Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Українські жиди

Михайло Грушевський

В останній книжці минулого року «Київської старини» скінчилася чимала розправа д[обродія] Бершадського «Аврам Езофович Ребичкович, подскарбий земский, член Рады Великого княжества Литовского»; на підставі тогочасних документів автор хоче одмалювати лице свого героя. Аврам Єзофович був син київського жида Рабея, багатого митника: багаті жиди литовські найбільше держали тоді на одкупі мита, корчемний дохід й усякі податки. Тогочасні жиди українські, як можна знати, мало одрізнялися од руського люду, між них чимало чутно вихрестів, вживали вони, здається, руську мову і самий побут їх був подібний до тогочасних українців: «Між руських, волинських, подільських жидів, – пише поляк Менчинський в початку XVII в., – багато було міцних і дужих парубків, що з шаблею коло пояса, з луком або рушницею за плечима залюбки сідали на коня й сміливо билися, де їм траплялось» («Київськ[а] стар[ина]», т. X, с. 76).

Подібну стежку вибрав собі Аврам: він іде на господарську службу, через якийсь час він був городничим ковенським, себто мав у заряді той замок; великий князь литовський Олександр свідчить, що Аврам за часи війни Литви з Москвою «слуговал нам, крови своее и горла не літуючи». В той час Аврам був уже вихрестом, православним, живучи однак в згоді з братами своїми, жидами. Далі бачимо його на інших урядах: старостою, війтом – сі уряди тоді спродувалися; далі заправляє монетним двором литовським; враз з тим не кидає він батьківського діла, митарства, одкупає великі доходи й тут виявляє дивний для жида вчинок: побачивши, що в Ковні мито далеко піднялося проти того, як те показували перед тим митарі, він зрікся свого контракту, узявся тільки заправляти ковенським митом і з нього вибирав для великого князя у дев’ять раз більше, як мав дати одкупаючи.

Аврам давав з себе знати дотепного фінансиста, до того міг дати королеві великий кредит і нарешті Жиґимонт Старий 1509 р. поставив його земським підскарбієм литовським, себто міністром фінансів. На сьому уряді Аврам пробув до смерті (до 1519 p.), чимало впорядкувавши фінанси литовські, щедро кредитуючи до смерті короля, що вже синам його король сплатив ті гроші, що був йому винуватий; великої користі з своїх урядів Аврам не добув, його маєтки не дуже побільшали за часи його урядництва; д[обродій] Бершадський має його за щирого слугу великого князя. Кілька рік після того Жиґимонт згадує «усякої хвали варту, й усім знану цноту й послуги різні, що вчинив нам преславний небіжчик Аврам Єзофович, староста ковенський і солецький, підскарбій нашого Великого княжества», і подає гербове шляхетство його братові Михелю Єзофовичу. Таке поличчя малює нам автор, справді не схоже з звичайними думками нашими про жидів.

Д[обродій] Бершадський, земляк наш, професор в Петербурзькому університеті, не вперше виступив у сій справі; він давно вже працює біля історії наших жидів; 1882 р. видав він дві книжки документів для сієї історії, 1883 р. велику розправу історичну: «Литовские евреи, от Витовта до Люблинской унии», – розправу коштовну, хоч і важку для читання, як і ся остання. Д[обродій] Бершадський узявся за сю роботу, щоб вирозуміти, «яким робом склався сучасний, лихий стан жидівства, яким робом сталася ся одрізність жидівська, його прямування, щоб добувати, приспоряти тільки багатства, що зростило жидівську єдність і дало їх кагалові таку силу».

Питання се має велику вагу, бо сучасне становище жидів єсть надто ненормальне; не дуже давно народна ненависть до них вибухнула дикою лавою антижидівського руху, «жидівських погромів» і чимало з вчених, навіть людей наших, не кажу про інших, і голосно, і ще більше серцем були за сі погроми, мали погром за певну кару вчинків жидівських. Жидів маємо всі за шкідливий елемент громади; сієї шкоди не вдержати, забороняючи, однімаючи в них право за правом. Народи держалися колись зручнішого приводу: коли народ переконався було, що з жидів тільки шкода, їх просто виганяли усіх до нащаду з своєї землі; так вигнали їх 1290 р. із Англії (аж до XVII в.), 1395 p. – із Франції, 1492 р. – із Іспанії, 1495 р. великий князь литовський Олександр звелів «жидову зъ земли нашое вонъ вибити». За такі приводи навряд чи візьметься, одначе, наш вік, гордий своєю просвітою й гуманністю. Мусимо прийняти ту думку, що жиди мають бути обивателями, громадянами краю нашого, маємо через се знаходити якийсь modus vivendi, а для сього – думати за поліпшення жидівського народного характеру, щоб якомога знищити шкідливі ознаки сього народу й діяльності його вказати іншу, корисну і йому, і нашому народові стежку. Для сього ж потрібно вирозуміти причини, з котрих сталися всі ті некорисні прояви; тим-то такі розправи історії жидівської мають не тільки наукову вагу, але й велику практичну користь. Одсилаючи цікавого читача до розправ професорів Бершадського та Леонтовича («Историческое исследование о правах литовско-русских евреев», Киев, 1864) , на сей раз подаємо читачам нашим короткі звістки про наших українських жидів, слідуючи переважно сим же розправам.

