Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Археологія / [Рец.] Д[окто]р Любор Нидерле. Человечество в доисторические времена

[Рец.] Д[окто]р Любор Нидерле. Человечество в доисторические времена

Михайло Грушевський

Доисторическая археология Европы и в частности славянских земель, перевод с чешского Ф.К.Волкова, под редакцией Д.Н.Анучина

СПб., 1898, ст. XXVII+655, з мапою й 459 образками

В європейській літературі існує кілька курсів передісторичної археології Європи, але в них звичайно дуже слабо представлені слов янські землі, а особливо Східна Європа – світ для західноєвропейського ученого майже чужий і малоприступний в своїй тубільній науковій літературі. Праця д[окто]ра Нідерле «Lidstvo v době předhistorické», видана по-чеськи 1893 р[оку], мала заповнити сю прогалину, звернувши особливу увагу на слов’янські землі. Перше чеське видання, поправлене й доповнене для російського перекладу самим автором і збагачене примітками перекладчика – нашого сочлена – д[обродія] Вовка і редактора – д[обродія] Анучіна, спеціалістів у східноєвропейській антропології й археології, так що се російське видання має в значній мірі новий інтерес і не тільки може, але і повинно заступити надалі чеський оригінал.

План книги простий і зовсім раціональний: автор починає увагами про саму науку й її дотеперішній розвій та подає головнішу загальну бібліографію (вона кінчиться 1895 р[оком], бо тоді почався друк сієї книжки, закінченої при кінці 1897 р[оку]); наступають такі ж загальні уваги про геологічну будову землі й початок людського існування і потім розпочинається огляд найдавнішої культури. В сумі, кам’яній культурі присвячено третину загального огляду (163 ст[орінки]), трохи менше міді й бронзі (144 ст[орінки]), так що найбільшу частину (253 ст[орінки]) займає залізна культура.

Автор, як бачимо вже з сього, приймає для Європи звичайну схему археологічних періодів, хоч з певними застереженнями, та доповняючи її тільки мідною культурою; против теорії перерви (hiatus) між палеолітикою й неолітикою виступає рішучо, в чім прилучується до нього й перекладчик (с. 652), признаючи питання вичерпаним новими нахідками. Інші, менш певні його відміни в погляді на кам’яну культуру, збиває в примітках сам перекладчик – про існування похоронного обряду й гончарства в палеолітичних часах, та, зрештою, й сам автор не дуже міцно стоїть при них. Про бронзову культуру я скажу дещо нижче.

Автор взагалі тримається типологічного методу, але силкуючися звести можливо більше матеріалу в розмірно тісних рамах свого курсу, він сим нагромадженням фактів, вихіснуванням нахідок etc. ослаблює ясність свого викладу, так що самі типи не виступають досить виразно і наглядно; подекуди, як нам здається, він занадто багато дав місця деяким епізодам, більш як того вимагала цілість його плану, (н[а]пр[иклад], розкопки Трої й Мікен).

Взагалі, курс дуже багатий фактами й матеріалом, але бракує йому ясності, прозорості образу еволюції й її відмін; се в дуже значній мірі залежить від спорадичності матеріалу і від совісності автора, що не хтів надолужувати фантазією й будувати гіпотез, але залежить і від певної непродуманості або недбалості роботи. Інша загальна увага: автор не цитує своїх джерел деталічно. Там, де він цитує монографії, що вичерпують предмет, сього й не треба, але йому приходиться часто користати спорадичними відомостями, фактами зі справоздань, припадкових вказівок, і тоді брак деталічних цитат відчувається дуже прикро.

Із слов’янських земель автор, розуміється, дуже добре ознайомлений з чеською археологією, з землями полабськими й полудневослов’янськими, слабше з польськими, українськими й великоросійськими; східноєвропейська археологія взагалі зроблена трошки поверховно; шан[овний] автор сам признає, що досі тільки в невеликих розмірах міг ознайомитись з «русскими» пам’ятками і полишає розв’язання деяких тяжких питань місцевим дослідникам (с. 575). Дорікати за се авторові не можна, бо археологічний матеріал Східної Європи перебуває досі в дуже хаотичнім стані, але й план автора познайомити читача з археологією «особливо слов’янських земель» можна признати тільки в часті виконаним. Автор закінчує екскурсом про антропологічний тип слов’ян; екскурс сей є тільки скороченням пізнішої праці автора «О původu Slovanů», обговореної вже у нас («Записки», т. XX).

