Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Археологія / [Рец.] Русские древности в памятниках искусства

[Рец.] Русские древности в памятниках искусства

Михайло Грушевський

Издаваемые графом И.Толстым и Н.Кондаковым, Выпуск IV: христианские древности Крыма, Кавказа и Киева, СПб., 1891, ст. 176, вел. 8°

Те ж – выпуск V: Курганные древности и клады домонгольского периода, СПб., 1897, ст. 163+ІІ

Те ж – выпуск VI: Памятники Владимира, Новгорода И Пскова, СПб., 1899, ст. 186+VIII

Византийские эмали, собрание А.В.Звенигородского. История и памятники византийской эмали, сочинение Н.Кондакова, ст. VII+394+28 табл. 4° (вийшло в 1892 р.)

Русские клады. Исследование древностей великокняжеского периода Н.Кондакова, Т. I, СПб., 1896, ст. 214+20 табл. 4°

Н.П.Кондаков. О научных задачах истории древнерусского искусства ("Памятники древней письменности в искусстве", кн. 132), СПб., 1899, ст. 1-47

Історія староруської штуки – річ зовсім нова. Давніше, що появлялося в сій сфері – се були або зовсім дилетантські речі, або монографійки, присвячені одиночним явищам, предметам, а й таких було дуже небагато. Праці з ширшим закроєм починають появлятися, властиво, від 70-х років тільки. Така була студія (в формі критичної статті) староруського рукописного орнаменту, зроблена Буслаєвим (1879), ще важніша й цінніша – монографія пок[ійного] Лашкарьова (1874–1878) про київські церкви, що стала підвалиною в студіях староруської архітектури – галузі староруської штуки, що, з огляду на самий характер своїх пам’яток, перше від усіх була науково оброблена, хоч і досі не обійняла всього матеріалу. Пізніше появляються ще дві праці, також широко і систематично зачеркнені, але менш важні по своїм результатам – монументальне видання київських монет Толстого (1882) – праця дуже важна, але для історії староруської штуки тільки дальшого значіння, і прекрасна збірка орнаментів Стасова (1884–1887), але без заповідженої, а й по сей час не зробленої розвідки автора.

З кінця [18]80-х років починає свою незвичайно важну й многосторонню діяльність в сій сфері Никодим Кондаков, професор Одеського, потім Петербурзького університету. Свої студії він розпочав від історії візантійської штуки (Історія візантійської штуки на підставі мініатюр, Царгородські церкви, й т. ін.), потім перейшов до студій над її східною галузею – штукою грузинсько-вірменською (ряд статей, викликаних в значній часті Тифліським археологічним з'їздом 1881 р. і почасти зібраних у книзі «Статьи по истории и древностям Грузии», 1887). Від сих студій переходить він, як я сказав – з кінцем 80-х pp., до студій над староруськими пам’ятками: в 1888 р. в «Записках» Петербурзького археологічного товариства появилася його розвідка «О фресках лестниц Киево-Софийского собора», що зазначила зворот у студіях автора до пам’яток староруських (властиво, території Європейської Росії).

Попередні студії д[обродія] Кондакова якнайліпше приготували його до праць коло староруської штуки: візантійська штука була одним з найважніших чинників в її розвої, а студії над грузинсько-вірменською штукою, що розвивалася в аналогічних обставинах, як і руська – під сполученими впливами штуки візантійської й орієнтальної – могли якнайліпше вияснити характер і способи мішання й сполучення сих елементів, що мало місце, з деякими відмінами, і в Давній Русі. Коли додати ще широке ознайомлення д[обродія] Кондакова з західною романською штукою, а также обставину, що, займаючи місце кустоша «середньовічних колекцій» Ермітажу – м[іж] і[ншим] найліпшої й найбагатшої збірки предметів староруської штуки, він мав під очима найважніші колекції її, то ми зрозуміємо, що д[обродій] Кондаков мав все для успішних студій над староруською штукою, а його наукові здібності дали йому спромогу дійти в них до дуже важних результатів і зробили його праці підвалиною науки староруської штуки.

Уже згадана студія д[обродія] Кондакова про фрески софійських сходів була важною вкладкою в літературу київських пам’яток, бо не вважаючи на великі прогалини в сих фресках, вказала одноцільний план у них, а то опись новорічних царгородських забав і церемоній, і поставила об’яснення їх тем на вповні науковий грунт. Стаття ся позбавила всякого значіння всю попередню літературу сих фресок, а заразом, як висловилися ученики д[обродія] Кондакова в своїй монографії про мозаїки й фрески св[ятої] Софії – «в багатьох точках вповні вичерпала інтерес фресок» (Айналов и Редин, «Киево-Софийский собор…», с. 102).

