Українська шляхта в XVI – XVII в.
Михайло Грушевський
Минулого року вийшло дві книжки Миколи Стороженка «Западнорусские провинциальные сеймики во второй половине XVII в.» (Киев, 1888, 142 с.) і «Акты для истории провинциальных сеймиков Юго-Западного края во второй половине XVII в. («Архив Юго-Западной России», ч. II, т. II, Киев, 1888, 50 + 636 + 36)». Молодий автор сих видань надумав повести далі цікаву й важну працю, що почав був небіжчик проф. Іванішев, видавши 1861 р. збірник сеймикових статутів й інших документів, що стосувалися до сеймиків, від Люблінської унії до 1654 р. («Архив Ю[го]-Зап[адной] России», ч. II, т. І). Передмову до них надруковано теж в «Основі» (1861, III). М[икола] Стороженко подає на сей раз документи до 1697 року, що узято з багатого скарбу Київського архіву.
В книжці, що названо вище, він хоче одмалювати історію сеймиків, їх розправу й діяльність, переважно для другої половини XVII віку; частину сього писання, трохи перероблену, додано й до «Актів» як передмову. Видання сі доволі поцінував проф. Бершадський («Журнал Мин[истерства] н[ародного] п[росвещеня]», 1888, X) й я не хочу зачіпати їх з сього боку; не маючи великої ваги як наукові твори, вони, одначе, подають чимало цікавих звісток про минуле життя нашого краю.
Сеймики повітів і воєводств на Україні завів король Жигмонт Август 1565 p. На них шляхта вибирала послів на генеральний сейм, давала їм інструкції, чого просити й добиватися, слухала справоздання після генерального сейму й уставляла – «ухваляла» особисті статути – «лявдум’и» для власного воєводства. З сих інструкцій, статутів й універсалів королів до шляхти й складаються збірники д.д. Іванішева й Стороженка. Сі документи й справді мають велику історичну вагу; з них видко, як жили й порядкувалися різні повіти й воєводства, з них видко жадання, думки і заміри шляхетського стану, а се цікаво не тільки тим, що шляхта, власне, правила Україною, а й тим, що вона була рідна нам зроду, хоч не рідна з духу й національності.
Сеймики були тільки шляхетськими – інші стани не мали до них ані вступу, ані голосу, і з шляхти до їх мали вступ тільки осілі, хто мав або власну маєтність, або заставну. Взагалі кажучи, в свій стан нових людей шляхта пускала з великою неохотою; дуже важко нобілітували за заслуги, приймали до себе чужесторонню шляхту; 1682 р. київська шляхта навіть прохала, щоб одібрати шляхетство в тих, що одержали його були по Гадяцькому договору з Україною.
Таким робом, сеймики були органом шляхти і шляхетська одрізність дає перш усього себе знати в статутах, шляхетська користь має перше місце, несподівано витинаючи часом серед пишних міркувань про спільне добро, про громадську користь. Правда й те, що в Польщі громада й шляхта, держава й шляхта здавалися синонімами й шляхетська користь – началом і кінцем громадської справи.
Ся одрізність, виключність шляхетського стану була новиною, котру приніс польський вплив на Вкраїну. Стара Русь не знала її, тоді не було прирождених прав, і стани громадські не одгороджені були один од одного, кожен, міняючи свою діяльність, безперечки тим самим переходив з нижчого в вищий, з вищого в нижчий стан, маючи ті права й пільги, котрі давала його діяльність сучасна; те ж бачимо за часи Русько-Литовської держави (так взивати її можна через те, що руського в її було більше, як дев’ять десятих частин): селянин мав волю перейти до міста, ставав міщанином і користувався міським правом, міщанин купував землю і ставав з його дідич-зем’янин, або міг добути уряд, такий же вільний вступ був і до духовного стану; не маючи ніяких прирождених, виключних прав, усі стани однаково повинні були справляти одбутки громадські; усі, хто мешкав в такому чи іншому повіті, священик і міщанин, дідич і селянин, однаково одбували чи військову службу, чи податки, чи які земські одбутки тим чи іншим робом.
Сей лад староруський не однакову мав долю; по Західній Україні, що одразу дісталася Польщі, його швидко скасовано, заведено нову шляхту, здебільшого чужинецьку, стани – шляхетський, міщанський, сільський конечне розділено. На сході ж се йшло по малопольському урядові, що жадав з волі шляхти польської з’єднати щільно Польщу й русько-литовські землі, персональну унію переробити на органічну. Треба було для сього знайти запомогу в самих русько-литовських землях. Іншим верствам не було користі з такого з’єднання, окрім дідичів. Через се уряд помалу проводив новини, повагом одрізняв шляхетський стан від інших, вабив шляхту пільгами і давав знати, як-то польський стан корисніший для шляхти, аніж русько-литовський.
