Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

12. Патріарх Фотій

Михайло Грушевський

Патріарх Фотій († 891) був свідком походу Русі на Царгород 865 p. і каже про нього в двох своїх казаннях з поводу того походу (εί? τήν ?φοδον τ?ν ‘P??) і окруж[ному] посланію до грецьких єпископів з р. 866. Не вважаючи на риторичну форму (особливо в казаннях), сі писання мають важне історичне значення як голос свідка. Текст казань сих став відомий лише з 60-х pp. і виданий цілком кілька разів: в Lexicon Vindobonense Наука, СПб, 1867; Fragmenta hist[toricorum] graecorum Мюллера, P[aris], 1870, нарешті новоперевірений текст в грецькій часописі «‘Aλήνεια,» 1881, № 9 і 13, звідти переклад російський подано в часоп[исі] «Христианское чтение», 1882, IX – X; подаємо переклад з тексту Наука, порівнявши з тим новішим перекладом. Посланіє Фотія відоме давно, видрукуване ще в «Photii Epistolae» (Lond[on], 1651 і в новішім їх виданні – 1864); уривки у Куника [Kunik], Berufung etc. II. Найважніша монографія про Фотія – Гергенротера [Hergenröther, Photius] (1869).

1 казання

[Казання 1-е було висловлене в часі самої облоги Царгорода, до повороту імператора. Темою його – гнів Божий і потреба каяття й тривкої переміни до ліпшого в житті. В попередніх словах варте уваги натякання про прихід варварів «з півночі». Таким був для Царгорода і північний берег Чорного моря.].

Горе мені, що дожив я до сеї біди, що ми стали посміхом для наших сусідів, глумом і сором[ом] у окольних (пс[алом] LXXVIII), що наглий нахід варварів не дав часу, щоб і вість повідомила нас, аби могли надумати щось для безпечності, але разом і побачили, і почули, і потерпіли, хоч ті, що напали, відділені були від нас стількома краями і державами, пливкими ріками і морями без пристаней. Горе мені, що бачу я, як нарід дикий і суворий без страху окружує місто й грабує міські околиці, все руйнує, все нищить, ріллі, оселі, товар, отари, жінок, дітей, дідів, хлопців, як всіх рубає мечем, нікого не жалуючи, нічого не зоставляючи; руїна загальна! Як сарана на хліба, як гниль на виноград, чи краще – як спека, як крутінь, як повінь, чи не знаю, що вже й назвати, напав він на наш край і винищив цілі покоління людності.

Уважаю щасливими тих, що раніше згинули від погибельної і варварської руки, бо, вмерши завчасу, перестали вони чути біду, що впала на нас несподівано; а якби було чуття у сих небіжчиків, то й вони разом зо мною плакали б над тими, що зостались живими, що так бідують увесь час; що таким сумом сповнилися і не визволяються з нього; що так шукають смерті й не знаходять. Бо далеко ліпше вмерти раз, аніж все чекати смерті, даремно жалкувати про біду близьких і душею боліти.

Де тепер христолюбний імператор? [Пішов в похід на арабів.] Де обози? Де зброя, махини, воєнні ради і припаси? Чи не похід інших варварів забрав і привернув до себе? Імператор несе тяжкий тягар за границями, разом з ним пішло і терпить труди і військо, а нас гнете очевидна погибель і смерть, що одних вже взяла, а до інших наближається. Сей скитський, дикий і варварський нарід, мовби вилізши з самих околиць міста, подібно до звіра польового (псал[ом] LXXIX) нищить навколо нього. Хто боротиметься за нас, хто стане супроти ворогів? Всього ми позбавилися, всякої помочі. Яким голосінням можна таку біду оплакати? Які сльози зрівняються з великістю біди, що на нас обсіла?