Тоді ж д[обродій] Кондаков у спілці з звісним видавцем монографій про київські й новгородські монети Ів. Толстим задумав дуже важну публікацію про пам’ятки штуки з території Росії п[ід] з[аголовком] «Русские древности в памятниках искусства». Перший випуск вийшов в 1889 р. і розійшовся відразу, так що зараз треба було дати другий наклад, а й сей другий наклад розійшовся за кілька років і скоро став бібліографічною рідкістю, як і другий, виданий в 1889 році (тепер заповіджені нові видання їх). Причиною такої зовсім незвичайної популярності сього видання був з одного боку – дуже привабний зверхній вигляд видання, маса рисунків, переважно (особливо в перших випусках) дуже добре виконаних, а другого – дуже низька ціна. Завдяки сьому видання (слідом переложене й на французьку мову – перші випуски) широко розійшлося поза тісними кругами спеціалістів в ширшій публіці, популяризуючи багатий, зведений в нім науковий матеріал, а також і важні спостереження та загальні виводи автора, котрими се видання, при деяких слабших сторонах, взагалі досить багате.

До слабших сторін, про котрі я згадав, належить передовсім неясність і непевність самого плану.

Автор в передмові до першої книжки виходив зі становища, що

«старинності Росії творять одну цілість, бо в них історично сформувалася народна штука, що не досягаючи індивідуальності в творчості, жиє традицією, й зв’язуючи різноплеменні форми побуту хліборобського і кочівничого, міського й сільського, розкриває перед нами загальну, неперервану спадщинність (преемственность)».

Ціллю праці автор ставить: представити історичне сформування й розвій староруської штуки в докладних рисунках артистичних пам’яток руської старини.

Але тут є багато неясності й основних непорозумінь. Насамперед автор не поясняв, що він розуміє під «руською» або «староруською штукою». Аж тепер, коли вийшли його остатні праці: VI вип[уск] «Рус[ских] древностей» і стаття «О научных задачах» знаємо ми се: студії автора ведуть до висвітлення початків великоросійської, або ще тісніше – суздальсько-московської штуки. Розуміється, автор мав право вибрати собі таку мету дослідів, нема що казати; але при тім, як-то часто буває в науці російській (а і взагалі в суспільностях з сильно розвиненою державною централізацією), він, очевидно, несвідомо для себе мішає поняття етнографічне (старинності, що служать до висвітлення великоросійської штуки) і поняття політичне – старинності з території теперішньої Росії.

Тільки зрозумівши се основне непорозуміння, зміркуємо, чому автор, н[а]пр[иклад], так багато місця дав старинностям грузинсько-вірменським, котрих зв’язок з великоросійською штукою дуже проблематичний, а в усякім разі – дуже незначний, чому трактує рівнорядно штуку античну й т. зв. скитсько-сарматську Чорноморського побережжя – з суздальською XII–XIII в., або чому так багато дає місця т. зв. готському стилю, хоч якраз підносить, що не можна вказати ніякої стичності його з штукою староруською: очевидно, сі всі партії зроблені у нього зі становища територіального – що всі сі культури розвивалися на території теперішньої Росії.

З другого боку, виходячи з етнографічного становища автора, натрапимо на деякі несподіванки. І так в остатніх своїх працях, дійшовши нарешті до штуки великоруської, він так висловляє свій принципіальний погляд на неї:

«Руська штука має не тільки оригінальний артистичний тип, але дає визначне історичне явище, сотворене роботою великоруського народу при участі ряду іноплеменних і східних народностей, покликаних сим (великоруським) народом до державного життя і артистичної діяльності» («Рус[ские] д[ревности»], VI, с. 3 – «О научных задачах», с. 2),

а на іншім місці (VI, сі) поясняє:

«Майже одинокий (?!) в своїм культурнім значінні Київ завдячав, очевидно, своє значіння стільки ж політичній ролі, скільки й позиції – передового руського міста на західнім (?!) краї, куди приливала для роботи й обміну східна й західна культура. На місце (?) Києва в Суздальськім краї з’явилося більш як десять міст, що багатіли торгівлею й промислами, і край се був центральним, де культура розвинулася власними силами народу».

Такий Standpunkt [така позиція] мусить здивувати кождого, трохи ознайомленого з історичною еволюцією Східної Європи. Чи Подніпрянська Україна X–XII в. не була таким же «центром, де культура розвинулася власними силами народу», і де Київ не був одиноким, а один «з більш як десяти міст, що багатіли торгівлею й промислами» (пригадати собі хоч би такий другорядний Канів з невичерпаними скарбами Княжої гори!). І де ж поділося значіння в еволюції великоруської штуки, штуки української, що передавала її змодифіковані вже на руськім грунті елементи штуки східної й візантійської? Чому в сформуванні великоруської штуки згадано співділання тих іноплеменних (фінських?) і орієнтальних народів, «покликаних ним (а може, й не ним, тільки Київською державою, утвором українсько-руської народності?) до державного й культурного життя, а зовсім промовчано значіння культурної роботи українсько-руських племен?

