Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1896 р. / [Рец.] П.А.Иванов. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до к[онца] XIV в.

[Рец.] П.А.Иванов. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до к[онца] XIV в.

Михайло Грушевський

Одесса, 1895, ст. 2 + 317

Т[ак] зв[ана] Київська історична школа, давши серію монографій по історії поодиноких земель Давньої Русі («Болоховська земля» М. Дашкевича, дві монографії про Сіверську землю Д. Багалія і П. Голубовського, «Поділля» Н[икандра] Молчановського, «Волинь» О[лександра] Андріяшева, «Землі Кривицька і Дреговицька до к[інця] XII в.» Довнара-Запольського і моя «Київщина»), могла сього року (1895) потішитись новим придбанням – майже рівночасно вийшли дві нові монографії – про Смоленщину П. Голубовського і про Волинь П. Іванова.

Автор останньої, відомий кількома меншими розправами з української історії, між іншого й із історії Волині XIV в., вперше виступає тепер ширшою розправою; тим мабуть треба витолкувати деякі технічні недостачі праці: автор часом говорить під текстом про те, що ліпше було внести в текст, і навпаки, дотикаючись літератури предмета, часом наводить наче, наприклад, деякі погляди або погляд, і то не завжди важніший; іноді ширше застановляється над речами другорядними, коротко збуваючи важніше і т. п. Такі недостачі, одначе, не уймають користі і ваги сієї праці і, певне, зникнуть з часом.

У передмові автор зазначає, що, незважаючи на існування кількох праць по історії Волині, на внутрішню історію краю не звернено уваги, і він (автор) по змозі старався сю недостачу поповнити.

Справді, давня Волинь не раз була предметом монографічного оброблення, але здебільшого, як частина Галицько-Волинської держави, де її власна історія і устрій через те вже саме не могли бути докладно вияснені. Хороша ж спеціальна монографія д. Андріяшева цілком оминає внутрішню історію (про популярну книжку д. Петрова «Волинь» не кажу, бо щодо давньої Волині оперта вона на монографії д. Андріяшева). Таким чином, вже тим одним праця д. Іванова пожадана, що з’являється доповненням попередньої літератури. Але вона має й самостійну вартість, ставлячи і розв’язуючи деякі питання оригінально. Нарешті, з’явившись вісім літ після праці д. Андріяшева, могла використати літературу, що по ній з’явилась.

Книга д. Іванова поділяється на сім глав – огляд фізичної географії (с. 7 – 11); Початкові мешканці Волині (с. 12 – 26); Слов’янська людність Волині до к[інця] X в. (с. 27 – 65); Політична географія Волині з к[інця] X до к[інця] XIV в. (с. 66 – 106); Політична історія Волині до полов[ини] XII в. (с. 107 – 146), теж до кінця XIV в. (с. 146 – 262); «Очерк» внутрішнього устрою й побуту до к[інця] XVI в. (с. 263 – 314). Фізичну географію автор збув коротенько, ще коротше, ніж його попередник, не маючи нового матеріалу, може, й навмисне не схотів він сю справу ширше обговорити.

Небагато міг він побільшити й археологічний матеріал, що становить підклад для його виводів про найдавнішу колонізацію Волині (в другій главі): по археології Волині дуже мало робилось і робиться до сього часу. Одначе на основі археологічного матеріалу – т. зв. новокам’яного періоду (здебільшого – се припадкові знахідки) д. І[ванов] робить певні виводи по історії колонізації: з числа знахідок виводить густе або рідке залюднення, догадується, що колонізація Полісся почалась пізніше й не йшла далеко в його глибину, а м. Ковель уважає можливою його границею, бо місце крайньої знахідки. При цілком припадковім характері нашого археологічного матеріалу такі виводи можуть мати лише значення догадок.

Гл[аву] III автор починає так:

«Народи, що прибули з Азії до Росії при кінці новокам’яної епохи й познайомили чоловіка тієї епохи з обробленням металів, були, правдоподібно, слов’яни» (с. 27).

Такий вислів, нічим не аргументований, можна уважати за малооправданий. Як відомо, на території України-Русі залізна культура передхристиянська має дві виразно вирізнені групи типів, в яких давніша звичайно уважається переделов’янською; окрім того на межі України галицької й російської відомі сліди бронзової культури, так що тут вона могла існувати перед культурою залізною.

Щодо відомостей поза Початковим літописом про волинську людність, д. І[ванов] виступає тут гострим скептиком: зарівно «валінана» Масуді, «busani» т. зв. географа Баварського і « Λενζενίνοι» Константина Порфірородного здаються йому непевними щодо своєї надійності до Волині. Такий скептицизм може буде вже занадто великим щодо «Λενζενίνοι»; автор збиває їх тим, що племені лучан літопис наш не знає; на те можна відповісти, що лучани могло бути назвою вже секундарною, щоб так сказати, як і волиняни (від Луцька і Волиня), і що лучан знає Длугош.