Прийди до мене, найплачливий з пророків, і оплач разом зі мною Єрусалим, не той давній, столицю одного народу, що розрісся з одного кореня дванадцятьма галуззями, а столицю всього світу, який тільки осяває віра християнська, перший давністю і красою, обсягом і розкішшю, числом людності і багатством; оплач зо мною разом сей Єрусалим, ще не взятий, не збитий, але близький до взяття, що на очах наших хитається; оплач разом зі мною сю царицю міст, що ще не забрана в неволю, та вже віддала в неволю надію спастися. Пошукай води голові і джерел сліз для очей моїх і плач разом зо мною [Ідуть тексти з плачу Єремії.].

Столице, які біди скупилися навколо тебе! Рідних дітей твоїх і гарно оселені околиці міста пожирають безодня моря, пащі огню і меча, ділячи звичаєм варварів між собою. Красна надія для багатьох, яка буря бід і яка сила страхів обложила тебе навколо й осоромила твою гучну славу! Місто головне майже цілого світу, яке військо знущається з тебе, немов з раба, – не научене штуці військовій, споряджене по-рабському! Місто – оздоблене здобиччю з багатьох народів, який нарід хоче зробити тебе своєю здобиччю! Ти, що здобував багато трофеїв над ворогами Європи, Азії і Лівії, як підняла над тобою тепер піку варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей! Ба, все в тебе пішло так зле, що твоя сила необорна на чисту безсильність спала, і немічний, низький і нелюдський з вигляду супротивник на тобі хоче показати силу своєї руки і славним іменем вкритись [Далі автор доводить потребу не хвильового, а тривкого поліпшення морального і подає надію на ласку Божу.].

2 казання

[Проминаю кілька стрічок спочатку, де Фотій об’яснює, що є гнів Божий. Се казання промовлено вже після того, як русь кинула облогу Царгорода; скільки часу пройшло між ними – не знаємо, але облога мусила тягтись кілька місяців; зміст казання: пригадування минулої біди й Божої ласки і заклик до морального поліпшення.].

Так і на нас упала й опанувала така біда, стаючи перед лицем нашим доводом гріхів. Бо вона була не подібна до інших нападів варварів, але й наглість того нападу, і надзвичайна його швидкість, і нелюдськість варварського народу, і суворі вчинки, і жорстока вдача – показують, що сей удар був посланий з неба, як буря. Та як ви вже зрозуміли се, і гірке страждання, й остання біда накарбували на ваших серцях причину того випадку, (не) мовчатиму, але, маючи в вас таких, що знають те, про що казатиму, тим більше висловлятиму справедливі докори, доводитиму і повторятиму, що ми се самі своїми гріхами наробили і, ніби в театрі, в представленні виставили, зробивши життя наше театром різнорідної пристрасті.

Що дивніший, страшніший і нагліший нахід того народу, то більше виставляється надмірність гріхів наших, з другого боку – що він (нарід) неславніший, незначніший, невидатніший був до сього находу на нас, тим тяжчий сором нам, більший тріумф нашої неслави, тяжчу біль задає удар того батога. Бо як слабі і зневажені перемагають славних і силою непоборних – з вигляду, то удар стає не до терпіння, нещастя – без відради, пам’ять біди – незабутньою [В сих словах – об’яснення цілої риторичної композиції: Фотій налягає на незначність русі, з одного боку, страшний характер находу – з другого, щоб тим більше вразити чуття слухачів; з сього погляду всі його слова про незначність і неславність руського народу могли бути в якійсь мірі побільшені: що ім’я русі було вже добре відоме, виразно каже він в своїм посланії.]. Отже, покарали нас наші беззаконства, жалю завдали – пристрасті, осоромили злі вчинки, пригнітили переступи, і ми стали ганьбою і соромом у сусідів наших (псал[ом] LXXVIII).