Поруч таких неясностей і непорозумінь і самім плані видання треба піднести значні хиби і в його переведенні. Матеріал трактовано дуже нерівномірно: автор має улюблені партії, де він спиняється ширше й довше, і знов інші – які він збуває якнайлегше або й зовсім поминає. Його курс зближається, властиво, до серії епізодів з історії штуки на території Росії, і хто зна, чи не було б ліпше, якби він, не силкуючися на загальний курс (може, для такого загального курсу й час ще не наспів), дав натомість збірник монографій; принаймні, як-то ще будемо бачити нижче, його монографічні роботи стоять з кождого погляду вище від сього загального, ніби на широку публіку обчисленого курсу.

Ясності, прозорості, консеквентної систематичності викладу, яких мусимо жадати від такого курсу, ми також в нім не знаходимо. Суха аналітична опись, що часом переходить в просте каталогування предметів, виступає часом на перший план й забирає значні частини праці, знуджуючи читача своїми деталями, серед котрих губиться всяка синтеза досліду. Автор не в’яжеться дуже предметом і залюбки відбігає від речі задля якої-небудь інтересної подробиці або аналогії; часто вводить він також у свій виклад екскурси історичного характеру, слабо зроблені і слабо з властивим предметом досліду зв’язані.

Уклад праці класично-примітивний; автор не знає ні глав, ні якихось розділів; переходів від одної часті до другої, від одного предмета до другого (хоч би й зовсім осібного, далекого) дуже часто зовсім не уживає; взагалі якихось загальних поглядів, виводів, сумувань дає мінімально, хіба десь принагідно, в дорозі. При тім поруч дріб’язковості в деталях він дуже часто, раз у раз показує голослівний аподектизм у своїх твердженнях і характеристиках.

Стиль взагалі незвичайно неясний, нескладний, хаотичний: автор мовби оминає всякі докладніші прецизування; в значній мірі се, очевидно, залежить і від недбальства, але також, мабуть, і від браку всякої стилістичної здібності; навіть і там, де автор має углиблену загальну максиму й хоче її піддати читачу, він нудить х разів, вертаючися й повторяючи її на різні способи – звичайно все принагідно, побіжно, але майже ніколи не спромогається на ясне, докладне сформулювання.

Всі отсі хиби значно обнижають вартість цінних дослідів, вложених в сю працю, а спеціально – їх популяризування. Треба великого завзяття, аби уважно прочитати том «Русских древностей…» і, не згубившися в деталях, виробити собі загальний суд на підставі поданого автором (а дуже часто – позбавленого загальнішого освітлення матеріалу); тому я певний, що з розкуплених в такім великім числі, завдяки дешевій ціні й численним рисункам, примірників «Р[усских] древностей…» дуже незначна частина була перетравлена читачами й спопуляризувала вложені в них спостереження автора.

Досі, як зазначив я вгорі, вийшло шість книжок «Р[усских] древностей…». Перша присвячена «античним старинностям Полудневої Росії ; титул сей тільки в певній мірі відповідає змісту, бо з одного боку книга не обіймає всіх античних старинностей сеї території, з другого боку входить в сферу мішанини античних елементів в культурі і штуці з варварськими, що, властиво, належить до другої книжки, присвяченої «старинностям скитсько-сарматським».

Тому зміст і сфера сеї другої книжки не відграничені докладно від першої, різниця тільки в тім, що автор в другій книжці бере під розвагу не тільки мішану варварсько-античну штуку, а й чисто варварську. Неясність назви «скитсько-сарматський» (взагалі зовсім ненаукової) була причиною, що в представленні автора не відграничено докладно сі дві сфери – штука варварська, елінізована і штука азіатська, а в сій знову дві течії – північноазійська, зв’язана з сибірською, й ірано-туркестанська; автор і не пробував сього зробити, але важною його заслугою було те, що він вказав сі всі елементи в «скитсько-сарматській» штуці й зв’язки її з тими іншими культурами.

В II кн[ижці] він головно займається варварською елінізованою штукою, варварська властива приходить під розвагу в III кн[ижці], присвяченій «старовинностям з часу руху (мандрівки) народів», але тут поруч азійської штуки, аналогічної з варварською «скитсько-сарматською», приходить і т. зв. меровінгський, або готський, стиль, зовсім чужий її; притім головну увагу автор присвячує старинностям Північного Кавказу, і не тримаючися вже зовсім якихось певних партій чи стилів, трактує найрізніші нахідки, які тут стрічаються. З інших екскурсів треба зазначити: екскурс у сибірські старинності (на початку), екскурс про срібні пермські тарілі, нарешті – вкінці: про орнаментацію кольоровим камінням і кольоровим склом, котру автор виводить з Передньої Азії.

