Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Початок руського імені

Михайло Грушевський

Початки політичної організації в Київщині, десяточна організація; можливий початок її, розвій дружинних сил Києва, звістки про них; хронологія початків Київської держави

Наша держава зветься в свійських і в чужих джерелах Руською – так зве її Повість, араби IX і X в., візантійці (Константин Порфірородний). Вони знають, що Русь – се загальна назва і заразом центр сієї держави, головний нарід, нарід-володар; се ім’я переноситься й на той елемент, що передовсім зв’язував тоді собою сю державну організацію, на дружинну верству, так що ім’я Руси пристає й до варягів, котрі перебували на службі в сій державі, і вони з сим іменем ідуть потім далі, хоч перед тим сі назви не мають. Але заразом ім’я Руси спеціально зв’язується з землею полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля хατ’έξοχήν, і під сим іменем вона противставляється всім іншим, як „муж руський“ (киянин) противставляється під сим іменем людям з інших країв [Див. вище с. 190-2]. Сю спеціалізацію руського імені на Києві й киянах з одного боку, і на її державі з другого, найприродніше можна об’яснити тим, що ім’я Руси, яке б не було його походження, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тоді, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської“ держави і йдучи з Києва, як з її племінного центра, ся назва обіймала дедалі ширші круги [Про об’яснення з фінського Ruotsi, особливо в новішій редакції сеї теорії, даній ак[адеміком] Шахматовим, див. в екскурсі I]. Уже з того одного виходило б, що й ся державна організація мусила вийти з Києва, коли ім’я руське, що перейшло потім на цілу сю державу, йшло з Києва.

Що Київ став такою вихідною точкою нової державної організації, се було зовсім природно. Він був найбільшим торговельним і найбагатшим містом на цілім просторі тієї пізнішої Руської держави. Його далека торгівля документується нахідками монет римських, візантійських, арабських на його території [Історію Києва як міста див. в т. II, гл. IV], а від IX в. маємо й письменні звістки про його широкі торговельні зносини. Торгівля, багатства вимагали оборони завсіди, а особливо в ті часи, коли племінна боротьба була звичайним явищем, і поляни, як пригадує собі Повість, „быша обидими Деревляны и инѣми окольными“. Київ, положений на границі Полянської землі [За Дніпром вже була Сіверщина, але пізніше київські князі, здається, як побачимо нижче (т. II), прилучили до Києва вузенький клапоть на лівім боці Дніпра, щоб сим захистити Київ], на узькім клині, висуненим між сіверянами і деревлянами, виставлений на напади всяких річних піратів, особливо вимагав для своєї торгівлі і для своїх купецьких караванів такої оборони – певної, організованої, сильної. Певно, що про неї мусили здавна подбати ті „ліпшиї мужі“, що „держали“ „Руську“ землю, багаті патриціанські роди Києва, безпосередньо інтересовані в його торгівлі. Тільки при забезпеченій обороні могла розвинутися торгівля в такім пограничнім місті. Широка ж сіть торговельних зносин Києва, яку бачимо вже в IX віці, була неможлива без організованих, завсіди готових до оборони воєнних дружин, і вони мусили з’явитися тут дуже рано.

Як, при яких саме обставинах з’явилися в Києві дружинні полки, того ми докладно сказати не можемо й правдоподібно – ніколи вже не зможемо. Не пояснить нам того теорія Повісті, що Київ опанувала прихожа варязька династія з своєю дружиною, бо певно в усякім разі (поминаючи повну непевність сієї теорії), що Київ не стояв отвором, чекаючи, аж прийдуть варязькі ватаги й організують в нім оборону, як то представляє Повість:

Аскольд і Дир „поидоста по Дънепру, ідучи мимо, и узрѣста на горѣ городок и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же ркоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдѣлаша городъ сий и изгыбоша, а мы сѣдимъ – роди ихъ и платимы дань Козарамъ. Асколдъ же и Диръ остаста въ городѣ семъ, и многи Варягы съвокуписта, и начаста владѣти Польскою землею“.