Переходячи до літописної етнографічної номенклатури, д. І[ванов] рішає питання про назви волинської людності трохи відмінно від своїх попередників, признаючи назву бужан частковою – для західної частини дулібів, і далі застановляється над громадським устроєм, побутом і віруваннями волинян; для сих останніх автор покористувавсь сучасним етнографічним матеріалом з Волині – такий спосіб се вперше приложено до монографічного оброблення поодиноких давніх земель. Етнографічний матеріал дійсно може виручати при бідності дат історичних.

Щодо громадського устрою, то д. І[ванов] обмежується на увазі (с. 42 – 60) про існування тих же фактів на Волині, які відомі нам по інших місцях. Можна було звернути увагу на деякі натякання наших джерел про якісь більші союзи територіальні до прилучення Волині до Києва; таким натяканням з’являється назва «червенських городів» (від Червеня), далі назва лучан (від Лучеська) і волинян (від Волиня) – в сих назвах полишилися сліди давніх організацій, яким надавано ім’я головного міста; можна догадуватись, що місцеві союзи були сполучені потім в більшім, з Волинем на чолі (навпереки якому, на знищення його впливу, підніс Володимир Св[ятий] нове місто, назване його йменням і засноване, як догадуються, в ближчому сусідстві того ж Волиня).

Відділ політичної географії був дуже старанно оброблений в книзі попередника д. Іванова, [Олександра] Андріяшева (де їй присвячено коло третини всієї книги) і IV глава праці д. Іванова небагато прибавляє до неї, хоч теж докладно зводить належний матеріал. Не спиняючись на деяких питаннях в сій області, де ми не сходимось в наших поглядах з шановним автором, я переходжу до глав, присвячених політичній історії. В її огляді переважно д. І[ванов] держиться ґрунту ясних і безперечних фактів.

Хоч у передмові виговорив він собі право уживати гіпотетичного елементу, в сферу гіпотез запускатись він не запускається, але не дуже застановляється і над синтезом фактів, зведенням їх до ширших виводів; часом, зазначаючи суперечні питання, лишає їх нерозв’язаними і обминає неясні точки в історії. Се метода аналогічна з методою його попередника і деяких інших заступників сієї монографічної літератури (напр., Багалія в його «Історії Сіверщини»), вона забезпечує автора від більших закидів та позбавляє й можливості дати нові, оригінальні виводи і комбінації: то трудно без дрібнішого аналізу історичного матеріалу, користування з аналогій інших-земель і т. ін.

Не спиняючись знов-таки крок за кроком на виводах автора, зазначимо деякі точки.

В епізоді про осліплення Василька і пізнішу війну д. Ів[анов] держиться традиційного погляду на відносини князів до того осліплення, який, на мою думку, ледве чи можна оправдати (див. доводи в розвідці «Волинська справа 1097 – 1102 р.»).

Не звернув уваги шановний автор і на замітку, зроблену про поводження володимирських «гражан»: д. І[ванов] бачить тут володимирську людність і уживає сього факту до характеристики відносин волинян до свого князя (с. 128, 265), тимчасом як в тільки що згаданій розвідці зазначено було (с. 24) і те, що погляди на се суперечні, і наведені були доводи за більшу правдоподібність думки, що мова іде зовсім не про волинську людність, а про залогу київського князя Святополка, значить, і виводів про внутрішнє життя Волині робити з того не можна.

В сих, як і інших питаннях, розминаючись з літературою тих питань, автор повинний би зазначати суперечність поглядів в них і свої власні погляди мотивувати. Аналогічне бачимо і в справі Давида: винуватячи його в смерті Ярополка (с. 123), автор не згадує про доволі широку полеміку за се між Тюріним (Смерть кн. Ярополка Ізяславовича) і Соловйовим і обосторонні доводи.

Я спинився на сім епізоді більш з причини загальної, методологічної – що тут значну частину треба віднести на початковий брак техніки, се сказав я вже. Те ж саме можна сказати про деякі не зовсім щасливі вирази, епітети – як назва «гіганта князя» для Мономаха (с. 121), вираз «слава Романа гриміла по всій Європі» (с. 158). Діяльність Данила щодо сполучення волинських земель і зміцнення своєї власті на Волині ледве зачеплена (с. 162), а заслуговувала більшого; у відносинах татарських (на с. 160) не зазначено різницю до і після Бурундаєвого походу, і політика татар (їх план пересварити Романовичів з сусідами, забираючи їх в походи на Польщу, Литву) не висвітлена відповідно; в питанні про рух антикнязівський автор признає його існування, але збуває сю важну і все ще суперечну справу дуже коротко (с. 172).

Взагалі коротко, не входячи в суперечні питання, трактуючи історію XI – ХІІІ в., автор ширше застановляється над темною історією Волині в першій половині XIV в. і присвячує їй майже половину свого історичного огляду. Ся частина праці представляє значну цікавість; автор не заходить далеко на ховзькій дорозі гіпотез, трактує справу здержливо й обережно, літературу зібрав він доволі старанно, хоч не раз приходилось брати відомості з других рук – що треба пробачити за трудністю мати в Росії повний асортимент джерел і літератури.