Як можна бачити вже з сього перегляду, сі три книжки дуже кульгають щодо свого плану; автору треба було – або триматися на становищі історика штуки й слідити генезу, розспросторення й впливи певного стилю, манери, течії, або виходити зі становища історика культури – триматися певних культурно-історичних явищ, скажім, керченських некрополів, середньо-дніпровських могил чи осетинських нахідок, і слідити їх елементи, впливи, зв’язки з іншими культурами; а так його книжки, хоч як цінні матеріалом і спостереженнями, своїм хаотизмом значно обнижають свою наукову вартість.

З IV книжкою ми приходимо уже на Україну, не тільки територіальну, а й етнографічну. Книжка присвячена «християнським старинностям Криму, Кавказу й Києва». Найбільше повно розроблена тут церковна архітектура і церковні пам’ятки грузинсько-вірменські (хоч ся частина книги якраз до неможливості загромаджена каталогічними описами), з кримських старинностей автор зайнявся, головно, херсонськими, а українських пам’яток християнської штуки, як сказано в титулі вже, обмежився він тільки Києвом, пожалувавши труду познайомитися з іншими українськими пам’ятками, а і з київських, властиво, зайнявся тільки св[ятою] Софією: з 62 стор[інок], присвячених Україні, 52 зайняті маленькою монографією про Київську Софію (кажу – маленькою, бо 2/3 того займають образки), а до неї вкінці прищеплено по кілька слів про образ Євхаристії в Михайлівськім монастирі, про кирилівські фрески й про монети київських князів, так що вартість має лише опись Софії, хоч коротка, але цінна; доповненням її служить видана 1889 р. монографія учеників д[обродія] Кондакова – Айналова і Редіна: «Киево-Софийский собор, исследование древней мозаической и фресковой живописи», написана по вказівкам Кондакова.

Але, розуміється, ні сей епізод про св[яту] Софію, ані тих кілька побіжних заміток, доданих до нього, зовсім не вичерпують «пам’яток християнської штуки», Києва, чи, властиво, його пам’яток монументальних, й історія візантійського будівництва на Україні-Русі зістається прогалиною в сім курсі д[обродія] Кондакова; розвідки Лашкарьова про церковну архітектуру України і по виході книжки д[обродія] Кондакова зістаються головною працею в сій сфері.

Кн[ижка] V, присвячена «старинностям з могил і скарбів передтатарських часів», в значній часті (с. 1–48,101–146) містить в собі скорочення його праці «Русские клады…», І. Над сими частями я не буду тут спинятися, відкладаючи се до обговорення тої ширшої праці. Між ними вставлено (с. 49–100) перегляд могильних розкопок в різних частях Росії – один з тих сухих, каталогічних переглядів, які я вище вказав як одну з недостач курсу д[обродія] Кондакова: він переходить розкопки поодиноких губерній Європейської Росії, без якоїсь системи, навіть без географічного порядку, не відрізняючи територій слов’янських від неслов’янських, описує похоронний тип, вичисляє предмети знахідок (при тім описи не визначаються ані відповідною повнотою, ані не вказують джерел), подекуди дає цікаві замітки про характер знайдених поодиноких предметів, але стрічаємо також і категоричні, неумотивовані вискази, вроді того, що багатство дорогоцінних тканин і різьблених з кості предметів в могилах українського Подніпров’я підсуває аналогію з скитсько-сарматською епохою (с. 71), або що срібні ковтки мерянських могил – були київського привозу (с. 88).

Взагалі ся частина робить вражіння поверховного огляду матеріалу, самим автором не перетравленого. Додані при кінці книги маленькі студійки про деякі предмети юбілерства – фібули, гривни, наручники з срібної бляхи, привіски – інтересні, але дуже коротенькі й далеко не вичерпують матеріалу: їх треба уважати наче за тимчасові комунікати з студій автора, заповіджених ним на II т[ом] «Русских кладов…».

Далеко більше одноцільний характер має VI кн[ижка], присвячена «старинностям Новгорода й Пскова». Книжка поділяється на дві рівні частини – перша присвячена пам’яткам ростовсько-суздальсько-володимирського краю, друга – північно-західного (Новгород, Псков, Полоцьк), таким чином до історії староруської штуки книжка має лише посередній інтерес: вказуючи аналогічні форми візантійської штуки в північних землях давньої Руської держави та ще подаючи деякі спостереження автора загальнішого характеру.