Жиди стали обивателями всесвітніми рано, ще до Христа знаходимо їх по найважніших містах по Середземному морю, найбільше вдаються вони до торгу, не цураються й іншого діла: служать у військах, в магістратах, бувають адвокатами. Імператори потім забороняли їм усякі уряди, жиди тим більше вдаються до торгу, а ся вдача до грошей шкідливо впливала на характер народу, ворушила погані інстинкти, псувала його моральність і направляла до усякого шахрайства, а через се все більше здобували жиди народну ненависть. «Гнати жидів і тискати, – пише проф. Леонтович, – начали дуже з X, найбільше XI в., коли добре визначилися ознаки жидівського народу не тільки в релігії й народності, а найбільше у цілому прямуванні життя їх і відносинах їх до пануючих верств». Але ся вдача до торгу, до шахрайства, що будила народну ненависть, звертала разом з тим на жидів увагу й давала оборону й ласку від урядів: для них жиди були корисна річ, усякі податки, що накладали на жидів, давали чимало зиску.

Жиди не могли пристати до міської громади, міщанами могли бути тільки католики, їх не приймала шляхта, а пригнічений сільський люд нічого не привабив би до свого стану; жиди зіставалися без притулку між сими обмежованими верствами, й їх виключність і міцна єдність більшала; щоб одрізнити жидів од християн, для них видумували осібну одіж, осібні знаки: в містах їм відводили осібні вулиці й передмістя. Жидам не можна було бути в ремісних цехах, не можна купувати землі, служити; їм зоставалося торгувати, а найбільше лихварувати, тим паче, що християнам лихву було заборонено. Жидам же навіть часами наказували брати велику лихву, щоб чим більше можна було узяти податків. Користь давала жидам оборону й ласку, пільги й привілеї од уряду, але вони не обороняли їх од ненависті люду, справді таки недаремної, вона давала себе знати кривавими бійками, часами й уряди під впливом народу зрікались своєї користі, й жидів, як я сказав, виганяли до єдиного нераз.

Коли з’явились у нас жиди на Вкраїні, звідки були ті перші жиди, не можна сказати. В Києві про них чутно з початку історії; в початку XI в. трапився тут, мабуть, перший «жидівський погром», як вмер князь Святополк, що потуряв жидам з-за користі, як і західні князі. Кияни кинулися грабувати жидівські хати; одначе жиди не перевелися й потім (див., наприклад, рік 1124, Ипат[ская] летопись); Волинська літопись згадує про них в кінці XVIII в. – вкупі з іншими мешканцями жиди плакалися за князем Володимиром. Те можна, певне, сказати, що жидів на Вкраїні було тоді дуже мало, вони понаходили пізніше, в кінці XVI, XVII, XVIII в., з західних земель через Польщу, куди їх навіть закликали, щоб піднести торги, та й самі вони йшли охоче од західних втисків, приносячи вже з собою й свою виключність, і вдачу до шахрайства. З сього виходять і чималі одміни жидів польсько-українських од жидів тубільців, литовсько-українських.

Ширші звістки про жидів починаються з кінця XIV в.; маємо три привілеї князя Витовта трьом жидівським громадам (міст Трюків, Бреста, Гродна); вони подібні до західних і польських привілеїв жидам; жиди по них, взагалі кажучи, мають такі ж права, як і інші мешканці; уставлено, що жиди – люди вільні, враз із литовською шляхтою вони підлеглі не міщанським магістратам, а повітовим старостам, а в деяких справах суду великого князя за рани, за бійку жидів уставлено таку ж вину, як і за шляхтича; жиди можуть судитися своїм судом, можуть з охоти обертатися й до старости; слідкуючи за західними зразками, великий князь надає жидам право лихварувати, але в Литві до сього не було такої потреби – інший був стан земський.

В Литовсько-Руській державі не було такої виключності станів, як по західних землях, не було монополій і виключних прав на ту або іншу діяльність; міщанство не було одрізнено; німецько-магдебурзьке право, що заводило сю одрізність, до кінця XV в. було тільки в Вільні та Троках; жидам таким робом не було заборонено ні ремесла, ні усякого торгу; в XV, XVI віках бачимо ми, що вони торгують, держать на одкупі мита й інші державні доходи, женуть горілку, інші живуть з ремесла, чимало з них мають землю, фільварки, села, хазяйнують, бідніші живляться, здається, навіть хліборобством, беруть невеликі міщанські паї в кілька моргів, переважно, одначе, живуть з дрібного торгу. Багатих між жидів була невеличка частина; маса, як думає д.Бершадський, була люд убогий, що перебивався абияк дрібним генделем, позичаючи гроші часом під застанову власної одежі. Багаті жиди найбільше вдавалися до одкупу – оддавали на одкуп найбільше мита на рогатках по шляхах, по річках; сі одкупи, знати, давали добру користь жидам.

В Литовсько-Руській державі не таку вагу мав рід, як дотепність, ще більше гроші, й багачі-жиди мають поважне становище; їх взивають панами в Литві, се було дуже високе титло, вони бувають навіть урядниками; покупивши землю, жиди тим самим ставали зем’янами-шляхтою, жиду Михелю Єзофовичу (брату Аврама) Жиґимонт Старий дарує гербове шляхетство. Чимало таких багатих вихрещується; таким вихрестом був Аврам Єзофович, таких було доволі й до нього, й після нього. Міцної єдності, виключності в сієї старої жидови не знати; вони вживають часто українські назвиська – Шпак, Бородавка, Козак, Зубець й інші; вживають вони, здається, мову українську, не цураються старостиного суду, охоче вдаються до нього з своїми справами. І вони поводяться з християнами; назвисько «жид» не мало (як і тепер не має) жадної зневаги; се було тільки етнографічне назвисько. Писали, наприклад: «Його милості пану Айзаку Єзофовичу, жиду берестейському». Вкупі з сими гарними ознаками тогочасного жидівського стану не можна минути дечого лихого.