Ті, яким грізною була колись сама чутка про ромеїв, підняли зброю супроти самої їх держави і в долоні заплескали, лютуючи й сподіваючись взяти столицю, як гніздо птиці. Вони пограбували його околиці, зруйнували передмістя, лютували над невільниками й стали навколо сміливо, показавши через ваше недбальство таку відвагу й зневагу, що мешканці не осмілювались і глянути на них просто, нестрашливими очима, але з чого мали б мужніше з ворогами битись, з того слабли й падали: коли варвари били їх земляків, то се повинно було викликати справедливий гнів, вимагати такої же помсти з певною надією щастя, а вони, злякавшись і настрашившись, ослабли і страждання невільників уважали за свою власну неволю, тимчасом, як вони, спасшися, повинні були помститись за тих, що впали в біду [Пропущено кілька рядків менш цікавих.].

Нарід неславний, нарід, якого й не рахували, нарід, що ставили разом з рабами, незвісний – та здобув ім’я, незначний – та став славним, зневажений і бідний – та дійшов високого становища й незчисленного багатства, нарід, що десь жив далеко від нас, варварський, кочівничий, що пишався зброєю, несподіваний, неспостережений, без штуки військової так сильно і нагло ринув на наш край, як хвиля морська, і знищив людність, як звір польовий (псал[ом] LXXIX) траву, очерет або хліб (ото біду послано нам від Бога!), не милуючи ані чоловіка, ані худоби, не жалуючи немочі жіночої, не даруючи тендітності дитячій, не шануючи сивизни старих, не уласкавляючись нічим, що може уласкавити людей, що дійшли й до звірячого стану, але без страху витинаючи мечем всякі літа і плоть. Можна було бачити, як немовлят, відірваних від грудей, позбавляно і молока, і самого життя, і готовою труною для них – гай-гай – були ті скелі, об які їх розбивано, а матері жалібно ридали, і забивано їх разом з немовлятами роздираними, забиваними.

Жаль було слухати, ще більше – бачити, і далеко ліпше мовчати, як розповідати про сю (нелюдськість), що заслужили більш ті, що її чинили, ніж ті, що терпіли. Та нелюдськість показувалась не тільки на людях, але мордувала і скотину безсловесну: волів і коней, птиць і інших, що тільки стрічалось; віл лежав – і коло нього чоловік, дитина і кінь мали спільну могилу, жінки і птиці кров’ю своєю обливали одні одних. Все було сповнено трупами, в річках вода ставала кривавою, ті джерела і стави не можна було пізнати через те, що були закидані трупами, інші ледве було знати, бо обкидано їх до решти; мертві тіла загноїли ріллі, завалили дороги; гаї здичіли й стали більш непрохідні (через трупи), ніж через зарослі й пустиню; сповнилися ними печери; гори, горби, долини і провалля нічим не різнились від міських кладовищ. Таким нещастям переповнилася та руїна; так пошість тієї війни, літаючи на крилах гріхів, скрізь носилась, нищучи все, що траплялось [Тут пропущено кілька рядків, цікавіше в них – уваги, що «місто ледве не піднято на піку».].

Чи пригадуєте той переляк, ті сльози й лемент, як вдарилося в них місто в останній розпуці? Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, як життя у всіх нас збиралося зайти з заходом сонця, і світ нашого існування мала поглинути глупа темрява смерті? Чи пригадуєте той час незносний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним; коли море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плавання, а на нас піднімаючи суворі хвилі війни; коли вони йшли попри місто, несучи, виставляючи плавців з мечами, мовби загрожуючи місту смертю від меча; коли вся надія людська лишила людей (в місті), і місто держалося надією на єдину оборону у Бога; коли переляк і темрява опанували розум і вухо прислухалося тільки до одної вісті: варвари перелізли стіну, і вороги опанували місто [Пропущено кілька рядків менш цікавих.].