Добути ширший вплив на державні справи, що дати мала тільки невелика купа урядників з князівських і панських багатих родів, визволитися з-під громадських обов’язків і одбутків, одібрати виключне право на землю й селянську роботу – от що вабило дрібнішу шляхту, рядове зем’янство. Ся робота польського уряду коло шляхти йшла довго й помалу і виявилася виразно Люблінською унією: тут уряд проти інших станів мав за себе більшу частину того ж рядового зем’янства, що продало тут за чечевицю шляхетської користі свою народність, самостійний побут свого народу.
Помалу одрізняючись заздалегідь ще од нижчих станів свого народу – міщанства й поспільства, з охотою приймаючи нові польсько-шляхетські порядки, правну унію з Польщею, українська шляхта, одначе, з початку держиться цупко своєнародних одмін – православної віри, руської мови, своєнародного звичаєвого права. Велика частина шляхти, хоч вабилася на польське право, держалася дуже своє народності, через се цуралася чисто думки про політичну унію й король мусив до сього «добровільного» з’єднання приводити під карою одбирання маєтностей.
До Люблінської унії українська шляхта одрізняє себе дуже од поляків, має їх усе за «чужоземців», «людей заграничних», допевняється від королів, щоб полякам, як і іншим зайдам, не давати урядів ніяких, щоб не могли купувати маєтностей, не втручалися до справ Русько-Литовського Великого князівства. Після унії поляки перестали бути чужинцями, вони мали право на уряди, купувати й доставати од королів землю – сього й добивалася шляхта польська. Своєнародні ж одміни, як попереду, так і тепер, українська шляхта бажає заховати. За проханням її уряд після унії заховує руську мову в усіх справах українських земель, нею ж мають писатися королівські універсали, тощо до українців і шляхта довго держиться сього права, навіть не приймаючи королівських листів, писаних польською мовою; клопочуться до того, щоб мова руська вживалася чиста, «не мішаючи слів латинських».
Ще з більшим запалом шляхта обороняла православну віру з початку XVII ст.; за фанатичного Жигмонта III вона мало не щороку дорікає на сеймиках і сеймах, що православним живеться в Польщі гірше, ніж грекам під турком, і жалкує за ліберальними часами Жигмонта Августа; вона добивається від королів оборони віри і прав православному духовенству, братствам, школам; допевняється, щоб при катедрах були семінарії «для цвічення діток шляхетських, щоб звідти виходили добрі слуги церковні» (1607, 1609). Перешкоду сим жаданням в початку XVII в. чинила не так католицька шляхта й уряд, – їх тоді не було ще нафанатизовано, не вийшов ще вільніший дух XVI в., але латинське духовенство, повстаючи і касуючи навіть всякі пільги грецькому обряду.
Щодо свого народного права, то тут менше було національної опозиції, одначе не можна минути хоч того, наприклад, що волинська шляхта не схотіла приймати третьої редакції Литовського статуту і заховала другу, ближчу до руського права. Одначе, щодалі ця опозиція шляхти чужій релігії, чужій культурі й мові все слабішала, людей, вдатних до своєнародних ознак, до «добрих руських звичаїв», все меншало, тут впливав і натиск латинського фанатизму, і тісні обставини православної громади, і показніша польська культура, і найбільше латинські єзуїтські школи, в котрих «цвічено» руську молодь… Руська мова помалу виводилася з офіціальних справ, в актових книгах зостаються по закону тільки руські формальні заголовки, а справи пишуться по-польськи, православні навіть в таких актах, як обрання своїх духовних, вживають часом польську мову.
Великий вплив на польщення шляхти мали часи народних війн, коли до козаків почало приставати поспільство, міщанство і навіть духовенство; повстання козацькі ставали вже війною за свої народні одміни, за свій народний громадський лад і право, як за Хмельницького. Як глибоко сягав сей рух народний, як противна була мета його польському шляхетському ладу, не збагнули, не змірили тоді й навіть ті, що кермували ними, і сам Хмельницький, що жадав потім заховати тій шляхті, що пристала до нього, її шляхетські права, так противні народові, і як шляхта, що потім хтіла заснувати собі шляхетську руську Річ-Посполиту, й ті, як Адам Кисіль, що думали загасити сей рух деякими пільгами грецькому обряду і козацькому стану; самий народ дуже невиразно чув свої ідеали, не міг їх формулювати і не зміг їх справдити…
Одначе противність жадань руського народу й польського ладу все ж таки була дуже виразна, колола очі, й руська шляхта мусила вибирати між двома народами, між двома громадськими ладами: до одного вабили її особисті шляхетські інтереси, до другого – релігійні й народні традиції, що знищувалися, але не зовсім ще пропали; декотрі пристали до Хмельницького, інші, далеко більша частина, одірвавшися безповоротно од свого народу, мусили тісніше горнутися до польської шляхти, збуваючися своєнародних ознак і бажань.