Жидів обороняв, як і по західних землях, уряд із жадання, щоб «яко богатымъ и панамъ преложенымъ, такъ и вбогому каждому справедливость однаково маєть быти захована», так із-за користі торгової й іншої. Громада ж не так привітно до них оберталася; се, може, з того, що, як я вже сказав, жиди найбільше вдавалися до дрібного торгу, мабуть, не все чесного, лихви; бідна жидова живилася, як могла, коло руського люду й тим, може, добувала собі його нелюбові; до того жиди-митники, одкупщики, рандарі скарбові яко агенти фіскальні, як то все буває, уїдалися громаді. Вже в початку XVI в. жиди дають знати, що «міщани одібрали у них усі маєтності з ненависті, котру мають до жидівського роду».

Шляхта клопочеться в половині XVI в., щоб жидам не давати одкупів (в сьому ділі вони були конкурентами шляхти), уставити їм особисті одбутки. В половині того ж року, коли жиди одержали од Жиґимонта Августа привілей, щоб їх не винуватили, буцім вони вбивають дітей, суди не хотіли приймати сього привілею до книг своїх. Одначе, жиди ще не були народові великим тягарем; їх було до того ще небагато; проф. Бершадський думає, що в середині XVI в. їх було не більше, як 8 – 10 тисяч, усіх же мешканців Литовсько-Руської держави д.Бершадський лічить коло півтора мільйона; з сього числа жидів на Україну припадала менша частина – жиди держаться більше Литви й Білої Русі; на Вкраїні значніші громади були в Луцьку (56 хат), Володимирі (30 хат), Києві (громада ся зникла в кінці XV в)., також у Крем’янці (48), Острозі, Ляховцях, Пинську (24), жидівські капітали ще не завоювали усього торгу, далеко більша частина купців руські; проф. Бершадський каже, що на 100 купців-християн було ледве 20 жидів; як се так, то все ж таки видно, яке прямування й тоді мала жидівська діяльність; як лічить проф. Бершадський, жидів було 0,6% усіх мешканців, і вони ж давали більше як 16% усього литовського купецтва.

Проф. Бершадський вважає на те, що за часи Витовта привілеїв просять і добувають не всі жиди, а окремі міські їх громади – жидівської єдності, спільних інтересів нема; одначе, вже Витовтові й пізніші привілеї мали якийсь вплив на жидівську окремність; жидівські громади мають право власного суду, право виключати злочинців з своєї громади, мають спільні громадські кладовища й школи (синагоги). Одначе, спочатку жидівські громади й суди не мають великої ваги в самих жидів й вони часто скаржаться на них уряду.

Ворогування громади не зовсім і марне, про котре я сказав, мусило впливати на жидів, одрізняючи їх од іншої громади, примушуючи їх тісно горнутися один од одного. Такий, ще більший вплив мала проява, що трапилася наостанку XV в.; 1495 p. великий князь Олександр звелів «жидову зъ земли нашое вонъ вибити»; ми не знаємо, певне, з якого приводу се сталося. Проф. Бершадський вважає за приводи релігійний фанатизм великого князя; враз з тим великий князь хотів визволитися од своїх кредиторів-жидів, котрим був винуватий чимало; окрім того, виганяючи жидів, він хотів, може, підняти міщанство; в кінці XV в. одержують магдебурзьке право (що визволяло міщан з-під суду старостиного й давало їм деяку автономію) чимало міст – Київ, Луцьк, Брест, Гродно й інші, до того магдебурзьке право тільки, як я сказав, мали литовські столиці – Вільно й Троки; разом з тим по містах більшає німців.

Жидів було вигнано з усієї держави, землі їх, хати, кладовища взято до скарбу, хто був їм винен, мав теж сплатити до скарбу державного. Декотрі з жидів вихрестилися й зосталися. Жиди недовго пробували на чужині, Олександру треба було грошей на війну з Москвою; ставши польським королем (1501 p.), він мусив терпіти жидів там і за невеликий час дозволяє вигнанцям вернутися в Литву; жиди осягли свої старі оселі, осягли старі права, одначе, ся проява не минула марно. «Жиди знову осідають в Литві, та осідають мудріші й з’єднані. Життя за литовським кордоном, спільна для всіх вигнанців мрія, щоб вернутися на старі оселі, мусили мимоволі з’єднати усіх земляків-жидів, мусили розпочати ті відносини й зв’язки, про котрі й гадки не було до вигнання, коли кожна громада жила окремим своїм життям» (Бершадський, с. 264).

Вертаючи жидів, князь Олександр уставив їм новину: жиди мусили своїм коштом ставити тисячу кінних; замість сього потім стали вони сплачувати 1000 червоних – се був перший податок жидівський окремий, за ним уставлено нові; 1566 р. замість них заведено поголовщину жидівську. Сі прояви мали теж великий вплив: податки розкладали на жидівські громади й вони мали самі збирати назначену суму з своїх громадян, як знали, мали додавати од себе, що не ставало. Жидівські громади, що спочатку мали функції тільки релігійні, тепер стають правдивими урядами, потроху набувають велику, безкраю силу над окремим жидом, котрої не мали попереду. Жидівство одрізняється од іншого люду, міцно горнеться докупи, стає єдиною, дужою, гарно впорядкованою армією, стає державою в державі і, певна річ, державою далеко краще зорганізованою, як та шляхетська Річ Посполита, з котрою мусила злитись в другій половині XVI в. держава Русько-Литовська.