Автор виступає прихильником погляду про осібність Юрія II і Болеслава Тройденовича, приймає погляд проф. Філевича на походи Казимира і уважає Любарта володарем Галичини до 1349 p., а Детка його намісником. Щодо справи Юрія II, то не входячи в се питання (мені правдоподібнішим здається, що се була одна особа з Болеславом), то зверну увагу автора ще не одну згадку про нього в «Monumenta Pol[onia] hist[orica]», V, p. 880.

Остання глава праці – про внутрішній устрій і побут Волині являється новинкою: д. Андріяшев ухилився від сього задля незначності матеріалу. Д[обродій] Іванов позбирав старанно що міг і його картина внутрішньої історії Волині, хоч – неминуче – має багато незаповнених місць, має значну цікавість.

В основу політичного устрою землі д. І[ванов] справедливо кладе, як два головні чинники, князя і віче. За вічем признає він функцію загального контролю, тимчасом як звичайний провід в справах політики й адміністрації належав до князя. Студіювання давнього політично-громадського устрою земель українсько-руських дійсно приводить до такого виводу, і сю загальну схему можна приложите й до Волині.

Погляди автора на долю віча, одначе, представляються трохи неясними і, може, непевними. Так, ми читаємо у нього (с. 107) щодо князювання Мономаховичів на Волині, князі з являються тут на короткий час, не зживаються з землею, тож «земля була сама собою, а князі самі собою» (формула істориків-слов’янофілів), і се мусило впливати на розвій громадсько-вічевого життя на Волині».

Далі (с. 266) автор каже, що найбільшу силу і вплив мало віче в XI в., щодо пізнішого часу, то не вагається про існування його за Ізяслава Мстиславича, констатує його прояви за Мстислава і догадується про велику роль його за Романа, також «велике значення» в XIII в., нарешті (с. 267), «з часом власть його помалу починає упадати, та прослідити процес сього упадку віча трудно», а з причин автор вказує, як на важнішу – на розвиток княжої дружини і на татарську зверхність. Шановний автор не буде, певно, сперечатись, коли скажемо, що справа історії віча представляється у нього, як сказано, неясно.

Період до панування Мономаховичів щодо віча мав свої відміни: інакше було в перших часах після того, як князь з київської династії засів на Волині – очевидно, лише з часом він з своєю дружиною міг взяти в свої руки провід у всіх справах земських, і народна самоуправа мали ще дуже широку сферу діяльності. Зате князь, поки був підручником київського князя і чув у себе за плечима сили всієї київської держави (як було, скажімо, за Ярослава), не потребував дбати про ласку віча, не потребував раз по раз відкликатись до віча і за його посередництвом слухати народного живчика.

Інакше стає знов, коли волинський князь опиняється рівноправним членом князівської громади, виставленим на їх інтриги і егоїстичні плани, і не маючи деінде підпори, мусив шукати її в своєї землі й у її репрезентації політичної – віча. Такою порою була друга половина XI в. і дальший час аж до сполучення волинських волостей в руках Романовичів, особливо ж моменти бурхливі, напр., боротьба Ізяслава Мстиславича з Володимирком і Юрієм, дитинні часи Романовичів.

Сполучення ж волинських волостей в руках Романовичів, заспокоєння землі, уставлення міцного режиму, а при тім ще й певна антипатія до громадського чинника, яку ми помічаємо за Романовичами під час їх боротьби з громадським рухом українським, було чи не головною причиною ослаблення вічевої діяльності. Щодо боярства, то дійсно правдоподібно, що воно мало значну силу в землі (на се натякають заходи Мстислава Даниловича коло нього, його роздавання сіл їм), але згадка в тестаменті кн. Володимира Васильковича про село, куплене у якогось Ходорка (nom[inem] [іменем] Ходорко, чи Фодорко, а не Фодорок) ще не може бути доводом, що в руках бояр «концентрувалась превелика (громадная) земельна власність». Виразних, безпосередніх вказівок про се ми не маємо, можна припускати лише по аналогії з іншими землями, а почасти – виводити з існування боярських латифундій в пізніші часи.

На сьому кінчимо свої уваги про книгу д. Іванова. Деякі уваги, які ми тут зробили, не уймають ваги і ціни його праці, що являється корисною вкладкою в українсько-руську історіографію, і ми щиро зичимо дальшого успіху і розвою діяльності нового робітника на дорогій нам ниві.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 4 – 9 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 60 – 65.

Іванов Петро Андрійович (1860 – 1917/1918) – історик київської школи, археограф. Учень В.Б.Антоновича. Приват-доцент Новоросійського університету в Одесі (1893 – 1905, з перервами). Тематика досліджень – історія середньовічної Волині та Південної України XVIII ст., проблеми історії українського козацтва та політика російської держадміністрації. Публікував джерела з історії Південної України. Вперше ініціював обговорення «схеми руської історії» М.Грушевського в Історико-філологічному товаристві при Новоросійському університеті. Друкувався в «Киевской старине», «Записках» OTIC та ін.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 99 – 103.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 20

Модифіковано : 13.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.