Коли ж се все діялось у нас, коли ми поставили свою совість непохитним суддею своїх гріхів і за її докорами признали її обвинувачення за справедливе, коли молили Бога службами і співами, коли каялись з серцем пригнобленим, коли всю ніч, простягаючи до Бога руки, просили в Нього ласки, всю надію на Нього поклавши, тоді визволилися ми з нещастя, тоді відступила від нас біда, що обійшла нас; побачили, як розходиться буря і гнів Божий від нас відступає, побачили, як вороги наші йдуть геть і місто, над яким руїна висіла, спаслося від грабування, тоді…

Коли ж? Коли ми, без жадної оборони, не маючи помочі від людей, осмілилися надією на Матір Слова і Бога нашого, просили Її, аби Сина упросила і про гріхи уласкавила, до її впливу (παρρησία) покликувалися для спасіння, до Її Покрову зверталися, як до стіни непохитної, благаючи, аби знищила смілість варварів, збила їх пиху, захистила безнадійний нарід, оборонила своє власне стадо. Її одіж, щоби відігнати напасників і оборонити обложених, носило зі мною все місто, ревно ми молилися і правили молебні; через те, з своєї невимовної ласки до людей, задля Материного сміливого прохання, прихилився на те Бог, гнів Його відійшов, і помилував Господь свою власність.

Дійсно, ся всечесна одіж є одіж Божої Матері; ішла вона навколо мурів – і вороги заверталися дивним способом; заступала вона місто, і облога ворожа розпадалася, ніби за якимсь знаком; окривала вона його, і з ворогів спадала та надія, яка їх осмілювала: бо як тільки одіж дівочу обнесено стіною, варвари покинули облогу міста, ми визволились від неволі і здобули несподіване рятування [Цікаво, що Фотій нічого не каже про ту бурю, що мала прогнати русь; нема про неї згадки і в двох інших сучасників, папи Миколая і чернця Микити, – вона з’являється в письменників з X в., що оповідають за сей похід (Симеон Логотет і ін.); ак[адемік] Куник висловив гадку, що на похід русі було перенесено чудо з р. 626, з часу походу на Константинополь аварів, слов’янів і гепидів (розвідка про рік походу при «Известиях ал Бекри»). Папа Миколай І згадує про нахід, чи, властиво, натякає в листі, писанім в вересні 865 [р.]; се відповідь на погрози імп[ератора] Михайла завоювати Рим: «Нарешті – не ми запалили церкви святих і околиці Константинополя, майже до стін його, побивши багато людей; тим не було ніякої помсти язичникам, людям іншої віри, ворогам Христа, що ворожо поводяться з слугами Правди. Не є се добрий лад, не є така переміна, варта наслідування, аби ті, що починили стільки шкод, йшли собі геть без кари, а ті, що нічого злого не вчинили, замість них таке терпіли, щоб тих, що зневажають Христа, пускали, а тим, що Його славлять, такі погрози завдавали» (лист вид[аний] в збірн[ику] Міня [Migne, Patrologia Latina], СХІХ, і Яффе). Микита Пафлагонський в біографії патр[іарха] Ігнатія, писаній десь в останній чверті IX в., двічі згадує про находи русі на остр[ів] Теревинт (на Пропонтиді), де пробував патр[іарх] Ігнатій: «Коло того часу найпогибельніший нарід скитський, т. звана русь (‘P??), прийшовши Чорним морем до протоки (Στενó?-Босфор) і поруйнувавши весь край, всі монастирі, набігли й на острови коло Візантії (Константинополя), пограбували все майно і гроші, а людей, що побрали в неволю, всіх побили. Набігли і на монастир патріарха з варварським запалом і забрали все майно, яке знайшли, взяли 22 кращих слуг і всіх їх порубали сокирами на кораблі»; на другім місці: «Русь, руйнуючи сей острів (Теревинт), кинули олтар на землю (в церкві 40 мучеників), а патр[іарх] Ігнатій його знову поставив» (біогр[афія] у Іардуїна «Acta concil». [Hardouin, Consiliarum generalium] і Міня [Migne, Patrologia Graeca], CV). Зауважу про звістки Микити: вони так хронологічно уміщені, що перший похід припадає десь на рік 860, через що деякі (як Гергенротер) бачили тут окремий похід, тимчасом, як норманісти звичайно бачать тут помилку і всі звістки прикладають до одного походу. Щодо дати, то на основі хронологічних студій кладуть, звичайно, р. 865 для походу, описаного у Фотія (наш літоп[исець] кладе під р. 866, виставляючи вождями його Аскольда і Діра).]. Так споглянув Господь не на гріхи наші, а на каяття, не спом’янув переступів, а зглянувся над пригнобленими серцями нашими і прихилив своє вухо до слів уст наших. Несподіваний був нахід ворогів, несподівано сталося й відступлення, незвичайний гнів Божий – та невимовна й ласка; невимовний був страх, що надали, – стидкий був і біг їх; в їх наході помагав їм гнів (Божий), та здобули ми й ласки Божої, що одвернула їх нахід [Далі йде порада – і далі провадити праведне життя, і наведено приклад Ізраїля; кінчаться обидва казання покликом до Пресв[ятої] Діви.].