Головний інтерес книжки полягає на студіях автора церковного будівництва, а ще спеціальніше – архітектурної різьби Суздальського краю (с. 5–60); сю річ автор проробив основно й самостійно, й con amore її обробляє, але, як-то часто у нього, на пункті загального освітлення ані руш не може прийти до якогось ясно сформульованого виводу – під якими впливами оригінальні прикмети сеї архітектури сформувалися. То він a priori признає романський вплив, то налягає на брак близьких аналогій на заході й висуває самостійне користання романської й суздальської штуки зі спільного – східного джерела, вагається між сими двома об’ясненнями, х разів висловляє загальні максими, х разів їх модифікує, і в кінці читач питає себе: що властиво – чи автор признає західний вплив чи заперечує?

Скільки я міг звести до одного знаменника зібрані автором аналогії, спостереження й доводи, він бачить в суздальських різьбах місцеву роботу, що йшла за романськими взірцями, але самостійно домішувала до них елементи східної штуки.

Ся справа остільки інтересна й для нас, що на точці західних впливів суздальська архітектура XII–XIII в. дає дуже інтересну аналогію з нашим архітектурним типом XII–XIII в., котрий можемо назвати «галицьким» (див. «Історію України-Руси», III, с. 424–426). Д[обродій] Кондаков готовий навіть припускати певне значіння Галичини в розвої суздальської архітектури (напр[иклад], с. 38: «Дуже можливо, що прототипи суздальських церков належали споконвіку православним краям – Галичу, землям карпатським і дунайським») або згадує про романські впливи на галицьку архітектуру (с. 55, 57), але сі згадки так побіжні, що не можна навіть зміркувати з них, чи автор дійсно знає що про галицький архітектурний тип, а не теоретизує тільки.

Тим часом знайомість з галицькими пам’ятками дуже б придалася автору: вона вказала б йому, що галицькі церкви, стоячи під романськими впливами і завдяки тому маючи деякі дуже близькі аналогії з суздальськими, не мають всього того багатства, чи, властиво, – накопичення різьби, що становить оригінальну прикмету суздальських церков, і се з свого боку промовляє за гадкою автора, що маємо тут вплив орієнтальний.

По дорозі в іншій праці («О задачах изучения…», с. 30) кинена автором аналогія суздальського орнаменту з орнаментом грузинським варта була би, аби її розробити трохи докладніше: правдоподібно, д[обродію] Кондакову не було звісно, що в другій половині XII в. ми маємо вказівки на дуже розвинені зв’язки руської княжої династії, суздальських спеціально, з Кавказом – Грузією й Осетією (див. «Історію України-Руси», II, с. 274). Супроти того аналогії суздальських декорацій з грузинськими (різьблені плити, вкладувані в стіни церков, і подібності в орнаментації – порівняти, н[а]пр[иклад], різьбу порталу церкви в Юрієві з орнаментом Хахульської ікони, виданої у Кондакова, IV, с. 89 і далі) набирають важного значіння.

Друга половина книжки, присвячена Новгороду і Пскову, не визначається такою одноцільністю й старанністю оброблення. До новгородсько-псковських старинностей доданий тут звісний полоцький хрест св[ятої] Єфросини, і се дає причину побоюватися, що сим і скінчиться позір автора на пам ятки білоруські, й вони так само зістануться поза курсом, як зісталися чернігівські, волинські й галицькі.

Окрім VI кн[ижки] «Р[усских] древностей…» орнаментикою суздальських церков займається автор у своїм рефераті «О научных задачах древнерусского искусства»: се епізод, введений потім, майже без змін, в VI кн[ижку] «Русских древностей…», тільки з додатком деяких вступних заміток до історії студій староруської штуки, так що самостійного інтересу ся стаття тепер майже не має.

Натомість незвичайно важні дві інші вгорі названі монографії автора: про візантійську емаль й про нахідки староруських скарбів. Тому що перше з сих двох видань, виконане з вибагливою розкішшю в 600 прим[ірників] (200 по-російськи, 200 по-французьки, 200 по-німецьки), коштом аматора Звенигородського, в продаж не пускалось і дуже мало приступне, не буде зайвим сказати про нього на сім місті кілька слів.

Розвідка д[обродія] Кондакова поділяється на чотири розділи. В першім (с. 1–101) застановляється він над історією емалі і технікою її в Візантії; вказавши на скляні інкрустації Єгипту, як прототип гороженої емалі й початки сеї техніки в інших землях, автор, не дуже ясний і систематичний в сій частині, як звичайно з ним буває, повздержується від рішучих виводів і більш гіпотетично (с. 69) висловляється про перехід емальової техніки зі сходу на захід (що й перед тим зауважив Linas «Les orogones de l'orfevrie cloisonnée»), спеціально в Персії «або з котрої середньоазійської землі, що завдячала свою культуру Персії», в Візантію і звідти в Західну Європу.

