, і може вказувати на давніші часи свого заснування. Ми, одначе, не будемо знову-таки застановлятись над тими давнішими часами, бо не маємо з них ніяких детальніших відомостей про Звенигород, і переходимо до князівсько-дружинних часів нашої історії.

Як відомо, перша історична звістка про Звенигород належить до другої половини XI в. (під 1086 р. в Лаврент[іївській] літоп[исі], під 1087 в Іпатській), і лежить він на території, що в XI в. виступає з іменем «Червенських городів». Етнографічним підкладом сієї території, опираючись на словах Початкової літописі, що дуліби жили по Бугу (Іпат., с. 7), з певною правдоподібністю можна уважати дулібів. Назва Червенських городів (що вперше виступає під р. 1018 (Іпат., с. 101) вказує, очевидно, на якусь політичну організацію в сім краю, одначе – як рання ся організація, чи була вона витвором самого дулібського народного життя, чи витворилась уже впливом князівсько-дружинного устрою – годі про се сказати, бо се питання взагалі зістається неясним. Як відомо, в звістці Масуді про державу Валинана багато істориків бачать державу волинську – дулібську; в сю державу мусили б входити і дулібські західні округи, пізніше обняті назвою Червенських городів. Як ні – то сполучення сих округів в якусь політичну цілість могло бути наслідком прилучення їх до Київської держави з її князівсько-дружинним устроєм, що, мабуть, наступило уже з кінцем IX в. (див. мою «Історію України-Руси», І, 262 – 263).

Найраніше виступають з-поміж сих Червенських городів Червень і Перемишль, потім Белз, але в склад їх, очевидно, входили і ті «ины городы», що 981 р. привернув наново до Києва Володимир. Не може бути найменшої непевності після сказаного вище про стародавність Звенигорода, що й він був в числі сих «інших городів». Аж до середини ХІІІ в. на верхнім Побужжі між Перемишлем і Бузьком ми не бачимо, властиво, ніякого визначнішого міста, окрім Звенигорода, і є повна правдоподібність думати, що він вже під час прилучення сієї території до Київської держави належав до видатніших пунктів між тими «іншими городами», що уважали своїм політичним центром десь у X в. Червень.

В наших історичних джерелах Звенигород в ролі політичного центру виступає, і то лише на короткий час, – в оповіданні про боротьбу синів Володаря; оповідання се переховалося у Длугоша, в джерелі, отже, досить каламутнім, але не має ознак непевності, тож справедливо приймається істориками. В сім оповіданні Звенигород виступає як столиця меншого Володаревича – Володимирка, тимчасом як старший – Ростислав бере Перемишль. Таким чином Звенигород виступає політичним центром Галицького Побужжя – аж до волинських границь (що обіймали й пізнішу землю Белзьку). Але дуже правдоподібно, що в такій ролі Звенигород виступав уже й перед тим. Ми знаємо поділ галицьких волостей між Володарем і Васильком, по смерті старшого їх брата – Рюрика; Володар – старший, сидів в Перемишлі й, очевидно, володів Галицьким Побужжям і Посянщиною, Василько – менший, сидів в Теребовлі й володів – очевидно – Галицьким Подністров’ям.

Нема причин думати, щоб до смерті Рюрика Василько зіставався без волості; Рюрик сидів в Перемишлі, один з його братів менших – в Теребовлі, а другий? – дуже правдоподібно, що в Звенигороді (я припустив би, що то був Володар і по смерті Рюрика сполучив в своїх руках обидві волості). Але се буде гіпотеза; констатувати ж можемо таку ролю Звенигорода лише для часу від смерті Володаря. Але само виступлення Звенигорода під р. 1087, як місто, куди вибрався Ярополк, чи то в гостину, чи – що правдоподібніше – походом, в усякім разі вказує на якусь визначнішу ролю сього міста тоді, хоч би припустім, і не мав він ще в той час свого осібного князя.

Тут ми задержимось, щоб висловити деякі гадки, властиво – здогади щодо Звенигорода. Ми бачили, що ся осада сягає часів дуже давніх. Положена на великім шляху галицько-волинськім, на вододілі двох басейнів, могла вона розростися до значного міста. Коли війни князівсько-дружинних часів виробили нову тактику і способи укріплень, пробувано помогти обороні Звенигорода тим замком коло Підгородища, укріпленим відповідно новим вимогам, але він стояв задалеко. По старій пам’яті, інерцією, значення Звенигорода держалось, і він ще довго служив політичним центром, але нові вимоги давали себе відчувати, він не сповняв свого призначення – оборони того шляху, і нарешті його заступлено новим оборонним замком, заложеним в сусідстві на високім шпилю, що й перейняв потім зовсім значення Звенигорода, – Львовом.

Але все се лише здогади, вернімось до фактів. Політичне й воєнне значення Звенигорода держиться аж до другої половини XII в. Бувши якийсь час столицею Володимирка, Звенигород, здається, став потім столицею волості, виділеної Володимирком для Ростиславового сина Івана, коли Ростислав помер і Володимирко, сполучивши в своїх руках всі галицькі волості, заложив нову столицю в серединнім Галичі. Повстання проти Володимирка галичан, що покликали до себе князем Івана з Звенигорода (Іпат., с. 226), позбавило Звенигород значення столиці: Іван мусив тікати з Галичини, і Звенигород увійшов в ряди галицьких провінціальних міст. В р. 1146 сидів тут Володимирків воєвода Іван Халдеєвич, що відбився від військ, висланих Всеволодом київським; сей епізод цікавий між іншим тим, що говорить про укріплення – «острог» міста (Іпат., с. 228).