Ся ж унія мала великий вплив на процес з’єднання й одрізності жидівської; під впливом польського права з виборними королями й на Україні, як у Польщі, уряд державний позбувається сили, уряди чисто втрачають діяльну, адміністративну силу, а я сказав вже, що литовське жидівство піддержував державний уряд, громада ж вже в XVI в. почала неласкаво обертатися до жидів. Правда, що шляхта, побачивши в жидах дуже потрібних собі підручників, потім взяла їх собі під ласку, одначе, й ся ласка була дуже непевна; як тільки де стрічалися інтереси шляхти й жидів, або з інших приводів, шляхта без жадної ласки однімала і чухрала жидівські права: їм забороняли торгувати кіньми і борошном усяким, брати на одкуп торговельні комори й інше, не кажу вже, що жидам заборонено мати власну землю, служити в урядах і таке інше. До того ласка взагалі шляхетського стану не обороняла й не забезпечувала од втисків урядників – воєвод, старост, їх намісників й інших, котрі разом з тим, як державний уряд позбувався сили, тим більшу вагу мали для жидів; не забезпечувала й од кривд й усяких насильств окремих шляхтичів; що то часом були за втиски, можна побачити хоч з такого випадку: в 1569 р. ковельський староста звелів кинути жидів в яму, повну п’явок; їх визволено, коли Володимирська жидівська громада уступилася за них перед королем.

Такі виступки дають добре знати, що жиди мусили горнутися одні до одних; тільки тісно з’єднані, тільки добре організовані могли вони зносити силу й приводи, щоб держатися серед таких непевних обставин. І жид мусив зріктися своїх індивідуальних прав, оддатися під деспотичну, безкраю власть кагалові. Так і сталося, і недурно: кагал заступав окремого жида перед урядом, він одкупався од втисків, хабарями визволяв жида з-під усяких заборон, жидівська армія одняла у християн, завоювала в XVII в. і XVIII в. усю торгівлю, промисли, усякі грошові справи. Коли в XVII в. в польській державі набралося великої сили духовенство, жиди й їх зробили своїми заступниками: як не можна їм мати своїх хат, вони живуть в будинках отців-єзуїтів, під їх обороною, добре сплачуючи їм за се; жидівські кагали позичають, звичайно, за дуже високий процент гроші в усяких орденів і конгрегацій; до того жиди були зговорчивими орендарями їх маєтків. Нарешті, католицьке духовенство, не вважаючи на свій фанатизм, має в великій ласці і дужій обороні жидів і їх кагали. А державний уряд, з другого боку, піддержує кагали з погляду фіскального, щоб з них мати певний і зручний привід для вибирання жидівських податків, через те примушує окремих жидів слухати й коритися власті кагалу.

Таким робом, цілою низкою різних прояв, помилок і егоїстичних приводів споруджувалась в русько-литовських жидів будівля окремності і з’єднання. Та ж унія, що мала такий вплив на се будування, мала ще інший результат: вона одкрила настіж двері жидам польським, а через Польщу й німецьким, котрі кілька віків попереду перейшли вже сей процес відрубності й з’єднання. Під впливом сих прихожих жидів і в тубільців процес той ішов скоріше і легше.

Яка ж була ся організація жидівська? Центрами їх були жидівські громади – «збори», «кагали» значніших міст, тут була синагога-школа, громадське кладовище і коло них ціла окрема адміністрація – рабин для релігійних справ, корпорація старшин кагальних, що заправляла громадою жидівською з погляду адміністративного, так звані квартальні з тих же старшин збирали податки, школьники одправляли поліцейську службу в кагалі. Ся корпорація з волі своєї заправляла громадою, розкладала податки державні і свої, окремі, на громадські справи, за ледарів-жидів їх сплачувала громада, кагал заступав громаду в усіх справах публічних й усіх відносинах до уряду державного й урядників.

Під рукою сього ж головного кагалу були дрібніші міські громади тієї околиці – прикагалки; жиди, що жили по селах, або по містах, що не були прикагалками, належали до ближнього кагалу або прикагалку, се так звані партикулярці. Уся територія кагалу, прикагалків і партикулярців взивалася парафією. Сі кагали раз по раз висилали депутатів до Генеральних на всю Литву жидівських соймів: вони з’являються з початку XVII віку. Така ж сама організація була і у жидів польських.

Таким робом, з жидови був єдиний організм, добре впорядкований, з системою органів. Ся організація підкріплялася авторитетом Талмуда, що теж з’явився, прийшовши з Польщі, й добув великий вплив не раніше кінця XVI в.; за виступок накладали клятьбу (херим), одлучали од громади й школи (синагоги), в кагалах були й матеріальні приводи; щоб здержувати своїх громадян, він тільки, наприклад, давав жиду право орендувати яку-небудь маєтність в своїй парафії. Під захистом кагалів з’єдночене й впорядковане жидівство серед заборон, втисків, зневаги, живе й розживається в XVII в.

Козацькі й народні війни середини XVII в. порушили сей побут жидівський; жиди добули страшну ненависть народну: селяни ненавиділи їх яко орендарів й урядників сільських, фіскальних агентів шляхти, лихих і зажерливих, міщани і купецтво – яко конкурентів, тяжких, часто привілейованих (через хабарі урядникам та заступництво кагалів). Велику силу жидів перебито розгніваним людом, жиди лічать 250 тис. побитих, інші розбіглися, маєтки їх зруйновано. За якийсь час жиди знову повертаються на Вкраїну й пробують по-старому проводити життя, поновити стару організацію й відносини. Се їм не вдається – виявляється, у жидів інше лихо, ще тяжче, як те знищення їх за часи козацьких війн: втрачається солідарність, єдність громади жидівської; починається свій хатній, нутряний розрух.