Посланіє

І не тільки сей нарід (болгарський) змінив давнішу безбожність на віру в Христа, але й той нарід, про якого так часто казано, той, що переважав всіх щодо суворої вдачі й охоти до убивання, себто звана русь (‘P??), що, опанувавши окольних і з того загордувавши, підняла була руки на державу Ромейську [Подібності сеї характеристики русі до оповідання житія Георгія Амастридського привели д. Куника до гадки, що житіє було написано під впливом послання Фотія і належить до р. 865; сю думку збиває д. Василевський в розправі про Амастридське житіє.]. Тепер і вони перемінили еллінську (себто – язичеську) і безбожну віру, в якій пробували раніше, на чисте і непокривджене служіння Христу і радо вступили поміж (наших) підвладних і приятелів намість недавнього грабування й великої відваги супроти нас. І так розпалило їх жадання віри і запал (кличе Павел: слава Богу во віки!), що прийняли єпископа і пастиря і вдалися надзвичайно ревно і пильно до служіння Христу.

І коли вони з ласки Божої, що хоче, аби всі люди спаслися і до розуміння правди прийшли, так відступились від давніх мудрувань і перемінили їх на чисту віру християнську, то, як і ви, братіє, підійметесь поклопотатись і потрудитись коло вирубання і випалення злого галуззя, певні ми в Господі Ісусі Христі, правдивім Богу нашім, що стадо Його помножиться ще значно і сповниться слово, що побачать Мене всі вони від малого до великого [З слів Фотія виходить, що ті посли Русі за єпископом прибули недовго по їх поході; в 2-м казанні Фотія про них ще нема згадки, посланіє ж відносять до р. 866. Ширше про се, але з певними анахронізмами, і трохи одмінно (бо ініціатором з’являється імператор, що дарунками прихилив русь до згоди і вмовив їх, аби прийняли єпископа) оповідано в біографії імп[ератора] Василя Македонянина, що залічується звичайно до писань Константина Порфірородного.].


Примітки

був свідком походу русі на Царгород 865 р. – сучасні дослідники датують цей похід 860 р. ( Порогов О.В. Сколько раз ходили на Константинополь Аскольд и Дир? // Славяноведение. – М., 1992. – № 2. – С. 54-59).

переклад російський подано в часописі «Христианское чтение», 1882, IX – Xйдеться про публікацію: Две беседы святейшего патриарха константинопольского Фотия по случаю нашествия россов на Константинополь // Христианское чтение. – М., 1882. – Ч. ІХ-Х.

Яффе – йдеться про видання: Regesta pontificum Romanorum / Ed. Ph. Jaffe. – Roma, 1885.

Микита Пафлагонський… – візантійський філософ і письменник (IX – X ст.).

патріарха Ігнатія… – константинопольський патріарх (847 – 858, 867 – 877 pp.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 29 – 34.