Такої ідилії не можна собі представити на Дніпровім торговельнім шляху, у „обидимих сусідами“ полян. Не пояснить нам того і легенда про київських братів, бо се, як я сказав, етимологічний міт, всунений в переказ про часи, коли Київ не мав сильної організованої княжої власті і поляни „живяху кождо съ родомъ своимъ“ [В Повісті поляни живуть спочатку „роды своими“, потім з’являються ті брати (по іншій версії – праотці Полянського племені), вони „изгибоша“, і в результаті зістаються знову „роды“ без княжої власті, що приноситься наново варягами]. Може найбільше привабна з усеї традиції подробиця пізніших хронографів про Кия кондотьєра, ватажка дружини – але вона занадто пізня, аби з нею що-небудь зробити.

Припустивши навіть, що київська династія X в. була чужа, варязька (хоч, повторяю, ся звістка йде з дуже непевного джерела), се мабуть була б тільки переміна династії, як і представляла то собі старша редакція літописи: нова варязька династія заступила б місцеву, київську. Щонайбільше – дідичні варязькі князі з своєю дружиною заступили місце давнішої воєнної організації, без котрої неможливо собі представити тутешнього життя. Київ і варязька династія з горсткою своїх варягів, що скоро розплилися в руській стихії, могла хіба прискорити темп тієї суспільної еволюції, що розпочалася далеко скорше, ніж собі Повість представляла.

Треба тут піднести один факт, що може бути пережитком перших кроків воєнної організації, коли Київ не був ще одиноким центром оборони на всю Полянську землю. Сей факт – існування тисяцьких у Київщині не тільки в Києві, але й у Білгороді й Вишгороді. Сю тисячну воєнну організацію стрічаємо готовою вже в перших відомих нам ближче часах Руської держави (кінець X віка): земля поділяється на сотки і на десятки, на чолі десятків стоять десятники, а на чолі соток – соцькі, і се все разом становить тисячу, на чолі її – тисяцький, інакше воєвода, найвищий воєнний урядник землі чи князівства. Початки і розвій отсеї десяточної організації, звісної у ріжних індоєвропейських і інших народів (перуанців, монголів і ін.), маловідомі і в історичних часах вона виступає уже доволі слабо.

[Дехто як Müllenhof, Deut. Altert, IV, с. 177, Leist, Alt-arisches jus civile II, 224, Brunner, Deutsche Rechtsgeschichte, I, c. 181, уважали десяточну організацію навіть праіндоєвропейською. Се непевне, і широке розповсюднення сеї організації поза індогерманським світом показує, що вона могла виникати спонтанічно, самостійно. Се треба мати на увазі супроти гадок про запозичання сеї тисячної, взагалі десяточної організації східними слов’янами від німців, спеціально східних, готської групи, де звісні також тисяцькі в епоху по розселенню (і саме слово спільне – гот. púsundi, старосл. тысяшта, лит. túkstantis). До того ж старогерманська десяточна організація представляється так неясно, її останки в історичних часах такі фрагментарні і в своїм значенні непевні, що тяжко виробити собі суд про те, як виглядала вона в суцільнім, початковім виді, і чи могла служити прототипом для східнослов’янської організації. Новіші дослідники, як Schwerin, Die altgermanische Hundertschaft (1907), Rietschel, Untersuchungen zur Geschichte der germanischen Hundertschaft (Ztschr. f. Savigny-Stift., 1907) дуже сильно виступили против теорії воєнно-територіального десяточного устрою, аналогічного з нашим, і кладуть натиск на сотню як форму колонізаційно-аграрну].

Після того, як розвинулась дружинна організація і на неї перейшла вся вага в обороні, тисячна організація тратить свій чисто воєнний характер: в Новгороді напр. соцькі й тисяцький мають судові й адміністративні компетенції, на Волині XIII в. „сто“ стає адміністраційним і фінансовим округом. Ще пізніше – в XIII-XV в. вона подекуди, де її бачимо, сходить на організацію сільської людності, безпосередньо залежної від княжого замку [Грамоти Всеволода Новгородського, напр. в Хрестоматії В. Буданова, І, c. 226 і далі; Іпатська л., c. 613; про галицькі сотні див. в т. V, c. 147-8]. В військовій організації XI-XII в. тисячна організація вже мало дає себе знати, крім того, що тисяцький лишається головним воєводою. Слід незвичайно високого значення тисяцького зістався в тім, що події в Київщині датуються не тільки іменем князя, але також іменем тисяцького. Сі факти приводять до гадки, що ся воєнна організація була старшою від князівсько-дружинної; через те в період найбільшого розвою дружинного устрою, за династії Володимира, ми застаємо ту тисячну, взагалі десяточну організацію в періоді упадку й розкладу.