Ще спочатку була якась одрізність жидів багатих і бідних, з часами вона більшає; жиди виступають з’єднані у відносинах своїх до чужої громади й уряду, але в самій громаді іде війна: багаті забирають до своїх рук кагальну адміністрацію, кагальна старшина вибирається з невеликої купки жидівських багатирів і ся олігархія з кагалу робить привід до власної користі, деспотичну його силу обертає на свою потребу. Вони визволяють себе з податків, беруть скільки хочуть з рядової жидови і, як знають, шапарюють зібраними грішми. Через таку неправду кагалів підіймається боротьба і розрух, партикулярці силкуються вирватись з-під власті прикагалків та кагалів, прикагалки хочуть одділитися од кагалів і стати самостійними кагалами; кагали пробують затримати їх релігійним авторитетом, накладаючи на них клятьбу, і економічною силою, не цураються насильства, б’ють, замикають в куну протестантів, одбирають на дорозі їх скарги до уряду, дають навіть деякі компроміси – нічого не помагає, жидівський сепаратизм росте, і та, і друга партія обертається до уряду, запобігають його проти своїх ворогів.

Уряд, з причин фінансових піддержує кагал, підвертає прикагалки й партикулярців, що «виламуються» з-під його власті. Одначе, сепаратисти не одступають, вони й знаходять, із якого боку підійти до уряду, – з того ж фінансового, з погляду котрого уряд піддержував кагал. Силу кагалові переважно давало його право збирати з жидів податки. Жиди починають туркотати й уряду, й громаді, що можна б з них вибирати далеко більше грошей, якби їх збирати самому урядові, без кагалу, що кагальна старшина багато накладає податків для власної користі; наприклад, як пише один, кагали Литви і Польщі збирають два мільйони золотих, а сплачують скарбові тільки 300 000. Справді, сі голоси помалу здобули собі увагу, щодалі починали в шляхетській громаді гомоніти про реформу жидівську.

Нарешті 1764 р. видано конституцію, щоб вчинити ревізію жидів й, перелічивши їх, покласти з голови по золотому, всякі інші податки скасовано, а разом з тим усякі з’їзди старшин жидівських, сойми й усе таке. Якби ся конституція справдилася, то кагал збувся б своєї сили, бо в його, як колись попереду, зосталися б тільки функції релігійні, школи, шпиталі для бідних й усе таке. Але сьому перешкодили довги, що були за кагалами, довги дуже великі; наприклад, віленський кагал (коло 5 тисяч душ), маючи доходу 34 тисячі золотих, винен був 722 800 золотих і т[аке] інше. Проф. Бершадський думає, що сі довги склалися через те, що кагали знищено козацькими й іншими війнами, податків же усяких, потреб грошових у кагалів було надто багато, інші думають, що сі довги, як не всі, то частина, були фіктивні, зумисне позичені. Здається, в околиці не було значного урядника, монастиря, конгрегації, щоб жиди не були їм винні такої чи іншої суми грошей. Чи зумисне, чи не зумисне те було зроблено, воно, одначе, на якийсь час оборонило кагали: треба було комусь сплатити сі довги; кредитори, – а були все особи важні – мусили уступатися, щоб оставлено status quo кагального ладу; все далі мусили реформатори одкладати свою реформу і кагал дожив до кінця Речі Посполитої. Фінансові причини і тут вирятували кагал.

Після кінця Речі Посполитої жиди українські стали підданцями російськими. То були часи Катерини Другої, часи впливу західних філософів й енциклопедистів. Принципи державні формульовано тоді так: «Кожен по станові своєму має користуватись правами, не вважаючи на «закон» (релігію) і народність». Через се окремі усякі обставини жидівські хотіли начеб скасувати. У кагалів одібрано право на усяку діяльність, окрім релігійної; заховано духовні суди, але в справах публічних і кримінальних жиди підлеглі, як і інша людність, російським урядам. Одначе, державний уряд швидко приймає принцип, що жиди єсть елемент шкідливий в сучасному своєму становищі, що треба знайти, як би «спинити їх, щоб не намножилося їх надто і щоб враз з тим «добувати з них якусь користь для держави», направити їх до такої діяльності, щоб вона була й громаді, й самим жидам корисна. З сього виходили, з одного боку, усякі закази й одбирання прав у жидів, з другого, – усякі спонукання до іншої діяльності.

Вже за тієї ж Катерини уставлено жидам податок удвоє проти інших (що було до 1807 p.), уставлено славну «черту оседлости», себто обмежовано країни, де жидам можна жити, – Біла Русь, Україна, окрім Слобідської (Харківщини й сусідніх повітів), т. зв. Новоросія (Херсонщина, Катеринославщина, Крим, Бессарабія) і ще деякі. Далі й жидам заборонено жити по селах, вони мали всі приписатися до міських кагалів, усіх, кого б громада не прийняла яко гультяїв, звелено засилати на Сибір. По магістратах міських з них не могло бути радних більше як третина, їм було заборонено урядову службу, купувати землю з селянами і таке інше. Враз з тим кагали набувають силу; вже за Катерини вони мають розкладати і збирати податки, урядові й окремі, далі вони мають доглядати, як поводяться жидівські громадяни й за виступки засилати на Сибір, або вдавати в рекрути. З сього виходило чимало втисків і кривди рядовій жидові од кагальної старшини. Окрім причини фінансової й адміністративної, державний уряд піддержував кагали з погляду оборони жидів од неласкавої до них російської громади.

