Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] Проф. Ф.И.Леонтович. Национальный вопрос в древней России

Михайло Грушевський

Варшава, 1895, ст. 65 («Варшавск[ие] университетск[ие] известия», 1894, IX і 1895, I)

Проф[есор] Леонтович в своїй статті підіймає дуже цікаве питання – чи існувала вже в Давній Русі загальнонаціональна самосвідомість у «русских славян» («общерусское национальное самосознание»). Часто виголошена в історичній літературі і повторена в звіснім «Курсі історії руського права» проф. М[ихайла] Владимирського-Буданова теза, що така свідомість існувала вже в X – XI в., і що вона була стимулом до утворення державної організації – є предметом критичної перевірки в сій студії.

Результат, до якого приходить д. Леонтович – негативний, в Давній Русі, як і в період московський, не існувало свідомості політично-національної єдності, лише почуття етнографічної близькості, панував цілковитий партикуляризм, народні маси в процесі формування держави мали чисто пасивну роль, бувши об’єктом примушувань і силувань різних збирателів земель, давніх і московських.

Безперечно, ся думка справедлива, хоч висловлювалась вона й давніше, а навіть і досить виразно, одначе при доволі розповсюдненій ідеалізації державного процесу в Давній Русі і в землях московських, її можливо ясне представлення і аргументування уважаємо ми дуже корисним, а тим самим і розвідку д. Леонтовича дуже пожаданою.

Партикуляризм є загальним явищем на низькім ступені громадського розвою народу; що держиться він дуже довго, доказом того погляди на чужинців, часом з сусідніх околиць і по сучасних селах, особливо де обставини не сприяють жвавим і неустанним зносинам (як, напр., в горах). Екстенсивна колонізація, перегороджені непрохідними лісами вододіли були такими обставинами в Давній Русі, і не диво, що найдавніші спогади в давньому літописі – се спогади суперечок і кривавих бійок з сусідніми племенами («бъша обидими Древляны и иными окольными»).

Лише довга спільна доля історична, спільні змагання, спільна боротьба й терпіння приготовляють в масах народних почуття солідарності, а зносини й освіта можуть привести до національної свідомості. Ще й досі українець з Наддніпрянщини поглядає скоса на «литвина» – українця з Полісся, або з «Польщі» – Західної України, Тож припускати в Давній Русі так ясне національне почуття, щоб воно кермувало таким тяжким і трудним процесом, як державний, було б значним браком історичної перспективи.

Д[обродій] Леонтович починає свою розвідку коротким начерком племінного складу давніх земель руських (с. 2 – 25). Ся частина, що займає трохи менше половини розвідки, не має одначе значної ваги. Автор трактує такі важні питання, як колонізацію слов’янську, значення й уживання імені «Русь», поділ східних слов’ян на дві «галузки», значення етнографічного підкладу при групуванні земель-волостей, еміграцію чужородців – коротенько і, як говориться, недорогим коштом, користаючи вже з готових праць, особливо з курсу Бестужева-Рюміна.

Такий характер, разом з деякими недоладностями й похибками (так автор на с. 6 говорить про вживання в літописах назв «Русі Білої» для земель кривицьких і «Русі Червоної», приймає без суперечки слова літопису про підвладність фінських народів до Русі ще в IX в. (с. 8, 12), не вважаючи на важні замітки Барсова, записує Ітиль до болгар (с. 9) і т. ін. [Безпотрібно теж, думаю, було подавати такі реєстри літератури про сусідів Русі – їх може кожний знайти в курсах історії Русі й спеціальних монографіях.] тільки може псувати загальне враження від праці, але подекуди висловлено тут здорові й справедливі, хоч вже й не нові гадки.

Автор уважає «Русь» початковою назвою земель полудневих і признає споконвічне існування двох груп серед народів давньої держави Руської, хоч і ледве чи можна згодитись з гадкою, що «русин» «Руської правди» (= чоловік з полудня) протиставляється «словенину» (= чоловіку новгородському) трохи не в такім значенні, як і досі українець розрізняється від великороса (с. 6). Гіпотезу про перехід українців з країв карпатських автор уважає гіпотезою недоведеною і заперечує гадку (Іловайського) про вплив тюркської імміграції на витворення українського національного типу земель руських.

Далеко цікавіша друга половина розвідки (с. 25 – 69). Автор переглядає питання про ті моменти, що зв’язували племена давньої Руської держави в одну цілість – мову, релігію, єдність княжого роду, спільні походи воєнні і приходить до переконання, що сих моментів не вистачало для витворення національного почуття, «всеросійської єдності» X – XI в.

Погляди «Слова о полку Ігоревім» він уважає особистими поглядами автора, та й то бачить в них почуття етнографічної єдності, а не національно-політичної, а назви «Руської правди» і «Руської землі» в титулі Початкового літопису розуміє, що руський = київський (се зовсім справедливо для літопису, але титул «Правди» міг виникнути й пізніше).

Зовсім справедливо доводить автор, що до давніх князів не можна прикладати сучасних державних поглядів, і не признає за князями свідомості єдності політичних інтересів земель давньої держави Руської, хоч годі заперечити, що витворена в XI – XII в. ідея про права (виключні) династії Володимира Св[ятого] на сі землі мала в собі якийсь зав’язок (звісно – дуже слабкий) політичної єдності тих земель. І взагалі годилося б сі питання трохи основніше, детальніше перейти.

Переходячи до утворення держави, автор зовсім справедливо вказує на примусовий, недобровільний характер прилучення земель. Далі застановляємся над партикуляризмом по утворенні держави – партикуляризмом правним, що виявлявся в прикладанні правових норм все в границях тільки сієї чи іншої політичної одиниці – землі, й партикуляризмом побутовим, що виявлявся в браку почуття солідарності, хоч і тут дещо треба б аналізувати докладніше, дещо представити повніше, та все-таки висловлені тут ідеї можуть бути дуже корисними для уставлення справедливих поглядів на Давню Русь.

Неприємне, одначе, робить враження банальне закінчення про єдність «русскої нації» в сучасності і брак всяких перепон для неї.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. XI. – Кн. 3. – С. 4 – 6 (Бібліографія).

Леонтович Федір Іванович (1833 – 1911) – історик права, професор Новоросійського (від 1868, 1869 – 1877 – ректор) і Варшавського (від 1892) університетів. Очолював Товариство історії, філології і права при Варшавському університеті. Член Сербського вченого товариства в Белграді. Автор численних праць з історії староукраїнського і литовсько-руського права і державного устрою та суспільних відносин Литовсько-Руської держави.

Основні праці: «Крестьяне Юго-Западной России по литовско-русскому праву XV – XVI вв.» (1863); «Русская правда и Литовский статут» (1865); «Очерки истории литовско-русского права. Образование территории Литовского государства» (1894); «Центральные судебные учреждения в Великом княжестве Литовском» (1910).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 105 – 107.