Сліди сієї організації ми бачимо скрізь на просторі давньої Руської держави, та очевидно, вона не скрізь була місцевою, і коли взагалі державна організація йшла з Києва, то правдоподібно, що й ся десяточна організація не була з якої іншої з східнослов’янських земель перенесена князями в Київщину, але навпаки – тут була переведена з давен-давна і звідси, бодай в деяких фрагментах (як уряд тисяцьких, соцьких і т. ін.) переносилася в інші землі. Досить можливо, що то була місцева стара, перед дружинна організація оборони в „Руській“ (Полянській) землі. І тут треба піднести сю цікаву обставину, що тим часом, як по інших землях ми бачимо по одному тисяцькому на князівство [Звичайно кождий князь має тисяцького, що заразом буває тисяцьким його князівства й називається то по імені столиці, то по імені князя, як то ми бачимо в XII в], на маленькім просторі старої Полянської землі бачимо трьох тисяцьких – в Києві, Вишгороді й Білгороді; тим часом сі останні два городи грають тоді при Києві дуже скромну ролю й дуже рідко бувають княжими столами, а тисяцьких стрічаємо тут і тоді, як не було в них осібних князів, і перше навіть, ніж вони стали осібними княжими волостями.

Се насуває питання, чи існування в сих київських „пригородах“ осібних тисяцьких не було останком колишньої самостійної організації в городах Полянської землі, з тих часів, коли вона не злучилася ще в одну воєнну організацію, коли Київ не здобув повної переваги над пригородами, і кождий значніший город сам організував військову оборону на тій території, що безпосередньо до нього тягнула? Окрім Вишгороду – звісного ще в X в., як визначне торговельне місто, і Білгороду – пограничного з деревлянами міста на важній торговельній дорозі на захід, може ще й яке з полудневих, пізніше знищених міст було центром такої організації, і ся організація була зроблена в формі поділу людності чи городської волості на десятки й сотки?

Аж пізніше, з розвоєм київської дружини, в такім разі стратилася воєнна організація своє значення, й вождь київської дружини вповні підбив під свій вплив сі провінціальні центри та злучив Полянську землю в одну воєнну й адміністраційну цілість. Той факт, що в Києві й надалі зістались тисяцькі, вказував би, що тим реформатором не був тисяцький – начальник земського війська, тільки хтось інший став на чолі дружини і в свої руки взяв з часом провід воєнними силами: чи київський князь, що не задовольняючись земським військом завів свою осібну, від нього безпосередньо залежну дружину; чи якийсь ватажок-кондотьєр, свійський чи прихожий, взятий на службу громадою з його дружиною; чи такий узурпатор, що силоміць опанував Київ.

[Против такого толкування десяточного устрою як перед дружинного інституту, виступив недавно Пресняков, спочатку в осібній статті: „Кормилецъ, воевода, тысяцкій“ (Извест. отд. рус. языка, 1908, І), а потім в книзі „Княжое право“ (1909). Опираючися на згаданих німецьких критиках, що мовляв „устраняютъ мираж тысячно-сотенной орґанизации как основы и древнѣйшего военного строя и расселения“ в житті германськім, він головний натиск кладе на сотню як фіскальну організацію, і вважає її ділом княжого режиму. Але притім зістається неясним, яким чином ся сотня організація завершилася тисячею – бо в дійсності, очевидно, організація йшла не від сотні до тисячі, тільки від тисячі до сотень. Зовсім неправдоподібно, щоб з простого зложення десяти сотень явилося поняття їх цілості – тисячі, і було б даремно припускати, що тисяча в дійсності складалася рівно з десяти сотень чи дванадцяти (бо в числовій системі можливе і вагання між десятьма і дванадцятьма – пор. Шрадера, Reallexicon, с. 969).