В середині сього віку починається одмінне прямування, щоб скасувати й стерти жидівську окремність. З сього погляду 1844 р. скасовано кагали, заховано тільки жидівські релігійні установи, заховано й право особистих своїх податків; одначе того, що складалося з самого життя довгими віками, не скасуєш голим урядовим велінням; сі «духовні» органи жидівські мають і досі велику і моральну, й матеріальну силу над жидівською громадою. З такої ж причини, як касування кагалів, виходили й інші устави; наприклад, заборонено носити жидівську окрему одіж, лапсердаки й ярмулки, ростити пейси. Бажали, щоб жиди обернулися до чесного торгу, до рукомесел, ще більше до хліборобства. Ще за часи польської держави в кінці минулого віку видавали деякі пільги, щоб заохотити жидів до хліборобства; се ж починається за російської держави з початку сього віку й найбільше шириться в [18]30 – 40 pp.

В т. зв. Новоросії одділяно землі для жидівських колоній, уся колонізація йшла з урядової ініціативи і за її запомогою. Хто хотів піти в сі колонії, таких одвозили на скарбові гроші, визволяли на якийсь час з податків і рекрутства, позичали деяку суму на запомогу. За те ж уряд має коло них найпильніший й найтяжчий догляд; їх оселяли одрізними селами од інших мешканців; не ймучи віри жидам, їм наставляли за старших німецьких колоністів, або яких інших сторонніх людей; щоб не викручувалися од хліборобства, заборонено їм наймати робітників-християн, виїздити безпотребно з сіл, торгувати або братися за одкупи; урядники мали позирати за їх хазяйством й за недбальство карати, засилати навіть на Сибір. Виходити з сього хліборобського стану було дуже трудно: тільки через великий час, вернувши позичені гроші, віддавши за змінені податки. Така тяжка опіка, дрібна регламентація, такі тісні обставини не могли заохотити жидів до колоній; одрізнені од інших сіл, не маючи права наймати робітників, жиди-колоністи не могли й вивчитися доброму хліборобству; через усе оте хліборобські жидівські колонії, що були спочатку так розворушили надії російської громади, по правді зісталися мертвоплодом.

Державний уряд сподівався ще впливати на діяльність жидів освітою й військовою службою. Думали, що, побувши в москалях, жид одбіжить шкідливих своїх ознак; через те одставним солдатам давалися деякі пільги. Щодо освіти, то до неї уряд починає братися гаряче з 30-х років: заведено подекуди на Україні урядові школи для жидів й їх примушували навіть оддавати своїх дітей; далі жидівські власні школи віддано доглядати шкільним урядникам, для науки рабинів заведено осібні інститути. Але на масу жидівську ся російська освіта впливала мало; вища освіта, що справді могла перемінити жида й направити його на іншу стежку діяльності, не вабила жидів через те, що вченим жидам не було майже ніякої дороги: ті, що скінчили університети або вищі школи, спочатку могли добути урядової служби не інакше, як за дозволом державного уряду кожного разу, що, звісно, було дуже трудно. Маючи жидівську натуру за шкідливу, не йняли віри й вченим.

Потім, за часи ліберальних реформ Олександра II жидам стало вільно одбирати уряди, хоч більше de jure, ніж de facto. Урядова служба й приватна діяльність, переважно адвокатура й лікарювання, принаджували жидів до університету й по південних університетах по декотрих факультетах жиди вистачали іноді більш як третину студентів. Кілька рік тому сталась нова одміна в державних жаданнях і статутах: жидам підтято дорогу до освіти, в університетах і взагалі в вищих школах може бути тільки невеликий процент жидів: в Одеському й Київському університетах 10%, Харківському й также в інших 5%, в столицях 3%. Сей статут надав великого сполоху жидам; багато, покінчивши або кінчаючи якраз гімназії, не знали, куди подітись; чимало вихрещувалось; які з них були часом християни, кожен вгадає…

Такі були головніші моменти в житті наших жидів; як бачимо, довгою чергою віків збудувалося їх сучасне становище. Зневага, втиски примусили їх тісно з’єднатися, збитися докупи й одрізнитися далеко од інших народів, до чого й попереду їх нахиляло їх окреме релігійне, культурне й історичне життя. Тісні обставини, заборони й кривди обернули їх вдачу до самого крамарства, грошових справ і шахрайства; із національної одрізності стався привід до егоїстичної експлуатації. Ми мало винні в сьому процесі псування й одрізнення жидів, Польща подарувала нам сю болячку: жиди прийшли здебільшого звідти до нас з готовими своїми ознаками; що було неготового, доробили чужі для нас шляхетські верстви і польський уряд; яко спадщину після Польщі дістали ми т. зв. «жидівське питання», жидівську справу.

Сю тяжку проблему мало що розправляно, хоч дещо вже зроблено: все ж таки жиди зістаються нам чужим і часом шкідливим елементом, економічним тягарем нашого краю. І досі, de jure порівняні правами з іншими мешканцями, вони багато чим обділені; й досі живе «черта осѣдлости», за котрою можуть жити тільки жиди-ремісники; жиди мають жити тільки по містах і містечках, землю можуть купувати тільки в т. зв. Новоросії, не можуть орендувати землі й дещо інше; досі ж трудно добути їм уряду, а декотрі – заборонено чисто (як військові, народної освіти, судові й інші); недавно їх почали випинати з адвокатури, нотаріальних контор… Я казав вже про підчухрану стежку до освіти; такі закази, чи корисні, чи некорисні, одрізняють жидів од інших мешканців, не дають покинути сучасну свою діяльність.