До свого колишнього столичного значення вертається Звенигород – і то знову лише на короткий час – доперва на початку XIII в.: брати Ігоревичі, покликані галичанами по смерті Романа, поділили між собою галицькі волості так, що Роман взяв Звенигород (притім Звенигород виступає на другім місці між галицькими волостями, вище Перемишля і Теребовлі, – Іпат., с. 484). По кривавій бані, заданій Ігоревичами галицьким боярам, боярські недобитки виставили проти них Романовичів, попертих уграми. Звенигородці, одначе, стояли міцно за свого князя і піддались уграм, як ми бачили, доперва, як ті полонили його. З тим кінчиться назавсіди столична роля Звенигорода. Одначе він ще грає визначну ролю між галицькими містами: Мстислав в 1221 p., хотячи боярському проводирю Судиславу показати свою ласку і «честь велику», дає йому Звенигород держати (Іпат., с. 493). Востаннє виступає він перед Батиєвим походом, як міцний город, де Михайло Всеволодович з уграми відбився від Данила (Іпат., с. 517).

По сім Звенигород зникає; не згадує за нього більш Галицько-Волинська літопись в XIII в., не виступає він і в оповіданнях про походи Казимира на Русь, його місце заступає Львів, що вперше виступає в оповіданні про події 1250-х років. Таке нагле замовчання Звенигорода об’ясняли тим, що його зруйнували татари (Ільницький, op. c[it.], с. 20); се було б дуже правдоподібне об’яснення, коли б можна було думати, що зруйнування такого визначного міста, як Звенигород, могло бути замовчане в літописі, а то трудно. Приходиться думати, що причина упадку Звенигорода була інша, і я вертаюсь до висловленої вище думки – про невідповідне положення Звенигорода як на той час.

Коли для історії залюднення починається новий багатий матеріал в формі актів гродських і земських – в серед[ині] XV в., виступає й Звенигород, але вже як цілком звичайне село, воно належить трьом братам: Яну, Юрію і Станіславу de Chodorowstaw [Akta Grodzkie і Ziemskie, XV, p. 422.] і виступає під назвою Zvynnigrod, Szvyngrod, Vynigrod, Zwyngrod, і дуже часто. – Zmygrod [Akta Grodzkie і Ziemskie, т. XIV і XV, див. покажчики, Sub vocibus, що Zmygrod означає Звенигород, видно з того, що сі назви міняються, – напр.: XV, p. 422, 462, также з імен державців.]. Ходороставські звичайно звуться державцями (tenutarii) [Ibid., т. XIV, p., 92; XV, p. 70, 272.], се наводить гадку, що Звенигород був королівщиною. Згадується в Звенигороді й священик (pop – під р. 1443) [[Akta Grodzkie і Ziemskie], XVI, p. 96.]. В процесах дуже часто фігурує Звенигородський став, запродуваний львівським міщанам. В однім документі виступає мито (theloneum), що вибирає в Звенигороді вдова по Станіславу [[Akta Grodzkie і Ziemskie], XV, p. 462.]. Цікаво, що в вотивній написі 1705 р. Кощаковського (див. нижче) Звенигород зветься «градом»: чи се стара традиція про його колишнє значення, чи наслідок того, що був він містечком, – на разі сказати не вмію.

Примітки

Нахідки кам’яного знаряддя в Звенигороді й на грунтах його показують, що місцевість ся була залюднена вже в часи неолітичної культури… – археологічні дослідження, проведені в Звенигороді вже після написання М.Грушевським коментованої праці, засвідчили, що перше заселення його сьогоднішньої території відбулось у період пізнього палеоліту, тобто 40 – 10 тисячоліть тому, коли тутешні терени були вже заселені людиною сучасного типу – неоантропом. Зі Звенигорода походять дві крем’яних скребачки та один різець цього часу, які наш видатний співвітчизник Ю.Полянський відносить до мадленської доби, див.: Polanskyj G. Rekonstruktion der geographischen Verhältnisse des Jungpäläolithikums der podolisch-bessarabischen Provinz. – Lemberg, 1935. – S. 19 – 20; Пастернак Я. Археологія України. – Торонто, 1961. – С. 83 – 84.

… сліди залюднення маємо із перших віків нашої ери (римські монети й деякі характерні предмети тодішньої культури, як фібули)… – тут М.Грушевський має на увазі пізньоримський період, з якого у Звенигороді відоме тілопальне урнове поховання, яке приписують представникові германського племені вандалів, див.: Antoniewicz W. Archeologia Polski. – Warszawa, 1928. – S. 142. – Tabl. XXXIV, 12. Фаховий рисунок бронзової фібули-застібки із Звенигорода, яка датується І – II ст. нашої ери і яка тривалий час зберігалась у музеї НТШ у Львові, наводить Я.Пастернак у своїй фундаментальній праці, див.: Пастернак Я. Археологія України. – Торонто, 1961. – С. 435, 491 (рис).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 398 – 402.