Тисяча початково могла бути неозначеним словом для сили, маси, аналогічним поняттям як полк – уоружений нарід, Volk (як слов. тьма і грецьке μύριοι), котре тільки потім по десяточній системі розчленилося на сотні й десятки. З другого боку, теорія княжого походження організації не вияснить нам, яка потреба була княжому режимові творити сей уряд тисяцького-воєводи, коли князь сам властиво має бути вождем воєнних сил: се уряд в основі своїй для княжої власті конкуренційний, він асимільований кінець кінцем княжим устроєм, але органічно з нього зовсім не випливає (див. про тисячу в т. III, с. 233-6)].

То тільки певно: розвій воєнних сил Києва, що не міг статися інакше як з утворенням спеціального війська – дружини, почався далеко скорше, ніж собі представляла Повість (себто в другій половині IX в.). На початку IX в. (коли наприкінці VIII в.) Русь (οί ‘Ρω̃ς) робила вже напади на малоазійські береги Чорного моря, і в першій половині сього століття була в Візантії вже добре звісна, „як розбійничий і нелюдський нарід. Житіє Георгія Амастридського (писане в 1-ій полов. IX в., як тепер доведено), оповідаючи про напад Руси на Амастру (тепер Амассера, недалеко Синопа), називає її „народом, як то всі знають, дуже суворим і немилосердим“.

Житіє Стефана Сурозького (на жаль, переховане тільки в перекладі) згадує про напад руського князя Бравлина на Сурож (теперішній Судак, на полудневім березі Криму), що мав статися десь в кінці VIII або, на початку IX в. ['Έφοδος 'η̃ν βαρβάρων τω̃ν 'Ρω̃ς, 'έθνους, πάντες 'ίσασιν, 'ωμοτάτου καί 'απηνούς καί μηδέν 'έπιφερομένου φιλανθρωπίας λειψανόν – Житиє Григория Амаст[ридського], гл. 43, Васильевский, Русско-византийские исследования (тексту і коментар). Житіє Стефана Сурозького – ibidem, с. 100-1, чудо 3; про нього ibid. с. CCLXXXIX і далі, і новіше: Вестберґ, О Житии св. Стефана Сурожского (Виз. временник, 1907) чудо не має слідів пізнішої фабрикації, виключивши слова : „изъ Новаграда“ : „По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, пріиде рать велика роусская изъ Новаграда, князь Бравлинъ силенъ зѣло“]. А патріарх Фотій в своїм посланії (в 860-х рр.) зве Русь „народом загально звісним з своєї нелюдськості й войовничості “ [τό παρά πολλοι̃ς πολλάκις θρυλλούμενον καί ε'ις 'ωμότητα καί μιαφονίαν πάντας δεύτερους ταττόμενον – властиво: „нарід, про котрий так часто говорено, котрий переходить всі інші що до нелюдськості й охоти до убивання“ – Photii epistolae ed. Valetta, с. 178].

Укладчики київської літописи приложили звістку про похід 860 р. [Вона була перейнята ними з візантійських джерел і хибно датована 866 роком] до Київської Руси. Се цікаво – при її теорії про початок Руси, що вона не уважала можливим приложити її до якоїсь іншої Руси і втиснула як могла між закликанням варягів і приходом до Києва Олега: очевидно, вона тут ішла несвідомо і навіть проти своєї теорії за загальним переконанням, що Русь – се Київщина. Ся подробиця має характер і вартість історичного документу. З сею вказівкою Повісті сходяться вказівки інших сучасних джерел. Патр[іарх] Фотій в своїй проповіді каже, що напасники (Русь) прийшли з краю, відділеного від греків численними краями і племенами, морями й сплавними ріками [Χώραις πόσαις 'εθναρχiαις τε καί ποταμοι̃ς ναυσιπόροίς καί 'αλιμένοίς πελάγεσι τω̃ν 'επελασάντων διειργμένων – Lexicon Vindobonense, c.208]. Ціс[ар] Лев в своїй тактиці (писаній при кінці IX в.), згадуючи про подорожі по Чорному морю „так званих північних скитів“, себто Руси [Мізійських слов’ян і болгар зве він їх власними іменами], каже, що вони уживають маленьких, легких і швидких човнів, бо виїздять в Чорне море з рік і тому не можуть уживати більших кораблів [Τω̃ν 'εν πολέμοις τακτικω̃ν σύπομος παράδοσις, гл. 19, видана у Міня, Patrologiae cursus, series graeca, т. 107].