Час, коли в Константинополі розвивається горожена емаль, VI в., найвищий її розцвіт – X–XI в. Автор закінчує розділ докладно описсю техніки гороженої емалі на основі історичних відомостей і детального студіювання захованих виробів, а в просторім другім розділі (с. 105–250) переходить заховані вироби візантійської емалі, головно застановляючись над їх хронологією; не можна не пожалувати, що уставляючи сю хронологію на основі техніки, стилю, фарб, автор робить се досить голослівно, не уставивши сих критеріїв наперед і через те – не давши можливості читачу оцінити ступінь їх сили.

Третій розділ (с. 253–303), присвячений детальній описі візантійських емалей колекції Звенигородського, не має для нас особливого інтересу, натомість незвичайно інтересний останній (с. 307–367), присвячений руським і грузинським емалям тої ж колекції: розділ сей, властиво, містить дуже інтересну монографію про емальовані руські заушниці форми мошонки, котрі автор зве старою назвою «колтами» – наші ковтки. Автор вказує на них, як на вихідну точку, на різні привіски для парфуми, розповсюднені на сході; прототипом їх форми уважає він черепашку, і з неї виводить і ковтки, і окраси в формі місяця.

Його об’яснення треба признати дуже правдоподібним, і вказані ним зовсім аналогічні речі, як античний ковток з Кіпру (с. 313 і інші в праці Perrot і Chipiez, з Етрурії, Сардинії), ковтки з Таганрозького скарбу (с. 317, ковток з Ставропільщини (с. 321) і особливо ковток з Самарської губ[ернії] (с. 319), показують справді, що ми маємо в руських ковтках один із варіантів сього широко розповсюдненого типу, котрого вітчиною з значною правдоподібністю можна за автором уважати Передню Азію. При тім, одначе, додамо, треба зауважити, що наші ковтки становлять вже, при всіх відмінах, осібний, скінчений, кристалізований тип, для нього в інших нахідках маємо лише аналогії, і се, як і його широке розповсюднення у нас (на се вказує і численність нахідок), кидає світло на розмірно довгу еволюцію золотарської штуки на нашім грунті.

Оглянувши відомі досі нахідки руських ковтків (великі ковтки рязанські д[обродій] К[ондаков] уважає привісками для образів, призначеними на те, аби висіти по обох боках німбу), автор переходить до аналізи руських нахідок і доводів руської роботи в більшості емальованих речей; не будемо застановлятись над сим, бо в своїй другій монографії автор сю справу розбирає ще ширше і докладніше; занотуємо лише екскурс про райську птицю – сирина – сирену в орнаменті (виводить зі сходу – с. 343–351) і короткі, по дорозі дані уваги про ознаки руської емалі (с. 354 і 356): важкий стиль, брак елеганції і помилки в рисунку, незручність в виробі контурів (з золотих полосок), брак ясних, глибоких тонів в красках і грубі верстви емалі – через незручність в топленні фарб.

Нарешті ще про саму колекцію Звенигородського. Вона складається з кількох медальйонів з Греції, що, як показалось тепер, належала до окладу ікони в Джуматськім монастирі (с. 255), кількох дрібних образків і орнаментів з Кавказу, і з київських нахідок: трьох ковтків і фрагментів ланцюга (ковток з скарбу Чайковського, решта з розкопок Анненкова); речі сі опубліковані на таблицях І–XXI справді дуже добре.

Друга монографія, очевидно, має на меті на матеріалі «скарбів» вислідити історію староруського юбілерства (автор своїм звичаєм не дав ніяких докладніших пояснень в сій справі). На вступі автор зачіпається з археологами, що вони легковажать собі скарби, скуплюючи всю увагу на могильних розкопах, але чому сам д[обродій] Кондаков также односторонньо схотів обмежитися на скарбах – се лишається його секретом, тим більше, що в своїх дослідах у тексті він не раз мусить ввійти в сферу могильних нахідок. В плані роботи знову сполучено докупи дві зовсім відмінні задачі – опись скарбів, себто того, що в них знайшлося, без різниці, чи буде се продукт штуки руської чи чужої, й слідження руського юбілерства.

В першім томі автор дає загальний погляд на впливи, які можна слідити на староруській штуці, і спеціально про техніки емалерську й філігранову (І глава, с. 1–82), хронологічний перегляд нахідок українського Подніпров’я, до котрих, одначе, долучені аналогічні нахідки з Рязані, Володимира й деяких інших місць (II гл[ава], с. 83–144) і спеціальні розсліди про київську діадему, нагрудні медальйони і ланцюги, ковтки-мошонки, до котрих долучені ще дрібніші замітки про деякі предмети – перстні, ланцюжки, низані з лілій і півциліндриків (гл[ава] III, с. 145–211).

На другий том автор заповідає огляд нахідок воронезьких, курсько-орловських, горішнього Дніпра (Гнєздово), країн волзьких і камських, спостереження над впливами культури нового орієнтального стилю – «арабського» і мішання їх з попередніми елементами в руській штуці, й спеціальні розсліди про різьблені наручники, ковтки й привіски форми звізди й т. ін.