Сучасне становище жидівське, приводи до поліпшення його – єсть питання глибоке й трудне й не належить до нашої роботи; певне, що з усіх заборон заборона вищої освіти єсть, безперечно, шкідлива. Добре правдиво освічена жидівська молодь була б кращим проводирем ширших, гуманніших поглядів і норм в жидівську громаду. Вважають на те, що ся вчена жидова, ставши на повороті од своїх традицій до християнських, виявляє часом жорсткий матеріалізм і егоїзм. Але сю прояву треба мати яко хворобу на час, а до того се ще залежить і од нашої громади, що й сама не багата ідеалізмом. Од громади нашої залежить ще й інша річ. Як ми культурніші, гуманніші од жидів, то годі нам чекати, щоб жиди прийшли й попросили смиренно й їх прийняти до себе; треба йти назустріч усякому доброму руху, почуванню, ворушити його, а не одвертатися од жида гордо яко партія. Не треба ідеалізувати сучасного становища жидівського і заплющувати очі на те бридке егоїстичне, матеріалістичне, що трапляється в їх житті, але не треба забувати, що ся нація дала й вищі зразки людськості; чи ж не можуть знову одкритися сі джерела духовні, обізватися сі чудовні струни? Серед вченої жидівської молоді було і єсть чимало добрих, гуманних, чесних діячів, чому ж не бути їх більше й більше?


Примітки

Публікується за виданням: Правда. – Львів, 1889. – Т. V. – Вип. X. – С. 27-40. Підпис: М. С. Г.

Праця поєднує в собі огляд праць С.Бершадського про євреїв та власні спостереження і думки автора щодо «єврейського питання» на українських землях. М.Грушевський зауважив, що це питання дісталося в спадщину від Польсько-Литовської держави, але за часи Російської імперії лише загострилося. Основна ідея автора, що проходить через всю працю, – це пошук компромісу і налагодження співпраці між українським та єврейським народами задля майбутнього покращання їх становища.

Про співробітництво М.Грушевського з видавцями «Правди» Олександром Кониським і Олександром Барвінським див.: Зашкільняк Л. Михайло Грушевський і Галичина (до приїзду до Львова 1894 р.) // Михайло Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференцій. – Львів, 1999. – С. 145-147.

Бершадський Сергій Олександрович (1850 – 1896), історик, археограф, професор Петербурзького університету. Згадана М.Грушевеьким праця була опублікована у «Киевской старине» (див.: Киевская старина. – 1888. – № 9. – С. 467-499; № 10. – С. 69-120; № 11. – С. 235-265; № 12. – С. 417-458).

мито – податок, який збирав скарб Великого князівства Литовського з купців і торговців за вивіз товарів за кордон, з іноземних купців за торгівлю на ринках чи привіз товарів на територію Князівства. Мито збирали митники у митних пунктах – коморах та прикомірках. Митниками призначалися євреї або шляхтичі, але останні часто віддавали право збору мита на відкуп (в оренду) місцевим євреям [Бершадский С.А. Документы и регесты к истории литовских евреев. Из актовых книг: метрики Литовской, Киевского и Виленского центральных архивов и некоторых печатных изданий. – СПб, 1882. – Т. II: 1550-1569. – С. 125, 127, 128, 147; Pietkiewicz К. Wielkie księstwo Litewskie pod rządami Aleksandra Jagiełłończyka. – Poznań, 1995. – S. 191 – 194]. Зокрема, київським митником був батько Аврама – Рабей [Бершадский С. А. Аврам Езофович Ребичкович… // Киевская старина. – 1888. – № 10. – С. 70-71].

… корчемний дохід… – корчми (заїжджі та шинкові) були господарські, шляхетські та міські. У покутніх корчмах (харчевнях) торгівля спиртним заборонялася. Господарські корчми здавалися скарбом в оренду, дуже часто все тим же митникам або їх заступникам [Статут Вялікаго княства Літоўскага 1588. Тэксты. Даведнік. Каментарыі. – Мінськ, 1989. – С. 493; Pietkiewicz K. Wielkie księstwo Litewskie… – S. 194 – 195].

вихрести – євреї, що перейшли на визнання православ’я.

… поляк Менчинський… – Мічинський Себастіан (перша половина XVII ст.) – випускник Краківського університету, професор астрономії. Перебував у близьких стосунках з родиною Зборовських. Автор праць: «Sboroviamnema encomiasticum» (1614), «Syncharma па uroczyste Przedwiecznego Syna Bożego Narodzenie» (1624). У 1618 p. у Кракові був опублікований його твір «Zwiercadło Korony polskiej urazy ciężkie і utrapienia wielkie, które ponosi od Źydów, wyrażająсe», що мав антиєврейське спрямування. Зокрема, автор звинувачував євреїв у співробітництві з турками. З таким характером праці король Сиґізмунд III заборонив її друкувати і продавати. Відоме видання цієї праці, де не вказаний рік публікації, яка, можливо, була здійснена раніше. Попри заборону, «Zwiercadło Korony polskiej…» неодноразово видавалося після 1618 p., зокрема 1648 p. [Bartoszewicz K. Antysemityzm w literaturze polskiej XV – XVII w. – Warszawa, 1914. – S. 73 – 110; Bibliografia lileratury polskiej. Nowy Korbut. – Warszawa, MCMLXIV. – S. 517-518; PSB. – T. XX. – S. 719-720; Toilet D. Historia Żydów w Polsce od XVI wieku do rozbiorów. – Warszawa, 1999. – S. 43 – 46]

Олександр Ягеллончик (1461 – 1506) – великий князь литовський (1492 – 1506), польський король (1501 – 1506) [Papée F. Aleksander Jagiełłończyk. – Kraków, 1949; Pietkiewicz К. Wielkie księstwo Litewskie…].

… за часи війни Литви з Москвою… – йдеться про війну 1500 – 1503 pp., наслідком якої для Литви стала втрата Сіверщини.