Сі пояснення показують, що в руських піратах IX в. не можна бачити мешканців самого морського побережжя, бодай виключно, а похід 860 р., зовсім певно, вийшов таки не з сього побережжя, а з дальших країв. В оповіданні Бертинських анналів 839 р. про послів від руського кагана до Візантійського імператора також, очевидно, йде мова про Русь не чорноморську, тільки дальшу від моря, Київську мабуть. Сі посли „руського короля, прозвищем хакана“, послані до Візантійського імператора не могли вернутися безпечно назад, бо дорогу з Царгороду заступали „варварські, незвичайно дикі та великі народи“ (правдоподібно – угри, або й болгари, не печеніги, як часто думають – бо вони з’явились тільки при кінці століття тут). Тому Візантійський імператор не схотів їх пустити назад тією дорогою, а переслав до імп[ератора] Людовіка Побожного, просячи, аби він їх від себе відправив додому [Annales Bertiniani в Monumenta Germaniae historica, Scriptores, I, c. 434. Література сього важного доказу норманської теорії вказана в екскурсі, II]. Се трудно прикласти до якогось чорноморського князя або до хозарського хана, тільки хіба до київського князя. Виходило б з того, що в 30-х рр. IX в. в Києві був уже мабуть якийсь сильний „король“ руський.

Але се ми й без того мусили б вивести уже з самих руських походів на початку X в. Очевидна річ, що коли сі походи на Чорне море йшли від київського князя, він мусив тоді вже панувати над нижньою частю Дніпра й Чорноморським побережжям, або принаймні мати тутешню людність під своїм політичним впливом і в своїм розпорядженні тримати значні воєнні сили. Коли то робили якісь чорноморські князі, то вони звалися руськими через те, що залежали від київського князя, бо приймаючи, що руське ім’я розходилось з Києва разом із залежністю від Києва, інакше сього об’яснити не можемо. Отже в обох разах мусимо прийняти, що на початках IX в. в Києві була вже якась сильна воєнна організація, що розширила сферу своєї діяльності далеко поза околиці Києва.

І значить треба думати, що вже в VIII в. найпізніше, київські князі вийшли з ролі пасивних сторожів місцевого життя і безпечності київських зносин і торгівлі та маючи значні воєнні дружини, які для самого свого удержання потребували війни, почали воювати сусідні племена та споруджати далекі походи, на землі Візантійської держави, а потім і на схід, коли ослабла хозарська застава.

До того ж самого виводу прийдемо ми іншою дорогою. В умові Ігоря з греками посли висилаються від імені двадцяти чотирьох (або двадцяти п’яти) князів, на чолі котрих стоїть „великий князь руський“ Ігор; декотрі з них могли бути тільки членами династії, без уділів, але яких двадцять було князів на князівствах [Нижче побачимо, що се число – коло двадцяти досить тривко тримається в середині X в.], що підлягали київському князеві, або намісників з титулом чи значенням князів – те, що умова Олега називає: „иже суть подъ рукою його (Олега) свѣтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Така велика державна система не може виробитися протягом кількадесяти літ, як представляє Повість, де руські князі одним махом опановують цілий великий „путь із варяг в греки“, а знову протягом трьох років підбивають полудневі племена. В дійсності на се треба було дуже довгого часу, і ті здобутки, що в Повісті зложені на купу на початку князювання Олега (інакше сказати – виходили за границю історичної традиції), були здобутком мабуть цілого століття або й більше.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 388 – 395.