Щодо загальних впливів на староруську штуку, то автор у вступній главі вказує їх три: орієнтальний, корсунський і царгородський; в сих його спостереженнях є багато справедливого, але вони подані в такій формі, що лишають місця для багатьох непорозумінь і непевностей. І так те, що автор каже про східний вплив, в високій мірі заплутане й неясне: очевидно, автор хоче відрізнити передньоазійську штуку до X в. і пізнішу – «арабську» в тіснішім значінні; як приклад впливів такої старшої штуки описує він деталічно пару чернігівських рогів з могил X в.; ближчого роз’яснення поглядів автора мусимо чекати в II т[омі], де буде мова про впливи арабські.

Вплив царгородський в руській штуці автор датує половиною XI в. – перед тим, по його гадці, на Русі панував вплив корсунський – херсонський. Одначе сей вплив представляється мені дуже апокрифічним. Я, розуміється, признаю важне культурне значіння Херсонесу в руськім житті (див. «Історію України-Руси», І, с. 171), але – по-перше, безпосередні зносини Русі з Царгородом, дуже живі й інтенсивні, почалися далеко скорше, ніж в XI віці, по-друге, ми взагалі не знаємо ще спеціальної корсунської (місцевої) штуки чи промислу (д[обродій] Кондаков також не винайшов його), отже, поки що для нас Корсунь – тільки посередник між Руссю й штукою візантійською, сирійською, передньоазійською, і тому про якусь корсунську манеру, стиль говорити здається мені передчасним.

Щоправда, д[обродій] Кондаков хоче сконстатувати, що на Русі і в землях великоросійських відрізняли «корсунське діло» від царгородського, але ся дефініція належить часам значно пізнішим, опирається на традиції про вивезені Володимиром з Корсуня речі, й далеко непевна (пригадати хоч би звісні новгородські «корсунські двері»). І коли автор, не вважаючи на те, говорить про корсунські енколціони і т. ін. на Русі, то робить се довільно і не зовсім науково: той факт, що київські енколціони подібні до корсунських – се ще дуже мало для того.

Те, що автор потому говорить (с. 47–49) про емалерську техніку, не має інтересу по його спеціальній праці про емаль, але за неприступністю її багатьом прийдеться обмежитися на поданім у «Р[усских] кладах…» короткім витягу. Доповненням до нього служить вся II глава: переглядаючи «скарби», автор спеціально займається емалерськими виробами, головно коло них спиняється, а ще і в III гл[аві] дає спеціальні досліди над деякими предметами емалерської техніки, так що руська емаль в сих двох його працях – «Византийской эмали…» й «Р[усских] кладах…» розібрана д[обродієм] Кондаковим незвичайно основно. Щоправда, можна закинути йому, що всього матеріалу він не вичерпав (н[а]пр[иклад], поминув панагії з Княжої гори, видані д[обродіем] Біляшівським ще в 1896 р. в «К[иївській] старині»); належало йому, н[а]пр[иклад], ввести в круг дослідів «Р[усских] кладов…» і руські емалі кол[екції] Звенигородського; але се будуть уже зовсім другорядні хиби в порівнянні з тим, що д[обродій] К[ондаков] дав і зробив.

Окрім емалерства він в «Р[усских] кладах…» дав значне місце також філіграні (с. 49–80); дуже цінні його спостереження і в сій сфері, але руськими філігранями тут займається він небагато, давши більшу частину місця (с. 60–75) обороні візантійського початку т. зв. Мономахової шапки (пам’ятки сумнівної, котру й по обороні Кондакова інші уважають арабською, й пок[ійний] Філімонов зробив дуже основну студію в сім напрямі, против поглядів д[обродія] Кондакова) і західним пам’яткам давньої філіграні (с. 58–60, 75–80); незвичайно багатий матеріал для історії сеї техніки на Русі зістався зовсім не визисканим, і те, що зроблено д[обродієм] Кондаковим в сім екскурсі, треба уважати тільки вказівками для будущого дослідника, що схотів би сю сторону руського юбілерства спеціально обробити.

За спеціальних дослідів III глави головно інтересні екскурси автора про нагрудні медальйони й ланцюги; екскурс про ковток-мошонку мало що додає до сказаного в «Византийских эмалях», а інші замітки короткі й мають другорядне значіння.

Зі зверхнього вигляду мусимо піднести прекрасні кольорові таблиці, додані до «Р[усских] кладов…»; натомість, рисунки в тексті часом дають багато місця до жадань (взагалі в остатніх публікаціях д[обродія] Кондакова замість рисунків занадто беруть перевагу фотогравюри, зроблені невиразно й темно). При тім книга, видана Петербурзькою археологічною комісією царським коштом, пущена в продаж по досить дешевій ціні (10 p.), але видана в такім малім числі примірників, що вже до двох років стала рідкістю.