Коли шляхта, народовці, що пристали були до Хмельницького, як Виговський, Немирич, надумали в єдності з Польщею заснувати шляхетське «князівство» Руське, навіть ся думка, ся щиро шляхетська автономія не привабила українську шляхту; за два роки київська й волинська шляхта, посилаючи на сейм послів, наставляла, що як «артикул про князівство Руське не до смаку королю й Речі Посполитій, а козацтво запорозьке не держиться його дуже, то вони, яко veri cives patriae [вірні громадяни Батьківщини], бажають, щоби той артикул змовчано і скасовано, хоч се, власне, для них корисне» (с. 90, 110), – такого мало було в сеї шляхти своєнародного чуття, так змінилася вона навіть проти часів унії.
Держались тільки ще грецького обряду, але і таких все меншало; на сеймиках другої половини XVII в. київських, волинських, брацлавських ще уступаються часом за грецький обряд і духовенство, одначе одмовляють вже, що се треба для спокою громадського держави й тутешніх воєводств. Найгаряче устала православна шляхта, коли в 1679 р. назначено було з’їзд на 1680 p., щоб з’єднати обряди й провадити унію; прочувши про се, Луцьке братство грецького обряду нарядило в депутати значніших своїх одновірних шляхтичів: князя Вацлава Четвертинського, Данила Братковського (його потім й катовано за вдачу до грецького обряду), Андрія Гулевича; православна шляхта забороняла їм і балакати навіть за єднання обрядів і присягалась за свій обряд усім поступитись; сю інструкцію підписав 61 шляхтич православний.
Але з сими заступництвами сперечалося вже не тільки латинське духовенство, як перше, але й латинська шляхта. Навіть українські сеймики при кінці XVII в. уставляють, наприклад, щоб православним заборонити їздити в чужі краї (себто, щоб не мали зв’язків із Грецією), щоб католики-шляхта заховували право патронату священиків грецького обряду; ще раніше прохають, щоб уряд помагав простати унію, щоб уніатські духовні не були визволені від одбутків, як і католицькі, клопочуться, щоб цвіла «релігія наша католицька» (римська), взиваючи себе «людьми католицькими». Польський вплив, польська культура панує!
Оглянувши сеймикові установи з погляду своєнародності, оглянемо коротко те, що йшлося до впорядкування Речі Посполитої й громадських відносин. Сеймикові «ухвали» й інструкції зачіпали різні речі й дрібні місцеві, й важні посполиті державні; чимало тут було порожніх метикувань, часто правдивому погляду або вчинку шкодила особиста користь і гаряча вдача до шляхетських прав. За ними шляхта назирала пильно й озивалася сторожко щоразу; нарікали, що король не має сили й разом пильно назирали, щоб він як-небудь не добув тії сили, не зачепив вольностей шляхетських – хтіли, щоб король не наймав війська чужинецького, щоб не мав коло себе чужинців, ціла буря піднялася, як Ян Казимир хтів обрати собі наступника. Жалкували, що сейми зривають і касують з-за дурниці підкуплені посли, а не вважили якось на сеймі на протест брацлавських послів – які філіппіки лунають на сеймику!
Послів зобов’язують fide, honore et conscientia, także ostrościos szabel naszych szlacheckich, аби ухвала того сейму була скасована й усе таке. Статути, поради сеймикові здебільшого марні паліативи: тут важкий був і надто ненормальний, непорадний лад державний, і ще більше – та ж таки особиста користь шляхетська, бо через неї шляхта цуралася всякого доброго, радикального приводу, щоб він не зачепив тих особистих її інтересів. Через те селян думають одвернути од мандрівок тим, щоб зруйнувати слободи, до котрих вони тікали, уставити більшу кару тому, хто прийме біглих селян, закріпощати кождого приходця, що проживе півтора року на селі (доти було десять років).
Народні чвари – се вже після Хмельницького, думають загасити, вписавши козаків в реєстр, окресливши, щоб не множилися, й нагороджаючи за вірну службу. З військом усе був клопіт: українські воєводства молили в Корони більше війська – його ніколи не настачано в Речі Посполитій.