По сих загальних увагах спинюся трохи на деяких деталях з кругу слов’янської й взагалі східноєвропейської археології. Я почну з гіпотези автора, що так звані «поля з урнами» (Urnenfelder) – то слов’янські могили; він вказує, що найстарші типи їх – ще неолітичні, виступають на Галицькій Русі, і се, мовляв, згоджується з тим, що Підкарпаття було вихідним місцем слов’янської колонізації; на сій підставі автор заявляє, що археологічний матеріал потверджує теорію розпросторення слов’ян за лінією Вісли і Дністра ще перед «великою міграцією» (с. 320, 418, 523).

Автор сам виставляє се спочатку як гіпотезу й признає можливість переймання сього похоронного обряду народами різних племен, але вкінці він робить свої виводи вже досить категорично і не звертає уваги на кардинальні трудності, зв’язані з його поглядом. Він сам признає за слов’янську правітчину край між Віслою й Дніпром, а не саме Підкарпаття (се й неможливо б було).

Але на правітчині якраз ми б надіялись бачити в великих масах похорони сього типу, а якраз бачимо противне – їх тут нема. Далі наші галицькі нахідки – автор розуміє т[ак] зв[ані] цеглові могили галицького Поділля – становлять замкнений і відокремлений тип, що досі ще не зв’язаний з західнослов’янськими похоронними полями. Самі ж західнослов’янські поля виступають все на території, що міняла кілька разів своїх осадників, і для того на сім факті будувати які-небудь виводи до історії слов’янської колонізації було б передчасно, так що гіпотезу автора в теперішніх обставинах не можна признати стійкою; підпирати ж її покликуваннями за Шафариком на «слов’янські» імена в дунайських землях перед римськими часами по доводах Дринова, Міленгофа, Крека на ніщо не здасться.

Подібну неуаргументованість бачу я і в теорії автора про перехід бронзи на Подунав’я через наші чорноморські краї «з Середньої Азії»: «Вона берегом Каспійського моря перейшла в Закавказзя, а звідти або просто Чорним морем на береги Болгарії й уст’я Дунаю, або через Кавказькі гори і вздовж берегів Кавказу в Полудневу Росію», де мала злучитись з «уральською течією» (с. 294, пор[івняй сторінку] 333). На жаль, ся гарна теорія цілком фантастична, і автор не дав собі праці ближче познайомитись з українською бронзою (дуже скупі відомості про неї від себе де в чім доповнили перекладчик і редактор – с. 221, 224, 225, 327); не застановивсь він і над порівнянням кавказької бронзи – не кажу вже з українською, але і з угорською, виведеною з сеї кавказької, окрім побіжної згадки на с. 329. Через те й категоричний тон автора в сій справі може здатися трохи дивним.

Заговоривши про бронзу, я мушу ще піднести, що автор не спинився над паралелями, які бронзові прикраси т[ак] зв[аної] гальштатської культури, їх стиль і деякі форми знаходять собі в прикрасах залізної культури Східної Європи; сей інтересний факт вартий уваги.

Переходячи до залізної культури Східної Європи, мушу сказати, що автор збув її собі трохи залегко. Він наводить класифікацію могил проф[есора] Самоквасова, чому якраз сю? Як відомо авторові, вона не прийнялась в науці, і є ще кілька різних класифікацій, котрі теж не обіймають всього матеріалу, як і не обіймає класифікація, подана самим автором: він «ділить» могили на дві групи: з-перед великої міграції, «себто головно добре простудійовану групу могил скитських і сарматських», і могили часів Великого руху народів і пізніших часів.

Шановний автор притім не звернув увагу на цілком конвенціональний характер терміну «скитсько-сарматський» і вальнув сюди прерізні речі, як-то робиться і в російській археології (с. 431). Далі, зроблені ним категорії зовсім не вичерпують матеріалу, і йому прийшлось зробити категорію безіменних чи неозначених могил. Назва слов’янської для другої категорії може хіба плодити непорозуміння. Я думаю, що взагалі ділити східноєвропейські могили поки що не можна, а можна вирізняти деякі типи, і з сих типів тільки деякі можуть бути приложені до певної національності; тож треба поки що триматися типологічного методу і не спішитися з етнографічною класифікацією.