Тим кінчу свій огляд. Коли б попробувати підсумувати головніші результати д[обродія] Кондакова в історії староруської штуки, то я підніс би отеє: він підніс значіння східних впливів в ній, при тім вказавши різні джерела сього впливу – Середню Азію, Персію, Сирію; він виказав домашність різних виробів і взагалі розвій техніки на руськім грунті в таких розмірах, як ніхто перед тим; спеціально він вислідив незвичайно основно емалерську техніку на руськім грунті; а ще спеціальніших його дослідів важні й дуже щасливі його розсліди про софійські фрески сходів і про ковтки-мошонки.

В сумі проф[есор] Кондаков зробив дотепер для історії староруської штуки більш, ніж хто інший. Се підсуває кождому інтересованому бажання, аби він ще якнайдовше не кидав сього поля. З особливою нетерпеливістю приходиться чекати II т[ому] його «Русских кладов…», заповіджених ще в 1896 р.

1(14).ХІІ.900


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 40. – Кн. 2. – С. 1 – 13 (Наукова хроніка).

Автограф зберігається в: Центральний державний історичний архів України в м. Львові (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 401, оп. 1, спр. 42, арк. 55–69; спр. 49, арк. 210-213, 267-270. Підпис: 1 (14).XII.[1]900. Підпис: М.Грушевський.

«Русские древности в памятниках искусства» – спільне видання Н.П.Кондакова та І.І.Толстого, над яким вони розпочали працювати в 1889 р. Загалом за 10 років (до 1899 р.) побачило світ шість випусків.

Кондаков Никодим Павлович (1844-1925) – російський історик візантійського та давньоруського мистецтва, археолог, автор іконографічного методу вивчення пам'яток мистецтва.

Толстой Іван Іванович (1858-1916) – археолог, нумізмат, державний діяч (міністр народної освіти Російської імперії в 1905–1906 pp., міський голова Петербурга-Петрограда в 1912–1916 pp.).

Звенигородський Олександр Вікторович (1837-1903) – петербурзький меценат та колекціонер. Помічник статс-секретаря Державної канцелярії. Дійсний член Російського географічного товариства (1865). Його грандіозний видавничий проект – монографії «Византийские эмали», що був названий у бібліофільському середовищі «книгою у княжому вбранні», – одне з найдорожчих видань в історії російського книговидавництва (за деякими даними – 130 тисяч рублів сріблом).

«Памятники древней письменности и искусства» – серійне видання Товариства шанувальників давньої писемності та мистецтва (виникло в 1877). З 1878 по 1925 pp. (СПб.–Л.) було видано 190 випусків.

…зроблена Буслаєвим… – Буслаєв Федір Іванович (1818–1897) – російський мовознавець, фольклорист, історик мистецтва, палеограф.

…прекрасна збірка орнаментів Стасова… – Стасов Володимир Васильович (1824–1906) – російський художній та музичний критик, історик мистецтва, етнограф, археолог, публіцист.

…в «Записках» Петербурзького археологічного товариства… – «Записки императорского Русского археологического общества» – наукове видання Російського археологічного товариства, виходило в Петербурзі в 1849–1865 pp. (т. 1–14) та 1886–1902 pp. (Нова серія, т. 1–12).

…Айналов и Редин, «Киево-Софийский собор… «… – М.Грушевський має на увазі працю: Айналов Д., Редин Е. Древние памятники искусства Києва: Софийский собор, Златоверхо-Михайловский монастырь и Кирилловский монастырь. – X, 1899.

Айналов Дмитро Власович (1862-1939) – російський дослідник ранньохристиянського та візантійського мистецтва.

Редін Єгор Кузьмич (1853-1908) – мистецтвознавець, археограф.

…поминув панагії з Княжої гори, видані д[обродієм] Біляшівським ще в 1896 р. в «К[иївській] старині»… – у М.Грушевського помилково вказаний річник «Киевской старины», йдеться про працю: Беляшевский Н. Раскопки на Княжей горе в 1891 г. [Прочитано на засіданні Історичного товариства Нестора Літописця 8 грудня 1891 р.] // Киевская старина. – 1892. – Т. 36. – № 1. – С. 61–104. Повідомлення М.Біляшівського про археологічні знахідки на Княжій горі друкувалися і в інших річниках «Киевской старины»: Беляшевский Н. Княжа гора // Киевская старина. – 1890. – Т. 31. – № 12. – С. 494–503. Беляшевский Н. Раскопки на Княжей Горе в 1892 г. // Киевская старина. – 1893. – Т. 41. – № 4. – С. 134–146; Беляшевский Н. Случайные находки на Княжей горе в 1893 г. // Киевская старина. – 1894. – Т. 45. – № 5. – С. 308-317.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 24 – 35.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 19

Модифіковано : 25.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.