… Жиґимонт… – Сиґізмунд І Старий (1468 – 1548), син Казимира Ягел-лончика, польський король і великий князь литовський (1506 – 1548) [Pawiński А. Młode lata Zygmunta Starego. – Warszawa, 1893; Dembińska F. Zygmunt I. Zarys dziejów wewnętrzno-politycznych w latach 1540 – 1548. – Poznań, 1948; Wojciechowski Z. Zygmunt Stary (1506-1548). – Warszawa, 1979].

земський підскарбій – уряд, який появився у Литві в першій половині XV ст. З початку XVI ст. земські підскарбії часто були одночасно господарськими писарями. Земський підскарбій здійснював нагляд за стягненням натуральних і грошових податків, вів облік державним видаткам. Під його контролем перебували гроші, коштовності, атрибути великокнязівської влади, артилерія та арсенал [Urzędnicy centralni і dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV – XVIII wieku. Spisy / Oprac. H.Lulewicz, A.Rachuba. – Kórnik, 1994. – S. 155; Статут Вялікаго княства Літоўскага 1588. – С. 509].

… 1882 р. видав він дві книжки документів для сієї історії… – див.: Бершадский С.А. Документы и регесты к истории литовских евреев. Из актовых книг: метрики Литовской, Киевского и Виленского центральных архивов и некоторых печатных изданий. – СПб, 1882. – Т. I – II.

… 1883 р. велику розправу історичну: «Литовские евреи, от Витовта до Люблинской унии»… – див.: Бершадский С.А. Литовские евреи. История их юридического и общественного положения в Литве от Витовта до Люблинской унии 1388-1569 гг. – СПб, 1883.

Леонтович Федір (1833 – 1911) – історик права, професор Одеського і Варшавського університетів. Йдеться про працю: Леонтович Ф. Историческое исследование о правах литовско-русских евреев. – К., 1864.

… одначе жиди не перевелися й потім (див., наприклад, рік 1124, Ипат[ская] летопись)… – Іпатський літопис під цим роком повідомляє про пожежу в Києві, від якої постраждали і євреї (див.: Полное собрание русских летописей. – М., 1998. – Т. 2: Ипатская летопись. – Стб. 288).

Волинська літопись згадує про них в кінці XIII в. – вкупі з іншими мешканцями жиди плакалися за князем Володимиром… – йдеться про інформацію Галицько-Волинського літопису під 1288 р. у зв’язку зі смертю володимир-волинського і берестейського князя Володимира Васильовича [див.: Літопис Руський / Переклав Л.Махновець. – К., 1989. – С. 445].

Витовт (1350 – 1430) – великий князь литовський (1392 – 1430), син Кейстута, противник об’єднання Польщі й Литви в одну державу, проводив політику, скеровану на заохочення переселення євреїв до Великого князівства Литовського (Prochaska Л. Dzieje Witolda wielkiego księcia Litwy. – Wilno, 1914; Kosman M. Wielki książe Witold. – Warszawa, 1967; Барбашев А.И. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы 1410 г. – СПб, 1885).

… трьом жидівським громадам (міст Троків, Бреста, Гродна)… – Витовт видав привілеї для євреїв Трок – 24 червня 1388 р., для Берестя – 1 липня 1388 p., для Гродна – 18 червня 1389 р.

… повітовим старостам… – йдеться про старост або намісників, що керували судово-адміністративними одиницями – повітами. Після проведення адміністративно-територіальної реформи у 1564 – 1566 pp. повіти стали територіально-адміністративними одиницями (Статут Вялікаго княства Літоўскага 1588. – С. 508).

… рандарі скарбові… – орендарі прибутків, що мали надходити до Скарбу.

…1495 р. великий князь Олександр звелів «жидову зъ земли нашое вонъ вибити»… – останнім часом польські дослідники пояснюють це ідеологічними мотивами – Олександр домагався встановлення єдиного визнання у країні [Pіetkiewicz К. Wielkie księstwo Litewskie… – S. 160, 165; Błaszczyk G. Litwa na przełomie średniowiecza і nowożytności 1492-1569. – Poznań, 2002. – S. 221].

… за невеликий час дозволяє вигнанцям вернутися в Литву… – заборона мешкати євреям у Князівстві була скасована у 1503 p. [Błaszczyk G. Litwa na przełomie średniowiecza… – S. 221]

(Бершадський, с. 264) – див.: Бершадский С.А. Литовские евреи. – С. 264.

… стали вони сплачувати 1000 червоних… – йдеться про дукати і флорини – золоті монети, що карбувалася відповідно у Венеції та Флоренції. У Польщі та Великому князівстві Литовському їх називали червоними золотими. На початку XVI ст. у Польському королівстві були власні флорини [Зварич В., Шуст P. Нумізматика. Довідник. – Тернопіль, 1998. – С. 144, 145, 379, 380].

поголовщина – податок, що брався «від голови». Цей податок був запозичений з Польського королівства, де єврейська людність з найдавніших часів сплачувала його за монаршу опіку [Encyklopedia historii hospodarczej Polski do roku 1945. – Warszawa, 1982. – T. 2. – S. 94].

… в 1569 p. ковельський староста… – у період з 1565 по 1583 р. ковельським старостою був князь Андрій Курбський [Chłapowski К. Starostowie w Małopolsce, 1565 – 1668 // Społeczeństwo staropolskie. – Warszawa, 1986. – T. IV. – S. 149].

Катерина II (1729 – 1796) – імператриця Росії (1762 – 1796), позірна прихильниця просвітительства, проводила політику централізації держави [Бильбасов В. А. История Екатерины Второй. – Берлин, 1900].

Олександр II (1818 – 1881) – російський імператор (1855 – 1881). За його правління були проведені реформи: селянська (1861), земська й судова (1864), міського самоврядування (1870), військова (1874), також підготовлені реформи конституційного характеру.

П. Кулаковський

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 339 – 350.