Додамо кілька дрібних заміток. На с[торінці] 328 галицьке Поділля опинилось в басейні Вісли. На с[торінці] 437 автор говорить категорично про останки Римського валу в Галичині, але його римський початок тільки гіпотетичний, і випадало б згадати тоді й аналогічні бессарабські останки. На с[торінці] 524 читаємо в її традиційній формі історію міграції сербів; випадало б дати бодай деякі застереження. Рівно ж хіба з застереженням можна було говорити про слов’янську генеалогію на с[торінці] 527. На с[торінці] 526 автор безпотрібно дав дату смерті Нестора: вона нікому не відома.

В праці директора Чеського етнографічного музею трохи дивно вражає ігнорування етнографічних територій Східної Європи: українська територія фігурує то в крузі польської археології, то російської, тим часом як автор уміє вирізнити чеську археологію з австрійської, без різниці мов, котрими писана її література; на с[торінці] 417 ми стрічаємо навіть назву: «польська рівнина» для означення Східної Галичини – щонайменше, се ще передчасно!

Переклад взагалі дуже старанний, і як я згадував – перекладчик з редактором дали чимало цінних додатків до праці. Подекуди при перекладі трохи потерпіла хорографічна й історична термінологія: н[а]пр[иклад], Лозятин на с[торінці] 149 (Лосятин), с[торінка] 154 Златі Більча (Золоте Більче), с[торінка] 427 альбії (абії), с[торінка] 471 пейціни (певкіни), с[торінка] 476 Гірна замість Верхньої Германії, але се все, розуміється, дрібниці. На закінчення моїх заміток, з котрих дещо, може, придасться ш[ановному] авторові при новім виданні його цінної праці, я з цілим натиском мушу піднести корисність сієї праці для кождого слов’янина й особливо українця-русина, хто б схотів познайомитись з передісторичною археологією Європи взагалі, й Слов’янщини – спеціально. Наразі се підручник найбільш придатний, і ледве чи скоро ми діждемось ліпшого.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. XXVI. – Кн. 6. – С. 1–5 (Бібліографія).

Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 237, арк. 42–53. Підпис: М.Грушевський.

Нідерле (Niederle) Любор (1865-1944) – чеський археолог, етнограф та історик-славіст, член Чеської академії наук та НТШ. Професор доісторичної археології та етнографії Празького університету. Засновник та перший директор Археологічного інституту в Празі (1919–1924).

…нашого сочлена – д[обродія] Вовка… – М.Грушевський має на увазі членство Ф.Вовка в НТШ. Ф.Вовк був обраний дійсним членом у 1893 р.

…д[обродія] Анучіна… – Анучін Дмитро Миколайович (1843–1923) – географ, антрополог, етнограф, археолог, зоолог. Ініціатор наукового вивчення географії, антропології та етнографії в Московському університеті.

…пізніші праці автора «О původu Slovanů»… – праця Л.Нідерле, котра вийшла друком в 1896 р. у Празі. Була обговорена М.Грушевським на сторінках: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XX. – Кн. 6. – С. 1-3 (Бібліографія).

…за Шафариком… – Шафарик (Šafářik) Павел Йосиф (1795-1861) – визначний чеський і словацький славіст, діяч національно-визвольного руху, один із авторів програми «будителів».

…Дринова… Дринов Марин Стоянов (1838–1906) – визначний болгарський історик-славіст, діяч болгарського національного визволення.

…Крека… – Крек (Krek) Грегор (1840–1905) – австрійський філолог словенського походження, фахівець зі слов’янських мов та фольклору. Працював професором в університеті м. Грац. Член-кореспондент Петербурзької АН, член-кореспондент РАН (1887).

…проф[есора] Самоквасова… – Самоквасов Дмитро Якович (1843 – 1911) – російський археолог, історик права та архівознавець, громадський діяч. Професор Варшавського (1873–1892) та Московського (1894–1911) університетів. У 1892–1911 pp. – директор Московського архіву Міністерства юстиції.

…Нестора… – (р. н. невід. після 1113 p.) – давньоруський письменник і літописець, чернець, згодом ієродиякон Києво-Печерського монастиря. Автор житій св. Бориса і Гліба («Чтеніє») і св. Феодосія Печерського. Традиційно вважається одним із авторів «Повісті временних літ».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 10 – 13.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 20

Модифіковано : 17.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.