Якось спроможуться, пришлють, через кілька часу новий ґвалт – жовніри грабують села, нищать селян і шляхту, бо з Скарбу не одбирають грошей, або й так з своєї волі. Сеймики просять тоді, щоб було узято тих жовнірів або прислано натомість інших; невеселі факти подаються й про честь шляхетську: на сеймиках дорікають, що судді трибуналу, що вибиралися шляхтою ж, – хабарники; дорікають, що деякі навіть значні шляхтичі, урядники, сенатори пускають погану монету; шляхетних збірщиків податків, що уставляла шляхта воєводства, дідичі не раз гонять і зневажають, не даючи нічого, на сеймиках усяка непорядність; сейми зриваються по кілька років з особистої користі. Справді, що Польща «нерядом стояла» і сей неряд давав багату основу для пишних декламацій сеймикових і сеймових, пишних, та зате й порожніх.
Примітки
Публікується за виданням: Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1889. – Том III. – Вип. VII. – Цвітень. – С. 69 – 71. Без підпису.
Цієї роботи немає в бібліографічних покажчиках праць М.Грушевського. Її виявлено завдяки згадці в подальшій рецензії на видання Археографічної комісії. Див. рецензію: Нові видання Київської археографічної комісії. Раніше на цю рецензію звернув увагу Леонід Зашкільняк: ЗашкільнякЛ. Михайло Грушевський і Галичина (до приїзду до Львова 1894 р.) // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. – Львів, 1999. – С. 147.
…Миколи Стороженка… – Стороженко Микола Володимирович (1862 – 1942) – український історик і педагог (див.: Стороженко М. З мого життя / Упор. тексту та ілюстрацій, автор вступної статті В.Ульяновський. – Київ, 2005).
У рецензії йдеться про ранні дослідження історика про українську правобережну шляхту. М.Стороженко виразно тяжіє до думок Володимира Антоновича із засудженням полонізації шляхти, відривання її від народного коріння. Разом з тим помітна симпатія щодо захисту українською шляхтою своїх стародавніх привілеїв, православної віри, звичаєвого права тощо. Увага М.Грушевського до історії української еліти – чергова підстава щодо сумнівів у визначенні його як народницького історика. М.Грушевського цікавлять не деталі видання, а процес змін у середовищі української правобережної шляхти.
…проф. Іванішев… – Іванішев Микола Дмитрович (1811 – 1874) – професор Університету св. Володимира в Києві, правник, засновник Київського Центрального архіву, автор робіт з слов’янознавства (особливо порівняння слов’янських законів), історії України. Погляди Іванішева на право, церковну унію, полонізацію української шляхти мали безпосередній вплив на Володимира Антоновича, а через нього – й на Михайла Грушевського (див.: Романович-Славатинский А.В. Жизнь и деятельность Н.Д.Иванишева. СПб., 1876; Лаптева Л.П. Профессор университета св. Владимира Н.Д.Иванишев (1811 – 1874) и его деятельность в Киевской археографической комиссии // Український археографічний щорічник. – 1992. – Т. 1. – С. 47-58).
Передмову до них надруковано теж в «Основі» (1861, III) – йдеться про публікацію: Иванишев Н. Содержание постановлений дворянских провинциальных сеймов в Юго-Западной Руси // Основа. – 1861. – № 3. – С. 9 – 40. Досить цікаво, що ця публікація в «Основі» – частина відповіді представників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів на закиди в упередженості з боку польської громадськості.
…Київського архіву – йдеться про заснований у 1852 р. за ініціативою Миколи Іванішева Київський Центральний архів при Університеті св. Володимира в Києві. Архів зосереджував переважно актовий матеріал з установ Правобережної України й спочатку його діяльність мала виразну ідеологічну мету на базі багатого джерельного матеріалу доводити приналежність «Юго-Западного края» до Росії.
проф. Бершадський («Журнал Министерства н[ародного] п[росве-щения]», 1888, X.)… – Бершадський Сергій Олександрович (1850 – 1896) – історик, юрист, професор Петербурзького університету. Один із провідних дослідників Литовського статуту та історії єврейства. Тут йдеться про його доволі критичну рецензію: Бершадский С. К вопросу о сеймиках в Юго-Западной России. Рец. на Н.В.Стороженко: Западнорусские провинциальные сеймики во второй половине XVII века. Исследование по архивному материалу. – Киев, 1888 // Журнал Министерства народного просвещения. – 1888. – № 10. – С. 369 – 403. Рецензія була критична, однак закінчувалася словами: «Не помиляється лише той, хто ні на що не наважується».
…ліберальними часами Жигмонта Августа… – йдеться про правління останнього короля Польщі з династії Яґеллонів, першого короля Речі Посполитої – Жигмонта (Сигізмунда) Августа (1520 – 1572), за правління якого шляхетські свободи досягли свого розквіту. У 1569 р. була укладена Люблінська унія, що об’єднала Польщу та Велике князівство Литовське в одну державу з істотною релігійною толеранцією до православних та протестантів. Однак це ідеалізований погляд на цього короля, що, власне, сприяв Контрреформації та поширенню ордену єзуїтів.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 136 – 140.